Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

«Блакить мою душу обвіяла...»
Павло Тичина (1891-1967)
Новітня українська література (ХХ-ХХІ століття)

Всі публікації щодо:
Тичина Павло

Ця поезія є одним із найкращих зразків вітчизняної пейзажної лірики. Ліричний герой, молодий, сповнений світлих мрій, відкриває свою душу, обвіяну блакиттю, намріяну сонцем, як святим причастям очищену кротістю трав, цілому світові. Він увіходить у світ - чудовий, ніжний, буйний, де прекрасним є все: і струмок, і метелик, і поля... І все це - його Україна! Відчуваючи себе частинкою цього світу, частинкою рідної землі, ліричний герой привітно звертається до всього, що його оточує, як люблячий син, як щирий і вірний друг.

Психологічний настрій поезії, її щирість, інтимність, а водночас і урочистість передається через внутрішні відчуття ліричного героя (від першої особи), вживання слів певних лексичних груп: церковнослов’янізмів (причастилася, кротість), контекстуальних синонімів (поля хвилюють, малюють, квітують), а також метафор, порівнянь, уособлення.

Віршовий розмір - амфібрахій. Римування паралельне.