Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

«Слово про похід Ігорів»
Оригінальна література княжої Руси-України
Давня українська література (XI-XVIII століття)

Всі публікації щодо:
Давня українська література
Оригінальна світська література

Історична основа твору

Про похід новгород-сіверського князя Ігоря повідомляє Київський літопис. Початок походу - 23 квітня 1185 року, вівторок. На битву проти половців вирушили військові дружини: з Новгорода-Сіверського на чолі з Ігорем, з Трубецька (через Курськ) - з Всеволодом (двоюрідним братом Ігоря), з Рильська - з Святославом Ольговичем (племінником Ігоря), з Путивля - з Володимиром (Ігоревим сином). Також, за словами автора літопису, Ігор попрохав допомогу в Чернігівського князя Ярослава, який надіслав полк ковуїв (осілих кочівників, відданих руським князям) на чолі з воєводою Ольстином Олексичем. Отже, читаємо в Київському літописі: «У рік 1185. У той же час Святославич Ігор, онук Олегів, поїхав із Новгорода-Сіверського місяця квітня у двадцять і третій день, у вівторок, узявши з собою брата Всеволода з города Трубецька, і Святослава Ольговича, синівця свого, з города Рильська, і Володимира, сина свого, із Путивля, і в Ярослава Всеволодовича випросив він підмогу - Ольстина Олексича, Прохорового внука, ковуями чернігівськими».

Давня пам’ятка детально передає обставини походу, у тому числі й сонячне затемнення: «І коли вони йшли до Дінця-ріки, то у вечірню годину Ігор, глянувши на небо, побачив, що сонце стояло, яко місяць. І сказав він боярам своїм і дружині своїй: «Ви бачите? Що се є за знамення?» А вони, поглянувши, побачили це всі і поникли головами, і сказали мужі: «Княже! Се є не на добро знамення осе». Але Ігор сказав: «Браття і дружино! Тайни Божої ніхто ж не відає, а знаменню і всьому миру своєму творець - Бог. А нам що вчинить Бог, - чи на добро, чи на наше лихо, - то се нам і побачити». І, це сказавши, він перебрів Донець».

Перша зустріч із половцями для русичів була успішною: на річці Сюурлій зведені дружини на чолі з Ігорем перемогли загін кочівників, «били їх, брали».

Згідно з літописом, князівське військо 11 травня, у суботу вранці, побачило перед собою «незчисленне множество» половців. Русичі «всі зсіли з коней і пішли б’ючись». Битва тривала день і ніч; рано в неділю похитнулися спершу загони ковуїв, а потім не витримали й інші. Ігоря було поранено. Усі чотири князі потрапили до половецького полону; майже всю руську дружину побито чи полонено. Літопис гласить: «У день святої неділі навів на нас Господь гнів свій: замість радості, навів на нас плач, а замість веселості - жаль на ріці Каялі».

В оповідання введено монолог Ігоря, у якому він розкриває причини невдачі. Князь переконаний, що поразка русичів - це «гнів господній» за його гріхи: «Багато убивств і кровопролиття вчинив я в землі християнській... Впали тепер гріхи на голову мою. Але... Господи Боже мій, не одвергни мене до кінця, а коли воля Твоя, Господи, то дай же милість нам, рабам Твоїм».

У полоні князь не бідував, але шукав нагоди, аби втекти. З допомогою конюха Лавра, дочекавшись, коли сторожа втратить пильність, Ігор вирвався з половецької неволі й повернувся до Новгорода-Сіверського.

Отже, літописне оповідання лаконічно фіксує події, викладаючи їх у причин- но-наслідковому зв’язку та хронологічній послідовності.

«Слово про похід Ігорів» як літературно-художня інтерпретація походу новгород-сіверського князя на половців з’явилося, на думку дослідників, між 1185-1187 роками. Але до наших днів оригінал твору не дійшов. З давньоукраїнською пам’яткою читачі нового часу познайомилися завдяки тому, що комісіонер графа О. І. Мусіна-Пушкіна придбав 1787 року в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Іоїля Биковського (у минулому учня та викладача Києво-Могилянської академії) збірник, який розпочинався «Хронографом». Збірник українського походження містив вісім пам’яток. П’ятою пам’яткою було «Слово...». Список «Слова...», знайдений Мусіним-Пушкіним, відноситься до XVI століття і зроблений не з оригіналу XII століття, а з пізнішої копії.

Про знахідку сенатора, бібліофіла, знавця давньої історії та літератури графа Мусіна-Пушкіна стало відомо майже відразу: 1797-го історик М. Карамзін листовно сповістив про відкриття «Пісні Ігоревих воїнів» видавця журналу, який виходив у Гамбурзі (лист надрукували у жовтневому числі часопису); другий том (1797) творів письменника Михайла Хераскова включав поему «Володимир», у якій він уславив «Игореву песнь».

О. Мусін-Пушкін разом з ученими О. Малиновським та М. Бантиш-Каменським поділив текст на слова, речення, абзаци (віднайдений список давнього твору був без проміжків між словами, з надрядковими знаками (титлами), що -ставилися замість окремих літер). З пам’ятки зробили три копії, одну з них - для Катерини II.

1800 року рукописне «Слово...» надруковали окремою книгою (тираж 1200 примірників) з коментарями та примітками. Назва книги звучала досить широко: «Ироическая песнь о походе на половцев удельного князя Новагорода-Сиверскаго Игоря Святославича, писанная старинным русским языком в исходе XII столетия с переложением на употребляемое ныне наречие». У 1812 році під час пожежі в Москві згорів будинок Мусіна-Пушкіна, тоді загинув і збірник зі «Словом...», і майже тисяча примірників першого видання твору.

Питання авторства. На сьогоднішній день існує кілька гіпотез і версій щодо авторства «Слова...», у тому числі «боярська» і «князівська». Прихильники «боярської» версії називають імена «премудрого книжника» Тимофія, його батька новгород-сіверського тисяцького Рагуїла Добринича, київського тисяцького Петра Бориславович, Біловода Просовича, Ольстина Олексича тощо. Ті, хто сповідує «князівську» версію, вважають, що авторами «Слова...» могли бути князь Ігор; київський князь Святослав; княжна Марія Васильківна, дружина великого князя Київського Святослава Всеволодовича; Володимир Ігоревич, син князя Ігоря (у 1185 році йому виповнилося лише 15 років), Ярославна тощо.

Широкої популярності й підтримки набула думка Леоніда Махновця та Степана Пушика, які незалежно один від одного вірогідним автором твору назвали князя Володимира Галицького, брата Ярославни, сина Ярослава Осмомисла.

Одні дослідники (М. Карамзін) переконані, що автор «Слова...» - «мирянин», який належав до вищих прошарків давньоруського суспільства; інші (Д. Чижевський) вважають, що «мисливець та вояк». Деякі вчені (О. Партицький, О. Петрушевич) визначають автора як галичанина, деякі (Б. Рибаков) - як киянина. Історик літератури М. Грушевський довів тезу про двох авторів пам’ятки.

Зараховують дослідники до тих, хто міг писати «Слово...», і співців Бояна та Митуса.

Подивімось у словник

Боян - славетний поет-пісняр і музика-гусляр, який жив наприкінці другої половини XI - до середини XII століття. Дослідники підкреслюють зв’язок Бояна з чернігівськими князями, його вплив на автора «Слова...».

Митуса - середньовічний легендарний галицький поет, якого згадує Галицько-Волинський літопис.

І хоча ім’я автора давньої літературної пам’ятки не встановлено й дотепер, але ідейно-змістова структура твору дає змогу виокремити його внутрішньо- духовний портрет. Отже, автор «Слова...»

- володіє енциклопедичністю історичних, державних, політичних, природничих знань;

- добре знає військове ремесло;

- ознайомлений зі стосунками між князями;

- великий патріот: він благає князів припинити міжусобиці, спільно виступити за «землю Руську» («Загородіте Полю ворота своїми гострими стрілами»), тривожиться за престиж держави, її майбутнє;

- талановита людина, тонкий лірик; орієнтується в фольклорі, літературній традиції та сучасному письменстві. Це дало йому змогу створити високо самобутній художній твір, який чарує читачів кількох століть;

- прекрасний публіцист, ритор.

Особливості композиції та стилістичні засоби. Літературознавці мають різні підходи до композиції «Слова..». М. Максимович поділяв твір на 14 частин - заспів, дванадцять пісень і закінчення. Згодом М. Грушевський підтримав такий поділ і деталізував ці частини. Д. Чижевський виокремив заспів та чотири частини твору.

Традиційним є таке потрактування композиції давньої пам’ятки: заспів (зачин, вступ); основна частина, яка розпадається на окремі складники-епізоди, та закінчення (славословіє) (цим «Слово...» зближене з народними думами).

У вступі невідомий автор розмірковує про те, як йому розповісти про Ігорів похід: чи дотримуватися манери «віщого Бояна», чи викласти події відповідно до історичних фактів. Він говорить, що Боян, «як хотів кому пісню творити», то «розтікався мислю по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом попід хмарами», тобто прикрашав дійсність, співав князям славу. Автор «Слова...» обирає свій стиль оповіді: «по сьогоденних бувальщинах» («по билинамъ сего времени»), згідно з дійсністю. Хронологічно, твердить автор, він охопить майже два століття: «від старого Володимира до Ігоря сьогоденного».

Основна частина включає кілька епізодів:

- похід Ігоря (початок походу, об’єднання дружин, стрімкий перехід до Дону, зловісні знамення на шляху, насамперед сонячне затемнення, стислий опис першої переможної битви, докладна батальна картина другої, де русичі зазнали поразки;

- авторські публіцистичні роздуми з приводу поразки Ігоревого війська;

- «віщий» сон і «золоте слово, зо слізьми змішане» великого київського князя Святослава;

- плач-голосіння Ярославни;

- втеча князя з полону та погоня за ним половецьких ханів;

- повернення Ігоря до Києва.

Закінчення - це проголошення слави Руській землі, її князям і дружині:

Слава славна Ігорю Святославовичу,

Буй-турові Всеволоду,

Володимирові Ігоревичу!

Здоров’я князеві й дружині,

Що борються за народ християнський

Із військами поганими!

Князям і дружині слава!

Амінь.

«Своєрідність, неповторність композиції “Слова” полягає в тому, що між епізодами і всередині їх є чимало відступів, історичних екскурсів, публіцистичних звертань, історичних аналогій, медитативних роздумів, цитат, навіть ціла новела про князя-чарівника Всеслава Полоцького, який подібно до Олега Гориславича був зачинателем князівських “котор”, інтриг, свар» (Ю. Солод).

За твердженням Д. Чижевського, складності композиції «Слова...» відповідає й «надзвичайна складність його стилістичних засобів». У давній пам’ятці поєднано ознаки ораторського твору, воїнської історичної повісті, героїчної пісні; переплетено епічність з хвилюючим ліризмом (ліричне висвітлення подій, ліричні відступи і роздуми). У заспіві використано образи тогочасної літератури (десять соколів, віщі персти, зграя лебедина та ін.) і зображально-виражальні засоби, притаманні тогочасній книжній мові. У творі можна виокремити чимало риторичних фігур (риторичні питання і вигуки), повторень та антитез.

Наведемо приклади:

- риторичні питання: «Чи не гоже було б нам, браття, // Розпочати давніми словами // Скорбну повість про Ігорів похід, // Ігоря Святославовича?»; «Що то шумить, що то дзвенить // Перед зорею ранньою?»; «Чи то диво, браття, // Старому помолодіти»;

- риторичні вигуки: «Дрімає в чистому полі // Олегове гніздо хоробре, // Далеко залетіло-залинуло!», «Ой і стогнати землі Руській, // Колишні часи і князів колишніх //Пригадуючи!»;

- повторення: ті, що виконують функцію а) рефрену: «За землю Руську, // За рани Ігореві, // Хороброго Святославовича» (цей заклик, укладений в уста Святослава, повторюється тричі); «Плаче-тужить Ярославна // Вранці в Путивлі на валу» («Ярославна рано плачетъ въ Путивлю городу на забороль»); б) анафори: «Тут же то списам поламатися, Тут же то шаблям пощербитися», «Ігор спить, Ігор не спить, // Ігор мислю поле міряє...»;

- антитеза: протиставлення між часами згоди та добою князівських чвар, які призвели до того, що «не так ратаї гукали-покликали, // Як ворони крякали-кричали».

Із стилістичного боку найскладнішим залишається питання ритмічної будови «Слова...». Низка дослідників вважали і вважають, що давня пам’ятка написана повністю віршами, тому намагалися розчленувати твір на поетичні рядки, визначити специфіку віршування. Проте чимало науковців схиляються до думки: «Слово...» укладене ритмічною прозою.

«Слову...» притаманні ознаки орнаментального стилю.

Подивімось у словник

Ритмічна проза - фонетично організований прозовий текст (асонанси, алітерації) із відчутною послідовністю чергування певних звукових елементів, особливо помітною перед синтаксичними паузами чи після них.

Для ритмічної прози характерні звертання, окличні речення, риторичні питання, вживання інверсій, паралелізмів, повторів, нагромадження складних речень.

Образи руських князів. У поемі згадано величезну кількість руських князів, які правили в різних землях і в різний час. Але безпосередньо діють у творі Ігор, Всеволод та Святослав.

«Історичний» князь Ігор - син чернігівського князя Святослава Ольговича; з 1179 року княжив у Новгород-Сіверському, а з 1198-го - у Чернігові - один із багатьох руських князів. Він «нічим особливим себе не проявив у тогочасних подіях» (П. Білоус). У «Слові...» Ігор - головний персонаж, наділений рисами честі, звитяги, мужності. Проте можна помітити: образ князя подано у єдності позитивних і негативних рис; це надає йому правдивості та конкретності. З одного боку, Ігор - патріот, воєначальник, що зневажає смерть, вольовий, мужній, а з іншого - честолюбний, надмірно впевнений у своїх силах.

На початку твору автор відкрито підносить Ігоря, говорячи, що він «славен князь», який «міццю розум оперезав, // Мужністю сердечною нагострив, // Ратного духу виповнився, // Та й повів полки свої хоробрі // На землю Половецьку, // За землю Руську». Князем керує непереможне бажання побувати «в самім осередку хижої сили, що нищить Русь» (М. Грушевський). Ігор не зважив на сонячне затемнення як віщування лиха: «Хочу з вами, русичі, // Чи списа зломити // При полі Половецькому // Та й наложити головою, Чи шоломом пити воду з Дону». Це свідчить про відвагу князя, його наполегливість у досягненні мети. Але автор, захоплюючись сміливістю Ігоря, одночасно засуджує його. Про останнє свідчить репліка, вміщена між двома висловлюваннями Святославовича: «Зажадалось князеві // На провіщання не зважати, // Пошукати долі на Дону великім». Отже, читач здогадується, що Ігор прагнув влади та слави. А далі автор знову підкреслює позитивну сутність князя, який воліє полягти зі зброєю, в бою, ніж потрапити до половецької неволі, сидячи вдома («Лучне нам порубаними бути, // Ніж полону зазнати»). Автор не лише сам говорить про головного персонажа, він надає слово й іншим. Так Всеволод, звертаючись до князя, вигукує: «Один брат, один світ світлий, Ігорю...».

У давній поемі найбільше вжито два епітети, що характеризують Ігоря: відважний та хоробрий. При поділі здобичі, яка дісталася русичам після першої сутички з половцями, князь бере лише бойові знаки ворожого війська. У ході другої битви він переймається перебігом усього бою та долею брата зосібна: «Ігор полки повертає, Жаль йому брата любого Всеволода».

Показово, що автор стосовно новгород-сіверського князя уживає не лише ім’я - Ігор, а й найменування по батькові - Святославович («Відважному Святославовичу»; «Хороброго Святославовича»), згадує ім’я його діда – Олега («Тобі б співати пісню Ігореві, Ігореві, Олега внукові»). Таким чином він підкреслює зв’язок між поколіннями, наголошує на славному родовому корінні Ігоря.

Князь Ігор - своєрідний образ-символ, навколо якого мають об’єднатися інші руські князі, щоб протистояти половецькій навалі. Недаремно Святослав, звертаючись до сущих князів, закликає їх помститися і за рідну землю-державу, і «за рани Ігореві». Втікши з полону, князь Ігор прибуває до Києва (у літописному оповіданні - до Новгорода-Сіверського). Цим автор ще раз наголошує на необхідності централізації влади навколо стольного правителя, що дозволить захистити державу і її народ від будь-яких ворогів, адже «Ігор та Всеволод, // Розбудили лихо недобре».

Цитатна характеристика князя Ігоря

Згідно з історичними відомостями, Всеволод княжив у Курську та Трубчевську, в боях був сміливим, сильним.

У творі автор наділяє його характеристикою-означенням - «буй-тур» або «яр-тур», тобто буйний, хоробрий, розлючений, сильний фізично, як тур - могутній дикий бик. Всеволод із гордістю говорить про своїх дружинників: «А мої куряни - вправні воїни, // Під сурмами повиті, // Під шоломами викохані, // З кінця списа годовані... // Луки в них напружені, // Сагайдаки відкриті, // Шаблі нагострені...».

Найповніше «славний яр-тур» Всеволод розкривається під час битви. Він сипле на половців стрілами, гримить об їхні шоломи мечами; де тільки з’явиться, там «і лежать зітнуті // Нечестиві голови половецькі». Князь повністю віддається запалові бою, не зважає на рани; та що там рани, вигукує автор, коли він «забув і почесті й життя своє»

Всеволод у поемі - ідеал князя-воїна, у якому втілено фізичну міць і високий дух, незборимість русичів.

Князь Святослав - історично двоюрідний брат Ігоря і Всеволода - у поемі називає їх своїми синами (у перекладі Рильського - дітками). Цим зверненням «автор підкреслює, що всі удільні князі є синами великого князя київського, перебувають під його зверхністю...» (Ю. Солод).

Святослав турбується про долю рідної землі, тому засуджує нерозважливість князів Ігоря та Всеволода; страждає від їхніх необдуманих дій {«Рано взялись Ви землю Половецьку // Мечами разити»), дорікає їм за егоїзм і честолюбство («...собі слави шукати»).

У творі наголошено, що Святослав - хоробрий полководець («Був же він грозою на ворога // ...Наступив на землю Половецьку // ...німці і венеційці, // ...греки і моров’яни // Славу співають Святославові»).

Автор показує мудрість київського князя як правителя Русі, державного діяча. Саме Святослав після звістки про поразку на ріці Каялі виголошує «золоте слово», у якому найповніше сконцентрована ідея давньої поеми - заклик до всіх князів-сучасників об’єднатися заради захисту Руської землі від зовнішніх ворогів, заклик до національної злагоди. У своєму монолозі князь поіменно звертається до тогочасних правителів Русі - князя Всеволода Велике Гніздо, Рюрика і Давида Ростиславовичів, галицького Осмомисла Ярослава, Романа, Мстислава, Ізяслава та інших, перераховуючи їхні звитяги, апелюючи до їхнього патріотизму; прохає-наказує: «Загородіть полю ворота // Гострими своїми стрілами».

Через образ Святослава автор утверджує мрію про сильну владу, її право і можливість утримувати удільних князів від свавілля, сепаратизму.

Поетичність образу Ярославни, Якщо «золоте слово» Святослава сповнене політично-публіцистичного змісту, то плач Ярославни - лірично-інтимного. За словами М. Грушевського, «мелодійно, повно краси пливуть голосіння-закляття Ярославни».

Автор порівнює Єфросинію Ярославівну з чайкою («Як та чайка-жалібниця»), а сама вона, плачучи, говорить, що полетить зигзицею (зозулею) до свого лада. Їй болять рани Ігореві, вона ж печалиться і загиблими русичами-дружинниками, яким сонце спрагою «луки посушило, // Тугою сагайдаки склепило!». Ярославна за давнім язичницьким звичаєм звертається до сил і явищ природи («О вітре, вітрило!... господарю», «О Дніпро-Славуто!», «Сонце світле, три світле, ...господарю»), щоб допомогли її чоловікові, повернули живим.

За твердженням дослідників, Ярославна - перший щодо часу створення досконалий художньо-літературний жіночий образ. Вона - уособлення «любові, вірності, самопожертви, людської гідності» (Л. Махновець).

Символічно-міфологічні образи та їхнє значення. У давній поемі відбито міфічний світогляд, для якого характерне поєднання знань, здобутих людиною шляхом життєво-практичного досвіду, та фантастики, вигадки. Відповідно до міфічного світогляду, все довкілля олюднювалося, могутні сили природи вважалися богами. Цей світогляд був основою язичницької релігії.

У «Слові...», створеному в епоху християнізації Русі, згадано переважно поганських (язичницьких) богів: співець Боян - «Велесів онук»; під час князівських чвар гинуло «добро Даждьбожого внука», вітри - «Стрибожі онуки».

Подивімось у словник

Велес - давньоукраїнський бог худоби, пастухів, достатку й водночас бог поезії та покровитель поетів.

Даждьбог (Дажбог) - бог сонця, світла й добра, один з найголовніших персонажів української міфології.

Стрибог - бог вітрів. За міфологічно-поетичним уявленням давніх українців, його подих - вітер.

Ще одним символічно-міфологічним образом є Діва Обида («Встала тоді обида // В силах Даждьбожого внука, // Дівою ступила на землю Троянову...»). Діва Обида сплеснула лебединими крильми біля синього моря і прогнала з Русі «часи достатку», злагоди та миру. І тоді «невірні з усіх сторін находили, // Землю Руську долали».

До міфічних істот, згадуваних у творі, належить Див: «Див кричить на верху дерева».

Подивімось у словник

Див - божество страху й смерті; один із «чорних богів». Згідно з міфом, Див завше сидить на сухому дереві і свище по-зміїному, кричить по-звірячому, з ніздрів іскри сиплються, з вух дим валить.

Його образ уведено перед сутичкою Ігоря з половцями, а за народною міфологією Див провіщав біду, нещастя, надто перед боєм.

До кінця не з’ясованими залишаються образи Карни та Жля: «Ой покликнули Карна та Жля, // Побігли по Руській землі, // Огонь роздмухуючи...». Одні дослідники вважають, що вони уособлюють поняття розпачу, плачу і скорботи: слово карна, можливо, споріднене з дієсловом «карити» - оплакувати небіжчика, а «Жля» - теж, що «желя» — скорбота. Інші науковці висловлюють думку, що це міфологізовані образи половецьких воєначальників.

Фольклорні мотиви. У давній українській поемі використано ідеї, образи, поетичні засоби фольклору. Так, своїм змістом, образами, зображально-виражальними засобами монолог Ярославни близький до народних планів-голосінь. Зразком давніх голосінь є і плач руських жінок за загиблими на Каялі вояками:

«Вже ж нам про милих своїх

Ні мислю не помислити,

Ні в думці не подумати,

Ні очима не побачити,

Вже ж нам серебром-золотом

Довіку не тішитись!»

З-поміж фольклорних засобів у «Слові...» наявні:

- постійні епітети: сірим вовком, сизим орлом, чорні хмари, чисте поле, красні дівчата, чорний ворон, сине море;

- народнопоетичні порівняння: «Гзак сірим вовком стелиться», «князь Всеслав скочив вовком» (Д. Чижевський зауважує: «...авторові допомагає подвійне значення орудного відмінка - «ніби вовк» та «як справжній вовк»), «Святослав... мовби той вихор вихопив» («яко вихрь, выторже»), «Ігор князь проскочив горностаєм, ...білим гоголем на воду полинув, помчався вовком-сіроманцем, полетів ясним соколом». Традиційно-фольклорним є порівняння битви із хліборобською працею (засів) та бенкетом:

Чорна земля під копитами,

Кістьми засіяна,

Кров’ю полита,

Тугою зійшли тії кості

На Руській землі!

Не стало вина кривавого,

Закінчили своє погуляння русичі,

Сватів своїх добре напоїли,

Самі полягли за землю Руську.

- народнопоетичні заперечні паралелізми: «Не буря ясних соколів // Занесла через поля широкі, - Галич лине зграями // К Дону великому», «Не сороки заскрекотали, - // Ідуть Гзак і Кончак // Слідом Ігоревим».

Фольклорну основу мають у творі і сни, віщування, передбачення. Це підтверджує «смутен сон» Святослава, який уві сні бачив чорне запинало, тисове ліжко, перли великі, чув крякання ворон. Усе це - символи, які віщують біду.

Подивімось у словник

Переклад - передавання тексту однієї мови іншою при збереженні його стилістичних особливостей.

Переспів - твір, написаний за певними мотивами, з елементами наслідування стилістики, образної системи, композиції першоджерела.

Переклади і переспіви «Слова...» у ХІХ-ХХ століттях. На сьогодні відомо близько 60 перекладів і переспівів давньої пам’ятки. Уперше на українських теренах до «Слова...» звернулися представники «Руської трійці» Маркіян Шашкевич та Іван Вагилевич.

Шашкевич у 1833 році переклав «Слово...», але нині зберігся лише «Плач Ярославни», писаний ритмічною прозою зі збереженням давньої образно-змістової специфіки.

Багато працював над твором і як науковець, і як перекладач перший ректор Київського університету Михайло Максимович: 1837 року він видав староруський текст «Слова...» зі своїм прозовим російським перекладом та примітками, а в 1857-му опублікував віршовану «Песнь о полку Игореве, переведенную на украинское наречие...». «Учений не тільки сам досліджував і дав спробу поетичного переспіву «Слова», а й заохотив Олександра Пушкіна до вивчення видатного твору, а Тараса Шевченка до перекладу «Слова» українською мовою» (М. Гудзій).

Задум перекладу «Слова» «на наш милий, на наш любий український язик» виник у Шевченка ще до заслання. Із заслання поет листовно (лист 1854 року до А. Козачковського) звертався з проханням надіслати йому текст пам’ятки, щоб зробити її переклад. Переклав лише «Плач Ярославни» та уривок про битву князя Ігоря на річці Каялі. «Ямбічний розмір шевченкового вірша відповідав духові і характерові поеми» (М. Гудзій).

Римованими віршами хореїчного розміру переклав «Слово...» у 1860 році Степан Руданський (переклад надрукований у 1896 році).

До перекладу «Слова...» звертався Юрій Федькович: у кінці 60-х років XIX століття він переклав гекзаметром увесь твір, наповнивши його «багатим гуцульським язиком» (Ю. Федькович).

Іван Франко доторкався до «Слова...» в науковому та художньо-літературному аспектах. Навчаючись у Дрогобицькій гімназії, він зробив повний переклад «Слова...» (1873) (надрукований лише в 1952 році). Мотиви та образи давнього полотна трапляються в оригінальній творчості Франка, зокрема у циклі поезій «На старі теми» зі збірки «Semper tiro».

Протягом значного відрізку часу перекладав «Слово...» Панас Мирний. Уперше переклад-переспів побачив світ у журналі «Зоря» (Львів, 1896), на Східній Україні він був надрукований за сприянням та на кошти лікаря О. Коваленка 1914 року. Стилізувавши свій переклад під народні думи (це відбито і в заголовку - «Дума про військо Ігореве»), Мирний дещо відійшов від оригіналу.

З-поміж інших перекладачів «Слова...» XIX - початку XX століття можна назвати також В. Кендзерського, Миколу Чернявського, Бориса Грінченка, Василя Щурата. У XX столітті над перекладом «Слова...» працювали Леонід Новиченко, Максим Рильський, О. Коваленко (той самий, що сприяв виданню перекладу Мирного), Леонід Махновець, Володимир Підпалий, Володимир Малик, Василь Яременко та ін.

До переспівувачів «Слова...» XX століття належить Наталя Забіла: її переспів, надрукований 1940 року, вважають вдалим авторським поетичним переосмисленням давньої пам’ятки з урахуванням інтересів дітей-читачів. Переспів «Слова...» Митрополита Іларіона (Івана Огієнка) разом з його невеликим монографічним дослідженням і дослівним перекладом пам’ятки надруковано 1949 року у Вінніпезі. Як переспівувач «Слова...» відомий і Святослав Гординський.

Ремінісценції давньоукраїнської пам’ятки маємо в творах Максима Рильського, Павла Тичини, Миколи Бажана, Платона Воронька, Леоніда Первомайського, Андрія Малишка, Дмитра Павличка, Ігоря Калинця.

Подивімось у словник

Ремінісценція (лат. reminiscentia - спогад, згадка) - відгомін літературного твору, відчутний в іншому літературному творі, що виявляється в подібності композиції, стилістики, образотворення.

«Слово...» вплинуло й на інші види мистецтва. Так, російський композитор Олександр Бородін написав оперу «Князь Ігор», а український композитор Микола Лисенко - музику до «Плачу Ярославни».

Отже, від часу віднайдення давньої літературної пам’ятки її перекладали/ переспівували всіма слов’янськими та іншими мовами світу - ритмічною і неритмічною прозою, римованими і білими віршами, повністю чи окремими частинами.

«Слово про похід Ігорів» можна розглядати в типологічному ряді світового героїчного епосу: «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда», «Витязь у тигровій шкурі» Ш. Руставелі.

На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.