Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

«О панно Інно, панно Інно...»
Павло Тичина (1891-1967)
Новітня українська література (ХХ-ХХІ століття)

Всі публікації щодо:
Тичина Павло

Який дивний вірш! Здається, він - про кохання. Але до кого? До ніжної Інни чи до її сестри? Не будемо про це вгадувати, бо ж і сам ліричний герой не може усвідомити цього. Скоріше це вірш про КОХАННЯ як почуття, яке ще не набрало чітких обрисів і форм, кохання - як світлий голос душі. Риторичні фігури, односкладні речення, короткі, уривчасті, - усе це передає неспокій і глибокий ліризм, тугу за минулим, ще таким близьким, але незворотним, і болісне щастя від того, що серце все ж було здатним кохати...

Вірш має автобіографічний характер: Павло Тичина ще юнаком, якому 24 роки (всього 24!), був знайомим із сестрами Коновал. Він по-юнацьки закохався в одну із них, Наталку, проте доля розвела їх. Так дівчина і залишилась у спогадах поета - чи то коханням, чи то мрією...

У гімназії, куди перейшов вчитися після семінарії П. Тичина, малювання викладав Михайло Іванович Жук. Павло став його улюбленим учнем. Саме М. І. Жук познайомив Тичину з М. Коцюбинським, привівши юнака на одну з літературно-мистецьких «субот», які письменник влаштовував у себе вдома. Відвідування цих «субот» мало велике значення для ідейного та мистецького зростання поета. М. Коцюбинський відзначав, що поезія П. Тичини тяжіє до манери Верлена і Рембо, сповнена символічності, як і поезія Брюсова, Бальмонта, М. Вороного. 25 квітня 1913 року на сорок дев’ятому році життя помирає Михайло Коцюбинський. Тичина напередодні останнього екзамену, незважаючи на заборону поліції та ректора семінарії, керує зведеним хором на похороні М. Коцюбинського. І хоч це була політична акція, ректор, який любив свого талановитого учня, розпорядився видати документи П. Тичині.

«Влітку 1913 року, на моє прохання, я був зарахований студентом Київського комерційного інституту, - згадує П. Тичина. - Вчитися треба було за власні кошти, тому починаючи з 1913 і кінчаючи 1917 роком, я весь час працював».

1914 рік - початок першої світової війни. Саме в цей час за наказом генерал-губернатора закриваються всі українські видання. Тичина втрачає посаду у видавництві й переїхав до Чернігова служити у земстві. Ця робота дала змогу П. Тичині об’їздити багато містечок і сіл, спостерігати життя людей.

Восени 1916 року Павло Тичина влаштовується на роботу до українського театру Миколи Садовського в Києві. Своєю діяльністю театр доводив, що, незважаючи на заборону уряду, українська культура - і передусім демократичного спрямування! - живе.

Починався 1917 рік. Павло Тичина сприйняв Лютневу революцію не так безоглядно, як інші. Його радість супроводжує заклик «Встань, народе, із неволі!».

У березні 1917 року в «Новій Раді» надруковано вірш П. Тичини «Гей, вдарте в струни, кобзарі», який є одним з перших в українській літературі відгуків на революційні події. Відчуваючи значні зміни й передчуваючи революційні події в Україні, Тичина влітку 1917 року пише поему «Золотий гомін» як привітання створенню в Україні Центральної Ради. Такими ж високими - то радісними, то героїчно-трагічними - звуками сповнені його вірші «На майдані», «Як упав же він з коня», «Ой що в Софійському заграли дзвони, затремтіли...».

А тим часом у видавництві «Сяйво» готується перша книга поезій Павла Тичини «Соняшні кларнети». Збірку відкриває вірш «Не Зевс, не Пан...» - пісня природі, а завершує - «Золотий гомін» - пісня людині. Ця перша збірка засвідчила: Україна має свого Поета.