Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014


Василь Симоненко (1935-1963)
Новітня українська література (ХХ-ХХІ століття)

Витязем молодої української поезії назвав Василя Симоненка патріарх української літератури Олесь Гончар. Як щит піднімає поет - і сам іще зовсім юний! - громадянську гідність, захищаючи нею серця людей від жорстокості й підлості, мечем правди пробиває шлях до найпотаємніших глибин душі, будить її від сну, кличе до бою за Людину.

Народився в с. Біївцях на Полтавщині в селянській родині, яку складали мати Ганна Федорівна та дідусь з бабусею. Виховував-доглядав онука дід Федір («Безсмертячко ти моє кирпате, - шепотів дід, коли я засипав під музику його слів. То були дуже гарні слова, бо поганих дід не говорив мені»).

Протягом 1952-1957 років навчався на факультеті журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка. Відвідував літературну студію, де читав свої вірші.

1957- рік - переддипломна практика в Черкасах, знайомство з Людмилою Півтораднею, яка стала його дружиною («Це Люся - моя любов»).

1957-1959 роки - переїхав до Черкас, працював у газеті «Черкаська правда».

1960-1963 роки - кореспондент газети «Молодь Черкащини».

1962 року вийшла друком перша збірка «Тиша і грім». В інтерв’ю після з’яви книги Симоненко сказав: «Ще так мало прожито і так мізерно мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне і добре, хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією. І якщо це мені вдається рідко, то це не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю. Найбільше люблю землю, людей, поезію і село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найбільше боюся нещирих друзів. Більше мені сказати про себе нічого. Зараз працюю над другою збіркою. Хочу, щоб вона була кращою від першої».

13 грудня 1963 року помер, похований у Черкасах.

Симоненко залишив розпорядження/духівницю.

«В президію правління Спілки письменників України Шановні товариші і старші друзі!

Звертаюся до вас у трагічну хвилину свого життя, можливо, завтра мене вже не буде. Звісно, література перенесе цю майже безболісну для неї втрату. Але я не можу піти з життя, не подумавши про долю сім’ї.

Всі авторські права на мої писання належать моїй сім’ї: дружині Людмилі Павлівні, синові Олесеві та матері - Щербань Ганні Федорівні.

В. Симоненко.

12.12.1963 р.»

Правду про причини ранньої смерті поета розповіла газета «Літературна

Україна», опублікувавши спогад колег-журналістів про безпричинне жорстоке побиття Василя міліціонерами у місті Смілі.

У 1964 році вийшла друга збірка поезій «Земне тяжіння» (за життя автор бачив лише її верстку), а в 1965 році - книга новел «Вино з троянд».

Поезія Василя Симоненка:

1) політично-соціальні твори: «Злодій», «Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті», «Брама», «Балада про зайшлого чоловіка», «Курдському братові», «Суд», «Понеси мене на крилах, радосте моя...», «Прирученим патріотам», «В букварях ти наряджена і заспідничена...», «47-й рік»;

2) цикли гумористично-сатиричних мініатюр «Короткими чергами»;

3) вірші, у яких порушено загальнолюдські та національні проблеми: «Жорна», «Баба Онися», «Дід умер», «Мій родовід», «Лебеді материнства», «Ти знаєш, що ти - людина?», «Монархи», «Де зараз ви, кати мого народу?», «Герострат», «Є тисячі доріг...»;

4) інтимна лірика: «Вона прийшла», «Матері», «Люсі», «Тебе любив, як вітер - небо», «Одурена»;

5) казки: «Цар Плаксій та Лоскотон», «Подорож у країну Навпаки», «Казка про Дурила» та багато інших.

Залишив Симоненко і щоденникові записи «Окрайці думок».

Симоненко поставив перед своїми сучасниками, заклопотаними щоденними турботами, пригніченими обмеженнями й заборонами, зведеними до ролі «гвинтика» державного механізму, болюче, вражаюче своєю простотою й наївністю питання: «Ти знаєш, що ти - людина?». Героями творів В. Симоненка стали звичайні люди - «симпатичні, гарні, чудні» («Тиша і грім»), «безіменні, святі, незрівнянно чудесні горді діти землі, вірні діти труда» («Дід умер»). Це баба Онися, що взяла на свої «утлі плечі» горе всіх минулих поколінь («Баба Онися»), колгоспний конюх Федір Кравчук, що зворушує своєю вдячністю старій хаті за прожите в ній життя («Прощання Федора Кравчука, колгоспного конюха, з старою хатою»), ровесники, сучасники, пращури, нащадки - народ.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.