Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

«Енеїда»
Іван Котляревський (1769-1838)
Нова українська література (кінець XVIII - XIX століття)

Всі публікації щодо:
Котляревський Іван

З історії створення та видання поеми

Над «Енеїдою» Котляревський працював з 1794 року. Свідчення про це знаходимо в листі Івана Петровича до російського письменника українського походження Миколи Гнєдича. Остаточне завершення роботи над твором припадає десь на 1825-1826 роки.

Перше видання «Енеїди» з’явилося 1798 року в Петербурзі завдяки ініціативі конотопського поміщика Максима Парпури, який тоді служив у медичній колегії російської столиці й належав до гуртка прихильників української мови та літератури. До його рук потрапив список початкових трьох частин поеми Котляревського (деякі дослідники гадають, що він міг його отримати від самого автора, коли той учителював). Парпура своїм коштом видав твір з характерною присвятою: «Любителям малоросійського слова». Котляревський був незадоволений учинком видавця, проте, переконаний літературознавець Петро Хропко, патріотична ініціатива М. Парпури заслуговує схвалення.

1808 року вдруге надруковано перші три частини поеми; 1809 року твір вийшов у чотирьох частинах, підготованих до друку автором. Повністю (шість частин) «Енеїди» видано 1842 року в Харкові.

Вихід у світ «Енеїди» - епохальна подія в культурному житті України. За словами Івана Франка, тепер українська література «приймає характер новочасної.., стає чимраз ближче реального життя, чимраз відповідніше до його потреб». А літературознавець XX століття П. Хропко стверджував: «Це була перша друкована українська книга, написана живою народною мовою, поема, що своєю появою вагомо стверджувала початок нового етапу в розвитку нашої літератури».

Зміст «Енеїди»

Частина перша. Початок мандрівки: Еней разом з іншими рятується втечею морем зі знищеної греками Трої («Він, швидко поробивши човни, //На синє море поспускав»).

Юнона, яка ненавиділа Енея, умовила за хабар бога вітрів Еола влаштувати бурю на морі («Еол... //Велів поганій буть погоді»).

Еней за «півкопи грошей» упрохав Нептуна, «аби на морі шторм утих».

Венера, мати Енея, пішла до Зевса вимолити захисту своїй дитині.

Зевс пророкує Енеєві величну долю («Еней збудує сильне царство // І заведе своє там панство»).

Еней і троянці гостюють у Дідони («Він годів зо два там просидів»).

Дідона закохується в Енея («...страх вона його любила, // Аж розум ввесь свій погубила»).

Зевс передає через Меркурія наказ, щоб Еней мандрував далі в пошуках нового царства («Нехай лиш відтіль уплітає // І Рима строїти чухрає»).

Еней продовжує подорож, Дідона ж накладає на себе руки («Сама себе спалила, // Послала душу к чорту в ад»).

Частина друга. Троянці заїхали на Сицилію до Ацеста («Сіцілія земля багата»).

Еней справляє поминки по батькові Анхізові («Анхіз з горілочки умер»).

Поминки перетворюються в ігрище («У вікон школярі співали, // Халяндри циганки скакали»).

Троянки, підбурювані посланницею Юнони, підпалюють човни Енеєвої ватаги, але дощ гасить пожежу («...дощ полився // В годину ввесь пожар залив»).

У сні Енеєві з’являється батько Анхіз і запрошує сина в гості до пекла («Щоб в пекло ти зайшов до мене, // Бо діло єсть мені до тебе»).

Продовження подорожі («І світа тілько що діждались, // То посідали на човни»).

Частина третя. Троянці в Кумах («Ся Кумською земелька звалась...»).

Еней мандрує з Сівіллою («...бабище старая, // крива, горбатая, сухая...// Сіда, ряба, беззуба, коса...») на той світ.

Дорога до пекла («Ся улиця вела у пекло, була вонюча і грязна»).

У пеклі Еней спостерігає муки грішників («Панів за те там мордовали // І жарили зо всіх боків, // Що людям льготи не давали // І ставили їх за скотів»).

Побачення з Дідоною («...уздрів свою Дідону, // Ошмалену, мов головня»), з померлими троянцями («Знайшов... // Педька, Терешка, Шеліфона, // Панька, Охріма і Харка...»).

Відвідини раю («От тут-то душі ликовали, // Що праведно в миру живали»).

Зустріч Енея з батьком; той привів його до пекла на вечорниці.

Ворожіння: Енеєві передбачено щасливу долю («Од його має розплодитись // Великий і завзятий рід... // Римськії поставить стіни...»).

Частина четверта. Троянці, обминаючи острів лютої чарівниці Цірцеї, бояться, що їх перетворять на тварин («По нашому хохлацьку строю // Не будеш цапом, ні козою, // А вже запевне, що волом»).

Мандрівники прибули до Латинської землі («Земелька ся була Латинська...»), де правив цар Латин («Старий скупиндя ... // Дрижав, як Каїн, за дитин»).

Розповідь про доньку Латина Лависю («Латин дочку мав чепуруху, // Проворну, гарну і моргуху...»), яку мати Амата сподівалася видати заміж за Турна («...царьок нешпетний, // З Латином у сусідстві жив»).

Еней змусив троянців вчити латинську мову («За тиждень так лацину взнали, // Що вже з Енеєм розмовляли»).

Еней і Латин обмінялися подарунками.

Юнона продовжує шкодити Енеєві: намовлена нею фурія Тезефіна вселяє в серця Амати і Турна ненависть до ватага троянців («Зробила Енею лишнього врага»).

Троянські хорти під час полювання з’їли біленького цуцика Аматиної няньки («Латин од няньки наживався, // Зате ж за няньку і вступався»).

Нянька з челяддю вирішили знищити всю Енеєву ватагу («Енея заколоть, побити // І всіх троянських бусурман»), але троянці відстояли себе («...розпотрошили // І... в тісний загнали кут»).

Князь Турн оголосив війну Латинові («Не в пир, бач, запрошав напитись, // А в поле визивав побитись»), латинці ж без згоди свого царя розпочали протистояння з Енеєм («...на Латина всяк плює //...Війну з Енеєм начинає»).

Латиняни готуються до війни («Все військо зараз розписали // ...Полковників понаставляли...»).

Амата та інші жінки зробила Турна спільником латинян у війні проти троянців («Коли жінки де замішались, //...Прощайсь навік тоді з порядком»).

Частина п’ята. Еней поїхав до Евандра, царя Аркадії, просити підмоги у війні проти латинців та рутульців («Поплив по Тібру вниз гарненько // К Евандру помочі просить»).

Евандр відправляє військо на чолі із сином Паллантом («Я, рать Енею в поміч давши, // Тебе начальником назвав»).

Низ і Евріал уночі пробралися в рутульський стан, знищили багато ворогів («...проливали кров... // За честь і к князю за любов»), але загинули й самі.

Сутичка між троянцями та рутульцями, у якій перемагають вояки Енея («Пан Турн тут на слизьку попав»).

Частина шоста. Зевс забороняє богам, насамперед Венері та Юноні, втручатися у справи землян («Не сікайся ніхто в війну»).

Еней з Паллантом поспішають на допомогу троянцям («Троянці... уздрівши, // Що князь на поміч к ним іде... // Летять і все перевертають...»).

Від руки Турна гине Паллант («Ув’яв Паллант, судеб по волі, // Сердега в світі не наживсь!»).

Турн забирає з тіла вбитого золоту ладунку («Ремень з ладункой золотою // З бездушного для себе зняв»),

Еней і троянці з почестями хоронять Палланта («Еней з покійником прощавсь»).

Між супротивниками укладено перемир’я, щоб віддати останню шану убитим воякам («...тіла убитой раті...// землі предать»).

Смерть Амати («Повісилась на очкурі»).

Еней і Турн сходяться у двобої («Еней од радості не стямивсь, // Що Турн виходить битись з ним»).

Поранивши Турна, Еней не має наміру його вбити, але, побачивши Паллантову ладунку, мстить за свого юного товариша («Паллант тебе тут убиває, // Тебе він в пеклі дожидає»).

Отже, мандрівка Енея розпочалася з Трої; разом зі своєю ватагою він побував у Карфагені, Сіцілії, Кумській землі, у супроводі Сівілли відвідав пекло, згодом щасливо обминув острів Цірцеї і, нарешті, прибув до Латинського краю, де переміг суперника Турна.

Жанр «Енеїди». За жанром «Енеїда» - епічна травестійно-бурлескна поема.

Подивімось у словник

Поема (грец. роіеmа - твір) - переважно віршований, значний за обсягом твір, у якому зображені особливі події і яскраві характери.

«Енеїда» Котляревського - віршована; досить обсяжна - шість частин, кожна з яких містить багато десятирядкових строф (наприклад, у третій частині таких строф - 141). Щодо яскравих характерів, то в поемі, на думку Олександра Білецького, «люди винятково здорової і могутньої плоті, ненаситні їдці, нестримні у вживанні горілки. ...Це люди неймовірної сили, із залізними м’язами, громовими голосами. Коли вони вступають в бій, - а в бій вони йдуть дуже охоче, - тільки й чути хрускіт вибиваних зубів, тріск розколюваних черепів, крик і лайку... Цей людський світ - апофеоз тілесності, надзвичайної витривалості, здоров’я, що вихлюпується через край, повнокров’я. Це пройдисвіти, розбишаки, волоцюги - і в той же час лицарі, герої, титани... Спробуйте позмагатися з таким народом... Тим, хто мав сумнів у існуванні українського («малоросійського») народу, Котляревський показав його як незвичайну своєю могутністю стихію».

Подивімось у словник

Епічна (грец. epos - слово, розповідь) поема - віршований розповідний твір, у якому зберігаються нормативні вимоги прозового жанру, принцип об’єктивного зображення.

Українська «Енеїда» має всі ознаки епічної поеми: значною мірою базується на реальній дійсності й передає національні уявлення про неї; змальовує народні звичаї та побут. Епічне начало твору - це, в першу чергу, картини мандрів троянців на чолі з Енеєм, який мусить заснувати нову Трою - майбутній Рим.

Подорожні зазнають чимало пригод, зустрічаються з багатьма іншими персонажами. До епічних ознак поеми належать описи пекла, раю, батальні картини тощо.

Подивімось у словник

Травестія (італ. travestire - перевдягатися) - різновид жартівливої поезії, коли твір із серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою переробляється, «перелицьовується» у твір комічного характеру з використанням панібратських, жаргонних зворотів.

Котляревський скористався сюжетом «Енеїди» римського автора Марона Публія Вергілія (І століття до н. е.). Твір Вергілія утверджував божественне походження влади римських імператорів, адже головний герой Еней, який за велінням богів віднайшов/заснував Латинську землю, був сином богині Венери та земного царя Анхіза. Таким чином, римські імператори - нащадки божественного Енея. З часом антична поема стала не лише зразком для серйозного літературного наслідування, а й основою для пародій, переробок (травестій).

Український автор «націоналізував» давній твір. Троянці, латиняни, рутульці нагадують козацтво, міщанство, духовенство його часу - кінця XVIII століття:

Чи бачиш, як ми обідрались!

Убрання, постоли порвались...

Кожухи, свити погубили....

Еней на піч забрався спати,

Зарився в просо, там і ліг...

Де досвітки, де вечорниці

Або весілля де було,

Дівчата де і молодиці,

Кому родини надало,

То тут троянці і вродились...

«Козацтво! Лицарі! Трояне!

Храбруйте! Наша, бач, бере...»

Котляревський показав побут панства, що «замінило» Вергілієвих богів, та простолюду; змалював національне вбрання, описав народні ігри, танці, ворожіння; вжив фольклорні вирази; навів прислів’я, приказки, казки; згадав національну історію тощо.

Сестру Дідона мала Ганну...

Приходила і ся сюди

В червоній юпочці баєвій,

В запасці гарній фаналевій,

В стьожках, в намисті і ковтках...

Була на йому біла свита

Із шаповальського сукна...

Про Сагайдачного співали,

Либонь, співали і про Січ...

І зараз в горщечок наклала

Відьомських разних-всяких трав...

Васильки, папороть, шавлію,

Любисток, просерень, чебрець...

Ігри: «І у панаса стали грати», «І в хрещика, і в горюдуба» тощо.

Найбільшої «націоналізації» під пером Котляревського зазнає пекло. Суспільство його часу засновано на несправедливості, представники панства дбають про власне збагачення, владу. Тому в «Енеїді» панське середовище автор трактує як зосередження зла і гріховності. Грішники, зрозуміло, перебувають у пеклі. Український письменник помістив до підземелля: панів, багатих, старшин, ченців, попів, крутопопів, ксьондзів, купчиків проворних, міняйлів, шинкарів, шляхтичів та ін.

Покарання в пеклі страшні; вони подані згідно з народними уявленнями про пекельні муки:

Смола там в пеклі клекотіла

І грілася вся в казанах,

Живиця, сірка, нефть кипіла;

Палав огонь, великий страх!

Отже, травестійність «Енеїди» Котляревського - це розповідь рідною мовою про різних героїв, у яких легко впізнати сучасників-краян автора; це показ української дійсності кінця XVIII - початку XIX століття; це звернення до народно-національних звичаїв і традицій.

Подивімось у словник

Бурлеск (франц. burlesgue від італ. burla - жарт) - різновид комічної поезії та драматургії, генетично пов’язаний із народною сміховою культурою. Комізм досягається контрастом між темою та характером її інтерпретації: піднесена тема розкривається «низьким» стилем або навпаки.

Знищення Запорозької Січі в Котляревського асоційоване зі знищенням Трої, а тому бурлеск сприяв утвердженню незнищенності нації та її духовної і матеріальної культури. До сфери осміяння, «бурлескності», потрапляють представники усіх суспільних прошарків, у тому числі й римські боги, що дуже схожі на українських можновладців:

Зевес тоді кружав сивуху

І оселедцем заїдав...

Венера...

Умилася, причепурилась,

І як в неділю нарядилась,

Хоть би до дудки на танець!

Тут Бахус п’яний обізвався,

Венеру лаяти начав...

Тема поеми - зображення сучасної авторові дійсності, тобто суспільного життя України кінця XVIII - початку XIX століття, у першу чергу соціально-моральної нікчемності панівного прошарку. Котляревський прагне піднести героїчну національну історію, насамперед часів Гетьманщини («Так вічной пам’яті бувало // У нас в Гетьманщині колись, // Так просто військо шикувало // Не знавши: «стій, не шевелись!») і водночас художньо показує трагічну реальність: руйнування Трої можна прочитати (на асоціативному рівні, звичайно) як знищення Січі, скасування гетьманства, втрату державності, а мандри Енея та троянців-козаків як шлях від минулого до майбутнього.

Ідея твору полягає в утвердженні невмирущості українського народу, його історії, культури, національного духу. «Енеїду» явлено світові у складний час, коли постало питання про існування українського етносу взагалі. Котляревський засобом сміху та з допомогою «народної мови витягнув українську націю з русифікаторської петлі» (М. Наєнко).

Образи-персонажі. У поемі значна кількість персонажів, які можна згрупувати таким чином:

1) Земні герої: а) Еней і троянці; б) царі.

2) Образи богів.

Земні герої:

Еней - троянський цар, син Венери та Анхіза, «кошовий»; має сина Іула; Еней - «узагальнений провідник української нації» (Валерій Шевчук).

Дідона - міфічна фінікійська царівна, яка згодом заснувала в Північній Африці місто Карфаген; «розумна пані і моторна, // ...Трудяща, дуже працьовита. // Весела, гарна, сановита...»; на думку Вал. Шевчука, може «прочитуватися як образ Польщі»;

Ацест - легендарний цар троянського походження, який мешкав на острові Сицилія; «Там добрий цар Ацест живе»;

Ąapec - троянець, мандрував разом з Енеєм; «...перебієць, // Убраний так, як компанієць... // На кулаки став викликати //І перебійця визивати...»;

Ентелл - сіцілієць, за походженням троянець; «...був Ентелл непевна птаха, //Як чорноморський злий козак»;

Невтеса (Охрім) - один з попутників Енея; «Та був розумний, як письменний, // Слова так сипав, як горох»; Вал. Шевчук: «Є тут і Палій - Невтеса»;

Латин - міфічний цар латинців; «Латин сей, хоть не дуже близько, // А все олімпським був рідня...»;

Лавинія (Аавися) - донька царя Латина; «Дородна, росла і красива, // Приступна, добра, не спесива, // Гнучка, юрлива, молода...»;

Амата - дружина царя Латина; «В душі своїй була строката, // Не всякий їй любився зять»;

Турн - цар рутилів, італійського племені, що згодом було підкорене римлянами; «Товстий, високий, кучерявий, // Обточений, як огірок; І війська мав свого чимало... Троянськой крові забажав...»; Вал. Шевчук: «...під Турном вгадується Росія...»;

Низ і Евріал - троянські юнаки, сповнені запалу до бою; «І так, одважна наша пара // Пустилася в рутульський стан»;

Евандр - цар Аркадії, у війні з латинцями та рутульцями виступав на боці Енея; «Евандр цар добрий...»;

Паллант - син Евандра, підтримував Енея, загинув у єдиноборстві з Турном; «Паллант вродливий... Уміє і склади читать...».

Боги:

Зевс - верховний бог, володар блискавки і грому; «Він од горілки ввесь обдувся...»;

Юнона - дружина Зевса, богиня шлюбу; «...зла Юнона, суча дочка...»; «цей образ скрізь накладається на Московщину» (Вал. Шевчук);

Еол - бог вітрів; [перед] «старим Еолом-дідом»;

Сівілла - одна з легендарних жінок-пророчиць, які звичайно були пророчицями при храмах Аполлона; «Я кумськая зовусь Сивилла... // Давно живу на світі я! // При шведчині я дівовала, // А татарва як набігала, То вже я замужем була...»;

Нептун - у грецькій міфології Посейдон - брат Юпітера (Зевса), бог морської стихії; «іздавна був драпічка»;

Венера - богиня краси і кохання; під час війни допомагала троянцям; мати Енея; «Проворна, враг її не-взяв...».

Уже назва твору свідчить, що головний герой - Еней. Сам ватаг так себе характеризує:

Я кошовий Еней-троянець

Скитаюсь по миру, мов ланець...

Троянець я, Еней одважний...

Стосовно авторської характеристики, то Еней:

...був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

...сам так розходився,

Як на аркані жеребець...

Ласкавий, гарний і проворний,

І гострий, як на бритві сталь.

...тоді купався в бразі...

...хоть трохи був підпилий,

Та з розумом не потерявсь...

Олімпських шпетив на всю губу...

Бо, бач, Венерин син...

В розказах чванився ділами,

Як храбрував з людьми, з богами...

...один не родягався,

...один за всіх не спав;

Він думав, мислив, умудрявся (Бо сам за всіх і отвічав)...

...пройдисвіт і не промах,

В війні і взріс, і постарів...

...совавсь, як навішений...

І супротивних потрошив...

...тут управлявся

І стан свій чистив од врагів..

...к добру з натури склонний...

...правдивий чолов’яга

...лежачих не займа...

Прямий, як сосна, величавий,

Бувалий, здатний, тертий, жвавий...

Його любив всяк - не боявсь.

Характеристика іншими персонажами:

Юнона:

«Ти знаєш, він який суціга,

Паливода і горлоріз;

По світу як іще побіга,

Чиїхсь багацько виллє сліз».

Дідона...

Залаяла Енея так:

«Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

Нікчемний, ланець, кателик...»

Дідона тяжко зажурилась...

«Для мене білий світ єсть тьмою,

Там ясно тілько, де Еней...»

Евандр, Палланта підозвавши,

Такі слова йому сказав:

«Іди служи, годи Енею,

Він зна воєнне ремесло;

Умом і храбрістю своєю

В опрічнеє попав число».

І хан сказав так, не сумнись:

«Вам треба перше придивитись,

Який то єсть Еней козак!

Під Троєю він дався знати

Нам всім, як взявся рятовати

Богів домашніх і рідню.

Він батька спас в злу саму пору...

Проти Енея не храбруйте,

Для нас здається він святим...

...чту Анхізову дитину

І не піду против його».

Дрансес був дивний говоруха:

«Латине...

Йому Лавинію оддай.

Дочці ж з Енеєм буде рай».

І сами вороги хвалили...

Отже, образ Енея складний і багатогранний. Він - козацький ватажок, який у скрутну хвилину зумів урятувати «деяких троянців» (вважай, козаків) і, виконуючи волю богів, помандрував у пошуках нової Трої. За передбаченням-пророкуванням Зевса, «не малий буде він панок. // ...Багацько хлопців там наплодить // І всім їм буде ватажок».

Відповідно до бурлескної традиції, Еней поданий з глумливою іронією та самоіронією. То він, заїхавши до Дідони, веде себе легковажно; часто впивається, бешкетує; забуває про наказ богів. Але крізь сміхову структуру можна зрозуміти, що Еней - «поштивий» син, адже, дотримуючись церковно-народних правил вшановує-поминає померлого батька: «Як проспівали «со святими», // ...обливсь слізьми гіркими...». А ще він - сам гарний батько, котрий у козацьких звичаях виховав сина. У п’ятій частині згадано Іула Енейовича, до якого звертається Евріал, вибираючись у ворожий стан. Він прохає Іула потурбуватися про матір, бо «ішов на смерть». На це син Енея піднесено відповідає: «Ти служиш нам не за пропале, // На смерть за нас несеш живіт...// І неню заступать кленуся».

Під час війни (п’ята і шоста частини) Еней виступає мудрим та героїчним, що відбивало історичні традиції українського народу.

В образах Енея, троянців Котляревський розкрив головні риси українців: волелюбність, оптимізм, почуття гумору, гостинність і водночас деяку меланхолійність, впертість у досягненні мети.

З-поміж Енеєвого війська виокремлено образи Низа та Евріала.

Авторська характеристика:

Хоть молоді були, та гожі

І кріпкі, храбрі, як харциз.

В них кров текла хоть не троянська,

Якась чужая - бусурманська,

Та в службі вірні козаки.

До бою їх спіткав прасунок;

Пішли к Енею на вербунок;

Були ж обидва земляки.

Сей Евріал був молоденький,

Так годів з дев’ятнадцять мав,

Де усу буть, пушок м’якенький

Біленьку шкуру пробивав;

Та був одвага і завзятий,

Силач, козак лицарковатий...

Взаємохарактеристика:

Евріал:

«Від тебе не одстану зроду.

З тобою рад в огонь і воду.

На сто смертей піду з тобой.

Мій батько був сердюк опрічний,

Мовляв,...

Умри на полі як герой».

Низ:

«У тебе мати єсть старая...

То і повинен жить для неї...

От я, так чисто сиротина,

Росту, як при шляху горох;

Без нені, без отця дитина,

Еней - отець, а неня - бог».

Евріал:

«Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинность ісправлять...»

Авторський підсумок-афоризм:

Любов к отчизні де героїть

Там сила вража не устоїть,

Там грудь сильніша од гармат...

Як випливає з тексту, Низ і Евріал - не троянці, отже, служачи Енеєві, б’ються за чужу вітчизну. Проте їм властиві лицарські риси та вчинки: самовіддане виконання обов’язку («...ми Енею присягали»), самопожертвна товариськість («На сто смертей піду з тобой»). Вони - приклад побратимства, дружби, взаємовиручки.

Боги зображені з народного погляду. Так, найперше, вони «забули наших людських бід», увесь час в інтригах та пиятиці. Котляревський, травестуючи олімпійських богів, веде мову про життя вищого чиновництва, панства.

Юнона, суча дочка...

...мчалась, як оса.

Борей недуж лежить з похмілля...

Нептун іздавна був дряпічка...

В се врем’я в рай боги зібрались

К Зевесу в гості на обід,

Пили там, їли, збавлялись,

Забули наших людських бід.

Він од горілки весь обдувся... (Зевс)

...між собой боги сварились...

Віршовий розмір «Енеїди». «Енеїда» написана силабо-тонічним віршем.

Подивімось у словник

Силабо-тонічне віршування (грец. sullabo - склад і tonos - наголос) - віршування, в основі якого упорядковане чергування наголошених (сильних) і ненаголошених (слабких) складів у вірші.

Строфа поеми складається з 10 рядків.

Порядок римування рядків у кожній строфі один і той же: перші чотири рядки римуються перехресно (абаб), два наступні - попарно (вв), а для останніх чотирьох рядків характерне кільцеве римування (гддг);

Віршовий розмір - чотиристопний ямб:

Еней був парубок моторний

U - / U - / U U / U - /

І хлопець, хоть куди козак

U - / U U / U - / U - /

Мова поеми надзвичайно барвиста, багата та гнучка (Д. Чижевський). Котляревський написав «Енеїду» живою народною мовою.

Поміркуймо з науковцями

Він зробив цю м’яку, виразну, сильну, багату мову мовою літературною, і українська мова, яку вважали тільки місцевою говіркою, з його легкої руки залунала так голосно, що звуки її рознеслись по всій Росії. На ній пізніше співав свої пісні й Кобзар.

В. Короленко

Автор широко використовує в поемі синоніми та синонімічні ряди.

Так, для означення руху людей він добирає такі слова та вирази: тягу дав; п’ятами накивав; почухрав; ввійшли; вперлися; ганяли; дав драла; ну він драла; дунув во всі лопатки; дмухнім; дав відтіль дропака; ішов; ліз; рачки ліз; мандрувать; метнувсь; махнула; мчить; несеться; наступала; почухрав; попхався; приплентавсь; підтюпцем ішла; помчалися; помчали; причвалав; побігла; припхались; покотила; поплелися; пустилась; поскакав; полізли; пруться; спішить; слонявся; сунувсь; совавсь; тинявсь; чкурнула; чимчикував; шмигнеш; шлялись; швендають та ін.

Бурлескність «Енеїди» підкреслено також і використанням макаронічної мови - запозиченої лексики, механічно вживленої в іншу мовну стихію з порушенням її норм. У четвертій частині згадано, що за наказом Енея троянці за тиждень опанували латинь і почали нею користуватися. Вони додавали до українських слів латинські закінчення («І говорили все на ус»):

Енеус, ностермагнуспанус

І славний Троянрум князь,

Шмигляв по морю, як циганус ...

Письменник усебічно відтворив побут України XVIII - початку XIX століть. Цей твір правдиво називають енциклопедією українського життя.

Так, зі сторінок поеми, де розповідається про частування, довідуємося, які страви входять до національної кухні (лемішка, галушки, куліш тощо), які народні забави (у свинки, у Панаса, у хрещика), танці (горлиця, третяк, гопак), музичні інструменти (сопілка, бубон) були поширені в той час.

Є у творі згадки про речі хатнього вжитку: у Дідони їдять з полив’яних мисок, кленових тарілок. «Енеїда» дає відомості про тогочасне національне вбрання українців - жіноче і чоловіче, селянське і панське, буденне і святкове (очіпок грезетовий, корсет шовковий, каптан з китайки, пояс з каламайки).

Широко відображено в поемі народні звичаї і повір’я. Картини похорону, поминок, вечорниць, заклинання, лікування описані докладніше, ніж в етнографічних працях.

Національний колорит «Енеїди» посилюється географічним визначенням місця подій: тут зазначено назви міст і сіл (Полтава, Решетилівка). Згадуються також історичні події, козацька старовина (Хмельниччина, Гайдамаччина).

Ще однією картиною з життя тогочасної України є сцени, коли троянці вивчали латинську граматику. Письменник сатирично змальовує традиції тодішньої школи, коли учнів примушували заучувати тексти напам’ять без розуміння змісту.

Отже, «Енеїда» - це

- перший твір нової української літератури;

- свідчення самобутності української мови;

- героїко-патріотична розповідь про запорозьке козацтво;

- енциклопедія українознавства;

- відображення українського побуту кінця XVIII - початку XIX століття;

- заклик до сучасників і нащадків самовіддано любити вітчизну;

- поема, яка утвердила українську націю, її мову, історію та майбутнє.