Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

Павло Тичина (1891-1967)
Новітня українська література (ХХ-ХХІ століття)

Всі публікації щодо:
Тичина Павло

Роль Павла Тичини в зародженні і становленні української культури неоціненна. Його називали «найяскравішим поетом-новатором», «найнаціональнішим українським поетом», «сонячним кларнетистом». Але не всім, далеко не всім творінням цього великого поета поки що пощастило на справедливу й вичерпну оцінку. Не одне покоління українців привчалося до спотвореного образу Поезії й Поета... І все ж з кожним новим часовим етапом його вірші й поеми, його проза й драматургія, щоденникові записи та листи приходять до народу, набувають справжньої ясності, прозорості, правди.

Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 року в селі Піски, що на Чернігівщині, в сім’ї дяка. «Я тільки син бідного дячка з Пісок. Тринадцятеро дітей народила моя матуся. Я - сьомий, а всіх - тринадцятеро. Я - посередині», - так писав про народження поета Павло Загребельний у повісті-есе «Кларнети ніжності». Павло Григорович згадував, що справжнє його прізвище Тичина, але «чомусь батькові забажалось Тичина переробити в Тичинін - і це у мене по всіх документах, кінчаючи середньою школою» (тобто семінарією). Як переказували в роду, предки Тичини були знатним, може, й дворянським козацьким родом, їх прізвище записане як спадкоємців скарбів Полуботка. А тепер Тичини - звичайна на ті часи бідна сім’я, засмикана нестатками й селянськими клопотами родина. Від злиднів і хвороб померло шестеро дітей.

Наприкінці 1901 року батько повіз 9-літнього Павла до Чернігова, щоб влаштувати його до церковного хору. Хоча бурсацьке життя давало мало радощів дитячій душі, проте все забувалось під час співу: «Здавалось, що голоси хористів входять у твою душу - і звучать на весь світ». Серед тих, хто співав разом із Павлом, був і його друг Григорій, що згодом стане видатним українським композитором Григорієм Верьовкою, засновником всесвітньо відомого Українського народного хору. Були серед співаків хору й Василь Елланський та Аркадій Казка, що стали його друзями на все життя.

Найбільше потрясла Павла Тичину музика Д. Бортнянського: «В цій гармонійній тканині чулися такі переплетіння голосів, які здавались чимось неймовірним...» (Гектор Берліоз). Ще одне музичне потрясіння Тичини в ті часи - Микола Лисенко. Хоч поет ніколи не бачився із славетним композитором, проте зізнавався: «В моєму житті дуже часто був присутнім».

Якось бурсак, чиє ім’я писалося «Павелъ Тычининъ», підійшов до однієї з могил у дворі чернігівського монастиря. Підійшов - і закляк: це була могила Леоніда Глібова, байки якого, почуті від учительки Серафими Миколаївни, вкарбувалися у пам’ять назавжди. Напис на могилі був українською мовою. Щось глибоке, ще не усвідомлене ворухнулося в душі. В один ряд стали пісні, співані батьком, слова матері й учительки, мова односельців, щедрівки й купальські пісні, Шевченкова «Катерина»... І зник бурсак Павелъ Тычининъ. Натомість народився український поет Павло Тичина.

Павло Тичина почав писати вірші з 16 років, хоча перший його вірш - незакінчений і недовершений, датується 1906 роком. У ранніх творах Павла Тичини ми спостерігаємо наслідування В. Жуковського, О. Пушкіна, Т. Шевченка.

А в 1907 році з’являється вірш «Блакить мою душу обвіяла» - твір уже зрілого поета. Джерелами творчості П. Тичини стали насамперед український фольклор, народна пісня. Проте в Тичини нема звичного атрибута народної пісні, нема цитати з неї, нема «чорнобривого» епітета», але є вищий синтез, поєднання народнопісенних елементів з образами і ритмомелодикою. «Закосичена» дівчина перетворюється на «закосичену» весну, погляд «ясного сокола» стає поглядом «ясносоколовим», а коли земля звучала, як оркестр, то світ вслухався в неповторно українське звучання кожного музичного інструмента. Музичність ранніх творів Павла Тичини є неповторною й неперевершеною. «Сольну партію» на Тичининому кларнеті не сплутаєш з грою жодного віртуоза іншого оркестру, бо ніхто б не відчитав так партитури української природи, не відтворив не лише тонких мелодій «хмар, озер та вітру», а й такого непідкупного в своїй задушевності шелесту-зітхання.