Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

Богдан-Ігор Антонич (1909-1937)
Новітня українська література (ХХ-ХХІ століття)

Всі публікації щодо:
Антонич Богдан-Ігор

Богдан-Ігор Антонич - український поет, прозаїк, який справив значний вплив на сучасну українську поетику. Його філософська лірика містить релігійні, космічні мотиви, разом із тим, у ній - відгомін лемківського фольклору і поганської символіки.

Поет народився 5 жовтня 1909 року в с. Новиця Горлицького повіту в лемківській родині греко-католицького священика. Восени 1928 року Антонич вступає до Львівського університету. Цей етап життя мав вирішальне значення для розвитку його творчої особистості: хоч університет був польський, велика частина студентів складалася з українських інтелігентів. Вони заохочували молодого поета писати по-українськи й допомагали вивчити українську літературну мову. Перший свій вірш поет опублікував 1931 року у пластовому журналі «Вогні». А вже 31 січня 1934 року Антоничеві була вручена літературної премія Львівського товариства письменників і журналістів за збірку «Три перстені».

Антонич був різнобічно розвиненою особистістю: окрім поетичної творчості, він займався перекладацькою справою, писав рецензії під псевдонімом Зоїл, вів літературну хроніку, пробував себе як прозаїк і драматург, мріяв стати композитором, виявив себе як вправний художник.

На відміну від основної частини митців, Антонич вважав, що письменник має бути насамперед професіоналом своєї справи, а не обслугою тих чи інших партій чи груп: «Я не мандолініст ніякого гуртка. Не вистукую верблів на барабані дерев’яного пафосу. Знаю добре, що криця й бунтарство, котурни й сурми наших поетів - це здебільше векслі без покриття». Така думка йшла врозріз із традиційним уявленням про роль і місце національного митця в культурі, адже, за браком національно свідомих фахівців, письменники мусили виконувати роль політиків, педагогів, проповідників тощо. Антонич же прагнув застосовувати свій талант відповідно до його внутрішньої природи, не розпорошувати його у позахудожніх сферах. «Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не перетворює, як хочуть другі, а лише створює окрему дійсність», - наголошував він у статті «Національне мистецтво».

Разом із тим, Антонич не відділяв себе від суспільства, брав активну участь у громадському й мистецькому житті Західної України: він створює поезії громадянського спрямування («Листопад», «Просвіті», «Франко», «Угору стяг!» та ін.), бере участь у роботі львівської «Просвіти» як композитор і художник, входить до літературного об’єднання «Листопад».

Доля відвела йому небагато років життя - лише неповних 28 років. Знесилений хворобою, Антонин помер 6 липня 1937 року.

Лірика Б.-І. Антонина, в основу якої покладено багатошарову метафору, потребує від читача значних емоційних та інтелектуальних зусиль, широкої уяви для відповідного їй сприймання. Віршам поета непритаманними є ознаки класичного вірша описового характеру з обов’язковими формальними атрибутами (строфа, рима, розмір тощо). Та й ідейно-образна система його поезії глибоко індивідуальна. У своєму прагненні бути щоразу іншим Б.-І. Антонин виходив із переконання, що «мистецькі твори кожної епохи є неповторні», а водночас «художні закони всіх часів до себе подібні». Тому стає зрозумілим, чому в ліриці Б.-І. Антонина, наприклад, християнство не протиставляється язичництву, навпаки - вони, як то притаманно народній свідомості, доповнюють одне одного. Це позначилось на багатьох творах поета, який завжди уникав релігійної крайності. Так, у вірші «Автобіографія» він самоназивався у такий спосіб: «п’яний дітвак із сонцем у кишені», «закоханий в життя поганин». Така самохарактеристика мала для нього глибокий сенс. Недарма поет знову звернеться до неї, коли візьме її епіграфом до іншого свого твору - «Автопортрет».