Українська література : довідник для абітурієнтів та учнів закладів загальної середньої освіти - В. А. Мелешко 2014

«Диво»
Павло Загребельний (1924-2009)
Новітня українська література (ХХ-ХХІ століття)

Особливе місце у творчості П. Загребельного посідають історичні романи. Твори «Диво» (перший історичний роман П. Загребельного), «Смерть у Києві» та «Первоміст» складають єдиний триптих про історію Київської Русі».

Композиція «Дива» нагадує архітектуру собору, образно відтворену в романі. Дія роману «Диво» відбувається у трьох часових вимірах: 992-1037 роки, час, коли язичницька Русь, прийнявши хрещення, ставала могутньою політичною й релігійною та культурною силою на теренах Європи; 1941-1942 роки - час окупації України фашистськими військами; 1965-1966 роки - складний історичний період переходу від шістдесятництва до застою - ось таке своєрідне «сусідство епох». Цей роман - розповідь про мистецький витвір нашої давнини - Софію Київську, про його долю та місце в нашій духовній історії.

Роман відкривається віршем німецького митця Бертольда Брехта, в якому звучить мотив возвеличення безіменних народних творців:

Хто звів семибрамні Фіви?

В книгах стоять імена королів.

А хіба королі лупали скелі

й тягали каміння?

Через увесь роман проходить образ Сивоока - творця Софії Київської. Малою дитиною він навчившись від діда Родима, що творив із дерева язичницьких ідолів, відчувати світ. В язичницькій Радогості, захованій «в глибини зеленого дивосвіту», його вразила летюча барвна каплиця, а її хранителька Звенислава розкрила душу барв. Які, мов люди, бувають веселі, чисті, лагідні, довірливі, сумні, довірливі, жадібні, теплі... Пережив Сивоок і довгі поневіряння у візантійському полоні - і саме там осягнув мистецтво архітектури... Так, завжди його рятівником був талант. Осмисливши задум Ярослава Мудрого щодо необхідності створення величного храму, справжній його творець, Сивоок, загинув, захищаючи жінку, переслідувану князем, - і залишився безвісним. А Ярослава втекла від переслідувачів, крилася в пущах і болотах. Заховалась межи людьми. Народила сина від Сивоока. І його син - серед нас...

Образ є плодом уяви автора, оскільки ніяких документів про нього історія не зберегла. Сам П. Загребельний зауважував щодо цього: «Романіст має право піти шляхом припущення. Література тим і приваблива, що в ній все можна вигадати. Окрім психології». Образ Сивоока проступає через століття, коли до стін древньої Софії прийшов ворог, його далеким нащадкам, як Гордію Отаві, довелось охороняти святиню від нищення фашистами. Він - і в сучасному житті, оскільки й зараз поняття Русі є невіддільним від образу собору - видатної святині не лише усіх слов’ян, але й світової культури - тепер Борис Отава, історик іконограф, завершує рукопис про справжнього творця Софії.

Образ Ярослава Мудрого постає зі сторінок роману суперечливим і складним: від обмеженої князівської демократичності він приходить до абсолютної самотності. Проголосивши себе кесарем, він вознісся в гордині, вважаючи, що для нього тепер всі «живі - мертві», бо вони залежать від нього, а не він од них. П. Загребельний не ідеалізує князя, проте змальовує його як владаря, свідомого своєї державницької сили та історичної місії.

Автор глибоко вивчає історичний матеріал і вступає в суперечку з тими науковцями, хто бачив витоки руської культури у візантійських впливах, а Софію Київську вважали лиш копією константинопольського храму. У романі П. Загребельного Софія постає справжнім дивом, що з'явився за задумом князя-будівничого Ярослава Мудрого і втілилася натхненною і важкою працею рук, розуму, сили й духу народу.

Окремої уваги заслуговує мова роману, основною визначальною рисою якого є використання складних синтаксичних конструкцій, що зумовлено центральним образом роману - образом Софії Київської. Такі речення за структурою нагадують величну архітектурну споруду, де у плетиві логічних смислових зв’язків криється доцільність і гармонія:

«Собор стояв посеред снігів у холодній білій самотизні. Возносився рожево під саме небо, і низькі хмари черкали об найвищу баню, заплутувалися безпорадно поміж бань нижчих, умить зупинялися у своєму бігові, і тоді видавалося, ніби починає летіти понад землею самий собор, і суцільна його дивна рожевість заступалася жовтістю від кованого золота, яким покрито було бані, й увесь собор зненацька засвічувався, мов щільник, повний меду, і в найпохмуріших душах ставало ясніше від того видовища.

А добудовано ж його в поспіху, так ніби споруджувався храм для упокорення й ув’язнення духу людського. Вергали камінь, тягли дерево, везли плінфу, все те підняти треба було вище й вище, зачепити в невидимі для невтаємниченого ока сув’язі, з нічого вичарувати небачене, з сум’яття народити гармонійність. Камінь і заправу носили на барках. Дерев’яних риштовань не ставлено, бо тоді б не було підступу до стін тим незліченним тисячам люду, що прагнув підставити рамена свої під тягарі. Майстри каменю зависали в дерев’яних гніздах довкола стін, стояли густо на самих навершях будови, їм подавано все потрібне журавлями, блоками, крутилками, стосовано не тільки ручні, а й великі кола, порушувані ногами. Князь квапив своїх будівничих. Не працювали тільки в день Різдва, в інші ж дні були роботи при вогні з вечора до другої сторожі, а зрання, починаючи з сторожі четвертої. Будівничі відплачували князеві за поквап своїм високим умінням знущатися над князівською казною, так що доводилось Ярославові вдаватися по запомогу до бояр, і купців, і навіть до простого люду, з якого перед тим зідрано все, що тільки далося зідрати силою. Просив князь про пожертви, і тоді несли хто що міг, а ще залежно від того, хто який гріх чи яку провину хотів спокутувати перед новим невідомим, але всемогутнім богом: несли золото й срібло, зброю, прикраси, несли хто корець жита, хто порося, хто пару курей, хто десяток яєчок. Все приймалося, тут-таки коло будованої церкви поставлено княжі продавниці й вимінниці, де можна було набути щось із пожертв, даючи навзамін гроші чи коштовності, решта пожертв ішла відразу в діло: поросята смажилися й з’їдалися робітниками, патралися кури, варилися каші, пеклися хліби.

Так виростала ця велика церква, і так її довершено й покрито золотом ще перед тим, як насипано на повну вишину нові вали Ярославові й назначено межі великого Києва. Коли побачив Ярослав готову церкву святої Софії у всій її великості посеред муравлиська люду, який клопотався новими валами, і уявив, що незабаром увесь той люд, а до нього ще стільки, осяде по цей бік валів назавжди, тоді тільки збагнув, що народ, зібраний у городі докупи, набагато страшніший правителеві, аніж розсіяні по всій землі поодинокі ратаї, пастухи, ловчі, бортники й просто волоцюги та колотники. Та справи державні, раз розпочаті, вже не даються зупинити. Велика держава вимагала великого й города. А Русь була теnep великою державою і мала бути ще більшою».

Роман П. Загребельного закликає сучасників натхненно творити вічне в ім’я народу, його добробуту і щастя.

Поміркуймо з науковцями

Письменник переконливо доводить, що історичний жанр - це не ілюстрація історії і не втеча в минуле. Як і автори книжок про сьогодення, історичні романісти намагаються осягнути, яким чином людина, залежна від часу й історії, водночас буває вільною, залишаючись під його владою, яким чином через необхідність приходить до свободи, як не тільки сприймає, а й змінює його, оновлює, щоразу знаходячи для нього нові засоби, шляхи і запали духовної енергії.

І. Семенчук




На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.