Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

Марко Вовчок (1833-1907)
Нова українська література (кінець XVIII - XIX століття)

Всі публікації щодо:
Вовчок Марко

Про значення постаті письменниці красномовно говорить звертання Тараса Шевченка:

Світе мій!

Моя ти зоренько святая!

Моя ти сило молодая!

Т. Шевченко назвав письменницю своєю донею, символічно передаючи їй у спадок «думу вольную», що піднялася із домовини забуття. Щоб усвідомити таку високу оцінку письменницької діяльності Марка Вовчка, варто хоча б у загальних рисах ознайомитись із станом розвитку тогочасної української літератури в контексті суспільно-політичних подій Росії 50-60-х років XIX століття.

Як бачимо, цей час був надзвичайно несприятливим для українського слова, і голос Марка Вовчка, який нищівно таврував кріпосництво, був чи не єдиним викликом самодержавству в його рабовласницькій ідеології. Її твори вважалися переконливішими навіть за найбільш резонансні в цім дискурсі «Записки охотника» І. Тургенєва і «Хатину дядька Тома» Г. Бічер-Стоу.

Одна з не багатьох представниць жіноцтва серед славної когорти письменників-чоловіків, росіянка за походженням, Марія Вілінська змогла опанувати українську мову, а спостережливість, рівень культури й потяг її до письменства зумовили перетворення власних невеликих соціально-етнографічних замальовок на художні твори, що стали справжнім художньо-історичним документом, спрямованим на жорстке таврування кріпосництва.

Саме життя письменниці сформувало в ній стійке світобачення і манеру письма, чоловічу за характером, викривальну й безкомпромісну: з дитинства - гнітючі враження від сваволі ненависного вітчима, картяра і п’яниці, котрого якось замалим не убив власний кріпак; формування волелюбного характеру в харківськім пансіоні, де Машу називали «живим протестом існуючому ладові»; гарт і розвиток цього характеру в домі примхливої і свавільної тітки К. Мардовіної в Орлі і, як наслідок, - одруження з політичним засланцем О. Марковичем, котрий писав їй в одному з тодішніх листів: «Ваше вболівання за нещасним селянином, приреченим на жертву насильству, святе для мене».

О. Маркович привозить молоду дружину в самем серце України, про яку стільки розповідав їй перед одруженням, занурює у стихію однієї з найбагатших у Європі народних культур (сам - фольклорист-етнограф), однієї з найспівучіших мов, вводить у середовище учорашніх козаків і козачок, де пам’ятали про волю, щойно втрачену, а тому особливо жадану.

Культурне оточення молодої письменниці надзвичайно добре вплинуло на її розвиток. Спершу потяг її до письменництва помітив і підтримав чоловік, Опанас Маркович. «Талант, та й годі!», - сказав він на запитання, яким чином «кровная и типичная великорусска» могла так досконало засвоїти українську мову. Затим сам Маркович сприяв, щоб оповідання з народу, теми яких Марія Олександрівна брала з розповідей селян, потрапили до рук Пантелеймона Куліша. Видатний культурний діяч і видавець радо підтримав молоду письменницю, навіть сам вигадав їй псевдонім, про що згадував пізніше: «Марка Вовчка вигадав я по созвучному слову Марковичка, та й не помилився, приложивши такий псевдонім: сей бо вовчок, той, що росте диким пагінцем на плодючому дереві...» Псевдонім був потрібен для маскування жіночої статі письменника у тоді ще не звиклому до письменниць-жінок читацькому середовищі (на взір Жорж Занд - чоловічої іпостасі Аврори Дюпен), а також - для скорочення відстані між автором-дворянином і читачем «з народу», для ілюзії «народного сказу» «із перших вуст» (Квітчин Грицько Основ’яненко, Гоголів пасічник Рудий Панько) тощо.

Вихід у світ «Народних оповідань» Марка Вовчка став видатною подією в історії української літератури. І. Тургенєв писав, що Марія Олександрівна «була окрасою і основним центром невеличкої групи малоросів, що згуртувалися тоді в Петербурзі й захоплювалися її творами: вони вітали в них, - так само, як і у віршах Шевченка, - літературне відродження свого краю».

Культурно-мистецьке оточення Марка Вовчка було дуже широким: вона була знайома з багатьма видатними діячами російської та європейської тогочасної культури: І. Тургенєвим, О. Некрасовим, В. Жемчужниковим, О. Герценом, М. Добролюбовим, М. Костомаровим, Д. Писарєвим, Етцелем... Широкою була географія подорожей письменниці: Україна, Росія, Німеччина, Англія, Швейцарія, Італія, Франція... Це певного мірою сприяло розвиткові її таланту, зумовило широкий спектр творчості: серед творів Марка Вовчка є твори українською, російською, французькою мовами, вона перекладала українські твори іншими мовами, а також через переклади «привела» в українську літературу твори іноземних митців слова, писала для дорослих і дітей.

Так, для «Журналу виховання і розваги» Марко Вовчок написала французькою мовою дев’ять казок та оповідань, входила до складу редколегії часопису. Уславлений французький видавець і журналіст, талановитий письменник П.-Ж. Сталь на основі авторського перекладу історичної повісті Марка Вовчка «Маруся» створив французький варіант цього твору («За легендою Марка Вовчка»), адресувавши його своїм юним співвітчизникам. «Образ української героїчної дівчини Сталь пристосував до французьких умов - свідомо спроектувавши риси її характеру й поведінку на образ своєї національної героїні Жанни Д’Арк» (О. Засенко). У листі до Тургенєва 21 серпня 1875-го Етцель писав: «Я час від часу милуюся своєю ельзаською Марусею, маленькою Жанною Д’Арк, образ якої, створений пані Марковичевою для України, здається мені ідеально придатним до Лотарингії або Ельзасу, під прикриттям України». Повість «Маруся» в літературному варіанті Сталя була відзначена спеціальною премією Академії наук Франції; її кілька десятиріч поряд з іншими книжками вручали учням, які закінчували школу. Таким чином «французькі історики дитячої літератури з цілковитою на те підставою серед багатьох вітчизняних авторів не забувають згадувати й нашого славного Марка Вовчка як автора творів для дітей їхнього народу» (О. Засенко).

Досить багате жанрове розмаїття творів Марка Вовчка: це і соціально-побутові оповідання («Козачка», «Одарка», «Горпина», «Ледащиця», «Два сини» та ін.), і психологічні оповідання («Павло Чорнокрил»), і оповідання баладного характеру («Чари», «Максим Тримач», «Данило Гурч»), і соціально-побутова казка («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»), психологічна повість («Три долі»), соціальна повість («Інститутка»).

Тогочасні суспільні явища визначають і тематику творів Марка Вовчка: це передусім доля кріпаків і наймитів, зокрема жінки-кріпачки, соціальна нерівність, рекрутчина, патріархальний побут і родинно-побутові стосунки, національні звичаї і традиції, історія України.

Особливу увагу слід звернути на мову українських творів Марка Вовчка, що слугувала джерельною базою при виробленні канону української літературної мови. Т. Шевченко у відповідь на запитання І. Тургенєва, «якого автора слід читати, щоб швидше навчитися малоросійської мови», жваво радить: «Марка Вовчка! Він один знає нашу мову!» А. Глібов говорить: «Я з задоволенням читав. Мені дуже подобається мова. От уже тут немає вавилонського змішування». Агатангел Кримський у листі до Б. Грінченка, говорячи про правомірність написання деяких українських слів, ілюструє прикладом з Марка Вовчка. А М. Зеров зазначає, що письменниця «немов колекціонує у своїх писаннях поетичні образи, народні приказки, рідкісні слова й граматичні форми», наводячи для прикладу уривок одного з творів, зітканий майже виключно із прислів’їв, ідіом, фразеологізмів. П. Куліш, захоплений мовою «Народних оповідань», зазначає: «Наш Марко Вовчок, як бджола Божа, випив найкращу росу із квіток нашої мови...».

Особливостями індивідуальної творчої манери письменниці є глибоке знання конкретних явищ кріпосницької дійсності; чітко визначена громадянська позиція; глибокий ліризм; спокійний тон оповіді, що сприяє підсиленню внутрішнього драматизму; композиційна сконцентрованість творів; стилістична ощадливість оповіді; немає широкого, детального змалювання середовища; динамічність, пружність сюжету; позитивні герої - здебільшого цілісні однопланові характери; фольклорні мотиви та образи; розмаїття мовних художніх засобів, лексики. Письменниця у своїх творах намагається бути відстороненою, наче не бажає впливати на розуміння читачем оповіді, і це «ненав’язування» робить оповідь іще більш рельєфною, місткою, свідомо сприйнятою й осмисленою читачем. «Не свої мислі він об’являє нам, як Квітка, не своєю душею за народ боліє, як Тарас: писатель тут обступився геть назад свого писання, а в писанні його сам народ, лицем до лиця, промовляє до нас словом своїм також, як у віщі свої години промовляв пісню», - так говорив про авторський стиль Марка Вовчка Пантелеймон Куліш.