Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

Весілля
Народна драма
Усна народна творчість

Всі публікації щодо:
Фольклор

Весільна обрядовість в Україні має дуже давні корені. Так, залишки матріархату вбачаємо в особливій ролі матері на весіллі; й досі живий звичай викрадати, «умикати» наречену, характерний у давнину для східних слов’ян. Фрагменти купівлі-продажу молодої збереглися в обрядах «продажу» сестри молодшим братом, «викупу» молодим весільного «гільця» тощо. Характерно, що наречений і наречена йменуються «князем» і «княгинею», молодого супроводжують «старости», «бояри», а молоду - «світилки», «дружки».

Що, весілля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де світилки з друженьками,

Старости, бояра?

(Т. Шевченко, «Катерина»)

Українське весілля - це надзвичайно добре скомпоноване дійство, усі епізоди якого відшліфовано віками. Це своєрідна жива народна драма, що тривала тиждень або й місяць, відповідно до традицій кожної місцевості.

Весільна драма містила п’ять великих дій:

1) сватання;

2) заручини (змовини, оглядини);

3) підготовка до весілля;

4) весілля;

5) понеділкування («почепини»).

Кожна з цих дій складалася з кількох епізодів, які часто відзначались магічністю й алегоричним змістом: тут були і замовляння, і прикмети, ворожіння, пісні і танці.

Святкувати весілля в Україні можна було тільки після жнив, ніколи не одружувалися під час постів.

Порядкував на весіллі сват, який мав бути людиною кмітливою і дотепною, шанованою в селі.

Сватанням починалась весільна драма. Цей обряд не був публічним (а раптом дівчина відмовить чи наврочить хтось?), на ньому не співали пісень. Сама дія складалась із двох частин: спочатку родичі молодого намагалися домовитись із батьками молодої про шлюб, «обмінювали хліб» (тут вирішувались зазвичай умови життя майбутньої сім’ї), а потім уже засилали сватів.

Традиція сватання була майже незмінною протягом тривалого часу: у хаті молодої старости з’являлися в образі «мисливців», слуг «князя». Батьки дівчини запитували їх: «А що ви за люди і звідкіля вас Бог приніс? Чи здалека, чи зблизька? Може, ви охотники які, а може, вольні козаки?» На що старости відповідали притчею-казкою про куницю - красную дівицю, яку вони вгледіли і за наказом князя вистежили, що вона забігла у це подвір’я. Дівчина в цей час мусила тихо стояти й сором’язливо «колупати піч» (деякі вчені вбачають у цій деталі обряду символічне руйнування дівчиною батьківської сім’ї і знак готовності до створення власної, а деякі - залишки давніх уявлень про духів домашнього вогнища, у яких дівчина мусила просити згоди на одруження). Якщо дівчина йшла проти волі батьків, вона могла висловити свою незгоду, подарувавши немилому жениху гарбуза. Добровільна згода на шлюб виявлялась пов’язуванням дівчиною старостів рушниками (рушник на весіллі використовували під час багатьох обрядів: ним пов’язували старостів, на рушнику подавали коровай, на рушничок ставали - на коліна, а не ногами! - молоді під час вінчання). Молодому пов’язували хусткою руку:

Ой маю я одну хустку, та їй нема року,

А то буде миленькому на осінь до боку.

Напередодні весілля, у «дівич-вечір», дівчата приходили до молодої, щоб ушанувати її дівоцтво. Там вони співали ритуальних пісень, плели весільний вінок з барвінку, що мав захистити від «злого ока» й символізував тривале кохання.

В долину, дівчата, в долину

По червоную калину,

По хрещатий барвінок, -

Молодій на вінок!

Після цього наставав період підготовки до весілля, важливою частиною якого було випікання весільного короваю - символу достатку. У коровайниці запрошували шанованих у селі жінок: тих, у кого подружнє життя склалося щасливо; ніколи не залучали вдів, розлучених, сварливих, плетух чи з лихою славою жінок. Вода для короваю бралася тільки джерельна, перед початком роботи творилася молитва, під час випікання хліба ніхто інший не мав права ввійти до хати. Коровай творився під ритуальні пісні:

Несіть воду із криниці

Та місіть коровай, молодиці.

Із семи криниць водиця,

Із семи ярів пшениця.

На столі широкий,

А в печі високий,

Бо рід великий,

Щоб було чим ділити.

Цікаво, що в разі розлучення і повторного одруження на весіллі вже не пекли короваю, отже, свій коровай куштували лише раз у житті.

На запросинах молода із дружками ходила селом у святковому вбранні, прикрашена квітами, намистом і стрічками, та запрошувала рідню, сусідів, подруг на весілля. Слова запрошення були традиційними: «Просили батько й мати, і я прошу, і весь наш рід просить на хліб, на сіль, на весілля!»

У день весілля молодий їхав за нареченою, яку «ховали за кам’яними стінами», і він мав вести перемовини з її родичами, відкуповуватись або й «воювати» її. Дійство супроводжувалось піснями, бешкетними витівками, різними магічними обрядами. Дівчина прощалась із матір’ю, батьком, братом і сестрою та дякувала їм за своє життя:

Дякую тобі, мамо, що будила мене рано,

Більше не будеш, не будеш!

Дякую тобі, тату, що збудував мені хату...

Дякую тобі, сестро, що навчила косу плести...

Дякую тобі, брате, що вигонив хлопців з хати...

Дякую вам, пороги, де ходили мої ноги...

Дякую вам, ворота, де стояла хлопців рота...

Зазвичай молодий віз наречену до себе додому, де й відбувалося саме весілля (якщо хлопець був бідним і не мав хати, його брала до себе сім’я дівчини; тоді він звався приймаком і чув глузливі пісні на свою адресу: він мав куркам ноги мити, а псу «здрастуй» говорити). Весільний поїзд на шляху до хати молодого перепинали хлопці з вулиці, де жила дівчина, і молодий мусив відкуповуватись горілкою і грішми.

Після вінчання приїжджали до молодого у двір, де сідали за столи, частувалися, співали пісень, у яких шанували «князя» і «княгиню», їхніх батьків, бажали щастя й благополуччя, обдаровували молодих багатими дарами. І хоча пісні мали переважно веселий, а то й жартівливий характер, співали і сумних, бо попереду на молоду чекала гірка доля невістки:

Ой якби ж я була знала,

Не йшла заміж та й гуляла,

У рідної неньки й у свого батенька,

Як квітонька, процвітала.

А тепер я мушу знати:

Пізно лягти, рано встати,

Свекрусі годити, зовицю любити

Ще й до свекра говорити.

Важливим елементом весілля було розплітання коси молодої. Цей обряд виконувався після шлюбу. Наречену садовили на вивернутий кожух, а брати за старшинством та всі члени її родини розплітали косу молодій (батько косу не розплітав!). Під час розплітання коси виконувалися журливі пісні, в яких дівчина прощалася зі своїм дівоцтвом. Потім голову молодої покривали хусткою, і це означало перехід дівчини до стану заміжньої жінки.

Зробили-сь ми діло,

Аж нам чоло впріло:

З коржа паляницю,

З дівки - молодицю...

Тепер дівка ставала молодицею і не могла «світити косами» - вона надягала очіпок. Цей головний убір багато що говорив про жінку: залежно від достатків він був або з шовку, оксамиту чи дорогої парчі, або просто з бавовняної матерії.. За життя жінка змінювала кольори очіпка: у молодиць вони були білі, сині, зелені; у вдовиць, що хочуть вдруге вийти заміж, - червоні; у бабусь - чорні.

По закінченні основної частини весілля гостей пригощали короваєм.

Остання дія весільного обряду - понеділкування. Це вже була не врочиста обрядовість, а вшанування ріднею молодих після першої шлюбної ночі. Пісні, що виконувались, часто мали жартівливий, а то й сатиричний характер.

У багатьох місцевостях молода дружина протягом місяця після весілля не повинна була бачити свою матір і розмовляти з нею (це мудрий звичай, оскільки в перший місяць молодиця звикає до чужої сім’ї, що часто відбувається важко — тож не треба жалітися матері, щоб не заводити зайвих сімейних сварок). Через місяць вона йшла до матері з пирогами, які її навчила пекти свекруха, в очіпку і в новому одязі, придбаному чоловіком, - це був знак остаточного приєднання жінки до нової сім’ї.

Звичайно, у різних місцевостях України весілля мало свої особливості: змішувались окремі його частини, вводились інші обрядові картини, пісні, але основний сюжет і тематика пісень зберігають стійкість протягом багатьох століть.

Українське весільне дійство яскраво відображено у багатьох художніх творах, зокрема «Сватання на Гончарівці», «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка, «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського та ін.

Поміркуймо з науковцями

Без сумніву, більшість елементів, що з них складається український шлюб, належать до дуже далекої історичної доби... У всякому разі, нам здається, що органічний зв’язок між титулами князя та княгині, що їх надають молодим, та історичною добою, яку звуть князівською, можна вважати безперечним.

Хв. Вовк