Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

«Чорна рада»
Пантелеймон Куліш (1819-1897)
Нова українська література (кінець XVIII - XIX століття)

Всі публікації щодо:
Куліш Пантелеймон

Роман «Чорна рада» П. Куліша є першим історичним романом в українській літературі. Задум написання роману виник ще у 1843 році, а через три роки було створено два тексти «Чорної ради» - український і російський. Проте через арешт і заслання П. Куліша за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства й заборону друкуватися твір не міг бути виданий досить тривалий час. Уперше роман у новій редакції побачив світ у 1857 році.

Історичною основою і тлом твору є події Руїни (хроніка 1663 року) - час, коли Україну після смерті Богдана Хмельницького шматували претенденти на гетьманську булаву, часто вдаючись до інтриг, обману й підступу (щоб краще зрозуміти зміст роману, потрібно ознайомитися із добою Руїни в курсі історії України, визначити місце, роль, політичні засади кожного з претендентів на гетьманство).

П. Куліш, приділяючи багато уваги проблемі розвитку української мови, літератури, культури, 1846 року здійснив давній свій задум написати історичний роман. Джерелами роману були козацькі літописи (зокрема «Літопис Самовидця», літопис Григорія Граб’янки), що відображають події української національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького 1648-1654 років та період Руїни.

Жанр «Чорної ради» П. Куліш визначив як роман-хроніка, проте деякі дослідники вважають більш правомірним вважати його соціально-історичним романом (В. Неділько).

Проблематика роману досить широка: проблема здобуття незалежності України; патріотизм і зрада; роль особистості в історії народу; відповідальність кожного за долю рідної землі; влада і народ; романтика кохання; добро і зло; честь і безчестя; дотримання народних традицій і моралі.

У романі дві сюжетні лінії - історична і любовна, кожна з яких має свої елементи розвитку. Так, історична лінія починається епізодом приїздом полковника Шрама та його сина Петра на хутір Череваня (експозиція); зав’язкою є зустріч Шрама із Сомком; розвиток дії складають події, що містять оповідь про непросту боротьбу між двома ворожими силами - Якимом Сомком - благородним і чесним захисником України, й Іваном Брюховецьким - підлим узурпатором гетьманської булави. Кульмінацією цієї сюжетної лінії є саме чорна рада. Страта Сомка і Васюти, героїчна смерть Шрама - це трагічна розв’язка оповіді.

Любовна сюжетна лінія тісно переплітається з історичною. Так, у них спільною є експозиція. Зав’язкою ж є знайомство Петра Шраменка з Лесею. Розвиток дії містить розповідь про боротьбу Петра за Лесине кохання, коли йому доводиться не тільки зброєю захищати дівчину від домагань Кирила Тура, а й перенести великі душевні страждання, бо Леся була нареченою самого Якима Сомка. Кульмінацією цієї сюжетної лінії став двобій між Петром і Кирилом Туром, а розв’язка, попри трагізм історичних подій, виявилася щасливою: Леся і Петро одружуються.

Розкриття авторського задуму здійснюється через галерею художніх образів, серед яких є й історичні особи (Яким Сомко, Іван Брюховецький, Васюта), і ті, що створив автор. Усі вони поділяються на два табори: сподвижники Сомка, мета якого - об’єднати Україну обаполи Дніпра, і прибічники Брюховецького.

Яким Сомко змальований у романі благородним лицарем. Проте, хоча він є історичною особою, автор свідомо удався у романі до художнього вимислу (наприклад, вік Сомка), так що повністю ототожнювати історичну особу і художній образ не можна.

Сомко «історичний» і Сомко в літературній версії Куліша багато в чому не збігаються.

Дослідниця Ольга Слоньовська наводить такі виразні розбіжності:

а) вік героя: на час Ніжинської ради, за історичними джерелами, Сомко був літньою людиною, а в романі він молодий, ще не одружений;

б) погляди стосовно зовнішньої політики: згідно з історією, Сомко - палкий прихильник союзу з Росією, а в «Чорній раді» - поміркована людина, яка навіть думала повернути Гадяцькі пакти, що обумовлювали автономію України, отже, в літературному трактуванні Сомко - справжній борець за незалежність України;

в) моральне обличчя: історія свідчить, що був далеко не безгрішний у політиці, в романі ж Сомко - кришталево чесна й порядна людина;

г) стосунки із Золотаренком: за історичними даними, Золотаренко не зрікався булави на користь Сомка, як це подано в романі, а навпаки.

Водночас багато документальних свідчень про Якима Сомка й літературна обробка цього образу письменником тотожні, зокрема:

а) виражав погляди козацької старшини;

б) зневажливо ставився до черні, хотів навічно закріпити стани без права переходу з одного в інший;

в) на Ніжинській раді пробував вибороти булаву збройно;

г) справді був страчений Брюховецьким.

У Куліша Сомко ідеалізований навіть портретно: «... був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної, був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий, голова в кучерях, як у золотому вінку, очі ясні, веселі, як зорі...».

Він щирий, «незлобливий», відвертий у поглядах та поведінці. Наказний гетьман прагне об’єднати «докупи обидва береги Дніпрові, щоб обидва... приклонились під одну булаву!», вигнати «недоляшка з України», відтиснути «ляхів до самої Случі - і буде велика одностайна Україна».

Приймає смерть від Іванця, відмовившись від порятунку, запропонованого Кирилом Туром, бо «погибає Україна».

У трактуванні Куліша, Сомко - духовно величний, мудрий державний діяч.

Прототипом полковника Шрама став паволоцький полковник Іван Попович. Усе життя віддав він справі захисту України і смерть його була героїчною: щоб урятувати від розправи жителів Паволоча, він сам віддався в руки Тетері і був страчений. Про цих двох людей Григорій Граб’янка у своєму літописі розповідає так: «Воїстину, коли б ці два дружніх чоловіки - Попович та Сомко - ще трошки пожили, то вони перевершили б діяння старого Хмельницького...».

Провідна ідейно-композиційна роль у романі належить Шрамові. Автор докладно оповідає про його минуле. Читач дізнається, що був «він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і вже сам вийшов був на попа. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то він і устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам...». Від часу Остряниці до Хмельницького (десять років) сидів «.зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку туркеню; проповідував ...слово правди божої».

У війні під орудою Хмельницького не шукав матеріальної вигоди, не думав про особисте збагачення (як, наприклад, Черевань, Гвинтовка). Гетьман Богдан мав з «його велику користь і підмогу. Ніхто краще од нього не ставав до бою...». Тоді ж «пошматовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище».

Для Шрама основна турбота - сучасне та майбутнє України; він «...думав, ...як би Вкраїну на добру дорогу вивести...». Священик-полковник («... по одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду - старий козарлюга») плаче над її долею («Він єдиний раз заплакав від того, що Вкраїна розірвана надвоє»), хоч за двома старшими синами, які полягли під Смоленськом, сльозинки не зронив. Він живе і бореться заради України, за неї ж і гине. Після поразки Сомка правобережний гетьман Тетеря («окаянний», за оцінкою автора) розправився з полковником: «...повелів йому серед обозу військового голову одтяти».

Шрам - прибічник Сомка, тому наказний гетьман для нього - «щира козацька душа». Він так само часто, як і Сомко, веде мову про загальнонаціональні питання, прагне «привернути усю Україну до одної булави».

В образі Шрама Куліш представив козацьку старшину, її звичаї та світогляд.

Петро Шраменко - гідний син героїчного батька, в образі якого автор змалював тих молодих козаків, які зможуть стати на захист України. «Переплив Случ під кулями... Пробравсь у лядський табор, убив хорунжого й корогов його приніс до гетьмана».

Іван Брюховецький постає зі сторінок роману - відповідно до історичної правди - людиною без честі й совісті, авантюристом, мета якого - гетьманська влада. Вміло граючи на низьких інстинктах і бажаннях швидкого збагачення значної частини козацтва, використовуючи підступи, підкупи й наклеп, він усуває свого найголовнішого конкурента Якима Сомка і домагається проголошення себе гетьманом на чорній раді. Досягнувши мети, він тут же зрікається недавніх обіцянок і клятв, насміхається з давніх козацьких звичаїв, проганяє старшин-січовиків. Автор боляче дорікає запорожцям у довірливості й проводить думку, що кожен, хто з тих чи інших причин був причетним до обрання Брюховецького гетьманом на чорній раді, винний у страшному безладі, що панував в Україні за часів Руїни.

Його ім’я Іванець свідчить про низьке соціальне походження: «... був собі не значний товариш...». Окрім того, що названо Брюховецького Іванцем, так ще кілька разів вжито слово чоловічок, у зміст якого письменник вклав своє зневажливе ставлення. Пряма авторська характеристика звучить і в означенні гадюка («Отакий-то був той Брюховецький, такий-то був гадюка...»).

До початку ради-виборів Іванець маскується під представника демосу, одягнувши стару свитину, полотняні штани, чоботи «протоптані, і пучки видно». До козаків звертається улесливо, називаючи їх «Дітки мої!», старшим каже «Батьки». А після настанови на гетьманство кричить на літнього козака Пугача: «Чого се розпустив морду, як халяву?». Як підкреслює автор, поведінка Брюховецького залежить від обставин.

Обманом та підлабузництвом, різними посулами, тим, що «за свою службу старому Хмельницькому мав велику повагу і шанобу», прихилив до себе низове Запорожжя, яке й допомогло йому отримати булаву.

Але старші козаки побачили справжнє єство Брюховецького. «Недовго поорудуєш, вразький сину. Коли взявсь брехати по-собачи, то й пропадеш як собака. Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся! Плюйте, братці, на його гетьманство», - так говорить про нього січовик Пугач.

У романі є натяк на вчинки та дії нового гетьмана за роки його правління: «Хто ж бо того не знав, скільки опісля розлито на Україні крові через Іванцеве лукавство».

Цікавим є образ Кирила Тура. Автор подає його детальний портрет: «Сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима». Він дуже близький до народнопісенних та легендарних образів козака-запорожця (безстрашшя, дотримання козацьких звичаїв, характерництво), проте має багато індивідуалізованих рис (як позитивних, так і негативних): гостре почуття честі, шляхетність (навіть до ворога), але й недалекоглядність щодо намірів Івана Брюховецького, невиразна позиція у питаннях свідомої підтримки когось із претендентів на гетьманство.

Під час зустрічі з Кирилом Шрам упізнав у ньому курінного отамана, який допоміг йому в скрутний момент бою.

Зміст життя Тура - товариство, побратимство, лицарська честь, воля. Вірність Сомкові він прагне довести власним життям: пробує визволити наказного гетьмана з в’язниці, де той чекав на страту, пропонуючи власне життя. Але Сомко відмовився від порятунку ціною життя Тура («Чужою смертю я волі куповати не хочу»).

Кирило володіє навичками козаків-характерників; його волелюбна натура прагне простру, лицарських вчинків і пригод. «Наша мета - війна з бусурманами», - каже він, маючи намір воювати за незалежність Чорногорії проти турецького гноблення.

Запорожець дід Пугач, Божий чоловік, Василь Невольник зображені носіями народної моралі, яка, на жаль, не може протистояти реаліям часу.

Особливо важливий для розкриття ідейно-тематичної сутності твору образ Божого чоловіка. «Звався божим чоловіком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а ходив без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Викупляв невольників із неволі». За Кулішем, він - патріот, воїн Божий, ходяча совість народу, духовний аристократ. Світська суєтність для Божого чоловіка не значима, він вище політики й міжусобиць, тому не виражає інтереси якогось окремого соціального стану. Свою сліпоту не вважає каліцтвом, а Божим знаменням; дивується й засуджує тих кобзарів, які за чарку горілки стали придворними музиками. Божий чоловік не пішов на Ніжинську раду, але після неї з’явився на хуторі Хмарище, у Череваня. По-філософськи мудро пояснює осиротілому Петрові, що то тільки здається, ніби зло перемогло добро: «Іванця бог гріхом уже покарав; а праведному чоловікові якої треба в світі награди? Гетьманство, багатство або верх над ворогом? Діти тілько ганяються за такими цяцьками; а хто хоть раз заглянув через край світу, той іншого блага бажає... Немає, кажеш, награди! За що награди? За те, що в мене душа лучча от моїх ближніх? А се ж хіба мала милость господня? Мала милость, що моя душа сміє і зможе таке, що іншому й не присниться?.. Інший іще скаже, що такий чоловік, як твій панотець, уганяє за славою! Химера! Слави треба мирові, а не тому, хто славен. Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у бога!» Отже, Божий чоловік переконаний, що гетьманство, багатство, перемога над ворогом, почесті - усе марнославне. Найнещаснішою, за його переконанням, є та людина, котра здійснила моральний злочин, - адже вона осквернила душу. Тож покарання злочинця - не що інше, як очищення його від «гріхів». А щастя людини - у праведності душі. Кобзар прагне звеличити людську душу.

Черевань («був тяжко грошовитий да й веселий пан із козацтва ...не любив ніяких сварок») і Гвинтовка («...його козаки прозвали князем») теж як і Шрам брали участь у визвольній війні українців проти Польщі. Вони обіймали високі посади у війську Хмельницького. Так, Гвинтовка керував розвідниками й зажив неабиякої слави («О, далеко наша Гвинтовка досягає!»). Обидва вони збагатилися під час Хмельниччини; згодом Черевань купив хутір, а Гвинтовка скористався правом займанщини («Прийде, було, полковник або військовий старшина до гетьмана: «Благослови, пане гетьмане, зайняти займанщину!» - та й займе, скільки оком закине, степу, гаїв, сіножатей, рибних озер, і вже це його родова земля... Знов прийде сотник чи осаул, чи там який хорунжий полковий до полковника: «Благослови, батьку, зайняти займанщину!» - «Займи, синку, скілько конем за день об’їдеш»). І Черевань, і Гвинтовка переймаються збільшенням своїх статків; ведуть осілий хутірський спосіб життя.

Для Череваня його хутір уособлює всю Україну: «А що нам, брате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти або пити, або ні в чому хороше ходити?» У відповідь на цю репліку Шрам назвав Череваня Барабашем.

Гвинтовка одружився з ляшкою; поводить себе то як польський магнат, то як російський поміщик («вертається з полювання... Круг його хорти на мотузках...»). Його «патріотизм» полягає в обороні власного добробуту. Це найперше зрозумів і охарактеризував Шрам: «І Єремі дорога була Україна; і він махав за неї шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?» (Єрема - Єремія Вишневецький).

Через образи Череваня та Гвинтовки Куліш показує руйнування традиційних морально-звичаєвих норм козацької старшини.

Мова роману підпорядкована ідейному задуму твору, тому її основною особливістю є широке вживання історизмів (читаючи роман, варто з’ясувати смисл історизмів за тлумачним словником): жупан, кунтуш, кирея, кобеняк тощо. Художні засоби - порівняння («Леся почервоніла, да аж нахилилась, як повна квітка в траві»), фразеологізми («Голодній кумі хліб на умі», «не нашого поля ягода»), постійні епітети (ясні очі) часто мають народнопісенний характер, що часом робить оповідь близькою до думи чи легенди.

Роман П. Куліша «Чорна рада» вважається одним із найдовершеніших історичних полотен в українській літературі. Описуючи часи «неслави козацької», автор домагається пробудження національної самосвідомості, відповідальності кожного за долю України. Т. Шевченко захоплено писав Кулішу: «Спасибі тобі, Богу милий, друже мій великий [...] за «Чорну раду». Я вже її двічі прочитав, прочитав і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі». «Чорну раду» Іван Франко назвав «найліпшою історичною повістю в нашій літературі».







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.