Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

«Пам'яті тридцяти»
Павло Тичина (1891-1967)
Новітня українська література (ХХ-ХХІ століття)

Всі публікації щодо:
Тичина Павло

Історичною основою цієї поезії є бій між більшовицькою армією, що під командуванням М. Муравйова йшла на Київ, та українськими загонами, метою яких було не допустити вторгнення інших сил для придушення національних сил і встановлення чужої для українців влади.

Для охорони кордонів України з півночі на станції Бахмач з середини грудня 1917 року перебував український гарнізон у складі трьох-чотирьох сотень юнкерів старших курсів 1-ї імені гетьмана Б. Хмельницького Юнацької Військової школи, яким командував Аверкій Гончаренко. 27 січня на підкріплення прибув Студентський курінь. Однак переважна більшість студентів не мала належної військової підготовки. Вже під час самого бою до них приєдналося кілька десятків добровольців із підрозділів місцевого Вільного козацтва. Загальна чисельність українських сил під Крутами не перевищувала шести сотень багнетів.

Бій, що стався 29 січня 1918 року, тривав більше 5 годин. Українці відбили кілька атак, під час яких зазнали великих втрат; загони Муравйова все наступали й почали обходити українські позиції з флангу - виникла реальна загроза оточення, і надвечір Аверкій Гончаренко вирішив вивести українські підрозділи з бою без подальших втрат у людях і рухатись у напрямку Києва на з’єднання з Чорними Гайдамаками Симона Петлюри. Більшості українського війська вдалося організовано відступити на потязі, що чекав на них.

Однак у сум'ятті бою одна студентська чота (близько 30 чоловік) потрапила в полон. Відступаючи у сутінках, студенти втратили орієнтир і вийшли прямо до станції Крути, вже захопленої червоногвардійцями. Один із більшовицьких командирів - Єгор Попов - оскаженів, коли дізнався, що більшовики в цьому бої втратили не менше 300 чоловік. Щоби якось це компенсувати, він наказав ліквідувати полонених.

Сімох полонених більшовики не розстріляли і відправили в тил. Один із них згодом дивом урятувався. Решту - 27 студентів - знищили тут же, під Крутами: спочатку знущалися, а потім розстріляли. Як свідчили селяни, що бачили страту, учень сьомого класу гімназії Г. Пипський перед розстрілом заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили інші. Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого, який босоніж утік до села. Хату, що дала йому притулок, окупанти спалили. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла загиблих.

Вже в березні 1918 року, з поверненням уряду УНР до Києва, було вирішено перепоховати полеглих студентів у Києві. 19 березня тіла 27 юнаків, замордованих у Крутах, перевезли до Києва і поховали з військовими почестями на Аскольдовій могилі. Їх викопали з братської могили під Крутами, де місцеві селяни, за власною ініціативою, після бою насипали курган.

Поховання героїв стало виявом загальнонаціонального вшанування їх пам’яті. На скорботній церемонії були присутні найвизначніші представники української інтелігенції. М. Грушевський у промові на могилі героїв наголосив, що після всього того, що сталося, з Росією, чи то реакційною, чи революційною, Україні вже не по дорозі.

Подвиг українських юнаків під Крутами, що своєю кров'ю окропили святу землю в боротьбі за Волю України, навічно залишиться в історії як символ національної честі.

П. Тичина, озвавшись на цю подію, порівнює дії більшовиків із Каїновим злочином, а самих загиблих ставить в один ряд із праведними мучениками, що загинули за світлі ідеали.

Поезія побудована на антитетичних символах: український цвіт (юні герої Крут) - кривава дорога; чудовий дніпровський пейзаж - рука зрадника. Написаний хореєм, вірш, попри трагічний смисл, має пружну динаміку, що підкреслює ідею: загибель цих героїв - не марна, їхній подвиг спрямований у майбутнє.

Громадянська війна. Тичина закінчує триптих «Дума про трьох вітрів» - «Золотий гомін» - «Скорбна мати». Божа Матір приходить в Україну не з ясною посмішкою, а зі скорбно стуленими вустами, такою, як була при розп’ятті свого Сина.

Христос воскрес? -

Не чула, не відаю, не знаю.

Не буть ніколи раю

У цім кровавім краю.

Уже в 1918 році П. Тичина розуміє, яка нова влада прийшла і що вона принесла Україні. З’являється вірш «Хто ж це так із тебе насміяться смів?» - вірш - ПРАВДА.

А далі рядок за рядком пишеться книга «Замість сонетів і октав» - книга про кривавий і страшний час, яка була заборонена у Радянському Союзі. «Вибагливий естете, коли ти перестанеш милувати з перерізаного горла?»

1920-й рік. Збірка «Плуг». «Музика книги різко відрізняється від музики «Сонячних кларнетів», - пише О. Білецький. - Там - музика ніжних тонів; тут - «музика шумів». Збірка відкривається темою революції - вітру, що переходить у світову бурю. Буря трощить, ламає, вириває з землі бур’яни старого світу; велетенський плуг, керований мускулястими руками мільйонів, переорює земну кулю. «Плуг» набирає характеру маніфесту української радянської поезії. Вона (збірка) - назавжди збереже значення одного з початкових пунктів історії».

Літо 1921 року. Голод, спричинений наслідками війни і революції, діяльності нової влади. Тичина пише вірш «Загупало в двері прикладом», з якого постають страшні картини канібалізму. Вся поезія - страшна балада, але зміст у ній - не романтичний, а швидше натуралістичний. Ця тема - поза поезією, але Тичина пише цей твір - бо бачив усе на власні очі.

Як відомо, збірка «Замість сонетів і октав» закінчується далеко не риторичним питанням: «Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?». Тичина питає це поки що з сарказмом, але час іде, і треба вирішувати: з ким ти? Відомі події 1920-х років призвели до написання прекрасного твору - «В космічному оркестрі», остання частина якого вже містить не властиві поетові думки й образи.

Розглядаючи творчість поета, Сергій Єфремов сказав: «Кінчив Тичина тим, що й сам у тих суперечностях заблукав. Од обуреного почуття в поезії «Паліть універсали» во ім’я Єдиного, що єсть на потребу людини - Волі, через саркастичні афоризми в збірці «Замість сонетів і октав» (1920) - переходить він до комуністичної романтики не од мира сього («Живемо комуною», 1921), до прокльонів на ворогів комунізму та чудної віри в якусь «Інтерреспубліку» в останній строфі циклу «В космічному оркестрі». М’який поет, глибокий і проникливий лірик утратив у цій боротьбі й серед суперечностей часу свою первісну якість духу, «сонячні кларнети» замовкли, заглушені боротьбою... Поет став на роздоріжжі». Євген Маланюк, поет-емігрант, у диптиху «Сучасники» з болем писав про поета-генія: «Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась...». Гостре питання знищення духовного світу митця розглядав уже в наші часи інший поет, що був репресований владою і загинув у концтаборах, - Василь Стус у своїй праці «Феномен доби».

1923 року поет переїжджає до Харкова, тодішньої столиці України, а 1924 року виходить його остання щира збірка - «Вітер з України», і коли б він більше нічого не написав, крім «Вітру з України», який, до речі, присвятив М. Хвильовому, то все одно залишився б в українській та світовій літературі як великий митець.

Поміркуймо з науковцями

Від «Сонячних кларнетів» до «Вітру з України», перших глав симфонії «Сковорода» і Кримського циклу - шлях, пройдений П. Тичиною справді по верхів’ях. Майже з кожною новою книжкою, навіть циклом він умів змінювати й доповнювати себе, розширювати діапазон своїх «артистичних» можливостей і форм.

А. Новиченко

Але історія виявляється геніальнішою від усіх геніїв. І не Тичина в тім винен, що після «Вітру з України» йому вже не вдасться видати книгу такого ж рівня... Лише страждання України у часи війни з фашистами озвалися у творчості П. Тичини палким і щирим віршем «Я утверждаюсь!» та поемою «Похорон друга».

Але це потім. А поки що Тичина - на вершині свого творчого Евересту. З висоти своїх творчих задумів він веде перемову з геніями всіх часів і народів.

Між першим віршем «Синє небо закрилося...» та останніми рядками поеми «Подорож до Іхтімана» - відстань у 61 рік...