Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

«До рідного народу»
Пантелеймон Куліш (1819-1897)
Нова українська література (кінець XVIII - XIX століття)

Всі публікації щодо:
Куліш Пантелеймон

У 40-60-х роках XIX століття у суспільстві дуже поширеною була ідея, що слов’янські народи мають свій, кардинально відмінний шлях історичного й суспільного розвитку, не такий, як інші країни Європи. Слов’янофіли - так називали прибічників цієї теорії - закликали всі слов’янські народи до єднання, спільної культурної діяльності, розвитку освіти, вивчення народного побуту, фольклору, національної історії та мови, при цьому основну роль вони відводили Російській імперії.

П. Куліш намагався ж увести Україну у коло європейських народів, у тому числі й через ознайомлення українців із кращими зразками європейської літератури, а освіченій Європі показував кращі набутки українського письменства. У зверненні «До українського народу», написаного з нагоди перекладу творів Шекспіра рідною мовою, він бере епіграфом болючі рядки Шевченкового послання «І мертвим, і живим...», підкреслюючи цим, що не панегірики співатиме народові, а говоритиме гірку правду. Оглядаючи минуле свого народу, пoeт говорить, що українці, колись народ дикий, без честі і поваги, має єдиний скарб, що взяв від предків, - мову, яка має стати основою його життя. Цей скарб - заклятий, тобто заворожений, тому й не може його ніхто відібрати. Проте самі українці стали соромитися рідної мови: відчуваючи себе меншовартісним народом, мусили «із рідним словом тулишся, мов злодій». Говорячи про сьогодення народу, П. Куліш із болем стверджує, що й досі українці не стали єдиною нацією, нічого не можуть вони назвати своїм (так, наприклад, вони не мали ні держави, ні історії, ні власної назви, яку узурпувала Росія, залишивши Україні принизливе - Малоросія... Тому-то і натякає автор на «сусідське хижацтво»). У цій частині поезія П. Куліша має спільний мотив із Франковим «Прологом» до поеми «Мойсей». Автор закликає земляків перестати хизуватися, як варвари, пролитою кров’ю, а подивитися на себе в «зеркало всесвітнє», збагнути справжній стан свого розвитку порівняно з розвиненими країнами {«Збагни, який ти азіат мізерний») і долучитися до цієї «сім’ї культурників». Подібні гіркі слова Україна ще чутиме й від письменників нового часу: Остапа Вишні, Є. Маланюка, В. Стуса...

Для розкриття ідеї твору поет використав суспільно значущий символ: мова - це скарб-, систему антонімів (злигодні - тріумф; п’яниці й розбишаки - лучні предки; азіат - культурники): епітети (предки дикі, сором тяжкий, розбій лютий, путь хижацтва скверний); синтаксичні засоби: синекдоху (голос луччих предків), інверсію (душ святих, сорома тяжкого, азіат мізерний); лексичні засоби: переносне значення слів (домовина - історичне минуле). А вислів «великий твій добродій», також ужитий у переносному значенні, надає твору гіркого сарказму, оскільки йдеться тут про загарбницьку політику Російської імперії щодо України, яка прикривалася гаслами доброчинності (таке ставлення Росії до інших народів ми бачимо у поемі Т. Шевченка «Кавказ», де загарбницька війна аргументується доброчинною місією Росії на Кавказі).

Віршовий розмір поезії - ямб.