Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

«За мить щастяа»
Олесь Гончар (1918-1995)
Новітня українська література (ХХ-ХХІ століття)

Всі публікації щодо:
Гончар Олесь

«...в той жагучий, по-тропічному паркий рангунський вечір з фантастикою музики, краси і мрій піднебесних згадалася чомусь ця давня історія, історія інших широт...», - автор, наче казкова Шехерезада, веде оповідь про кохання - всеспалююче, високе і... трагічне (це тільки у казках кохання зажди щасливе...). Спогад про романтичну й водночас трагічну подію прийшов до Олеся Гончара у цьому місті не випадково: Янгон (раніше Рангун) - колишня столиця М’янми (Бірми), найбільше місто країни - у перекладі його назва означає «кінець ворожнечі».

Новела «За мить щастя» писалась у 1964 році, коли під впливом «хрущовської відлиги» в літературі з’являлась не лише піднесено-романтична картина війни, а й трагічна правда про її жахи - фізичні й моральні. Через те не дивно, що новела «За мить щастя», сповнена болю, побудована на багатьох суперечностях, і досі важко з’ясовуваних. І сам автор не поспішає на допомогу читачеві, даючи кожному визначитися самостійно...

Війна доходила кінця; радянські війська, вигнавши окупанта за кордони своєї держави, вступили (визволителями чи новітніми окупантами?) на території інших країн. Увагу автора привернули, здавалось би незначні (навіть не воєнні!) події, що сталися у жнива в полі, біля угорського містечка, поруч із яким розташувались радянські окупаційні частини, «солдатська цивілізація», як не без іронії висловлюється оповідач про землянки, споруджені в колишньому графському лісі.

По-різному сприймали жителі угорського селища радянських солдатів: автор подає лише окремі деталі тих відносин: «боєць лежить на винограднику затоптаний, поглумлений, з перерізаним горлом»; трапляється, місцеві любителі вина й «бійців споюють».

Сашко Діденко, молодий солдат, який пройшов довгі й важкі воєнні дороги, вже мріє про демобілізацію, «бо всі ми в ці дні тільки тим і живемо, що скоро додому, а там кожного з нас жде любов». Краса мирної землі, веселі угорські молодиці, що працюють у полі й вигравають очима на молодих бійців, - усе це зумовлює у солдатських серцях спалах щастя, бажання кохати. Діденко запримітив чарівну жінку, Ларису, Лорі... «Руку її все життя не хотілось би випускати зі своєї, безодня очей заваблювала, густовишневі губи були так довірливо близько. Солдат припав до них».

Що він знав про жінку? Що вона заміжня. Побачивши срібну ниточку у її волоссі, здогадувався, що життя жінки не було легким... «Ще не випустив він її з обіймів, як раптом вона шарпнулась, нажахано скрикнула щось йому в засторогу, і солдат, озирнувшись, угледів, як смерть до них наближається у вигляді незнайомого, чорного, в жилетці, з блискучим серпом у руці. Догадавсь: чоловік! Бо тільки чоловік міг наближатись з почуттям такої несамовитої правоти. Біг просто на Діденка, важко дихаючи, з чорним обличчям, з божевільною каламуттю в очах...». Фатальну подію - вбивство місцевого угорця, який захищав честь своєї сім’ї, - передано до краю лаконічно: «Пролунав постріл».

Як поведе автор оповідь далі? Це буде гімн коханню радянського бійця-визволителя й «мадярочки», що потерпала від нелюба-чоловіка, чи суворе покарання солдата, який порушив і моральні, й суспільні закони? Автор, з одного боку, представляє Сашка як переможця, котрий відповідно діє: прилюдно на жнивному полі демонструє своє право на чужу жінку, обнімається-цілується з нею і вбиває її чоловіка - недарма ж на початку твору Сашко порівнюється із степовим вовком:

...зараз Діденко, виїхавши за межі табору, має волю гогокати на всю душу:

- Го - го - го - го - о - о!

- Співаєш? - сміючись питає зустрічний водовоз із сусіднього полку.

- А що - погано?

- Ні, не погано. Так і вовк у степу співає.

«Преса на Заході» так і витлумачила вчинок Діденка - як завойовника: радянські окупаційні війська «вбивають чесних католиків, ґвалтують їхніх дружин». З другого боку, після виконання вироку військового трибуналу оповідач стримано заявляє: «Сталося все, що мусило статись»: рішення військового трибуналу про розстріл, підтвердження Москвою цього рішення - і неминучість вироку.

Два виміри життя Діденка, двоплановість образу Лариси - то знаки сум’яття автора перед складністю життя. Не в змозі знайти єдину істину, Олесь Гончар ходить багатьма колами сумнівів. Істотною є деталь: незвичайне кохання радянського солдата й угорки Лариси автор благословив словами старого священика: «Omnia vincit аmоr!» («Любов перемагає все!»). Бажаючи примирити правду життя з уявним щастям, письменник уводить до тексту паралельний уявний щасливий фінал. Проте автор, здавалось би, оспівуючи «мить щастя», правдиво констатує: у Діденка й угорки не було і крихти каяття, хоча поміж ними стояла смерть людини - чоловіка Лариси, тому й покарання сприймається як справедливе: «Порушений лад скоро було відновлено» і це теж є жахливим.

Як приховані послання автора можна розуміти два поняття цього твору: це назва міста, де писався твір (Рангун - «кінець ворожнечі»), в якому закодовано заклик до припинення страшного ланцюжка «смерть за смерть», і слова пастора «Любов перемагає все!» - як основна істина життя людства.

Поміркуймо з науковцями

Стилістичний еклектизм його ранніх творах - щось від Горького, щось від Коцюбинського, щось його власне - протягся надовго в його дозрілій творчості.

Є. Федоренко