Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

Літописи
Оригінальна література княжої Руси-України
Давня українська література (XI-XVIII століття)

Всі публікації щодо:
Давня українська література
Оригінальна світська література

Перекладна література відчутно впливала на розвиток оригінального українського письменства. Оригінальна література на кінець XI століття стала однією з найрозвиненіших і найбагатших літератур світу. Вона розкривала такі головні теми:

- національної величі, єдності Руської землі, її захисту від зовнішніх ворогів;

- утвердження християнства в Київській Русі та потрактування його як людинолюбства і духовної величі.

Найпершими зразками оригінальної літератури були літописи.

Літопис - найдавніший жанр історично-мемуарної прози, у якому у хронологічному порядку, порічно записували події, а також фрагменти міфів, житій святих, легенд, дружинного епосу, вояцької повісті тощо.

Названо жанр за початком фрази; «В літо [...]».

У літературному українському Середньовіччі укладено кілька літописів: «Повість минулих літ», Київський літопис, Галицько-Волинський літопис.

Літопис «Повість минулих літ». У середині XI століття головним книжно-просвітним і літописним центром став Києво-Печерський монастир. Згідно з монастирським уставом, усі ченці були зобов’язані читати книги (тих, хто нехтував читанням, карали). Поміж печерських літописців - і Нестор, якого вважають автором «Повісті минулих літ».

Подивімось у словник

«Повість минулих літ», або «Повість врем’янних літ», - перша києво- руська пам’ятка писемності літописного жанру, складена на основі раніших літописних зведень і редакцій, що увібрала документи, перекази, легенди, повісті, дружинний (воєнний) епос, свідчення сучасників. «Повість...» - високохудожня поетична книга, збірка епічних пісень і одночасно найдавніша історія українського народу.

Нестор, імовірно, народився 1056 року; походження та світське ім’я невідомі. У 1073-му прийняв чернецтво в Києво-Печерському монастирі, згодом його висвятили на диякона. У 1091-му йому довірили відкрити мощі преподобного Феодосія. Помер, як припускають дослідники, 1116 року, похований у Києво- Печерському монастирі.

«Повість...» мала три редакції:

1) редакція Нестора; розповідь доведена до 1113 року;

2) редакція, здійснена ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром за дорученням князя Володимира Мономаха; події доведено до 1116 року;

3) редакція невідомого літописця, також здійснена у Видубицькому монастирі; події доведено до 1118 року.

Оригінал літопису XII століття до нашого часу не дійшов, але збереглися його численні копії - списки. Сьогодні найбільш відомі Лаврентїївський та Іпатіївський списки.

Композиція «Повісті...» - мозаїчна: твір складається із річних записів, поетичних оповідань, обсяжних історичних описів і уривчастих відомостей та різних повідомлень. Літописна пам’ятка містить значний історичний матеріал про східних слов’ян, про політико-економічний і культурний розвиток Київської Русі, про її зв’язки зі світовою цивілізацією.

Тематично «Повість...» можна поділити на дві частини: у першій переважають фольклорні сюжети й мотиви, у другій - свідчення очевидців, самих авторів, матеріали писемних джерел. Також у літописі виокремлюється два типи розповіді: легенди, оповідання чергуються із короткими порічними (за літами) записами, тобто тексти художні чергуються із довідками фактичного історичного плану.

Але твір має своєрідну цілісність: його об’єднує ідея любові до рідної землі та ідея єдності держави.

У «Повісті...», як і в інших літописах, йдеться і про давні, минулі літа, і про сучасні авторам роки та події.

Розпочинається літопис традиційним проханням божого благословення. Наступне речення можна потрактовувати і як заголовок твору, і як завдання, що його прагне зреалізувати автор: «....звідки пішла Руська земля, і хто в ній найперший почав княжити, [і з чого Руська земля] такою стала». Отже, укладач «Повісті...» має намір простежити початки державності з центром у Києві та з’ясувати її походження.

Розповідаючи про появу слов’ян, автор звертається до Біблії (таким чином літописець пов’язує місцеву історію зі світовою). Нестор оповідає про всесвітній потоп, про розподіл землі між синами Ноя - Симом, Хамом, Афетом (інші варіанти перекладу - Іафетом, Яфетом). Він твердить, що слов’яни - «Афетове ж коліно...». А племена східних слов’ян виникли внаслідок розселення; вони «прозвалися іменами своїми, де хто сів, на якому місці». Ті, що прийшли й осіли по Дніпру, підкреслює літописець, «нареклися поляни, а другії - древляни, оскільки сиділи в лісах» тощо. Поляни мали дуже вигідне географічне становище, адже через їхню землю «був шлях із варяг у греки». Полян - жителів середнього Подністров’я, поміж них і киян, Нестор називає русью, їхню країну - Руською землею.

Після прийняття християнства виникла необхідність утвердження божественного походження Русі та її атрибутів. У зв’язку з цим до «Повісті...» введено оповідь про апостола Андрія, який пророкував появу, розквіт і світову славу великого міста. Він піднявся на гори, благословив їх, поставив хрест, помолився Богові і «зійшов з гори тої, де опісля постав Київ».

Літописна легенда про заснування Києва повідомляє про трьох братів - Кия, Щека, Хорива та сестру їхню Либідь. В ім’я старшого брата, який сидів «на горі, де нині узвіз Боричів», заклали місто і «назвали його Київ».

Ця оповідь містить початкові відомості про те, яким був суспільний устрій наших предків, подає імена легендарних засновників Києва, змальовує дику місцевість, багату на дичину, встановлює первісну назву племені, яке жило на берегах Дніпра, де тепер Київ, - поляни.

Автор досить докладно розглядає етимологію назви міста Київ, обстоює її шляхетне походження від імені князя, а не перевізника. Для доказів наводить будівництво Києм городища Києвця на Дунаї. Тут же коротко констатується смерть перших київських князів у Києві, а також побіжно йдеться про інші племена - древлян і дреговичів, - що мали окремі княжіння.

Автор оповіді виступає тут як чіткий хронограф, майже не допускаючи емоційних чи суспільних оцінок описуваного, хоча і подає цікаві давні перекази.

Літописець підкреслює, що кожне плем’я, кожен народ має свій звичай. Так, поляни шанують батьківські закони, вони «тихі і покірливі», поважають («стидливість мають») сестер і матерів своїх. У них є «бранні обичаї» тощо. Натомість деревляни живуть «по-звіриному». Автор також наводить свідчення чужоземних хронографів про закони-звичаї окремих народів світу.

«Повість...» згадує племена обрів (аварів), що завоювали дулібів, «теж словінів», і чинили насилля над жінками дулібськими. Вони впрягали у віз кілька жінок, змушуючи їх «везти обрина». Обри були «тілом великі, а умом горді». їх усіх знищив Бог; не залишилося жодного з племені завойовників. До цього часу збереглося прислів’я: «Погибоша аки обри».

В оповіді про напад хозарів уже докладніше, в особах, подаються відомості про стосунки наших предків із войовничими племенами, що їх оточували: обрами, древлянами, хозарами. Тепер автор уже не без гордості оповідає про сміливість, кмітливість та мудрість полян: на вимогу хозарів платити данину ті відповіли гідно, символічно вручивши як данину двосічні мечі, що було правильно витлумачено ворогом: «Будуть вони збирати данину і з нас, і з інших земель». Оповідь закінчується філософською сентенцією: «Так воно здавна ведеться: володіючи, сам стає потім заволоданий». Уривок побудований за зразком філософської притчі з використанням діалогічного мовлення.

Оповідь про помсту княгині Ольги деревлянам змальовує події, позначені 945-946 роками. Ця оповідь значно відрізняється від багатьох інших обсягом, докладністю, художніми особливостями, діалогами героїв, чіткою позицією автора щодо вчинків княжого подружжя Ігоря та Ольги, підтримкою централізації княжої влади. Твір не позбавлений легендарно-казкових фрагментів (наприклад, данина Іскоростеня птахами від кожного двору і роль цих птахів у знищенні міста), він має яскраво дидактичну мораль: княжа влада недоторканна, об’єднання Русі навколо єдиного центру - обов’язкове й необхідне.

Центральне місце в оповіді посідає княгиня Ольга. З одного боку, вона - вірна дружина, яка за законами ще язичницької релігії учиняє помсту над деревлянами, що жорстоко вбили князя Ігоря, не в змозі терпіти його побори. Помста Ольги складається з трьох (магічне число три!) жорстоких та кривавих епізодів (поховання древлянських послів у човні живими, кара вогнем J спалення другої групи посланців князя Мала у лазні та вбивство деревлянських воїнів під час тризни на могилі князя Ігоря), а затим знищення столиці древлянської землі Іскоростеня. Ольга постає тут як жорстока язичниця, а не трепетна і слабка жінка. Тільки згодом, прийнявши християнство, вона виявлятиме себе уособленням вищої князівської влади: її дії уже ніколи не матимуть такого відвертого кривавого характеру, а визначатимуться продуманою й мудрою державницькою політикою.

Вагому роль у літописних оповідях відведено князям-державотворцям Київської Русі. Нестор записав і зберіг для нащадків імена всіх князів, які правили Київською державою та удільними землями до початку XII століття. Одних він лише згадує, про інших говорить докладно, а окремим з них складає пісню-хвалу.

Яскраво змальовано ратні подвиги й миротворчість князя Святослава: «Я, Святослав, князь руський, як клявся, так і підтверджую договором цим свою клятву: хочу разом з усіма боярами і підданими мені руськими та іншими мати мир і правдиву любов з великим царем грецьким і з усіма людьми...» Мав князь єдину перевагу перед дружинниками: у битві іти попереду, особистим прикладом підтримувати своїх русичів у тяжку годину:

І рече Святослав: «Уже нам діватися нікуди,

І волею і неволею станемо супроти:

І не посоромимо землі Руської,

А ляжемо тут кістьми - мертвий сорому не має,

А коли ж побіжимо, то сором нам.

І не маємо втікати, а станем кріпко,

Я ж попереду вас піду».

Рішучість і гордість князя й погубила його: загинув Святослав від печенігів, не побажавши з незначною дружиною обійти дніпрові пороги, де чатували вороги.

Князь Володимир згаданий у літописі як мудрий правитель, хреститель Русі. Саме він, прийнявши булгар-мусульман, хозарів-юдеїв, римлян і греків, розглядав особливості кожної релігії та зрештою вирішив прийняти християнство візантійського обряду.

Князь Ярослав постає переможцем печенігів («ледве до вечора здолав лютих ворогів Ярослав»), великим будівничим Києва («заклав Золоті ворота, заклав і церкву Святої Софії, митрополичу, потім церкву на Золотих воротах, а потім монастир Святого Георгія і Святої Ірини»), шанувальником книг і фундатором бібліотек («Ярослав засіяв землю книжними словами, а ми тепер пожинаємо, приємлемо серцем книжну науку»). Літописець творить своєрідний гімн книзі, книжній мудрості:

І велика користь буває чоловікові від науки книжної,

І книги вказують нам

І навчають нас, як іти шляхом покаяння,

І мудрість і стриманість здобуваємо із слів книжних.

Книги подібні рікам, що тамують спрагу цілого світу,

Книги - джерела мудрості.

Книги - бездонна глибина,

І ми ними в печалі втішаємось,

І вони - узда для тіла і душі.

Мудрість - велика,

І її премудрий Соломон похваляє словами:

«Я, премудрість, вселила світло, і розум, і смисл.

Я прикликала страх господній.

Моє світло, моя мудрість, моє утвердження.

Мною царі царюють і сильні правду пишуть.

Мною вельможі величаються,

Мучителі землею управляють.

Я люблячих мене - люблю,

І хто шукає мене - знайде».

Близьким до народних казок є оповідання про двобій хлопця-русича з печеніжином. «В літо 6501 [993]» князь Володимир зіткнувся з печенігами «на Трубеші біля броду, де тепер Переяслав». Ні русичі, ні печеніги не наважувалися перейти річку, щоб розпочати битву. Князь печенігів запропонував улаштувати поєдинок між юнаками, представниками ворожих військ. Він заявив, якщо переможе русич, то «три роки воювать не будем і розійдемося в різні боки». Володимир шукав добровольця; нарешті старий дружинник повідомив, що в нього є наймолодший син, котрий у гніві «руками шкуру перервав». Князь віддав наказ привести юнака. Щоб випробувати свою силу, хлопець звелів роздражнити розпеченим залізом бика. Бик почав утікати, а молодий завзятець схопив його за бік рукою і «вирвав шкуру з м’ясом, скільки вхопив у руку». Незважаючи на те, що печеніг був страшний і «дуже превеликий», переміг русич. Печеніги безславно втікали, а русь їх «геть прогнала». На місці двобою Володимир збудував місто, назвавши його Переяслав, бо «переяв славу» князів отрок, він же - кожум’яцький син.

Мудрість і винахідливість простого мешканця Білограда уславлює літописець в оповіданні про «білгородський кисіль». «В літо 6505 [997]», коли Володимир пішов до Новгорода, щоб зібрати військо супроти печенігів, ці степові нападники скористалися відсутністю князя і взяли в облогу Білоград. У місті «був голод сильний», тому на віче мешканці прийняли ухвалу здатися:

І сказали: «Можемо ось з голоду померти,

І від князя помочі нема.

І хіба вже лучче нам померти?

А здамося, то когось погублять,

А когось же й жити полишають.

А так з голоду усі ми повмираєм».

Але один «чоловік старенький», який не брав участі у віче, а дізнався про таке рішення від його учасників, звернувся до старійшин міста з незвичайною пропозицією. Він прохав зібрати «вівса по жмені, чи пшениці, а чи висівок», зварити кисіль, викопати колодязь, поставити в нім діжку та налити в неї киселю. За його порадою викопали ще один колодязь, помістили туди «другий кадіб», куди влили «найсолодшу ситу».

Наступного ранку білгородці запропонували печенігам прислати «десять мужів» своїх, аби роздивилися, що відбувається в обложеному місті. Печеніги дуже зраділи, бо «думали, що хочуть здатись». Коли ворожі посланці прийшли, то мешканці Білограда сказали: «Їжі нам земля дає доволі». Привели їх до колодязів, дали скуштувати киселю та меду, а потім налили «корягу ціжу і сити», щоб і їхні князі пересвідчилися в тому, що харчі обложені черпають із землі. Князі печенізькі, скуштувавши принесених страв, «знялись і геть пішли в свій город».

Облога Білограда - один із багатьох прикладів використання в «Повісті...» народних переказів, у яких відчутна прихильність до простолюду: дідусь «виявляє більше розуму і мудрості, ніж усі білогородські старійшини, і рятує «білгородським киселем» від печенізького полону» (Василь Яременко).

У другій частині «Повісті...», де майже немає епізодів фольклорного походження, можна виділити кілька уривків історико-літературного значення. З-поміж них оповідання про братів-мучеників Бориса і Гліба (запис 1015 року), повість про битву Мстислава із Святополком (запис 1019 року), монастирське сказання «Чего ради прозвася Печерьский манастырь» (запис 1051 року), три Несторові оповідання - про перенесення мощів Феодосія (запис 1091 року), про напад половців на Печерський монастир (запис 1096 року), про похід руських князів проти половців (запис 1107 року); оповідь про князівський з’їзд у Любечі (1097), на якому Володимир Мономах домігся миру між князями, оповідання про осліплення Василька Теребовльського одразу після з’їзду; «Повчання ігумена Феодосія» (1074), а також «Поучения дітям» Володимира Мономаха.

Літопис «Повість минулих літ» має і літературне, й історичне значення. Він подає зразки художніх творів, які не збереглися самостійно, окремі фольклорні пам’ятки; сповнений духу патріотизму і високої моральності.

Поміркуймо з науковцями

У склад літописів входять різноманітні пам’ятки. У цілому літописи є якимись енциклопедіями, збірками найрізноманітнішого літературного матеріалу, який не дійшов би до нас, якби літописці не занесли його до своїх творів.

Д. Чижевський

«Повість...» стала джерелом багатьох творів наступних літературних періодів. За її мотивами написана поема «Княжа Україна» Олександра Олеся; «Легенди старокиївські» Наталени Королеви; драматична поема «Ярослав Мудрий» Івана Кочерги; історичні оповідання Сергія Плачинди; романи Семена Скляренка «Святослав» і «Володимир», Павла Загребельного «Диво», «Перво-міст», «Смерть у Києві», Раїси Іванченко «Гнів Перуна».