Українська література : довідник для абітурієнтів та учнів закладів загальної середньої освіти - В. А. Мелешко 2014

Думи
Народний героїчний епос
Усна народна творчість

Українські народні думи - це «епічні монументальні словесно-музичні твори героїчного, рідше соціально-побутового характеру, що відображають спосіб художнього мислення доби Відродження та кульмінаційний етап формування національної самосвідомості» (М. Дмитренко).

Термін «дума» утвердив Михайло Максимович у XIX столітті (1827).

Думи відповідно до їхнього змісту поділяють на такі тематичні групи:

1) думи про героїчну боротьбу українського народу проти турецько-татарських загарбників та про турецьку неволю (XIV-XV століття);

2) думи про героїчну боротьбу українського народу проти національного поневолення польською шляхтою (XVI-XVII століття);

3) соціально-побутові думи (кінець XVII століття).

Про епічність дум свідчить:

- чітка побудова сюжету;

- фабульність;

- оповідний характер опису подій.

Ознаки, які відрізняють думи від інших фольклорних жанрів:

- манера виконання - речитатив (італ. recitativo, від лат. recitare - читати, вголос розповідати) - наспівна декламація, що характеризується емоційністю, урочистістю. Піднесеність стилю і драматизм виконання підсилював музичний супровід - гра на лірі, кобзі чи бандурі;

- оригінальність композиції. Дума складається із заспіву (заплачки), розповіді та кінцівки (славословія). Заспів починається здебільшого вигуком ой, гей; у ньому вказується місце, час, обставини дії, називаються головні герої. Розповідь розлога, іноді у вигляді паралелізму, з ліричними відступами; саме вона подає сюжет думи. У кінцівці прославляються герої, висловлюються побажання слухачам.

Максим Рильський назвав стилістичні риси, властиві думам:

- архаїзми, старослов’янські слова та вислови, які виконують певну стилістичну функцію («глас», «глава», «злато», «перст», «прах», «смиреніє», «возлюбити» та ін.);

- однакові початки рядків (анафори) - «один із звичайних засобів творців дум»;

- тавтологія; а) синонімічна: прохали та благали, знає-відає, плаче-ридає, срібло-злото, кайдани-залізо; б) однокоренева: біжить-підбігає, живе-проживає, клене-проклинає;

- постійні епітети: бідні невольники, божий світ, праведне сонце, біле тіло, віра бусурманська;

- ретардація (лат. retrdatio - затримка, уповільнення) - композиційний прийом нарочитого (штучного) гальмування розвитку сюжетної дії, що набула значного загострення, уповільнення розповіді про зображувану подію з метою зацікавлення нею.

З думами пов’язаний феномен кобзарства. Воно відіграло важливу роль в історії народу і його культури. Кобзарі, а це переважно сліпі співці-музиканти, поєднували дивовижне звучання інструмента і поетичні глибоко патріотичні тексти, які пробуджували національну свідомість українців.

Поміж найбільш знаних кобзарів минулого - Остап Вересай, Г. Гончаренко, Андрій Шуть, М. Кравченко.

Найвідомішим кобзарем XIX століття став Остап Микитович Вересай (між 1803 і 1805, с. Калюжниці Прилуцького пов. Полтавської губ., тепер Срібнянський р-н Чернігівської обл. - квітень 1890, с. Сокиринці тих самих району і області). Майбутній кобзар народився у кріпацькій сім’ї. З трирічного віку сліпий. 1853 року в Сокиринцях зустрівся з художником Л. Жемчужниковим, який намалював його портрет і став записувати від нього думи та пісні. Згодом про співця довідалися П. Куліш, М. Лисенко, О. Русов, почали вивчати його репертуар і дали високу оцінку майстерності Вересая. У репертуарі кобзаря були думи: «Хведір Безродний, бездольний», «Втеча трьох братів з города Азова», «Невольники на каторзі», «Буря на Чорному морі» та ін. - усього 9 дум. Співав багато історичних, побутових, сатиричних і танцювальних пісень.

Існує припущення, що народний співець зустрічався з Шевченком у Сокиринцях 1843 року. Поет був щиро прихильний до Остапа Вересая, і в 1860-му передав йому гроші та «Кобзар» із дарчим написом.

Вересай виступав на III Археологічному з’їзді в Києві 1874 року, де, окрім українських митців і науковців, було чимало зарубіжних дослідників. Один з них, француз Альфред Рамбо емоційно сприйняв виступ Вересая: «Він, як і більшість його побратимів, сліпий... голос... так чітко лунав у тьмі ночі, як спів соловейка. Нижня частина обличчя нагадувала про убогість Вересая, ...та інакше виглядали високе, вигнуте, все поморщене і залисіле чоло, закриті повіки, глибоко посаджені і неначе загублені під густими бровами, - вони були шляхетні і немов випромінювали сліди думок і міркувань вищих, ніж його життєве і соціальне становище.

Цей кобзар - не поет у розумінні цього слова, він не створює, він зберігає скарб народної поезії, переданий попередниками. Ці героїчні мелодії, якими він хвилює людей, ці відважні здобутки, на які постійно навертається його думка, принесли вивершення його духові і надали шляхетності його рисам.

Остап Вересай є... нащадком старих слов’янських співців, він - законний нащадок Бояна та інших «солов’їв» минулого».

У наш час кобзарство переживає своє відродження. На Київщині (с. Стрітівка) відкрито школу кобзарського мистецтва; 1990 року відбувся Установчий з’їзд народних співців (Київ), де створено Всеукраїнську спілку кобзарів.

Дума «Маруся Богуславка» належить до першої тематичної групи дум - про героїчну боротьбу українського народу проти турецько-татарських загарбників та про турецьку неволю. Відомо близько ста варіантів і кілька уривків «Думи про Марусю Богуславку».

Нестерпним лихом для українців були набіги турецько-татарських орд, які, залишаючи після себе згарища та руїни, гнали в рабство молодих і сильних бранців.

Життя наших співвітчизниць у полоні було трагічним: вони працювали на виснажливих роботах; молоді й гожі потрапляли до гаремів. Отже, дума про «дівку-бранку Марусю, попівну Богуславку» є художнім вимислом, опертим на реальні події. У ній з історичною вірогідністю змальовано долю вродливих полонянок, які інколи ставали дружинами турецьких вельмож, навіть султанів. Вони мали вплив на політику, тому могли зважуватися на такі патріотичні вчинки, які описано в думі.

Початок (заспів) народного твору повідомляє про місце подій:

Гей, що на Чорному морі,

Та на тому білому камені,

Там стояла темниця кам’яная,

Гей, там стояла темниця кам’яная...

В основній частині повідомлено: у тій темниці «Сімсот бідних козаків, // А в неволі пробувало»; вони вже «тридцять три годи // Світа божого не забачали». Маруся Богуславка, прибувши до темниці, нагадала козакам, що «в нашій землі та тепера // Великодня субота, // А завтра... ой Великдень». Козаки-невільники кляли-проклинали Богуславку:

«Бодай ти, дівко-бранко,

Марусю, попівно Богуславко,

Щастя-долі не мала,

Як ти нам святий Великдень ісказала!»

Маруся, маючи на руках ключі, які їй віддав «наш пан турецький», їдучи до мечеті, звільняє козаків із темниці-полону. Прощаючись, вона звертається до них з такими словами:

«Гей, ви, козаки, ви, бідні невольники!

А ще добре дбайте,

В города християнськії утікайте,

Тільки города Богуслава не минайте!

І батьку моєму та матері

То знать давайте:

Нехай ... батько і мати...

То статків-маєтків не збувають,

Великих скарбів не збирають,

Моєї голови

А з тяжкої неволі не визволяють,

Бо вже я потурчилась,

По бусурменилась

Для розкоші турецької,

Для лакомства нещасного».

Отже, показовим є те, що Маруся, яка «потурчилась, побусурменилась для розкоші турецької, для лакомства нещасного», звільняє бранців у день найбільшого християнського свята - Великодня. Значить, вона не втратила духовного зв’язку з батьківщиною, пам’ятає звичаї та віру своїх предків. Лише таким патріотично-гуманним учинком вона виявила любов до України, куди не може повернутися. Своїм життям жінка прикута до чужини.

Кінцівка думи нагадує молитву за невільників:

То визволь нас, Господи,

Із тяжкої неволі,

Гей, на тихі води,

На ясні зорі,

На край веселий,

Между мир хрещений!

Тут, подібно до інших фольклорних творів, тихі води, ясні зорі символізують Україну.

Образ і трагічність життєвого вибору Марусі Богуславки приваблювали українських письменників: Івана Нечуя-Левицького (оперета «Маруся Богуславка»), Михайла Старицького (драма «Маруся Богуславка»), Бориса Грінченка (п’єса «Ясні зорі»), Сидора Воробкевича (оповідання «Турецькі бранці»), Івана Багряного (повість «Маруся Богуславка») та ін.

Дума «Буря на Чорному морі». Дослідники вважають, що в цій думі йдеться про козацький похід проти Туреччини навесні 1614 року Похід завершився невдало: потужний шторм на Чорному морі розкидав козацькі чайки; частина потонула, решту викинуло на турецький берег, де відбувся нерівний бій і багато запорожців потрапило в полон. Про подію складено дві подібні змістом думи: «Буря на Чорному морі» та «Дума про Олексія Поповича». Відомо 16 варіантів цих творів. Припускають, що «Дума про Олексія Поповича» - давніша версія славнозвісного сюжету.

Одним з найкращих виконавців «Бурі на Чорному морі» визнавали письменника та кобзаря Гната Хоткевича, репресованого в роки сталінського терору. І позаяк під текстом думи стояв авторський підпис цього митця, то її в радянський період не друкували й забороняли виконувати.

Гнат Хоткевич (1877-1938) - український письменник, режисер, композитор, фольклорист, бандурист. З 1896-го виступав з концертами як бандурист. 1901 року організував перший робітничий аматорський театр у Харкові.

1907-1912 роки - у Галичині створив із мешканців с. Красноїлів Гуцульський аматорський театр.

1912-1917 роки - політв’язень у Воронежі.

З 1928 року - керівник Полтавської капели бандуристів. Написав 68 композицій для голосу з бандурою, хори; підручники гри на бандурі та «Музичні народні інструменти»

Заарештований 1938 року, розстріляний.

Герої твору - козаки, адже в думі сказано, що буря «судна козацькі молодецькі на три часті розбиває», а в іншому місці зауважено: «Шличків із голов не здіймали...».

Твір оповідає про страшну бурю на Чорному морі («На Чорнім морі негаразд починає: // Ізо дна моря сильно хвиля вставає»), яка розділила-розкидала козацькі чайки в різні боки:

Першу часть одбивало -

У тихий Дунай заношало;

Другую часть одбивало -

У землю Грабськую

На каторгу турецьку заношало;

Третю часть одбивало -

Да на Чорному морі затопляло.

Двоє братів-козаків, потопаючи, «перед Господом милосердним гріхи свої сповідали». Найбільшим гріхом вони вважали те, що зневажали батька-матір, старшого брата, сестру середульшу та близького сусіду. А ще гріх свій бачили в тому, що «проти божих церков їжджали, // Шличків із голов не здіймали, // На своє лице хреста не клали...». Вони каялися і просили в Бога прощення. Лише щира материна й батькова молитва допомогла їм урятуватися («То як стали словами промовляти, // Отцеву і матчину молитву споминати, - // Став Господь милосердний їм помагати...»). Як тлумачать фольклористи, в поняття отцева і батькова молитва кобзарі вкладали широке розуміння - добру батьківську науку й осторогу дітям, церковну молитву.

А третій козак - сирота, «чужий-чужениця, бездольний, безродный і безпомошний»; за його нікому було молитися, нікому було його прощати, тому він потонув.

У зачині (заплачці) думи «Буря на Чорному морі» наявний образ сокола - символ сили, мужнього козака. У міфології давніх слов’ян він вважався першо-птахом світу, перебував на вершині світового дерева. Сокіл пильно стежив за діями людей і про будь-які їхні вчинки розповідав вищим силам. А отже, усе, що коїла людина, не минало безслідно. Таким чином, у думі порушено морально-етичну проблематику - 1) відповідності життя і поведінки людини християнським, загальнолюдським нормам; 2) переоцінки людьми своєї поведінки - проблема покаяння.

Брати покаялися, тобто добровільно визнали свої провини, гріхи і вирішили компенсувати їх добрими вчинками:

...отцеву і матчину молитву штити-поважати,

І старшого брата за рідного батька мати,

Сестру середульшую штити-поважати,

Близького сусіду у себе за рідного брата мати!

Фольклорний твір утверджує ідею необхідності усвідомлення того, що порятунок можливий лише через покаяння, розуміння своєї гріховності.

Дума «Буря на Чорному морі» має стилістичні ознаки, властиві цьому жанру народної творчості:

постійні епітети: ясен сокіл-білозерець, (на) білому камені, святеє небо, тихий Дунай, голубоньки сивенькі, сиру землю, Господь милосердний, край веселий, мир хрещений, города християнськії;

тавтологія; квилить-проквиляє, чужий-чужениця, сльозами ридає, штити-поважати;

ретардація; повтор однотипних виразів («На Чорнім морі негаразд починає...», «То же ми собі превелику гордость мали...»), епізодів (повідомлення про чужого-чуженицю від імені оповідачів та братів).

Думи як фольклорний жанр притаманні лише українському народному поетичному генієві. Жодна нація світу не має подібних зразків героїчного епосу.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.