Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

Фігурні (курйозні) вірші
Іван Величковський (близько 1650-1701)
Давня українська література (XI-XVIII століття)

Всі публікації щодо:
Величковський Іван

У передмові до читача «Млека...» поет, обґрунтовуючи потребу створення національних варіантів формальних вправ у віршуванні, відкриття й освоєння нових поетичних жанрів; стверджував, що приступав до такої роботи, «як справжній син Малоросійської вітчизни нашої», бо прагнув, щоб його батьківщина належала до числа народів, «виповнених науками»; хотів написати вірші «природною мовою» (тут - книжною українською), та ще й такі, які іншими мовами створити не можна, «...не для якогось, крий Боже, марнославства, але цілком для хвали Бога і славної володарки нашої і Пріснодіви Марії, і на оздобу Вітчизни нашої і на втіху малоросійським синам її, особливо до читання охочим і любомудрим». Отже, з творчістю Величковського пов’язаний розвиток фігурного (курйозного) вірша в українській поезії.

Подивімось у словник

Фігурний вірш притаманний бароковій поезії, прикметною рисою якої (як і всієї літератури бароко) є нахил до ускладненої форми, піднесення значення зовнішнього вигляду твору. Отже, курйозний (від фр. - допитливий, цікавий) вірш - вишуканий поетичний твір, неординарний за формою, для якого характерний синтез зорових та слухових елементів, узгоджених зі змістом. Фігурний (від лат. - вид, образ) вірш - вірш, у якому поєднано властивості звукових та візуальних мистецтв, втілені у винахідливій, переважно графічній, замкнутій формі, в окреслених літерах; має предметний характер. За шкільним підручником, фігурний вірш - твір, у якому домінує зоровий ефект.

Такий вірш може мати конфігурації різних предметів: трикутник, зірка, хрест, чаша, дерево, крила тощо. Фігурний вірш запровадив античний поет Сіммієм Родоський. Відродження фігурних віршів відбулося у творчості футуриста М. Семенка та почасти неокласиків. Курйозно-фігуральні вірші стали джерелом і для сучасної української візуальної (зорової) поезії.

Величковський запропонував двадцять видів «штучок поетицьких» - курйозно-фігуральних віршів, подавши і їх теоретичне обґрунтування, і власні приклади. Автор уклав зразки віршів «ехо», «рака літерального», «рака прекословного», «порядного непорядка», «столпа», «пресікаємого» вірша, «многопремінительного» вірша та ін.

Наприклад, «рак літеральний» (читається зліва направо, і навпаки - «Єст вѣрш, которого лѣтеры, и вспак читаючися, той же текст выражают»):

Анна во дар бо имя ми обрадованна,

Анна дар и мндѣ сѣн мира данна,

Анна ми мати и та ми манна.

Анна пита мя я мати панна.

З-поміж курйозних віршів Величковського знаходимо й акровірші («Акростихис»).

Подивімось у словник

Акровірш, або акростих (грец. akros - зовнішній, крайній і versus - повтор, поворот), - поетичний твір, у якому початкові літери кожного рядка, прочитувані згори вниз, декодують слово чи фразу, присвячену певній особі або події.

Величковський, узявши для свого теоретичного розміркування та художнього прикладу ім’я Божої Матері - Марії, навів чотири способи читання акровіршів як з лівого краю вірша, так і в його середині; поет також указував на відмінність цього жанру у давньоукраїнській поезії від латинської, бо «у них літери не виражають слів»:

Мыслѣте, мысль имѣйте, но не мощно знати,

Аз, дѣва, како могох господа зачати.

Рци токмо со вѣрою, всяк христіянине,

Іже вся свѣдый, Боже, ты вѣси єдине,

Аз, чиста єдина, діва ношу сына.

Літературознавці, зосібна Валерій Шевчук, переконані, що вірші Величковського - не лише «штукарство», а й пожива для розуму, отже йдеться і про підтекст. Так, вірш «Луна» («Ехо»), яким відкривається збірка,

- Что плачеши, Адаме: земного ли края?

- Рая.

- Чему в онь не внійдеши, боиш ли ся брѣны?

- Раны.

- Не м[ожеши] ли внійти внутр его побѣдно?

- Бідно.

- Или возбранен тебѣ вход єст херувими?

- Ими.

- Откуду дѣєт ти ся сицевая досада?

- С сада.

- Кто ти в садѣ снѣдь смертну подаде от древа?

- Єва.

- Кто же Єву в том прелсти, змій ли вертоградскій?

- Адскій.

- То сѣєши слезами не без вины поле?

- Оле.

- Отселѣ вся будеши со трудом стяжати?

- Жати.

- Отселѣ тебе, чаю, смерть возмет ко гробу?

- Обу.

- То смерти уже есте во вѣки предани?

- Ани.

- Откуду же жизнь паки начнете взымати?

- Мати.

- Мати, чаю, отродит вас, [як смерть] Христова?

- [О]ва.

- Плодом ли пречистыя матере ожисте?

- Исте.

- О бы и нас спасл тот плод дѣвыя утробы!

- О бы.

можна прочитати з точки зору підтексту. Адам «просить раю, але туди не входить, бо страшиться рани, перемогою він його не може здобути, бо йому «бідно», тобто не має досить сили. Вхід до раю криють херувими, отже з ними, щоб увійти до раю, мав би воювати. Неможливість здобути рай постала через предковічний гріх... Адам сіє поле слізьми не безневинно ...він приречений на смерть і боїться цього. І раптом від «я» автор переходить до множини: «ви». Не тільки він відданий смерті, а «ви віддані». Підставивши під Адама Україну і під «ви» українців, і ...євангельська історія починає читатися по-особливому. Україна не може здобути раю, бо вхід до нього криють війська, з якими треба воювати (московські), вона приречена на рабство і хліборобство (роботати - від раб)» (В. Шевчук).

«Дзигар цілий і напівдзигарик» («Зеґар з полузеґарком») укладений згідно з бароковою традицією: звернення «Автор до чительника», присвята «Ясне в Бозі преосвященному, його милості пану отцю Варлааму Ясинському» та власне художня частина - «надзвичайно цікаво й вишукано побудована поема із циклу віршів про час: тема в бароковій поезії популярна...» (В. Шевчук). Циклів віршів - чотири: «Дзигар цілий» («Зегар цілий»), «Напівдзигарик» («Полузегарик»), «Минути» («Минуты»), «Квандрантес» («Квадрантес»).

Перший цикл - це поетична історія (творена двовіршами) життя та діяльності Ісуса Христа й Богородиці. Саме цією історією потрібно виміряти час, тобто Святе сімейство - мірило істини.

«Напівдзигарик», який, за словами автора, «осібно складається з часів денних, а осібно з часів нічних», теж звернений до Христа та Богородиці.

У двох початкових циклах переважає «формальна гра словом» (В. Щевчук). У третьому циклі Величковський розкривається як високомистецький поет: він «подає один із найблискучіших віршів про час - «Минути» (В. Шевчук). Тут «Минути всіх спільні», «Минути злих», «Минути добрих», «Дві страшні минути». У «спільних минутах» автор говорить про періоди життя (дитинство, отроцтво, юність, мужність та ін.), у злих - про стани і якості людини (слава, багатство, честь, п’янство, гордість, заздрість, урода тощо) Усі вони минущі: «Не пробуде багатства, не зійде слава, // Той, хто смерть віднайшов, той загубить усе».

У «Минутах добрих» Ведичковський зосереджує явища, які «асоціюються з приниженими і упослідженими» (В. Колосова, В. Крекотень), отже автор слідує за канонами християнства. І хвороба, і переслідування, і муки, і рани, і нагота, і каліцтво тощо - «всякое зло», яке випадає на долю добрих.

У збірці закодовано барокові символи: у Дзигарі, тобто в Богові людина лише минута (минути, скороминущий, промайнути). Між Богом і людиною стоїть квадрантес (чверті години): 1) смерть, суд, пекло, небо, які необхідно мати «при серці, як компас на шиї»; 2) схід, захід, північ, південь - частини світу, «де Божу всі Матір шанують без міри»; 3) Іван, Лука, Марко, Матвій - євангелісти, котрі одні з перших пошанували Бога і «його Матку»; 4) ранок, полудень, вечір, ніч — мале коло людського життя, у якому треба чтити Бога і його Матір; 5) весна, літо, осінь, зима - пори року, що утворюють велике коло людського життя.

Іван Величковський - один із чільних представників епохи бароко, його поезія є справжньою окрасою національної літератури.