Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

«Гер переможений»
Любов Пономаренко (народилася 1955)
Новітня українська література (ХХ-ХХІ століття)

Всі публікації щодо:
Пономаренко Любов

Новела є художнім переосмисленням дитячих переживань письменниці. У Гребінці на Полтавщині (як і в багатьох інших містах Лівобережної України) після Другої світової війни полонені німці будували житло, промислові об’єкти та інші будівлі, ставши безкоштовною робочою силою для напівзруйнованої країни. Ставлення до цих людей було різним. Офіційна радянська пропаганда однозначно називала їх фашистами, котрі мали спокутувати свій гріх хоч би й ціною життя. А прості люди не були такими категоричними. Багато хто бачив у них таких самих нещасних хлопців і чоловіків, як і радянські воїни, котрі часто ставали звичайним «гарматним м’ясом» для воєнних перемог. І будинки, зведені полоненими, були добротними й почасти дисонували з радянською сірістю (особливо порівняно з пізнішими «хрущовками»). Наприклад, у Луганську збудований полоненими німцями готель «Україна» є окрасою міста.

Слово «гер» у назві - це німецьке «пан». Пономаренко наділяє свого «гера» Фрідріха рисами розпачу, пригнічення, песимізму (бо він переможений) і людською гідністю, дивовижною закоханістю в красу, батьківською любов’ю (бо він «гер» - пан, чоловік, людина, особистість). Окремі деталі образу окреслюють простоту й людяність полоненого німця: він сіє біля будови нагідки, показує світлину зі своїми доньками, робить прикраси зі шматочків цегли. І все на ворожій для нього землі, в оточенні ворогів-переможців.

Та чи ворогами були для полонених ці «переможці», самі зламані страшною війною? Ті вдови, що «жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин та дітей, часом приносили щось із одягу - старий піджак або картуз, та ще варену картоплю». Той охоронець, що «замість «шнеляти» простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною». Загалом те місто, що «давно не сердилося на німців». Ось тільки діти, через свою дитячу щирість і жорстокість, ставилися до Фрідріха, як до цікавої іграшки, з якою можна гратися досхочу: «ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок». У цьому «любили» - стільки жорстокості дітей, травмованих війною, котрі мають на комусь відігратися за смерть своїх батьків. І в цьому ж «любили» - стільки дитячої щирості беззахисної душі, що прагне батьківського тепла.

Фрідріх помер, але лишився зведений полоненими будинок. І через півстоліття героїня оповідання знаходить у цегляному отворі фото дівчаток, які ніби запитують: «Ви не знаєте, де наш тато?».

«Добра людина, - коментує твір сама Любов Пономаренко, - заслуговує поваги навіть тоді, коли щогли її корабля повершені, а прапори спалені».