Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

Валерій Шевчук (народився 1939)
Новітня українська література (ХХ-ХХІ століття)

Всі публікації щодо:
Шевчук Валерій

Письменник, літературний критик, перекладач із староукраїнської та латинської мов, драматург, енциклопедист, культуролог - це все Валерій Шевчук, без творчості якого не можна уявити вже півстолітній відтинок часу у розвитку сучасної української літератури. Грані його творчої самобутності неначе віддзеркалюють різні часові пласти - від середньовічного Ренесансу - через оновлення шістдесятництва - й до сьогоднішнього неоромантизму, утворюючи в точці слова й образу химерну й неповторну картину людської душі.

Народився письменник у Житомирі в родині шевця (справжній Шевчук!). Про своїх батьків, Олександра та Юзефу, й атмосферу у сім’ї письменник пізніше згадує в автобіографії: «[Батько] був великий трудівник, і я ніколи не пам’ятаю його при безділлі - і після роботи сидів на своєму пасастому стільці і шив взуття, бо жили ми дуже бідно. При роботі вельми любив, коли мати читала йому українську класику, улюбленими його письменниками були І. Нечуй-Левицький та Панас Мирний. Отак вони допізна засиджувалися: він шевцював, а мати йому читала. Я згадую цей факт, бо він пробудив у мені інтерес до української літератури». Потім цей інтерес у хлопчика поширився на кращі зразки української та світової класики, особливо на твори Василя Чумака, Генріха Гейне, що вразили його своєю незвичайною мовою та формою, несподіваністю образів, яскравістю й глибиною чуття.

Без сумніву, українська література мала б іще одного письменника Шевчука - Анатолія, старшого брата Валерія, який рано почав друкуватися, його помітив Іван Сенченко... Так тривало до 1966-го, коли Анатолія Шевчука було арештовано і відправлено на п’ять років до Мордовського концтабору (за поширення статті про пожежу в Центральній науковій бібліотеці), звідки він повернувся морально зломленим. Батьки, налякані за долю своїх дітей, на всяк випадок спалили літературні доробки обох синів, тож початкових творів В. Шевчука не збереглося...

Збагнувши своє покликання, Валерій Шевчук після закінчення технічного училища (стандартна деталь біографії багатьох юнаків того часу!) «пробує силу пера»: в альманасі «Вінок Кобзареві» з’явилась його перша новела «Настунька» (1961), за словами самого автора, дуже слабенька. Далі почалося студентське життя: аудиторії Київського університету ім. Т. Г. Шевченка (історико-філософський факультет), участь у роботі літературних студій, публікації у газетах і журналах... Великий вплив на становлення В. Шевчука мав письменник Борис Тен. Мистецьку діяльність початківця не перервала навіть військова служба у Заполяр’ї, де були написані ряд новел та роман «Набережна, 12» та інші твори.

Шістдесяті роки XX століття - це час злету Шевчукової творчості, він стає членом Спілки письменників України (1967). І раптом - несподіваний відхід письменника у «внутрішню еміграцію»: чесний насамперед до себе і справи свого життя, Шевчук - уже відомий письменник, твори якого навіть перекладаються багатьма мовами світу! - майже на десятиліття свідомо залишає Парнас і занурюється в архіви. Опрацьовуючи історичні й літературні джерела сивої давнини, В. Шевчук неначе з небуття, повертає у сучасну літературу у перекладах і з коментарями «Літопис Самійла Величка», твори Г. Сковороди, І. Вишенського, створює антологію давньої української поезії.

Барокова література, її вишуканість і химерність настільки захопили письменника, що зумовили значні зміни у його творчості: «Мій легкий стиль почав зникати, стаючи усе монументальнішим, з розлогим епітетом і складними синтаксичними конструкціями», - визнає сам митець. Цей стиль насамперед репрезентують романи «Дім на горі», «Три листки за вікном», «На полі смиренному», повісті «Місячний біль» «Мор», «Ілля Турчиновський» та інші твори.

У 1988 році письменник удостоєний Шевченківської премії за роман-триптих «Три листки за вікном», а 1991-го - однієї з найпрестижніших нагород - премії фундації Антоновичів. Валерій Шевчук і сьогодні по-сковородинськи плекає свій плодоносний мистецький сад, бо, «щоб він жив і ріс, треба до нього прикласти рук».