Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

«Інститутка»
Марко Вовчок (1833-1907)
Нова українська література (кінець XVIII - XIX століття)

Всі публікації щодо:
Вовчок Марко

Твір Марка Вовчка «Інститутка» - перша в українській літературі соціальна повість. Цей жанр дає більшої можливості, ніж оповідання, що перед цим були основною жанровою формою творчості письменниці («Народні оповідання»), змалювати широке соціальне полотно тогочасної дійсності. Попередню назву твору - «Панночка» - автор змінила на «Інститутка» саме з метою підкреслити абсурдність такого суспільства, де часто неосвічені кріпаки були морально вищими за своїх освічених панів, що ставились до простих людей по-хижацьки.

Темою твору є доля і страждання селян-кріпаків від свавілля молодої пані, жорстокої кріпосниці. Піднімаючи голос, слідом за Т. Шевченком, якому і був присвячений твір «Інститутка», на захист знедолених, Марко Вовчок обстоює потужну демократичну ідею, спрямовану проти уярмлення одних людей іншими, стверджує протиприродність таких соціальних стосунків, піднімає гідність простої людини, яка за моральними якостями виявилась набагато вищою від випещених, освічених, культурних панів.

Сюжет твору класичний. Перші дві частини твору, експозиція, підготували ґрунт, на якому розвиватимуться образи й події. Оповідь твору ведеться від першої особи. Так, на початку його героїня, дівчина-кріпачка Устина, розповідає про себе, свою вдачу («Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала»), сирітське життя («Батька-матері не знаю: сиротою зросла я, при чужині, у людях»), перебування у панському домі («...одно було горе, що з двору ступити не пустять»). З перших рядків повісті й до останніх звучатиме, як священне поняття слово «воля», спочатку лише як нестерпне бажання хоча б вільно заспівати («Коли б воля, заспівав би так, щоб і на селі лунало...»). Отже, конфлікт твору полягає у зіткненні несумісних понять «воля» й «кріпацтво», який потім розгорнеться і через художні образи панночки й Устини рухатиме дію повісті.

Панський маєток у передчутті святкової події: сподіваються на приїзд молодої онучки старої пані, що повертається з міста, де навчалась в інституті. Відразу впадає в око примхливість («Купіть мені, бабусечко, по новій моді убрань хороших!»), лінощі панночки до навчання («І тим, що учать, - нуда, і тим, що вчаться, - біда. Багацько часу пропало марно») і вже вироблене вміння «людей туманити» («Я зо всього викручусь, іще й їх оступачу, - он як, бабусю!»). Ці риси характеру інститутки автор подає в експозиції як провідні для цього героя.

Зав’язкою твору є епізод вибору молодою панночкою служниці для себе. Саме тут віч-на-віч уперше зійшлися в особі героїв повісті представники протилежних соціальних верств. Зустріч цих героїнь зумовила гострий конфлікт, але це не просто домашні сутички, це - глобальний конфлікт соціальних класів, суспільства, поділеного на панів і рабів. Дівчат-кріпачок панночка сприймає не як людей, а як один із засобів комфортного облаштування свого побуту: ні поваги, ні людяності, ні культури немає в її поведінці («Шкода, бабуню, що спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку віддати до міста». Та й говорять собі, неначе про коней абощо»).

Розвиток дії повісті досить розлогий, що зумовлено жанровими особливостями твору.

Доля привела Устину до маленького хутірця, куди переїхала панночка після одруження з полковим лікарем. Тут дівчина зустріла чудових людей: Назара, Катрю, Прокопа, стареньку бабусю, також кріпаків, які, до приїзду молодої пані, не дуже обтяжувалися власною неволею, бо пан був добрим до них. А нова хазяйка помістя усіх примусила усвідомити, що у кріпаків немає власного життя - сенс їх існування полягає лише у забезпеченні комфорту й добробуту панів («Усе пригнула по-своєму молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти кришеняточки й ті в неї не гуляли. Діти сади замітали, індиків пасли; каліки на городі сиділи, горобців, птаство полошили, да все ж то те якось уміла пані приправляти доріканням тим гордуванням, що справді здавалось усяке діло каторгою»). Будь-яке виявлення нормальних людських почуттів з боку кріпаків сприймалося панею як зазіхання на її владу над життям і душами рабів: кріпосницю розлютило кохання Устини і Прокопа, не вразили її серця страждання Катрі, не торкнула душі лагідність і покірність бабусі.

Кульмінацією твору є епізод, коли пані несамовито накидається на стареньку бабусю-кріпачку, як та наділяла сільських діток яблуками з панського саду. Дріб’язковість причини панського гніву і неадекватність реакції пані служить яскравим прикладом порушення нею загальнолюдських моральних норм і гіперболізації найганебніших якостей панства - жадібності, зарозумілості, людиноненависництва. Ця подія може стати поряд із сценою смерті Терентія Пузиря (п’єса І. Карпенка-Карого «Хазяїн»): така ж мізерна причина гніву - і такі ж несумісні з нею наслідки жадібності. Проте пані не страждає від власних дій - вона будь-що готова зробити, аби придушити найменший вияв душі підлеглих їй кріпаків. Так, Прокопа, чоловіка Устини, вона без вагань віддає в рекрути за те, що він, як це зробила б кожна гідна людина, оборонив стареньку бабусю від гніву оскаженілої пані.

Розв’язка твору наступає, коли Устина, провівши Прокопа в солдати, сама здобуває волю (дружини й діти солдат царської армії, відповідно до тодішніх законів, були вільними). Вона живе у місті, важко працює, чекає на повернення свого чоловіка й радіє волі, що таким важким шляхом прийшла до неї («То як же мені свого чоловіка забути хоч на хвилинку? Він мене з пекла, з кормиги визволив!... /.../ Поздоров його, Мати Божа: я вільна! І ходжу, і говорю, і дивлюсь - байдуже мені, що й є ті пани у світі!»).

Система образів підпорядкована ідеї й відображає соціальний конфлікт твору. Два центральні образи - панночка-інститутка й кріпачка Устина, здається, є діаметрально протилежними по своїй суті. Проте, придивившись до них уважніше, можна побачити деякі спільні риси (вік, сирітство, кохання, одруження...). Аналізування відмінних рис героїнь (мрії, ставлення до людей, мова...) дають багатий матеріал для висновків: хто ж із них мав більше гідності - вчена інститутка чи проста кріпачка?

Образи старої пані та полкового лікаря - чоловіка інститутки знаходяться на другому плані, проте добре доповнюють основний образ кріпосниці. Так, у тихої та спокійної старої пані «за молодого віку, славлять, вигадочки були чималі...». Як кажуть у народі, яблуко від яблуні недалеко падає - було в кого вдатися молодій панночці.

Полковий лікар за характером - «квач», як назвав його Назар. Пан-ліберал швидко забув гордість і повністю усунувся від господарських проблем і стосунків із кріпаками, що служать йому, віддавши усе на розгляд своєї деспотичної дружини.

Цікавою є галерея кріпаків, виведених у повісті. Кожен із них, маючи яскраві індивідуальні риси, немов ілюструє різні аспекти ставлення цієї верстви до неволі, кріпацтва. Катря намагається умилостивити пані роботою («Робитиму, робитиму, поки сили /.../ Може вгоджу, може, вмилосерджу!»). Коли ж її, після смерті дитини, виганяють з панського двору на панщину, жінка божеволіє і вкорочує собі віку (загибель - як позбавлення від неволі). Для Назара рятівною є втеча («А в мене така знов удана: утечи! /.../ Мандрівочка - рідна тіточка»). Стара бабуся, вік проживши у кріпацтві за добрим паном, схилена роками, не може протестувати навіть коли її б’є розлючена кріпосниця - вона буде покірно терпіти сваволю пані до смерті. Прокіп здатний на відкритий протест («Годі, пане, годі! - гримнув чоловік, схопивши її [пані] за обидві руки. - Цього вже не буде! Годі!»).

Мова твору підпорядкована задумові автора. Устина, від імені якої ведеться розповідь, кріпаки вживають багато елементів народної поетики: фразеологізми («Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче», «Журбою поля не перейдеш, то й од долі не втечеш» та багато інших), порівняння, пестливі слова тощо. Мова панів, особливо ж головної героїні, коли йдеться про її стосунки з кріпаками, - брутальна, груба («Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодійко!» - так звертається «освічена» пані до тихої, покірної бабусі-кріпачки).

Повість Марка Вовчка «Інститутка» стала справжнім актом обвинувачення кріпосницькій системі Росії, бо у ній було показано «саму стоту» цієї системи, заснованій на поглинання одним - іншого, на кровопивстві.