Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014
«Україна в огні»
Олександр Довженко (1894-1956)
Новітня українська література (ХХ-ХХІ століття)
Всі публікації щодо:
Довженко Олександр
Кіноповість «Україна в огні» написана в 1 943 році на матеріалі однойменної статті та кількох оповідань («Незабутнє», «На колючому дроті», «Перемога»), а вперше надрукована через 23 роки, уже по смерті автора. Довженко пояснив причину не виходу твору відразу по його завершенню тим, що «Україна в огні» не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки», бо «Україна в огні» - це правда».
Жанр твору «Україна в огні» - кіноповість.
Подивімось у словник
Кіноповість - 1) синтетичний жанр кінематографії, сюжет творів якого порівняно складний, базується на низці подій; 2) кіносценарій, перероблений для читання; 3) повість, написана з орієнтацією на кінематографічні прийоми оповіді (епізодичність, лаконічність діалогів і авторських коментарів, монтажність епізодів) і можлива до кіновтілення.
Твір Довженка - це своєрідна епопея війни, провідною темою якої є показ правди про невимовні страждання українців, зображення наслідків більшовицької командно-адміністративної системи.
Ідея кіноповісті - утвердження безсмертя України та її народу, засудження фашизму й більшовицько-державного тоталітаризму як систем, що знищують гуманізм.
У творі порушено проблему людини на війні і в тилу.
Композиція. «Україна в огні» надзвичайно складна за будовою. Сюжетні лінії в ній не безперервні, лише з’єднані темою війни, а ядро змісту - це насамперед сім’я Лавріна Запорожця.
Автор так пояснював структурні особливості твору: «Тут всі сліди битви сценариста з письменником. Один закликав до старого професійного рисунка сценарію, другий, вражений стражданням народу, весь нас поривався до розширення теми, розміркувань ліричних відступів, - до авторської участі в громаді великих подій. Нехай вибачливий читач, мій сучасник і друг, не нарікає, коли вирощене мною невелике дерево не цілком гіллясте і струнке, коли багато гілок тільки відчувається, не встигнувши ще вирости серед небачених пожарів і катастрофічного грому гармат, що стрясають сьогодні нашу землю».
У тексті «України в огні» наявні 50 окремих розділів, які тяжіють до кінокадрів. Учений-методист Борис Степанишин пропонує їх перелік та умовні назви: 1. У тихий літній день в Україні. 2. Проводжала мати синів-орлів на війну. 3. «Горять жита, вершники біжать, бомбардують: крик і плач на всю Україну». 4. Під вербою, край криниці, дівчина стояла. 5. Входили в село гітлерівці. 6. У Києві бенкетувало офіцерство Адольфа Гітлера. 7. Діалог полковника німецької розвідки Ернста фон Крауза з його сином лейтенантом Людвігом Краузом. 8. У Купріяна Хутірного зібралися сусіди. 9. Нерішуча спроба хлопців втекти до партизанів. 10. Як Лавріна Запорожця обирали старостою, а Максима Заброду призначали начальником поліції. 11. На прийомі в голови райвиконкому Лиманчука. 12. Як керівний комуніст відмовився підвести дівчат і пораненого бійця. 13. «Орали землю в ярмах і шлеях». 14. Розмова Олесі з батьком («не хотіли ярем, треба було битись за волю»). 15. У фашистському застінку. 16. Діалог Крауза з Лавріном Запорожцем. 17. Христя і Олеся. 18. Заброда в Крауза. 19. Олеся, її мати, батько, Мина Товченик та поліцаї. 20. Незліченні ешелони невільників. 21. Крауз допитує Лавріна Запорожця. 22. У товарних вагонах співають дівчата. 23. У концентраційному таборі. 24. По обидва боки колючого дроту. 25. «Ні кроку назад!» 26. Тікаючи, не втекти. 27. Друга втеча. 28. Словесний двобій «дівочого ешелону» з чоловічим. 29. Як плакав вагон. 30. Третя втеча - і знову невдача. 31. Страшна помста Ернста фон Крауза. 32. П’ятеро поліцаїв пили горілку. 33. На партизанській заставі. 34. Огидне торжище невільниць з України. 35. Василь Кравчина на операційному столі. 36. У маєтку фрау Крауз. 37. У дорозі до рідної Тополівки. 38. Дві дівчинки на березі річки. 39. У штабі карного італійського загону. 40. Суд над Христею Хутірною. 41. Розійшлись дороги Олесі й Христі. 42. Очікуване визволення. 43. Відступ червоноармійців. 44. Фашисти озвіріли зовсім. 45. Краузові капут. 46. Остаточне звільнення Тополівки. 47. Василь Кравчина керує наступом, але ще не перемагає. 48. Ще один бій. 49. Третій і на цей раз вирішальний, переможний бій. 50. Щасна зустріч Олесі з Василем Кравчиною.
Центральним у кіноповісті є епічний образ України, сплюндрованої більшовиками і фашистами. «Україна поруйнована, як ні одна країна в світі», - пише автор.
Складники образу України:
1) безпосередні описи краєвидів, природи, пожеж.
У тексті кіноповісті чимало описів - краєвидів різної пори. Разом узяті, вони відтворюють красу України, її незвичайно багату природу. А епітети «нещаслива», «кривава», «попалена», «розбита», «поруйнована», змальовують портрет нашої землі в чорні роки окупації.
Подав Довженко і предковічний образ України: «Світало. Зайшов уже місяць і зорі погасли давно... Невмирущі соняшники повертали свої мрійні голови на схід сонця. Було тихо скрізь, так тихо-тихо, і тільки десь гуло важким радісним громом».
І трагічний образ України періоду «вогню»: «Високе полум’я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі солом’яні пласти огню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі і згасали далеко в пустоті небес... Горіло все».
2) Ліричні звертання: «Світе мій убогий! Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Україні?»: «О українська земле, як укривавилась ти!», «Рідне село. Чиє серце ...не стугонить у грудях? Не рветься вперед?».
3) Пісня. На початку твору родина Запорожців співає «Ой піду я до роду гуляти», яку так любить мати Тетяна. Цією ж піснею і завершується кіноповість.
Але тепер її розпочинає наймолодша з родини - Олеся. Отже, пісня «Ой піду я до роду гуляти» переростає у своєрідний символ невмирущості України, безсмертності українців.
Ще кілька разів лунають у Довженка пісні («Усі гори зеленіють, тільки одна гора чорна», «Летіла зозуля через мою хату», «Не вернемось, чайко, ти матінко наша»), кожного разу підсилюючи ситуації, поглиблюючи образ України воєнного часу.
Пісенність стала символом високої духовності українців.
4) Українці. їх можна згрупувати відповідно до Шевченкової легенди про двох близнят («Великий льох»):
Один буде, як той Гонта,
Катів катувати!
Другий буде...
Катам помагати.
Найперше, до тих, хто буде «катів катувати», відноситься велика родина Запорожців: глава-батько Лаврін, мати Тетяна, п’ятеро їхніх синів - лейтенант прикордонних військ Роман, Іван-воїн, славний чорноморець Савка, майстер урожаю - агроном Григорій, рільник Трохим та донька Олеся - «всьому роду втіха». Старий Запорожець везе на війну синів, аби вони захищали свій рід, свою землю, свою Україну. Отже, Довженко свідомий того, що для українців поняття роду величне й всеохопне. Він вкладає в уста Олесі слова про основне призначення жінки - продовження життя: «Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівсь народ».
Автор «України в огні» говорить і про зв’язок між поколіннями: прізвище Запорожець є своєрідним містком від козацької епохи до XX століття; один із рідних Лавріна Запорожця був «подібний до прадідів своїх, ім’я яких він носив». Справжнім нащадком козаків є і сам Лаврін. Він по-житейському мудрий, що не заважає йому бути й розгубленим, і хитрим. Від давніх запорожців у батька великого роду глибока віра в перемогу над ворогом, впевненість у власних силах. Проте сучасний Запорожець мусить рахуватися із новітніми проблемами. Показовий щодо цього звернений монолог старого Лавріна - розмова з портретом Сталіна. Селянина цікавить, що «буде з народом нашим? Виживе він чи загине?» На відповідь Лаврін не надіється, він не вірить сказаному раніше «вождем народів», а тому повертає портрет до стіни і ставить на підлогу. Від запорожців у Лавріна химерність вдачі. Довженко наводить трагічно-іронічний діалог між дивним старостою Лавріном Запорожцем і фон Краузом. На репліки німецького офіцера селянин відповідає беззмістовними загальними фразами, на зразок: «Та таке якесь действітельно. Та в нас теж чогось би там такого, так не дуже...», або пропонує план, вигідний йому. Запорожця не лякає ні власна смерть, ні смерть його дітей.
Лаврін Запорожець наділений автором неймовірною силою, здатністю власним прикладом впливати на інших. Він у смертельному поєдинку вбиває запроданця Заброду, піднімає на повстання в’язнів німецького концтабору. Лаврін, як герой народних дум, звертається із закликом до новітніх рабів: «Гей! Піднімайтесь, хто сильний і дужий! Гей, хто жити хоче, вилізай з могил! Вставайте, гем!». Запорожець, поранений, увесь у крові, але «гарячий і натхнений», веде за собою люд на волю.
У Лавріна був свій, дещо дивний, метод пробудження в односельців свідомості й прагнення до помсти. Він запрягав їх у ярма, «щоб зліші були». Дезертири та оточенці за наказом старости Лавріна Запорожця орють землю, виступаючи в ролі тяглової сили, їх поганяє Мина Товченик.
Запорожець уміє відділити головне, вічне від другорядного, скороминущого. На слова Заброди про участь його, Лавріна, у неправому розкуркуленні, Запорожець відповідає: «То була наша внутрішня справа. А зараз Батьківщина гине, Україна... в’язні й судді повинні битись поруч».
Доля кожного із великого роду Запорожців могла б стати сюжетом окремого сценарію. Вони стали символом давньої козацької відваги в новому часі, безмежної вірності своїй Україні.
До розряду тих, хто «катів катує», належить і Василь Кравчина. У кіноповісті він опоетизований, зближений з героями народних історичних пісень, казок. Кравчина виживає там, де закінчується саме життя; неодноразово поранений, він знову і знову повертається до своєї військової частини. У Василя є розуміння того, за що він бореться. Звертаючись до бійців, Кравчина-командир говорить: «Хочу нагадати вам, за що ми б’ємося, за що помираємо. Ми б’ємося за те, чому нема ціни у світі, - за Батьківщину».
Свого героя автор показує в різних ситуаціях: під час відступу, у трепетному коханні до Олесі, на полі бою в ролі командира, поміж рідних людей як визволителя і переможця - і скрізь він наділений глибокою душевністю, любов’ю до близьких та ненавистю до ворога. Образ Кравчини відзначається монументалізмом: він - полководець, який виграє вирішальну битву з фашистами. Його бій з ворогом переростає в боротьбу «безсмертя зі смертю». Отже, Василь Кравчина сповнений фізичної і духовної величі.
Через образ Кравчини автор передає власне бачення війни та її наслідків. Устами героя письменник заявляє, що українці «не обивателі історії, не свідки історії... а герої великого грізного часу».
Лаврін Запорожець, його сини, Василь Кравчина - переможці смерті, ті, хто захистив Україну від огню, а її народ - від неслави.
З-поміж українців, які населяють кіноповість, є «помічники катів». Ці новітні Іуди, виховані на ідеї класової боротьби, відчувають постійний страх, недовіру до людей, моральне спустошення, бездуховність. Довженко, змальовуючи образи запроданців, веде мову про відсутність національної гордості, гідності, зумовлену незнанням історії свого народу, приниженням людської гідності, знеславленням національних героїв. Окупант Ернст фон Крауз зауважує, що людей, які не «вивчають історії», легше завоювати, адже «у них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників». На доказ таких жорстоко-правдивих слів автор уводить у кіноповість образи дезертирів - молодих хлопців, що «не змогли піднятися до висот розуміння ходу історії». Із загальної групи дезертирів Довженко вихоплює Павла, Миколая Хутірних, Івана Гаркавенка та Устима Товченика. Письменник не заглиблюється в деталі їхнього життя, минулого і сучасного, не подає розвитку їхніх характерів.
Павло Хутірний з братом Миколаєм, кинувши зброю, прибігли додому. Однак батько Купріян не приймає своїх синів-зрадників, бо він, на противагу їм, відстоює вірність батьківщині. «Я колись царя захищав, не тікав», - гнівно каже старий Хутірний синам. Використовуючи цю класичну ситуацію, де члени однієї родини в складні історичні моменти опиняються на різних позиціях, Довженко підкреслює вину суспільства за відсутність патріотизму в молодого покоління. У відповідь на гнів батька Павло грубо виправдовується, заявляючи, що його не вчили поняттю «батьківщина». До того ж ні Бога, ні царя немає, отже, і захищати нікого. Тому совість його не мучить.
Найповніше багатогранність України репрезентують жіночі образи кіноповісті. Вони виступають конкретизовано-персоніфікованими образами України: Тетяна Запорожець - це образ України-матері, Мотря Левчиха - України-чайки, Олеся - поетичної душі України, Христя - трагічної долі України.
З давніх-давен образ жінки в нашого народу бачився через призму її основного призначення - материнства. Україна-мати втілена Довженком у велично-трагедійній постаті Тетяни Запорожець. Мати Тетяна може пишатися дітьми, які прославилися і в праці, і в ратних справах. Вона любить свою родину, а та відповідає взаємністю: «Діти дивилися на свою добру матір і величали її». Зворушливою є сцена зустрічі родини з нагоди ювілею матері. Перед зором Тетяни пропливає усе життя: «І материнське горе, і радощі, і турботи, і невпинна праця на велику родину з дрібними діточками, на громаду, на державу». Схвильована спогадами, мати звертається до дітей зі словом-побажанням щасливої долі, кличе служити рідній землі українській. Піднесене звертання матері автор різко, але вмотивовано переводить у голосіння, адже мати Тетяна проводжає синів на фронти, як це робили тисячі інших матерів, її слова тонуть «в морі людського плачу й скорботи, у розлуках...». Так само Україна побивалася за своїми дітьми в часи лихоліть - від сивої давнини й до середини XX століття. Плакала за князем Ігорем і його дружинниками, котрі билися з половцями, голосила над тілами убієних у Дикому полі, лила сльози за воїнами Богдана Хмельницького, гірко тужила над своїми молодими захисниками під Крутами, а тепер, у роки Другої світової війни, заходиться плачем над Савкою Запорожцем, над Григорієм Запорожцем, над патріархом села Демидом Запорожцем, над мільйонами українців, убитих, повішених, замордованих у катівнях і концтаборах. Проте в плачі мати знаходила сили, аби підтримати дух своїх дітей, допомогти їм вистояти та вижити. Це мати Тетяна підбадьорює свою Олесю перед відправкою до Німеччини: «Донечко моя, до останнього подиху свого молитимусь я зорями вечірніми і ранішніми, щоб обминуло тебе горе лихе..., щоб вистачило тобі силоньки у неволі, щоб не покинула тебе надія, голубонько моя...».
Тетяна Остапівна, «тиха, добра», відходить у небуття на руках сина Романа: він повернувся в рідне село й застав живою лише матір, а вона, дочекавшись сина, відразу й помирає. Мати виконала своє земне призначення: виростила прекрасних дітей, відспівала, відпрацювала. Проте її смерть Довженком представлена як спонука до грандіозної боротьби проти ворога: «На другий день повстав увесь район». Емоційний образ матері, наскрізний у кіноповісті, вносить в епічну розповідь ліричний струмінь, поєднує твір Довженка з фольклорними піснями та думами.
Близькою до Тетяни Запорожець є інша героїня «України в огні» - Мотря Левчиха. Вона - символ доброти й жіночої статечності. Подана лише епізодично, Левчиха виконує у структурі повісті велике художньо-смислове навантаження. Через неї розкривається багатограність жінки-українки, через неї ж висвітлюється ницість іншої людини - Максима Заброди. Невеличка, немолода Мотря прагне додати сили дужому Лаврінові Запорожцеві, щоб він міг витримати муки в німецькому концтаборі. Не насущним хлібом, а величчю духу примножує силу Лавріна. Побачивши вбиту Забродою Мотрю, котра «лежала маленька і чепурненька у святковій одежі. Вічний покій вже розливався по її чолу», Запорожець з ненавистю кидається на Максима і вбиває його.
Автор творить піднесений образ Левчихи. Під його пером вона нагадує біблійних мучеників-святих: «І дающа права рука її простяглася з розгону вперед...», а чоло мертвої жінки «ніби світилося у присмерку». У Довженка Мотря Левчиха асоціюється з образом України-чайки, що «вивела чаєнят при битій дорозі».
Війна ставала справжнім випробуванням для молоді, перш за все для дівчат. Довженко майстерно змальовував образ ліричної, здатної на самопожертву Олесі Запорожець.
Невблаганна війна відправляла незліченими ешелонами до Німеччини дівчат, з-поміж них і Олесю. Вона перша надумала втікати. Ці втечі, як у народних казках, повторювалися тричі. Та все ж дівчину відправили до рейху. Довженко ще раз підкреслює неординарність Олесі: вона виривається з самої Німеччини і приходить до рідної оселі, від котрої залишилась лише піч. Автор не подає сцен, пов’язаних із поневірянням українки. Він вдається до ліричного відступу-роздуму, у кінці якого доходить філософського висновку: «Все було». Письменник переконаний, що час, великий і мудрий художник, несе на своїй палітрі «трагедійний портрет безсмертного нашого народу», отже, за Довженком, Олеся - велична й безсмертна. Якщо на початку твору синів-Запорожців виряджає на війну мати, то в кінці проводжає увесь свій рід уже Олеся.
Найбільшим трагізмом у кіноповісті сповнений образ Христі. Вона частіше, ніж інші, ставить запитання, прагне дошукатися відповіді на них, думає «гірку свою думу». Автор, говорячи про Христю, згадує її розтерзану душу. Дівчині гірко від усвідомлення свого рабського становища, від того, що розженуть українок «по чужих світах, мов чайок у бурю». Христя немилосердна до тих, хто покинув її та інших дівчат на знущання ворогові, кидає у вічі полоненим воякам слова ненависті.
Для відтворення страдницького шляху Христі Хутірної Довженко вдається до прийому ретроспекції: про свої біди дівчина оповідає Олесі під час зустрічі в рідному селі. З цієї розповіді дізнаємося, що українка Христя стала дружиною італійського офіцера Антоніо Пальми, потрапила в полон до партизанів. Автор описує судилище, влаштоване бездумним, жорстоким прокурором Лиманчуком. Хутірна щиро й правдиво, з гідністю дає відповіді на його запитання, адже вони колись теж хвилювали її. Вона переконливо доводить, чому в неї та подібних до неї відсутні національна гордість і людська гідність. Передвоєнні роки, коли людські чесноти мірялися на трудодень, вбили високі почуття. А такі, як Лиманчук, своєю брехнею змусили Христю залишитися під ворогом. «Щось мені ось тут, - вона поклала руку на серце, - каже, що прийшла моя смерть, що зробила я щось запретне, зле і незаконне, що нема в мене ні отієї, що ви казали, національної гордості, ні честі, ні гідності. Тож скажіть мені хоч перед смертю, чого ж цього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний».
Це неординарна ситуація, у яку поставив свою героїню Довженко, ще більше поглиблює образ. Перед видимою смертю думки Христі не про власне життя. Письменник змушує дівчину мислити масштабно, дошукуючись відповіді на злободенні питання, які турбували його самого.
Таким чином, із обвинувачуваної дівчина підіймається до рівня народного судді. Вона засудила систему, що приводила до деградації віковічні морально- духовні основи людини.
Христя Хутірна - щира, правдива, відверта, смілива; ці риси підкреслює Довженком неодноразово.
Кіноповість Олександра Довженка - величний гімн рідному краєві й рідному народові. Письменник підносить почуття любові до своєї землі, підкреслює, що захищати її - святий обов’язок вірних дітей.