Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014
«Тронка» (новела «Залізний острів»)
Олесь Гончар (1918-1995)
Новітня українська література (ХХ-ХХІ століття)
Всі публікації щодо:
Гончар Олесь
Роман «Тронка» - п’ятий із романів Олеся Гончара — був написаний 1963 року і відзначений Ленінською премією (1964).
За жанром цей твір - роман у новелах, отже, Олесь Гончар продовжує традиції своїх видатних попередників і сучасників: В. Стефаника, М. Коцюбинського, Ю. Яновського.
Роман писався у складних для літератури й письменника суспільно-культурних умовах: ще панували закони тоталітарного мистецтва, коли принцип соціалістичного реалізму був не лише домінантним, а й єдиним у мистецькому світі. Разом з тим, це вже був період так званої хрущовської відлиги, тому й піднімає автор раніше заборонені проблеми індивідуальності й неповторності людського життя, трепетного почуття не лише до Батьківщини - Радянського Союзу, а й до «малої вітчизни» - рідних степів, балок, міст і селищ, будить пам’ять про прадавні національні корені - духовні, моральні, етичні, патріотичні. Так, він вводить до творів, здавалось би, давно забуті слова, якими рясно пересипана мова роману «Тронка».
Уперше слово тронка з’являється в шостій новелі роману («Передчуття океану»): «...хтось зненацька задзвонив шкільним дзвоником, отим, що нагадує тронку чабанську». Та тільки в одинадцятій новелі («Полігон») у розмові начальника полігону Уралова і старого чабана Горпищенка з’ясовується, що таке тронка. Це дзвіночок на овечій шиї, голос заблуканої отари, звук чабанської землі. Це - «антипод тиші - такий тут звук цієї тронки. Серед темряви і мовчання степу вона як голос життя».
Крім побіжних згадок про тронку, в заключній, дванадцятій, новелі («Тронка») є епізод, коли Тоня не погоджується віддати тронку до шкільного музею, бо «тронка простір любить», отже, не годиться їй припадати музейною пилюкою. Та й Віталик, щирий друг Тоні, прийшовши попрощатися з дівчиною перед далеким плаванням, взяв тронку, «подзеленчав, розглядав уважно роботу: мідна снарядна гільза, сплющена, зігнута вдвоє, наче побувала в руках у якогось силача. Смерть таїла в собі, а стала ніжним степовим дзвіночком». Юнак розуміє: хоч де б він не був, всюди йому ніжно звучатиме тронка...
Оце протиставлення життя - смерть, мир - війна є однією з проблем роману, яка розкривається в дев’ятій новелі «Залізний острів», найбільш напруженій частині твору.
Події новели відбуваються у повоєнний час у каховських степах, проте тінь війни не полишає героїв твору. Так, у романтичну прогулянку до залізного острова - крейсера, що затонув поблизу степових берегів, - вирушають Віталик і Тоня. Вони радісні, молоді, закохані, їм так добре разом! Раптом щаслива ідилія змінюється жахом: баркасик, на якому припливли до крейсера мандрівники, віднесло у відкрите море, і тепер вони стали мимовільними в’язнями цього залізного острова, допомоги ж чекати нізвідки. Напруження посилюється, коли вночі над крейсером з’явилися літаки: от-от почнуть скидати бомби, бо корабель був для них навчальною мішенню... Війна, ще така близька, неначе повернулась у життя цих двох людей, які (через молодий вік), мабуть, вже й не пам’ятали її.
Закінчення цієї новели - порятунок Віталика і Тоні - містить остання новела роману: вранці Віталик за допомогою скла-лінзи подав сигнали літакам, що базувались на полігоні, і підлітки були врятовані. Проте ця пригода примушує замислитись: минуле не зникає, мир іще такий хисткий, а війна і смерть ще не відійшли у безвість! Ця новела є своєрідною пересторогою людству, закликом до захисту миру.