Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014


Василь Стус (1938-1985)
Новітня українська література (ХХ-ХХІ століття)

Українська поезія впродовж віків боролася художнім словом за права людини, за свободу рідного краю - і розплачувалась за це долями і життями найкращих своїх митців - від Тараса Шевченка до його духовного сина Василя Стуса.

До кінця пройшов тернистий життєвий шлях талановитий український поет середини XX століття, лауреат Шевченківської премії (посмертно) Василь Стус, щоб кожний із нас не був байдужим до долі своєї Вітчизни.

Стyc народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. У 1937-му батько майбутнього поета завербувався до індустріального Донбасу, у середині 1938-го, полишивши меншеньких Марію та Василька з бабусею, мати разом зі старшими дітьми теж поїхала в Сталіно (так у той час називався Донецьк). Лише напередодні Великодніх свят 1941 року родина з'єдналася: батько із Рахнівки перевіз молодших сина та доньку.

Рік 1944 приніс у родину страшну трагедію: загинув син Іван. Цього ж року сестру Марусю віддали до школи. Василь побіг за нею, та й залишився навчатися (в автобіографії: «1944-1954 - вчився в СШ № 150»).

Закінчивши зі срібною відзнакою школу, спробував вступити до Київського університету на факультет журналістики, та йому відмовили - не вистачило одного року. Повернувшись до Сталіно, подав документи на історико- філологічний факультет місцевого педагогічного інституту.

Після закінчення інституту з червоним дипломом Василь отримує направлення в с. Тужню Гайворонського району на Кіровоградщині. Але попрацював лише два місяці - призвали до армії.

За свідченням самого Стуса, в армії вірші, «звичайно, не писалися, оскільки на плечах - погони». Після демобілізації викладав українську мову та літературу в Горлівській школі № 23.

У січні 1963 року звільнився з роботи, приїхав до батьків у Донецьк, працював на одній із шахт. Наприкінці березня обійняв посаду редактора газети «Социалистический Донбасе». Тоді вже твердо вирішив вступати до аспірантури Інституту імені Т. Г. Шевченка АН України; тому постійно і наполегливо готувався.

З 1963 року розпочинався київський період життя. Стус напрочуд гармонійно поєднував наукову роботу (працював над дисертацією «Джерела емоційності художнього твору (на матеріалі сучасної прози)», вивчав західноєвропейську літературу та філософію), художню творчість (підготував і здав до видавництва «Молодь» першу поетичну збірку «Круговерть», опублікував вірші на сторінках часописів «Дніпро», «Донбас», «Жовтень») з активною суспільно- громадською діяльністю.

В останні дні серпня 1965 року в Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку та інших містах влада провела серію політичних арештів. З-поміж ув’язнених і найближчий товариш Стуса - Іван Світличний. Це і спричинило вибух Василевого протесту в київському кінотеатрі «Україна» під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Стуса виключили з аспірантури.

З листопада 1966 до січня 1972 року працював на посаді старшого інженера відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. Для душі залишалася поезія; він подав до видавництва (спочатку до «Молоді», а потім «Радянського письменника») збірку віршів «Зимові дерева». Та - не друкували. Ні «Круговерть», ні «Зимові дерева». Ця друга книга, яка 5 років пролежала у видавництві, побачила світ 1970 року в Брюсселі.

У ніч з 12 на 13 січня 1972 року Василя Стуса заарештовано; у вересні - суд; вирок - позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму на п’ять років і заслання на три роки. У казематах Київського КДБ, у страшних умовах радянського концтабору (Мордовська АРСР) Стус залишався людиною і поетом. Він закладав підмурівок книги «Палімпсести» (син поета Дмитро Стус говорить про відомі йому 12 списків збірки, що «мережками протяглись на різноманітних зшитках паперу»).

У таборі Василь Стус захворів на виразку шлунку, через погане харчування стався прорив стінки і страшна кровотеча. Зробили складну операцію, і хворий знову повернувся до табору, де брак ліків, убивча їжа спричиняли страшний біль.

11 січня 1977 року поета етапом відправили до місця заслання - у селище імені Матросова Магаданської області. Відбувши повний термін покарання, Стус у серпні 1979 року повернувся до Києва.

Наприкінці 1979-го поет вступив до Гельсінської групи - першої легальної правозахисної організації в радянській Україні (утворена в листопаді 1976 року в Києві).

14 травня 1980 року його заарештували після неповних восьми місяців відносної свободи.

Вирок 1980-го виявився нестерпно жорстоким: десять років позбавлення волі у таборах суворого режиму, п’ять років заслання. Спецтабір для політв’язнів на Уралі - місце нового ув’язнення митця - буцигарня, де найменший непослух нещадно карався. Тільки за передачу на волю таборового зошита Стус відсидів рік у камері-одиночці.

Стус-політв’язень став першим із репресованих радянських письменників лауреатом «Міжнародної амністії». Його ж у 1985 році назвуть з-поміж претендентів на присвоєння Нобелівської премії. Та її присуджують лише живим, отже «завдання» влади й таборового керівництва - не допустити, щоб Стус виголошував лауреатську промову. 28 серпня його кидають у карцер на 15 діб, звичайно ж, за брехливим звинуваченням. «У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері табору ВС-389/36 при загадкових обставинах відбулося вбивство Василя Стуса», - переконаний син поета Дмитро.

Стусові всього 47, як Шевченкові, Грінченкові. Усіх їх після смерті везли в рідну землю: Шевченка - з Петербурга, Грінченка - з Оспаданелі (Італія), Стуса - з могили № 9 с. Копально Пермської області. З-поміж них трьох Василь найдовше чекав повернення до свого народу: його прах перепоховали 19 листопада 1989-го на Байковому цвинтарі. Воістину пророчими виявилися слова поета — він повернувся до свого народу. Повернувся із холодної північної землі його прах у рідну землю. Дорогою правди повертається до людей його поезія:

Засяй же, правдо, начебто зоря,

крізь морок сумнівів у млі зневіри.

Я йду на віщий голос Кобзаря

під стогін кобзи та ридання ліри.

Мене ніхто не зможе зупинить.

По смерті автора з’явилася збірка «Палімпсести» - Мюнхен, 1986 (палімпсестами у давнину називали пергамент, на якому стирали первісний текст і наносили новий, але той початковий текст не зникав, а проступав з-попід нового. Отже, палімпсести у Стуса - символ незнищенності поетичного слова). Поетичні збірки Стуса - різні за тональністю:

книга «Круговерть» сповнена життєрадісних мотивів, захопленням красою та гармонією світу;

збірка «Зимові дерева» - це заперечення духовної та інтелектуальної задухи, трагічне прозріння;

«Веселий цвинтар» - серія сюрреалістичних портретів і гротескних образів;

«Палімпсести» - утвердження безсмертності, незнищенності мистецького слова.

Любов до України була головним смислом життя В. Стуса. «Україна для нього - це найбільша його святиня», - згадує Михайлина Коцюбинська. Перебуваючи на засланні у «чужому краї», поет не переставав думати про край рідний. У таборах було написано багато поезій, присвячених Україні, які увійшли до збірок «Дорогою болю», «Поезії», «Веселий цвинтар», «Палімпсести». З кожного рядка постає символічний образ рідної землі. Ось зацвіла калина у чужому краї, але не білопінним суцвіттям, а рудими слізьми. Плаче кривавими сльозами калина-Україна, страждає в муках її син, позбавлений волі. І приходить до поета за грати Україна то в образі синього марева, то звуками дзвінкого християнського собору і живить надію про незнищенність духовності його народу. Тільки треба вистояти у смертельному двобої добра і зла, витримати неволю й муки тут, на «рідній чужині».

Поет тривожиться станом самосвідомості української нації, йому боляче, що сучасники забувають історію. Не розуміючи, що без минулого немає майбутнього. І разом з тим поет стверджує: минуле не можна стерти з пам’яті народу, як із старовинних рукописів зішкребти попередній напис. Не можна допустити, щоб книга пам’яті стала палімпсестом! Пишучи вірш «За літописом Самовидця», Стус поставив перед собою завдання відродити в пам’яті українців сторінки історії, як віщий пророк єднає минуле й сучасне. Читаючи твір, ми зримо бачимо жахливі картини турецької неволі, в якій стогнала Україна. І мати-Україна, й жінка-мати, і мати-земля, випалена горем, невільники й навіть, здається, саме сонце - все волає: «Схаменіться! Що ви робите, люди?!». Та діти не чують материнського горя, і тоді Україна проклинає синів-зрадників: «Бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали, бо так не карав нас і лях-бусурмен-бузувір...».

У циклі «Трени Чернишевського» В. Стус звинувачує народ, який не зміг (чи не схотів?) перешкодити страхітливому моральному самознищенню:

Народе мій, коли тобі проститься крик передсмертний і тяжка сльоза розстріляних, замучених, забитих на соловках, сибірах, магаданах?

Поет розкриває трагедію рідного краю і звинувачує тих, хто винен у стражданнях безвинних. Автор славить борців за правду і пророкує їм безсмертя в «новій Вітчизні - по громадді спроб».

Поміркуймо з науковцями

Серед ровесників, поетів-шістдесятників, В. Стус виділявся органічним злиттям у поезії інтелектуального напруження, складності світовідтворення з істинно національним, що сягало в глибини народної естетики, моралі, світобачення.

В. Неділько







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.