Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

Микола Зеров (1890-1937)
Новітня українська література (ХХ-ХХІ століття)

Всі публікації щодо:
Зеров Микола

Зеров Микола Костянтинович народився 26 квітня 1890 року в м. Зіньків на Полтавщині в багатодітній сім’ї вчителя. Початкову освіту здобув у місцевій школі, де його однокласником був Павло Губенко - у майбутньому - Остап Вишня. Навчався в Київській першій гімназії, закінчив Київський університет Святого Володимира (тепер Національний університет ім. Тараса Шевченка). У 1920-х роках - професор української літератури Київського інституту народної освіти. Редагував бібліографічний журнал «Книгар».

Друкуватися почав з 1912 року. Відомий як літературознавець, критик, перекладач латинських поетів (Горація, Овідія, Вергілія), а також творів з французької, польської, російської та інших літератур.

Микола Зеров вважається лідером київських «неокласиків» - групи поетів, до якої зараховують також О. Бургардта, М. Драй-Хмару, М. Рильського, П. Филиповича. Пріоритетними засадами «неокласиків» були загальнолюдські цінності, відображені засобами мистецтва. Віддаючи перевагу сонетам і віршам, М. Зеров утверджував досконалість форми й глибоке філософське проникнення поезії у свідомість людини. Його поетичним творам притаманна висока культура художнього мислення, інтелектуальна напруга, тонкий естетичний смак. Окремими виданнями вийшли збірки: «Антологія римської поезії» (1920), «Камена» (1924).

1925 року почалася відома літературна дискусія, яка тривала до 1928-го. Початком її вважають статтю Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» та відповідь на неї М. Хвильового. Зеров-критик стає на бік М. Хвильового. Програма М. Зерова вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох сучасних літературних авторитетів, перенести на український ґрунт кращі твори європейської класики й сучасної літератури, що, в свою чергу, піднесе «планку художності» і, врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон’юнктурного протегування. «Ми хочемо, - наголошував М. Зеров, - такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми - повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, - а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар’єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».

Це суперечило постулатам «соціалістичного реалізму», тому М. Зеров був звинувачений у причетності до СВУ та керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. По цій справі разом із М. Зеровим проходило ще 5 осіб: П. Филипович, А. Лебідь, Марко Вороний (син поета Миколи Вороного), Л. Митькевич, Б. Пилипченко. Військовий трибунал, засідання якого відбувалось без участі звинувачуваних, узяв до уваги «зізнання» М. Зерова, що він читав прилюдно вірша П. Куліша «До кобзи», і визначив міру покарання поета - 10 років концтаборів із конфіскацією всього майна (пізніше кількох учасників військового трибуналу було засуджено, за дискредитування звання офіцера).

Влітку 1936 року М. Зеров етапом прибув на Соловки, де продовжував (попри все!) літературну діяльність (завершив переклад українською Вергілієвої «Енеїди», рукопис цієї роботи або знищений, або й досі схований у документах НКВС). Безпідставно справа Зерова, Филиповича, Вороного та Пилипенка була переглянута - усіх засудили до розстрілу. Вирок виконали 3 листопада 1937 року. І лише по смерті Сталіна, коли масово переглядалися вироки періоду «розстріляного відродження», М. Зеров був реабілітований посмертно «за відсутністю складу злочину». Символічна могила поета розташована на Лук’янівському кладовищі у Києві.

Поміркуймо з науковцями

У поетичній творчості він був класицист у найповнішому значенні цього слова - виразність і досконалість форми, змісту, засобів зображення - усі сили й талант присвятив культурному й національному відродженню України.

Є. Федоренко