Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

«По дорозі в Казку»
Олександр Олесь (1878-1944)
Новітня українська література (ХХ-ХХІ століття)

Всі публікації щодо:
Олесь Олександр

Драматичний етюд «По дорозі в Казку» є одним із взірців української символістської неоромантичної драми. Проблемно-тематичні площини автор вирішив максимально абстрактно: «Убрання [персонажів] не має ознак нації й часу», - зазначено у ремарці. Дійові особи не мають імен, а визначені загально: Він, Дівчина, Юрба, Хтось із натовпу, Хлопчик. Місце дії - темний, непролазний ліс, де на кожному кроці чатують хижі звірі, пастки. Основою сюжету твору є алегоричне дійство пошуку Казки - дивовижної країни, де завжди сонце, а юди, що живуть у ній, - крилаті...

Вічні проблеми: вождь і народ, пошуки щастя, віра і зневіра, дійсність і мрія, реальність та удаваність, саможертовність в ім’я щастя інших і ницість - є досить розробленими як у вітчизняній, так і в зарубіжній літературах: «Стара Ізергіль» («Легенда про Данко») Максима Горького, «Мойсей» І. Франка, «Синій птах» М. Метерлінка; в образотворчому мистецтві слід назвати «Корабель дурнів» Ієроніма Босха, «Сліпі» Пітера Брейгеля Старшого.

Проте Олександр Олесь по-новому вирішує ці проблеми. Люди блукають по лісу, в якому немає нічого «рідного й знайомого», у них нема вогню, вони холодні і голодні, вже зведені до тваринного стану, бо готові жувати траву, аби не вмерти з голоду. І при цьому ці люди - жалюгідні й мізерні: жаліючись один одному, вони не вміють співчувати, а лише шукають нагоди, щоб дошкульно поглузувати з когось, від них слабшого. Уже звиклі до жалюгідності свого існування, вони не хочуть нічого змінювати, а ладні терпіти хоч до смерті: «їм очі зав’яжи на цілий рік, вони мовчатимуть, аби їм хліб дістати можна вільною рукою». Тому-то сміливі речі юнака, Його, викликають у натовпі злість, ядучі насмішки, протест.

Цього сміливця вважають чи не за дитину, бо Він слабкий, боїться не те що вовка чи ведмедя, а й борсука, до того ж плаче, як хлопчисько... Навіть Дівчина не може кохати такого - вона мріє про звичайного шевця, про спокійне життя у своїй хаті (нехай довкола й темний ліс і крил не можна розпростерти в хаті...). Проте Дівчина жаліє Його, утирає сльози, утішає, і тільки їй довірив Він свою душу: Він має крила, Він - орел: «Орли літають над землею, орли з-під хмар клекочуть і, неначе дзвоном, клекотом до себе кличуть. Одних з землі здіймають, другим запалюють серця, на третіх жах наводять!..». Коли ж Він кидається у гущавину у пошуках стежки, ми довідуємось, що уже були такі сміливці і раніше, проте не знайшли її, бо лякалися й не ходили далі від найближчого куща.

А стежка, виявляється, була зовсім поряд! Про це свідчать маки, насіяні колись давно мандрівником, що ходив тією стежкою (алегорію макового цвіту можна тлумачити і як жертовний героїзм, і як марево). Юнак повернувся, червоні сліди (чи кров, чи маковий цвіт?) вкривали його тіло. Він примусив людей піднятися, покликав за собою до світла, у Казку (це - недосяжна мета чи намагання стверджувати, що й казка може за певних умов стати дійсністю?): «Ви візьмете кілки, а я розкрию груди і вільними руками терни колючі буду розгортать». В очах людей Він із слабосилого юнака перетворився на велетня, вождя, пророка.

Дорога була тяжкою, умирали старі і діти, проте Він словом міг і втішити, і вселити віру, знову і знову силою свого духу запалюючи серця людей.

Переламним епізодом на цьому шляху є увінчання Його символічною короною, яку з макового квіту й терену (щоб мак був довше свіжим) сплела Дівчина. Ця корона стала його матеріальним атрибутом (там, де з’являється порох матеріальності, людині загрожує втрата духовної сили). Він став не просто першим - Він став вищим, а тому - самотнім...

Сам знесилившись від багатоденного шляху, втративши свою корону, Він раптом зрозумів, що водить людей по лісу колами, зневірився у собі, у доцільності поступу вперед - і це побачили люди! Небагато часу потрібно, щоб відновились колишні кпини! Люди, які, здавалось, от-от розправлять крила, стали знову сірою юрбою. І після поверження вождя уже багато хто зголошується зайняти його місце. У сліпій люті ці потвори закидають Його дрючками й камінням, самі ж вирішують іти назад, у хащі.

На галявині лежить Він - з розбитою головою, безсилий... чи живий, чи привид? І тут до Нього сходить з гори Хлопчик, який прийшов із Казки (мабуть, щоб потрапити до Казки, треба бути духовно чистим, відкритим до всього нового, як дитина, і вірити у свої сили, довіряти самому собі, чого не вистачило навіть Йому). Вона тут, омріяна країна! Ось майже видно її золоту браму (це нагадує-біблійний образ золотого міста-саду з прекрасною брамою і яскравою зіркою)... Проте людей не докликатись: «Твого вже голосу ніхто почуть не зможе» (мабуть, Він кричав... із небуття?..).

Хто скаже, як можна уявити цю Казку? Це країна феї Моргани, де усе - химера й марево? Чи це одвічне прагнення до щастя, куди ніхто ніколи не зможе дійти (може, саме дорога до Казки як символ страдницького очищення є метою блукань людей - а то й самого життя)? А можливо, тільки в потойбічні, за тією золотою брамою, що розділяє життя і смерть, живуть крилаті люди і тільки там - добро, і благо, і любов? Алегорія дає широкий простір уяві для осмислення цього філософського твору-притчі.

У цьому творі відчутний вияв філософії боротьби двох світів - матеріального й духовного. І хоча духовний світ є вищим, ціннішим, перемагає матеріальний, звідси й песимістичний фінал твору, адже до Казки не потрапив ніхто. Автор залишає відкритим для майбутніх поколінь питання, чи вдасться комусь із тих, хто пішов назад, у темряву, побачити Казку.

Обов’язково слід звернути увагу на ритмічну організацію мови твору (упорядковане повторення основних її елементів - наголосу, стоп, міжрядкових пауз), що є однією з ознак віршованої мови. Для прикладу можна віршовими рядками записати фрагмент:

Брати мої! Зійшла зоря над нами.

Заблисла нам мета. А ще недавно так

Ми сном глибоким спали

І вірити не вірили в ніщо.

Життя було для нас повільним умиранням.

Родились ми на те,

Щоб в той же день почати умирати,

Бо смерть була для нас

Не гірша від життя.

Тепер же будем жить на те, щоб жить.

Тепер горіть на те, щоб дужче розгорітись.

Яке велике щастя!

За цим уривком можна визначити віршовий розмір - ямб.