Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

Києво-Печерський патерик
Оригінальна література княжої Руси-України
Давня українська література (XI-XVIII століття)

Всі публікації щодо:
Давня українська література
Оригінальна світська література

До оригінальної літератури українського Середньовіччя належала і житійна література (житія, агіографія) - розповіді про духовних і світських осіб канонізованих християнською церквою. Від власне біографії житія відрізняються релігійною спрямованістю. Агіограф ставив перед собою завдання подати зразки життя святих, які б викликали прагнення у читачів (слухачів) наслідувати їх.

Подивімось у словник

Агіограф (грец. hagios - святий і grapho - пишу) - автор, творець агіографічних творів (агіографії).

Агіографія, або житія святих, - життєписи знаменитих єпископів, патріархів, світських осіб, канонізованих християнською церквою.

З розвитком агіографії формуються два типи збірників житій: календарні і некалендарні. У календарних збірниках житія розміщуються в порядку днів пам’яті святих. До них належать Четьї Мінеї, що містять поширені житія (тут життя святого розгорталось у формі своєрідної новели чи повісті); Прологи (або Синаксари) - своєрідні біографічні довідники; Соборники і Торжественники, що містять житія найшанованіших святих у певному порядку залежно від християнських свят за сонячним і місячним календарем. Крім житій, у цих збірниках містяться похвальні слова, повчання, казання, притчі тощо. До некалендарних збірників належать Патерики (Отечники), у яких житія і фрагменти житій розміщено в формальній (Азбучний патерик) чи тематичній послідовності, іноді обмежуючись локальним матеріалом певного географічного ареалу (Єгипетський патерик, Римський, Синайський).

Житійні твори прийшли в Київську Русь разом із християнством через посередництво Болгарії і Сербії та безпосередньо через переклади з грецької мови.

З метою зміцнення політичної, національної і релігійної самостійності Київської держави постала необхідність канонізувати руських святих, а канонізація потребувала літературного оформлення їхніх біографій. Тому вже в середині XI століття з’явилися агіографічні твори (про княгиню Ольгу, князів Володимира, Бориса, Гліба тощо).

Згодом (друга половина XI - 20-ті роки XIII століття) був укладений «Києво-Печерський патерик», про який Михайло Грушевський писав: «...з усеї нашої старої писаної літератури ні один інший твір не зостався в такій постійній пам’яті, уживанні і лектурі... як «Печерський Патерик»...

«Патерик» став... «золотою книгою» українського письменного люду, джерелом його літературної утіхи і морального поучения».

Основа цього агіографічного твору - листування між єпископом суздальським і володимирським Симоном (Симон у минулому був ченцем у Києві) і монахом Києво-Печерської лаври Полікарпом та останнього з києво-печерським архімандритом Акіндіном.

Симон докоряв Полікарпові за його надмірне честолюбство і до своїх листів додав дев’ять оповідань про ченців-чудбтворців та п’ять оповідань про дива, які сталися під час спорудження Печерської церкви Святої Богородиці. Полі- карп, перечитавши послання Симона, пройнявся їхнім високим духовним змістом і написав послання до Акіндіна. Він уклав одинадцять оповідань про подвижництва києво-печерських ченців кінця XI - початку XII століття.

Зібрані разом послання, перекази Симона, оповідання Полікарпа, житійні оповідання Нестора (див. матеріал про «Повість минулих літ») склали первісну редакцію «Києво-Печерського патерика». М. Грушевський: «Найстаріша редакція “Патерика” містила в собі такі твори: а) повість про чуда, пов’язані з будовою Печерської церкви, б) посланіє Симона до Полікарпа з додатком дев’яти оповідань про святих, в) повісті Полікарпа (числом 11), г) слово о первих чорноризцях печерських (літописна повість)».

У наступні часи «Патерик» доповнювали, редагували. На думку учених, його формування в основному завершилося в XV столітті. Однак остаточно як літературний твір «Києво-Печерський патерик» постав лише в XVII столітті після близько десяти рукописних переробок. У 1661 році його було уперше надруковано окремою книгою.

Дослідники переконані, що фактично «Києво-Печерський патерик» можна вважати першою збіркою новел в українській літературі. Але всі твори в ньому пов’язані єдністю ідейного змісту - уславлення подвижництва заради віри, духовного добробуту.

Розповіді про діяння того чи того ченця підтверджують незвичайну святість Печерського монастиря; ці розповіді, як і діяння монахів, дуже різноманітні. Дослідники, зосібна М. Грушевський, переконані, що більш літературно опрацьованими є оповідання Полікарпа, особливо історія діянь Прохора.

Чудодійні подвиги «Прохора чорноризця, котрий молитвою з лободи робив хліб, а з попелу сіль», датовані кінцем XI - початком XII століття, «в дні князювання Святополка в Києві...». Через усобиці, набіги половців і «голод сильний» в усьому «була вбогість на Руській землі». Тоді-то із Смоленська прийшов чоловік, який бажав стати іноком. Ігумен постриг його й назвав Прохором. Чернець, повідомляє агіограф, мав таку стриманість, що «навіть хліба себе позбавив»: він збирав лободу, власноруч її розтирав і робив з неї хліб, який і споживав. Бог, бачачи терплячість та велику «повстриманість» Прохора, «перетворив йому гіркоту на солодкість». Прозвали чорноризця Лободником, бо «він харчувався лише лободою».

Коли настав великий голод і «смерть напосілася на всіх людей», один чоловік помітив, як Прохор збирав лободу, і спробував теж їсти цю рослину. Але не зміг, адже «гірка вона була». Тоді чорноризець взяв «на себе ще більший труд»: рвав лободу, розтирав її, ліпив хлібини та роздавав їх тим, що «знемагали від голоду». Для тих, хто отримував лободяний хліб з рук Прохора, він був світлим, чистим і солодким наче мед; тим же, що пробували брати в нього потайки, він був гіркий, як полинь, його не можна було їсти. Завдяки цьому ігумен та ченці пересвідчилися в .особливій святості Прохора.

Під час волинської війни, що розпочалася після осліплення Василька, перервався довіз солі із Галича та Перемишля до Києва. Прохор, який тоді уже мав свою келію, таємно робив її з попелу, зібраного в монастирі. Він роздавав людям цей попіл, і «у всіх після молитви його перетворювався він на чисту сіль». Як твердить автор оповідання, чим більше Прохор роздавав, тим більше в нього залишалося, за свою сіль блаженний нічого не брав.

Це викликало невдоволення поміж київських купців, які мали запаси солі і підняли на неї ціну, а тепер у них її не купували («те, що вони продавали за великі гроші, того тепер і за безцінь ніхто не брав»). Купці намовили проти Прохора Святополка, і той велів відібрати в нього запаси солі, думаючи і сам розбагатіти. Коли ж її привезли до князя, побачили, що то попіл. Потримавши попіл три дні, викинули його. Прохор велів людям збирати - і попіл знов став сіллю. Святополка від «такого дива дивного охопив жах»; але, довідавшись про попередні чудеса ченця, князь засоромився своїх учинків. Він пішов у монастир до ігумена Іоанна і «покаявся перед ним».

Отже, оповідання про Прохора чорноризця

1) найбільш історично забарвлене;

2) найдосконаліше в «Патерику» з літературного боку;

3) подібно до інших агіографічних творів має негативного персонажа - Святополка, протиставленого святому як антитеза (Святополк, читаємо в «Патерику», «багато наруги чинив людям»);

4) поєднує казково-фантастичний сюжет із фактами історичної дійсності;

5) має відкрите дидактично-моралізаторське спрямування. Так, автор твердить, що «заздрісність не вміє віддавати перевагу корисному супроти шкідливого» або повторює відому сентенцію: «Ввечері приходить плач, а на ранок торжество».

6) представляє образ одного із духовно сильних служителів Бога, які постійною молитвою, своїм чернечим подвигом рятують і себе, й інших;

7) сповнене урочистого тона мовлення.

«Києво-Печерський патерик» вплинув на розвиток української літератури і давнього, і нового часу. Уже в XX столітті він став основою для роману Валерія Шевчука «На полі смиренному».