Українська література : довідник для абітурієнтів та учнів закладів загальної середньої освіти - В. А. Мелешко 2014


Українська еміграційна література

У XX столітті виникло таке поняття, як українська еміграційна література, зумовлене еміграцією українців на різні континенти, насамперед до Америки.

Подивімось у словник

Еміграційна література - творчість письменників, які виїхали з політичних, економічних, релігійних причин на чужину на постійне або тривале проживання.

Еміграція (лат. emigratio - виселення, переселення) 1) переселення з батьківщини в іншу країну і життя в ній; 2) час і місце перебування за межами своєї батьківщини внаслідок такого переселення; 3) сукупність емігрантів, що живуть у якійсь країні.

В історії української еміграції виокремлюється три хвилі переселення:

1) кінець XIX століття - до початку Першої світової війни.

Перша хвиля мала в основному економічний характер. Українці, що виїхали у кінці XIX - на початку XX століття до Нового Світу, намагалися поліпшити своє матеріальне становище. Для цього вони обирали один із двох можливих шляхів. Більшість їхала до США, де влаштовувалася робітниками на шахтах і фабриках, розташованих у великих містах або поблизу них. Ці емігранти, переважно парубки, спочатку планували заробити гроші та повернутися додому. Але з часом життя в США здавалося більш привабливим, і вони залишалися. А з приїздом жінок-українок формували сім’ї. Так зростала українська громада у великих містах.

Іншу групу складали ті переселенці, що покидали рідний край, сподіваючись зайнятися сільським господарством на чужині, адже там земля була доступною і дешевою; вони виїжджали цілими родинами, поселялися в незаселених районах Канади, Бразилії, США.

2) еміграція у міжвоєнний період (1914-1939).

Друга хвиля еміграції мала уже частково політичний характер. Отже, найяскравішою рисою міжвоєнного періоду стала поява нового типу українського переселенця - політичного. Люди йшли у вигнання через свої переконання. Це головно представники української інтелігенції, прихильники вільної незалежної України. Після поразки національно-визвольних змагань в Україні вони осідали в Польщі, Чехії, Німеччині, Канаді, США.

Друга хвиля еміграції витворила культурно-мистецькі осередки в Празі та Варшаві. Найпомітнішою була діяльність «Празької школи», яка об’єднувала поетів, що творили перважно в Празі, Подєбрадах, Варшаві: Є. Маланюк, Ю. Дараган, А. Мосендз, Оксана Лятуринська, О. Стефанович, О. Ольжич, Олена Теліга, Наталія Лівицька-Холодна, Ю. Липа, Юрій Клен (Освальд Бургардт) та ін.

Тут же, у Чехії, мешкали представники старшого покоління письменників, зосібна Олександр Олесь, Спиридон Черкасенко.

3) Друга світова війна і «переміщені особи» (1939-1945).

Третю хвилю еміграції спричинила Друга світова війна; ця хвиля мала явно виражений політичний характер. Після закінчення війни на території Німеччини та Австрії перебувало понад 16 млн іноземних в’язнів, робітників, біженців. З них 2,3 млн українців - полонені; молодь, силою вивезена до Німеччини. Після припинення воєнних дій до Німеччини з СРСР направили репатріаційні групи, котрі мали переконати радянських громадян повернутися додому. Частина повернулася, але багато залишилось. 1945 року при ООН створено агентство допомоги та реабілітації, що опікувалося долею цих людей. Їх назвали «переміщені особи». Протягом 1945-1947 років переселено таких осіб на місця постійного мешкання до США, Канади, Австралії, Бельгії, Латинської Америки та ін.

«Воєнна» еміграція репрезентована творчістю представників МУРу (1945- 1947); з 1954 року - Об’єднанням українських письменників «Слово».

У другій половині XX століття культурно-мистецькими осередками української еміграції стали Сполучені Штати Америки та Канада.

Об’єднання письменників «Слово». Після Другої світової війни на Американському континенті виникло об’єднання українських письменників в еміграції «Слово». Ідея його створення народилася 26 червня 1954 року під час наради митців в Українському літературно-мистецькому клубі в Нью-Йорку. Ініціаторами виступили Г. Костюк, Докія Гуменна та Ю. Лавріненко. Фактично (і юридично) об’єднання постало 19 січня 1957 року, коли був прийнятий статут, який підписали Василь Барка, Богдан Бойчук, Святослав Гординський, Докія Гуменна, Галина Журба, Іван Керницький, Остап Тарнавський, Юрій Шевельов (усього 22 письменники).

У статуті було зазначено, що організація ставить собі за мету «сприяти розвиткові незалежного українського письменства, літературно-мистецької критики й теорії та зв’язку літератури з читачем». Об’єднання також виступало за практичне вживання не зрусифікованої української мови. Воно є продовженням основних принципів свого попередника - МУРу.

Нині до «Слова» належить понад 150 українських прозаїків, поетів, драматургів. З 1955 по 1975-й його очолював Григорій Костюк, потім - Остап Тарнавський. До «Слова» входили Василь Барка, Докія Гуменна, Остап Тарнавський, Євген Маланюк, Яр Славутич, Святослав Гординський, Галина Журба, Роман Завадович, Юрій Шерех-Шевельов, Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський, Марія Галун-Блок, Іван Керницький, Софія Парфанович, Микола Понеділок, Дарія Ярославська та багато інших. Відділення «Слова» діє у Німеччині (до нього належать українські літератори, які мешкають у країнах Заходу).

Періодично учасники об’єднання видавали збірник «Слово», де друкували найвагоміші зразки тогочасної української літератури (вийшло 12 томів). До 1991 року члени «Слова» брали участь у захисті українських письменників через ПЕН-клуб та «Інтернаціональну Амністію». У цій ділянці особливо вагомо працювали Ліда Палій у Канаді та Остап Тарнавський у США.

У 1992 році під час Світового Конгресу Українців було обрано нову управу «Слова»: Ліда Палій - голова, Данило Гусар-Струк - заступник, Світлана Кузьменко-Грибінська - секретар. Це літературне об’єднання діє донині.

Нью-Йоркська група молодих українських поетів еміграції виникла у середині 50-х років XX століття як співдружність митців, об’єднаних спільними поглядами на художню дійсність як автономну, незалежну від позалітературних інтересів, потребою найповнішої реалізації неповторної творчої особистості. Ця група - «вибух енергії блискучої плеяди талановитих різнобічно обдарованих шістдесятників» (О. Астаф’єв). До неї належали Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський, Женя Васильківська, Патриція Килина, Емма Андієвська, Віра Вовк, малярі Ю. Соловій, Л. Гуцалюк, С. Геруляк. Хоч група назвалася за місцем основного перебування її засновників, до неї входили також поети з інших країн. Датою заснування групи вважають 21 грудня 1958 року. Її представники, творячи в річищі модернізму, в естетиці орієнтувалися переважно на сюрреалізм, у світогляді - на екзистенціалізм, заперечували соціальну та національну заангажованість письменника, відкидали зв’язки з традицією української літератури, хоч і не були одностайними: Віра Вовк не підтримала надмірного радикалізму Ю. Тарнавського та Б. Рубчака. Склад групи постійно змінювався. Женя Васильківська і Патриція Килина з часом відійшли від поезії. Натомість до нью- йоркців приєдналися Ю. Коломієць, О. Коверко, М. Царинник, Р. Бабовал, Марія Ревакевич. Нині група є конкретно-історичним явищем модернізму, відмінним від шістдесятництва, прихильники якого визнавали свій зв’язок із класичною спадщиною, переймалися соціальними та національними проблемами. Близькі до Нью-Йоркської представники Київської школи, не схильні до радикалізму в мистецтві, разом з якими нью-йоркці видавали спільний квартальник «Світо-вид».

За словами Б. Бойчука, чинником єднання нью-йоркців «була спільна настанова, що кожен поет мусить іти окремо, індивідуальною дорогою, виявляти власний літературний світ (що є стилем) і в тому сенсі бути інакшим, сучасним, модерним».

Нью-Йоркська група не має (і не мала) «виборів, членських внесків, сходин... голови, ні скарбника, ні секретаря...» (Ю. Тарнавський).

Творчість митців, що стали невільними вигнанцями, в радянській Україні всіляко замовчувалась, а якщо це було неможливо, їхні імена вкривали брудом, ставлячи тавро зрадника Батьківщини. Через це українська література на довгий час втратила цілий культурний пласт, зрікшись багатьох своїх талановитих діячів. Літературознавець М. Неврлий з болем говорив: «Французька, італійська, іспанська літератури мають чимало поетів, починаючи від роялістів і анархістів і кінчаючи соціалістами й комуністами, але нікому ніколи не приходило на думку викидати когось із національної поезії, бо єдиним критерієм тут є передусім художня вартість». У радянській же державі «вартість» поета визначалась передусім його ставленням до влади. Проте історія завжди відновлює справедливість. З кінця 80-х років XX століття, з розвитком демократичних тенденцій в Україні, почали повертатись у літературу імена незаслужено забутих письменників.




На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.