Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014
«Дім на горі»
Валерій Шевчук (народився 1939)
Новітня українська література (ХХ-ХХІ століття)
Всі публікації щодо:
Шевчук Валерій
Цей твір В. Шевчука продовжує давні традиції «химерної» прози в українській літературі, що беруть початок ще від Г. Квітки-Основ’яненка, М. Гоголя, а в сучасній літературі представлені, зокрема, у творах В. Дрозда, Є. Гуцала, В. Земляка. Твори цього напряму визначають такі ознаки, як фольклорні традиції, трансформовані в нових формах притч, казок і легенд, фантасмагоричність, умовність і... наскрізна філософічність у поєднанні з вишуканим інтелектуальним началом.
Хоча датою появи роману є 1983 рік, він писався довго і незвично: з 1966-го по 1980-й, першою ж була написана кінцева фольклорно-фантастична частина «Голос трави. Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших», укладена з 13 новел. Як згадував сам письменник, «мав щастя, що мене ціле десятиліття не друкували, отож міг собі дозволити таку розкіш - не поспішати. А коли згодом переглянув усі ті оповідання, побачив, що вони утворюють певну цілість. І от вона собі лежала, я відчув, що чогось їй бракує. І дописав тоді першу частину - роман-преамбулу, що, власне, дав назву цілій книжці - «Дім на горі». Тим самим у творі розлилась часова перспектива, увиразнились елементи притчі, що промовляє до нас не якимись силогізмами моральних повчань, а художніми образами, котрі не потребують логічних коментарів».
«Дім на горі» - твір про любов. Любов у широкому розумінні: як складне і високе почуття, що містить у собі кохання, поняття рідної землі, дому, що символічно уособлює спокій, рівновагу духу вміння бути небайдужим, намагання освітити своє видноколо святим і високим вогнем творчості. Жанр цього твору можна визначити як роман-балада. Новели-притчі, дуже місткі за змістом і трагедійні за характером, розкривають головну ідею твору: художній протест проти меншовартості України, її історії, культури й менталітету. Реалізації такої ідеї сприяють як форма твору, так і його образи й символи: символ дому й дороги, образ жінки, чоловіка, долі...
Перша частина роману вводить читача, здавалось би, у реальний світ, який раптово набуває якоїсь незбагненної казковості: «Темні ворота біля урізаного в косогір будинку стояли розчинені, і бовваніла в них кругла, сива й напрочуд ласкава бабуся. Спиралася на ціпок, а на ногах у неї були червоні туфлі. Дивилася лагідно й тепло, бо той чоловік, що підіймався кам’яною стежкою, був у цьому вечірньому світлі як король із забутих казок. Кози мекали, поспішаючи до тої теплої й затишної постаті - саме про неї вони думали, спалюючи в своїх очах золоті іскри заходу, і саме її рук сподівалися, щоб позбутися солодкого тягаря...».
Незвичайний цей дім, і доля його господинь незвичайна. Бабуся розповідає Галі, онуці, історію, що є невідворотною вже для багатьох поколінь: «Народжуються в цьому домі здебільшого дівчата, чоловіки сюди приходять... Вони підіймаються знизу і, як правило, просять напитися води. Той, хто нап’ється з наших рук, переступає цей поріг і залишається в домі назавжди. Так було в моєї бабуні, в моєї матері і в мене... Так було і в матері твоєї, так повинно статись і з тобою...». Інші чоловіки «не підіймаються знизу і не просять напитися води, вони з’являються бозна-звідки...». З’явився до Галі сірий птах- джиґун - і залишив по собі дитину. Хлопець, який прагнув літати, багато років був «птахом перелітним», непосидючим і загадковим.
З’явився і до її дочки Оксани сірий птах, але не стрепенулося серце Оксани, і тоді птах ударив із розпачем крилами об шибки дому, піднявся в небо і там помер, «загуснувши серед безмежного простору на ще одну з міліардів зорю, котрі швидко й нестримно віддалялися від землі».
І зразу ж після цієї фантастичної ситуації - реальна подія, коли «Хлопець поставив свій підпис на акті громадського стану...». І тоді ж освітило Хлопця зсередини дивовижне світло - «чудове сяйво увійшло в його душу, запліднивши навіки його життя». Він відчув ритм у всьому. І дід його, козопас Іван, передав хлопцеві 5 списаних зошитів і мрію-тугу за п’ятьма ненародженими синами.
На думку дослідників роману, автор у притчах-новелах анатомізує, тобто художньо досліджує сутність добра і зла («Відьма», «Чорна кума»). В оповіданні «Панна сотниківна» він тривожиться душевною роздвоєністю людини. Він навіть показує, як ця роздвоєність може погубити («Перелесник»). Особливу увагу звертає на відповідальність кожного за свої вчинки на цій землі («Свічення»). І, певна річ, усі герої В. Шевчука свідомо чи підсвідомо прагнуть внутрішньої чистоти, гармонії («Швець»).
Часова спіраль та етноміфологія, що пронизує усі витки цієї спіралі людського буття, поєднує героїв твору у складні морально-етичні й дидактичні зв’язки; письменник таким незвичайним способом утверджує моральні закони, які не можна порушувати: людина не повинна переступати через Людину в собі - ні в страху, ні у відчаї, ні у любові, ні в ненависті чи смерті.
Для В. Шевчука дуже важливо співвіднести сучасний земний час із часом історичним, хоча б для того, щоб зрозуміти, якою складною була людська еволюція, якими драматичними були стосунки людини з природою і скільки здорового було в народних уявленнях про мораль, культуру, мистецтво, про життя в усіх його вимірах. У суспільстві, де мораль і етика нівелюються, спрощуються, прагматизуються, письменник хоче переконати, що народна міфологія несе в собі багатовікові знаки буття людства, знаки, які заслуговують на духовну реабілітацію.
Поміркуймо з науковцями
Життя героїв перебігає в якомусь химерному (бароковому) світі, який, однак, суттю своєю нічим не відрізняється від світу реального. У ньому так само відбувається протиборство між добром і злом, світлом і тінню, людина постійно шукає сенсу свого буття, самої себе, прагне розібратися в довколишньому світі, у якому панують страх, непевність, неспокій. Кожне оповідання - своєрідна притча. Морально-етичний постулат, до якого варто дослухатися, щоб вижити в такому світі.
Р. Мовчан