Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014
«Вершники»
Юрій Яновський (1902-1954)
Новітня українська література (ХХ-ХХІ століття)
Всі публікації щодо:
Яновський Юрій
Уривки з роману спочатку друкували в перекладі російською мовою в Москві, а потім уже повно в Україні. «Вершники» стали спробою Яновського реабілітуватися перед владою, офіційною критикою за роман «Чотири шаблі». Як і написаний раніше «Чотири шаблі», твір «Вершники» за жанром - роман у новелах.
Подивімось у словник
Роман у новелах - різновид роману, який не має цілісної композиції, складається з кількох автономних новел, об’єднаних спільною ідеєю або темою, які розкриваються під різними кутами зору.
Композиційно роман «Вершники» охоплює 8 новел («Подвійне коло», «Дитинство», «Шаланда в морі», «Батальйон Шведа», «Лист у вічність», «Чубенко, командир полку», «Шлях армій», «Адаменко»), кожна з яких має заголовок і є самостійним завершеним твором. Персонажі - різні, але інколи хтось із них в одній новелі - головний герой, в іншій - епізодичний або такий, про якого лише згадано. Об’єднує усі новели-частини твору наскрізна тема - «романтика громадянської війни в Україні» (Ю. Солод), та ідейна настанова: «показати через внутрішній світ окремих героїв необхідність перетворення земної світобудови» (О. Куриліна).
Перша новела «Подвійне коло» зображує розпад роду, збройне протистояння рідних братів, в основі якого - ідеологічні розходження. У серпні 1919 року «на рівному степу під Компанїївкою» зійшлися у бою брати Половці. Спочатку - білогвардієць Андрій та петлюрівець Оверко. І «Оверко переміг». Потім зіткнулися петлюрівець Оверко та махновець Панас, з яким був найменший із Половців - чотирнадцятирічний Сашко. Панас «вибиває Оверкові мозок на колесо». Остання сутичка - між махновцем Панасом і більшовиком, командиром інтернаціонального загону Іваном Половцем. Перемога на боці Івана: він хотів віддати брата Панаса на тортури революційного трибуналу, а тому отаман махновського загону кінчає життя самогубством. Щоправда, Іван помилував Сашка і забрав його до себе.
У кожному із двобоїв між братами відбувається діалог, в основі якого - заповіт батька Мусія Половця: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Але цей заповіт брати переінакшують, тлумачать його відповідно до власних суспільно-ідеологічних переконань.
Оверко вигукує: «Рід наш великий, голови не щитані, крім нас, іще троє рід носять. Рід - це основа, а найперше - держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає, он як!».
Панас думає: «Рід наш рибальський, у морі бувальський, рід у державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття?».
Іван проголошує: «Рід наш роботящий, та не всі в роді путящі. Є горем горьовані, свідомістю підкуті, пролетарської науки люди, а є злодюги й несвідомі, вороги й наймити ворогів. От і сам бачиш, що рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас і Карл Маркс».
У новелі застосовано кінодраматичний принцип: 1) усі події відбуваються протягом одного дня; 2) на передньому плані - воєнні сутички синів, на задньому - батьки, які думають/згадують своїх хлопців, саме того сина, який ось-ось загине; 3) увагу зосереджено не на боєві, а на його результаті та словесній дуелі братів - переможця і переможеного; 4) кожного з братів Половців характеризує не автор, а батько - мати.
Ю. Яновський вдається до творення символів:
- символічна назва «Подвійне коло»: це діти і батьки, але перше коло (діти) має відцентрову руйнівну силу, друге (батьки) - доцентрову творчу;
- символічно сприймаються брати Половці - як носії різних ідеологій, як ті, хто спричинив розпад роду;
- символічна роль дощу в сцені похорону загиблих: течуть по обличчю Панаса, всього загону течуть «дощові сльози». Отже, дощ тут - символ очищення.
У центрі новели «Шаланда в морі» - батько та мати Половці. Батько Мусій - голова рибацької артілі, увесь час зайнятий то артільними справами, то - в морі. А Половчиха «тримала хату в залізному кулаці, мати стояла на чолі родини, стояла, мов скеля в штормі». Сини виростають різними, а матері болить кожен, найбільше ж - Панас.
У цій новелі уславлено подружню вірність. Половчиха набуває рис новітньої Ярославни, стає символом вірності.
Новела «Дитинство» стоїть неначе осторонь отих бурхливих подій, що лягли в основу роману Ю. Яновського «Вершники», - це розлога, як український степ, неспішна розповідь-спомин про дитячі роки Данилка. Рівнинна місцевість, на перший погляд сіра й порожня, раптом розкривається перед читачем - ми очима малого хлопчика раптом бачимо несказанну красу, до нас линуть не лише зорові образи, а й пахощі українського степу. «Комусь, не степовикові, не зрозуміло, як живуть люди на голій, порожній рівнині, а малий Данилко виходив крадькома з хати, покинувши сестру, коло якої був за няньку, степ простелявся перед ним, як чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск (ось візьміть лишень потримайте на сонці руку й понюхайте її!)». Ми починаємо розуміти: ТАК пахне рідна земля...
Автор на короткий час «відкриває віконце» у побут сім’ї Данилка: «Малий чабанець (що може вивчитись на чабанчука й вийти на чабаненка і, нарешті, заступити батька-чабана) повертається смерком додому. Його перестріває друг, повідає, як дратувалися мати і як заходилося плачем немовля, котрого покинув Данилко, і мати, мабуть, битимуть, та не треба цього боятися, ось підемо вдвох до вечері й повечеряємо, а при мені вона не битиме, і потім воно й не болітиме, коли гаразд наїсися...».
Проте спогади про бідне дитинство, коли спрацьована мати не бачить виходу зі скрути, а батько - ледащо, який не просихає від горілки, є лише своєрідним прологом до головного - до глибинного усвідомлення дитиною себе як частини цього рідного світу у просторі й часі. Сформувати у собі це відчуття малий Данилко зміг, слухаючи цікаві оповіді прадіда Данила - найщирішого друга. «І всі весни його дитинства складалися в одну, прадід стояв, мов знатник, що знає всі весняні тайни, він здавався Данилкові господарем степових звичаїв. І щороку весна приходила краща й дужча, починав її бабак, що прокидався на Явдоху до сходу сонця й свистів.
Прадід примічав, звідки в цей день вітер, коли з Дніпра - риба ловитиметься, коли із степу - добре на бджоли, коли з низу - буде врожай; а побачивши першу ластівку, треба було кинути на неї жменю землі - “на тобі, ластівко, на гніздо!”, ластівки не летять у вирій, а, зчепившися ніжками, зимують на дні моря, ріки чи криниці.
Далі з’являвся голубий ряст, а прадід наказував зірвати його швиденько і топтати, приказуючи: “топчу, топчу ряст, дай, Боже, потоптати й того року діждати!”, а хто не встигне - тому на той рік рясту не топтати, на лаві лежати, і ряст у Данилка був дивним трой-зіллям, і казав Данилко за всіма, коли хтось трудний одужував, - “о, вже виліз на ряст!”»
По-дитячому безхитрісно передає хлопчак свої життєві знання, клопоти і враження: для чого печуть із тіста жайворонків на сорок святих, як на Вербну неділю хльоскають вербою, щоби здоровим був, у його душі звучать рідні мелодії українських пісень: «І в роботу, і в дозвілля, на панських ланах і на своїх горьованих, натщесерце і попоївши, після голодної зими - дівчата співають і славлять весну, а парубоччя табориться округ них, така вже степова вдача - в усіх світах співати, і навряд чи хто в світі так співає, як степовики». Хлопчик уже знав, як соромно вести питущого батька додому, як ховають померлих, ось він уже й сам - півчий..,
Проте серед усієї буденщини малий Данилко завжди знав, якого він роду. «Рід завзятий і непосидючий, козакували й землю робили, на Пслі осілися, село було Турбаї, тої турбацїї, турботи й турбанини повне жило, от і були ті люди турбаї справжні, а пан собі думав з них кріпаків мати, а в Катерини-цариці полюбовник був із запорозького коша - Грицько Нечоса, і сказав турбаям про таку рахубу, стали турбаї козачих своїх прав допоминатися, а пан їхні метрики з церкви покрав та попалив, і суд не міг козачих прав ізнайти, то турбаї й повбивали панів і побили суд, і одбивалися п’ять років. Та військо оступило голодранців, і смерть прийшла. А той Грицько Нечоса характерник був, як і всі запорожці, пройшов крізь військо і турбаїв вивів, і повів на дві сторони: до Дністра й до Перекопу, і ми з роду турбаїв, не були кріпаками зроду-віку, і Данилко хай не буде».
Прадід привчив малого Данилка любити свою землю, бо знав, здавалось, кожну рослинку на ній. Коли ж довелося старому переступити життєву межу, відійти у потойбіччя, усе сталося природно, просто: «Сонце пекло й розморювало, Данилко ніс повні руки трав, і корінців, і квітів; дажкорінь пах солодким хлібом, «ось тобі, Данилку, і степовий турецький сльоз», - сказав прадід і нахилився до квітки, і раптом підломився в ногах і розкинув руки, мов обіймаючи землю, упав, мов тайну почувши, задерлася в траві біла борода, мутні очі блимнули на Данилка, «топчи землю, синок», і прадід став неживий».
Дочитавши останній рядок новели, читач (без примусу й тиску) розуміє: так формуються поняття рід, рідна земля, воля, вищі за всі ідеології, міцніші за усі влади, справедливіші за всі закони.
Твір насичений описами українських свят і традицій, влучними народними висловами у поєднанні з розмовною й побутовою лексикою. Новела-спогад набуває глибокого філософського смислу.
Поміркуймо з науковцями
Роман «Вершники» відзначається високою художньою майстерністю, національним колоритом, свідчить про «могутній талант письменника».
М. Наєнко
