Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

«Блакитна дитина»
Анатолій Дімаров (народився 1922)
Новітня українська література (ХХ-ХХІ століття)

Всі публікації щодо:
Дімаров Анатолій

Повість «Блакитна Дитина» складається з двох частин: перша - «Через місток», у якій розглядаються глибокі філософські проблеми життя людини (у цій частині певною мірою повторюється прийом Оноре де Бальзака, використаний письменником у творі «Шагренева шкіра», де у старовинному манускрипті сказано про чарівні властивості шкіри: «При кожному бажанні я буду зменшуватись, як твої дні. Хочеш володіти мною?»). Так і у творі А. Дімарова був чарівний місток, що провисав над безоднею, по один бік якої жила людина, а по другий було все, що потрібно їй для життя. Щодня переходила ту прірву людина. І жити б їй вічно, коли б місточок не вужчав з кожним днем. «Я теж стою над таким урвищем, і по той бік - прожиті мною роки. І доки не щез місточок моєї пам’яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа», - говорить автор-оповідач.

Цей чарівний місточок переносить автора у далеке дитинство, спогади про яке і становить зміст другої частини повісті - «Блакитна дитина».

Герой твору - сам Анатолій Дімаров. Ось він спостерігає, як його мати і дружина дорікають синові за пустощі в школі, ставлячи за приклад його, батька, який, за їхніми словами, ніколи не балувався, носив відмінні оцінки, «усі вчителі не могли ним нахвалитися», «він спокійно сидів на уроках», «не був хуліганом»... Зі слів бабусі і дружини утворюється ангельський образ безгрішної дитини, яким у дитинстві був батько хлопчика. Зберігаючи суворість з педагогічних міркувань, той відчуває тягар від уявного образу «блакитної дитини», й він, розповідаючи про своє дитинство, бажає спекатися цієї неправди, бо ж хіба можна уявити собі дитину, яка б не бешкетувала й не помилялася? Розповідаючи про себе, батько намагається навчити сина розбиратися у тому, що є добро, а що - зло, де пустощі, а де біда, вчить поважати людей, цінувати любов і турботу...

У творі постають зовсім не дитячі проблеми: стосунки між батьками й дітьми, учнями й учителями, протест проти ганьби й захист власної честі, справжня дружба, правда і брехня, перше кохання...

Ось він, Анатолій Дімаров, ще хлопчисько Толик, уперше закоханий у найкращу дівчинку класу Олю і ладен задля неї на подвиг - зірвати яблуко в саду дядька Матвія, за що поплатився синцями, покаранням кропивою і відчуттям першої в житті образи, за яку швидко помстився на сміх усьому селу.

Іншим разом вірний товариш Ванько допомагає протистояти зухвалому Грицьку, який безкарно лупцював і принижував Толика.

Хлопчик на власних помилках бачить, як часто хорошу справу можна зіпсувати недоладними діями: намагаючись допомогти матері по господарству, братики старанно прибирають у хаті, проте, раптово посварившись, зводять нанівець усі благі наміри.

Не уникнув Толик і проблем, добре відомим і сучасному поколінню підлітків, які б ми сьогодні назвали «ігроманією»: хлопчик захопився грою в біти (роль яких виконували ґудзики, що зрізалися з усього наявного одягу в домі). Азарт доходив до шаленства: «Але ж повинен я врешті-решт колись одігратися!». Подолати «хворобу» допомогло відчуття сорому перед матір’ю, яку хлопчик любив і шанував завжди.

А от красти кавуни не вважалося гріхом. Здавалося, самі сторожі баштану сприймали правила цієї гри і щиро сміялися з вибагливих вигадок хлопчаків, коли ті, аби захистити свої «тили» від сольового набою, прикривалися ззаду дощечками: «дядько Григір опускає безсило рушницю. Сміється, аж хитається, регоче, як несамовитий, а ми, ухопивши по кавунові, біжимо тим часом до річки...».

І школа була своєрідним суспільним світом, де пізнавалися закони добра: суворі вчителі, яких учні дуже боялися, виявляли мудрість не сварити дітей за дрібні провини, не «забивали» двійками, коли ті чогось не розуміли, а роз’яснювали після уроку складні алгебраїчні рівняння: А + В = С...

Правда про «блакитну дитину» геть розвіює ідеальний образ хлопчика, яким був у дитинстві батько. Більше того, читач усвідомлює неймовірну схожість між сином і батьком: у нього «точнісінько такі вуха, як у сина, - ліхтарі ліхтарями»... І бабуся, згадуючи минуле, також бачить цю неймовірну схожість між ними, адже її син був таким самим звичайним хлопчиськом...

Твори А. Дімарова про дітей і для дітей позбавлені солодавого загравання до читача, нещирості, недоречності й дорослого дидактизму - вони привертають до себе правдою, реальністю, теплим гумором, тому й цікаві сьогодні тим, хто сьогодні може вигукнути за героєм твору «Блакитна дитина»: «Коли б дорослі знали, як важко жити підліткові!».