Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

«Жовтий князь»
Василь Барка (1908-2003)
Українська еміграційна література

Всі публікації щодо письменника:
Барка Василь

Автор твердив: «Дія сюжету в романі “Жовтий князь”... складалася з постійно збираних подробиць протягом четвертини віку: від часу самого лихоліття і до початку оформлення тексту в 1958 році». Він також зауважував, що багато в змісті твору також і «особистих вражень». Дійсно, він бачив страхіття Голодомору, пережив їх сам, мешкаючи на Кубані. У 1933 році письменник відвідав сім’ю свого брата на Полтавщині і був вражений родинною трагедією.

До рук Барки потрапив зошит із описом долі однієї селянської родини. Ті давні події відновило напівголодне існування письменника у Нью-Йорку: він, хворий на серце, міг витрачати на себе лише 25-35 центів, купуючи одну рибну консерву на два дні та миску рисового супу.

Отже, власні «враження доповнювалися спогадами багатьох співвітчизників: спершу, до війни, це зберігалося в пам’яті, а починаючи від 1943 року покладалося в записи» (Василь Барка).

Під час розмови з відомим літературознавцем Миколою Жулинським у липні 1989 року в Глен Сплеї Василь Барка розповів про обставини появи твору: «Отже, вийшло так, що нова голодівка, але не голодова смерть, відновила весь збір тих долей. Знаєте, навіть якщо спричиниться одна якась іскра, розпалить вогонь у пам’яті, що був у душевних ранах. З минулого все почало випливати перед моїм душевним зором. І от знову біда виходить на добрий вжиток. Може, без цієї пережитої голодівки я б не зміг відновити тих фібрів, тих відтінків почування, тих безодняних, найгірших у людській істоті, де вже на межі квінсесте. Напливом морським усе викинуло наверх. Так що я писав безперервно 600 сторінок. А потім побачив, що то буде забагато. Я скорочував, креслив, міняв вислови, і так чотири рази ті 600 сторінок безперестанно змінюваних я переписував від руки».

Над романом Василь Барка працював упродовж двох років (1958-1959). У його змісті - страшні картини голоду в Україні 1932-1933 років.

У передмові до видання «Жовтого князя» 1989 року автор означив три взаємопов’язані й постійно присутні ідейно-тематичні лінії: «В самому змісті - три плани: І. Реалістичне зображення нещастя в сім’ї селянина; всього страдницького побуту... розпачливих пошуків хліба... II. Психологічні нариси; опис незвичайних перемін у душевному житті кожного в родині, що вже гине. III. Метафізичний вимір, властиво, духовний; висвітлення декотрих явищ із іншої, вищої сфери, відкритих зосібна через церковне життя; а також явищ із світу темних могутностей, незамиримо ворожих людській природі».

Провідною у «Жовтому князі» стала тема Голодомору 1932-1933 років, його причини та впливу на долю, свідомість і душу людини.

Дія твору відбувається в селі Кленоточі (звуковим складом нагадує Березоточа - село неподалік від рідної авторові Солониці) і охоплює час від осені («Гіркуща осінь») 1932 до початку жнив («А жати було нікому»; «Таких жнив не було від створення світу і вже не буде») 1933 року.

У центрі роману - родина Катранників.

Глава родини - Мирон Данилович «середовий чоловік; і в прізвищі сільська звичайність: Катранник... Череп вимірився в височину, з залисками; що коло русявої чуприни, білили над обпаленістю чола і видовженого обличчя. Аж сивими... виглядають очі...», «невсипущий робітник, всю сім’ю годує...».

Його дружина - Дарія Олександрівна. «Обличчя в неї - з видовженістю і запалими щоками; з надто звуженими, супроти звичайного, обрисами нижніх повік, як і надто вглибленими очима, кольору темно-сірого, без гострого блиску. Але їх ясність відтінена бровами і косами - в такому відсвіті, що нагадує попіл від згорілого шовку; і видаються темнішими, ніж насправді, через неприродну блідість обличчя».

Їхні діти:

Микола «Первісток.., чотирма роками старший за Оленку...»; «...завжди добрий і справедливий; з тихою і світлою думністю в худорлявому вигляді».

Оленка «сама бліда, з світлими очима і високо піднятими брівцями - як в тата»; «Як зоря, - жила в хаті, дивна тихістю».

Андрійко, «найменший...», «з природною хлоп’ячою спостережливістю».

Найстарша в роду, мати Мирона, - Харитина Григорівна «бабуся... висохла від літ. У чорному, просторно і рівно держиться одежа після прасування... очі ... глибоко синіють, як і в сина, тільки без блакитного тону. Був колись, та вицвів на пекучій дорозі».

Автор твердить: «Сім’я жила рідним гуртком, де одне для другого було дороге, як весь світ».

Жанр «Жовтого князя» можна визначити як роман-мартиролог.

Подивімось у словник

Мартиролог (від грецьк. maptug - мученик і logo - слово) - 1) збірник церковних оповідань про християнських святих і мучеників за віру; 2) переносно - перелік осіб, що зазнали гонінь, утисків, а також перелік покійників.

Справді, незважаючи на щохвилинну боротьбу за життя, родина Катранників поступово вимирає; спочатку бабуся, далі - первісток Микола, потім Мирон Данилович; за ним згасає дочка Оленка. Залишаються із сім’ї двоє: мати Дарія і син Андрійко. У пошуках шматка хліба вони розлучаються: знесилена мати помирає, а Андрійко, трохи очунявши, покидає село і йде у світ на її пошуки.

Цьому жанру підпорядковано і незвичайний страшний календар («Тепер місяці нові»: грудень - трупень, січень - могилень; «вересень тепер розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень - худень, а листопад - пухлень... Лютий – людої - день, березень - пустирень. Квітень - чумень...»), і колористика (Барка витворить цілу систему образів, невід’ємним складником яких буде саме жовтий колір; кульмінацією єднання компартії, держави та антихриста-звіра стануть жовті стіни офіційних установ, жовті шибки їхніх вікон). Переважає жовтий колір - символ смутку, жаху, голодної смерті.

На визначення жанру «працює» також і проблематика роману. У ньому порушено такі проблеми:

проблема «жовтого князя» - всепоглинаючого тоталітаризму;

проблема батьків і дітей;

проблема збереження людської душі та деформації ментальності народу;

проблема вибору між добром і злом.

Сутність багатьох проблем розкрита через протистояння Мирона Катранника і Григорія Отроходіна. Вони утверджують два типи моралі: гуманної та антилюдяної та дві різні віри: християнську з її високими заповідями і партійно-більшовицьку, яка «німа до сльози і хижа до життя».

Різні вони внутрішнім світом: Мирон - «світлий і словом і серцем»; Григорій - «страшний, ох, страшний. Такий переступить».

Якщо Катранник постійно в пошуках їжі для родини, то Отроходін робить усе, аби це їстівне відібрати. Мирон мешкає на своїй землі, споконвічний «хліботруд», а той, із золотим зубом, «саранча з столиці», «хлібохап», прибув, щоб вирубати з корінням селянський рід.

Найзриміше відмінність між Мироном Даниловичем і «рудцем» розкрита у ставленні до дорогоцінної церковної чаші. Справді, вона дорогоцінна і своєю матеріальністю («старолітній напис на чаші, про кров, що «за многих ізліваємая»; і зображено Ісус Христос розп’ятий на хресті, коло якого Богородиця і апостол. Окраса далі вкруг чаші - з тонкими галузочками; і самоцвіти, обрамовуючи хрещатий взір, розділяють картини з св. Письма. Коштовні камінці скрізь... Осередніх каменів два - фіялковий і зелений. Спід посуду теж в окрасі...»), і духовністю («Дивиться на чашу ...і відчуває, як відійшла безвидна туча з просторів; так гарно на душі: спокій невисловимий. Здається, могла стояти тут без кінця часу»). Але Отроходін сприймає чашу лише як річ, виготовлену із золота; для Катранника і більшості селян Кленоточі чаша свята, вона - їхня доля. «Жовтавий» спокушує Мирона Даниловича мішком пшениці, згодом - борошна, але глава приреченої на смерть голодом сім’ї витримує це випробування: «вмить аж: сіпнувся ...ось - хліб, через хвилину можна взяти, тільки скажи, чаша де. Скоро ж смуток прийшов і обкинув думки з гіркотою: «щоб так, за це зерно - продати? а тоді куди? від неба кара буде, мені і дітям... і хто виживе в селі, плюне і проклене Катранників; місця собі не знайду, краще вмерти».

Отже, Катранник-старший - сільський філософ, тонка і добра натура; шляхетний від природи, чистий помислами. Ці риси вивищують його над новоявленими душогубцями; своєю духовністю він небезпечний для звірів-комуністів. Селянин усвідомлює, що буде знищений: «Таки обступлять мене темрявці. Мене задушать, бо знаю причину». Отроходіну, корінному городянину, село чуже й незрозуміле. Він, уражений корозією партійної влади, своєю жорстокістю, бездуховністю асоціюється з нечистою силою.

Протистоїть світові отроходіних і Дарія Олександрівна, для якої найвищим мірилом цінності є честь роду. Вона розуміє, що над сім’єю нависли дві рівновеликі біди: безхліб’я-голод та моральне глумління. Жінка-мати більше переймається моральним лихом: діти, боячись кепкування, неохоче йдуть до церкви; учителі тиснуть на незрілі душі дітей; старший син Микола «підкорився страхові». Дарія, не думаючи про себе, рятувала інших («...найменше їсть, - усе віддає дітям»), умовляла, застерігала, припрошувала їсти, хай і не смачну, але рятівну страву. Померла на станції, чекаючи Андрійка, притиснувши «зошит учениці... Олени Катранник» - найдорожчу річ «в матері від покійної доньки ...вся оплакана».

Сила і віра батька-матері передалися дітям: Микола, знаючи, що помирає, тримається стійко («важко дихав і казав: - Я скоро вмру!»); згасаючи, Оленка намагається нікого не вразити навіть словом («Оленка з’їла половину своєї скибки і поклала недалеко від себе. - Вже не можу...»), турбується, чи не голодна мати.

Художні образи, творені Баркою, підтверджують, що протистояння добра і зла досягає найбільшого вияву.

Наскрізним образом в романі є багатоаспектний, символічний образ жовтого князя. Він має кілька значень:

1) уособлення якогось вищого містичного зла (демон зла). Про жовтого кня- зя-звіра говорить попутник Мирона Катранника дід Прокіп:

«Виліз він з багна в образі компартії, - зразу кинувся на сім’ї людські: розриває їх, бо сказано - звір. І він не останній; будуть зліші. Потім всіх придавить один. Поставить на всякому спокушеному знак: що думати і що робити. Хто відступає, - кара! Всіх супротивних йому, але вірних Христу, заклинатимуть і вигризатимуть з ниви життя, вбиватимуть, як чужих птахів - огнем, залізом, голодом; подібно тепер робиться. Погіршає люто при останньому звірі... скибки хліба не дадуть, коли не покажеться знак на лобі і на долоні, кладеній від князя, що при дияволі ходить». Барка повсякчас акцентуватиме саме на цьому образі жовтого князя, підкреслюючи його золотаво-червону потворність, натякаючи на втілення в образі звіра компартії.

2) утілення земного зла через постать Григорія Отроходіна. Подібно до того як українці для найменування чорта увели інші назвиська (нечистий; той, що в болоті; безп’ятий тощо), автор лише раз називає Отроходіна власним ім’ям. Далі Барка замінює його на: «рудець», «рудий», «золотозубий», «рудун», «жовтовид», «круглавий жовтар» та ін. Таким чином письменник підкреслює втрату Отроходіним людського обличчя.

3) конкретний винуватець голоду - Сталін, «вусатий бузувір», який «завів пекло». Так, колгоспний рахівник якраз і вважає, що вся причина лиха - у ньому.

Символіка образів, поданих Баркою, в основному зачіпає явища «іншої, вищої сфери, відкритих зосібна через церковне життя», релігію. Отже,

- сон про ящірку в рудому хутрі символізує голод;

- проповідь старого священика - любов до людей;

- зняття дзвону з церкви - німоту;

- збереження-поховання селянами чаші - духовність, віру у відродження;

- пророцтво про сатану і звіра, що йому служить, про виконавця і жовтий одяг - Сталіна як винуватця голодомору;

- смерть птахів у польоті - лихий час;

- світло від чаші, яке спостерігає Андрійко, - віру в невмирущість, безсмертя душі народу.

Символічна кінцівка роману: Андрійко, наймолодший з родини Катранників, на світанку («стало видніти навкруг: з тією ще не повною яснотою, яка віщує про вихід сонця»), перевіривши надійність збереження чаші («не зрушене воно... тут під зеленню і ґрунтом - святиня, про огненну силу якої страшно помислити»), вирушає на пошуки мами («Хлопець був певен, що навіть і поночі, серед найлюдяніших натовпів міста і в його завулках він при першому ж погляді зауважить маму»). І раптом, оглянувшись на садибу пічника, малий Катранник бачить, як там, над сокровенним місцем, підводиться полум’я зі «сполукою ясминної просвітлости, пурпуру, крови, сліпучого горіння, ніби там могутності ненашого життя стали і підносять коштовність, відкриту з глибини землі. Палахкотливий стовп, що розкидав свічення, мов грозовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис, подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці, страшно помираючи одні за одними в приреченому колі.

Здається, над ними, з нетлінною і непоборимою силою, сходить вона: навіки принести порятунок».

Отже, Андрій збереже й понесе далі вічні морально-духовні цінності, успадковані ним від батьків; побачивши світіння у формі чаші, стає безсмертним, а значить, колись усе-таки буде свідком «для суду: розповідати, що сталося в житті». Андрій - символ безсмертя українського народу й водночас один із носіїв головної ідеї твору: увічнення незнищенності душі, вихованої на традиціях людинолюбства, віри в Бога.

Авторові вдалося на прикладі однієї родини передати трагедію цілого народу, довести, що голод 1932-1933 років був «пренавмисно спричинений всією зорудневою владою групи, що втвердила «культ особи». Він прямо заявив, що в Кленоточі люди вмирали, «як і скрізь на Україні», бо держава забрала в них хліб і «всяку поживу», позбавила можливості «заробити на прожиття». Але пафос роману - оптимістичний, адже «народ великий, перед небом високо став».







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.