Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

«Білий кінь Шептало»
Володимир Дрозд (1939-2003)
Новітня українська література (ХХ-ХХІ століття)

Всі публікації щодо:
Дрозд Володимир

Це оповідання, що з’явилося 1965 року, порушує важливі проблеми, які постали на теренах тоталітарного суспільства: дійсність і мрії, свобода й неволя, індивідуальна особистість і сірий натовп, самодостатність і залежність від ситої годівниці...

Образ білого коня Шептала алегоричний. У свідомості людини образ коня завжди уособлювався з енергією життя, силою і гордістю, мудрою природністю почуттів, з інтелектом.

Білий колір коня - надзвичайно складна метафора, що містить глибокі антитетичні поняття. З одного боку - це всеосяжність світу (адже білий колір розкладається на райдужний спектр), чистота душі, легкість, святкова небуденність; з іншого - білий колір зумовлює винятковість (ти не такий, як усі), а тому й самотність, гордовиту недоторканність і недосяжність...

Білий кінь Шептало, лише на мить вирвавшись із тенет повсякденного життя, де він був одним із багатьох (тобто нічим), відчув себе особистістю, пізнав щасливі хвилини свободи. Проте, стомившись і зголоднівши, усе ж дійшов висновку, що краще бути покірним і слухняним під захистом сильнішого, надавати перевагу реальності, а не мрії.

«Шептало ступив кілька кроків, гепнувсь у грязюку і покотився по дорожній хлюпавці. Коли звівся на ноги, вже не був білим конем; до ранку земля підсохне, обсиплеться, і він стане таким же сірим, яким був досі. Колишній спокій та розсудливість повернулися до Шептала. Звичайно, бригадний двір замкнено, але перелаз між конюшнею та клунею з одної низької жердини. Двір знайомо пахнув перепрілою травою та вівсянкою. В конюшні не світилося. Степан спав. Коні дрімали в загорожі, під навісом. Біля комор сонно бив у рейку сторож. Шептало обійшов загорожу - ворота щільно причинені і взяті на ошийник. Білий кінь, скільки зміг, просунув голову між двох жердин загорожі та й собі задрімав, стомлений нерозумною блуканиною»...

Письменник, здається, не залишає ні своєму героєві, ні читачеві іншого виходу, ніж підкоритися буденщині - отим невидимим ланцюгам, що зв’язують вільну душу. Проте є прихована у тексті думка, що становить таємний код розуміння людської особистості: «А справді, кому й що доведеш? Тільки собі гірше зробиш. Краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким. Сьогоднішнє перешумить. Хай завтра у привід відправить чи до міста, а згодом вони з конюхом порозуміються. Недаремно ж білим коням дано розум. Головне, щоб він, Шептало, знав про свою білизну, а про чуже око краще лишитися колишнім».

Погоджуватися із такою думкою чи ні - вирішує кожний для себе сам.