Українська література : довідник для абітурієнтів та учнів закладів загальної середньої освіти - В. А. Мелешко 2014


Іван Нечуй-Левицький (1838-1918)
Нова українська література (кінець XVIII - XIX століття)

Українська література XIX століття багата на видатні постаті письменників, нові теми та образи. Це був час стрімкого розвитку реалізму як ідейно-художнього напрямку в літературі та мистецтві, основоположною рисою якого є проблема взаємовідносин людини й навколишнього середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості, універсальним способом художнього узагальнення стає типізація дійсності.

Знайомлячись із цим періодом розвитку української літератури, ми часто бачимо слово «перший»: перший прозовий твір (Г. Квітка-Основ’яненко, «Маруся»), перший історичний роман (А. Свидницький, «Люборацькі», П. Куліш, «Чорна рада»), перша соціальна повість (Марко Вовчок, «Інститутка»), перший соціально-психологічний роман (Панас Мирний та Іван Білик, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»)... І це - попри жорстку (і навіть жорстоку!) політику імперської Росії щодо української культури, коли здавалось, от-от втратить вона свій національний колорит і зовсім буде знищена, коли стверджувалося, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може»\ Зовсім нелегко - і навіть небезпечно! - було стати письменником народу, у якого відібрали право навіть розмовляти і навчатися рідною мовою.

І саме у цей час у колі майстрів українського письменства з’являється постать Івана Нечуя-Левицького, який увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань і повістей, відобразивши в них тяжке життя українського народу другої половини XIX століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І. Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами. На відміну від своїх попередників - Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка, він докладніше розробляв характери, повніше висвітлював соціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях з соціальними умовами.

Іван Семенович Левицький (літературний псевдонім - Нечуй) народився 25 листопада 1838 року в Стеблеві, в сім’ї сільського священика.

Найближчою людиною для хлопця була мати. Маючи гарний, мелодійний голос, вона за всякою роботою любила співати пісні. Наділена природною селянською мудрістю, Ганна Лук’янівна відзначалась кмітливістю, веселою вдачею. її чиста, колоритна мова, забарвлена наддніпрянською говіркою, густо пересипалася влучними, іскристими прислів’ями і приказками.

Батько письменника був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню. Щоб його краще розуміли неграмотні селяни, читав проповіді у церкві українською мовою. Він організував у селі школу для кріпацьких дітей, разом із якими вчив і своїх синів. Проте пан наказав віддати учнів на фабрику, а вчителеві Семену Степановичу сказав: «Як ви, ксьонже, вивчите мужиків, то піду я на поле робити, підете й ви».

Згодом у духовному училищі при Богуславському монастирі хлопчик опанував латинську, грецьку і церковнослов’янську мови. Задушливу атмосферу старої бурси він пізніше відтворив в автобіографічних нарисах («Уривки з моїх мемуарів і згадок» та ін.). За найменшу провину учнів били, «як за царя Миколи І офіцери лупили немилосердно різками солдатів». Учні з острахом прислухались «до криків катованих товаришів, що лунали, неначе в Дантовім пеклі».

Після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де захоплювався творами Т. Шевченка, О. Пушкіна та М. Гоголя. Закінчивши семінарію, І. Левицький деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов’янської мови, арифметики та географії, а згодом вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса, Лесажа та ін., цікавиться творами прогресивних філософів того часу. Закінчивши академію із званням магістра, І. Левицький відмовляється від духовної кар’єри й починає педагогічну діяльність у містечках України, викладає російську мову, літературу, історію та географію.

Одночасно з педагогічною діяльністю він починає писати. У 60-х роках І. Левицький написав комедію «Жизнь пропив, долю проспав» і повість «Наймит Яріш Джеря». Працюючи в Полтавській семінарії, він створює повість «Дві московки». Згодом з’явилися оповідання «Панас Круть» та велика стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», що побачили світ у львівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною. «Почавши писати свої твори в той час, коли була заборонена українська література, я нікому не говорив про це: об тім навіть не знали мої товариші, що жили зо мною на одній квартирі, не знав батько, хоч ще до його смерті вже були надруковані в «Правді» перші мої повісті», - згадував письменник про умови літературної діяльності.

У 1885 році І. Нечуй-Левицький подає у відставку, за офіційною версією, за станом здоров’я... Про справжню причину відставки можна лише здогадуватись, наприклад, з роману «Над Чорним морем»: «Ви прочитали в однім класі українські думи про Хмельницького, ви пишете в наші і галицькі журнали. Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на північ, а як ні, вас силою переведуть над Біле море... ви чоловік талановитий, ваше слово має вплив і цим ви небезпечні». Залишивши улюблену педагогічну справу у 47 років, І. Нечуй-Левицький виходить на пенсію й оселяється у Києві. Тут він повністю віддається літературній діяльності.

Творча спадщина І. Нечуя-Левицького надзвичайно багатогранна. За півстоліття творчої діяльності письменник створив понад п’ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п’єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно- критичних статей, зокрема:

• романи: «Хмари», «Над Чорним морем»;

• повісті: «Микола Джеря», «Кайдашева сім’яч», «Бурлачка», «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський», «Афонський пройдисвіт», «Старосвітські батюшки і матушки»;

• мала проза (оповідання, нариси, казки): «Запорожці», «Рибалка Панас Круть», «Баба Параска та баба Палажка»);

• драматургія: «Маруся Богуславка», «В диму та в полум’ї», «На Кожум’яках», «Голодному й опеньки м’ясо»;

• переклади: Біблія (у співавторстві з П. Кулішем та І. Пулюєм); твори М. Салтикова-Щедріна;

• наукові праці: «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», «Сьогочасне літературне прямовання», «Школа повинна бути національна», «Криве дзеркало української мови»; «Перші київські князі», «Українська декадентщина».

У статті «Сьогочасне літературне прямовання» основними принципами української літератури Нечуй-Левицький проголошує «реальність, народність та національність». Як реаліст, він орієнтувався на осмислення високих життєвих ідеалів і краси життя. Він виступав проти натуралізму, вимагав не копіювати, а узагальнювати явища життя, надихати їх художньою правдою. Письменник орієнтувався на свого вчителя Т. Шевченка, який, поклавши в основу своєї творчості народну пісню, «зумів повести народний епос в щиро народному дусі».

Свої погляди на народну творчість І. Нечуй-Левицький виклав у праці «Світогляд українського народу від давнини до сучасності», яка й нині є корисним дослідженням у галузі української міфології. У ній письменник аналізує перекази, приказки, вірші, в яких відбито соціальні конфлікти й суперечності в гущі українського народу. Добре знаючи закулісні сторони церковного життя, він гостро критикує в цій праці вияви відступу від християнської моралі та благочестя в середовищі священнослужителів.

«Українська жизнь, - писав І. Нечуй-Левицький, - то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі». Письменник, приділяючи значну увагу темі життя селян, все ж зумів вийти за межі цієї традиційної для української літератури тематики. І. С. Нечуй-Левицький - «...колосальне, всеобіймаюче око України», - говорив І. Франко.

Тематика творів І. Нечуя-Левицького:

• життя селян: «Дві московки», «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Бурлачка»;

• життя міщан: «На Кожум’яках», «Рибалка Панас Круть», «Голодному й опеньки м’ясо»;

• життя інтелігенції: «Хмари», «Неоднаковими стежками», «Над Чорним морем»;

• життя духовенства: «Старосвітські батюшки та матушки», «Афонський пройдисвіт», «Поміж ворогами»;

• історія України: «Маруся Богуславка», «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський».

У своєму вітальному листі І. Нечую-Левицькому з нагоди 35-річчя його письменницької діяльності Панас Мирний, називаючи письменника своїм учителем, найпершим повістярем, писав: «Слава великому артистові рідного слова, що з простої речі виробив таку дзвінку та співучу мову, немовби то великий музика на чудовій скрипці грає і своєю грою вражає душу і серце».

До кінця життя І. Левицький працював, щоб завершити літературні праці.

В останні роки він жив у Києві на Пушкінській вулиці. Слабий, немічний, самотній, мусив за будь-якої погоди вистоювати у довгих чергах за шматком хліба.

Кайзерівські війська окупували Київ. Тяжко захворівши, письменник потрапив до лікарні, а звідти - до будинку перестарілих на Дегтярівці, де 15 квітня 1918 року перестало битися його серце.

Похований І. С. Нечуй-Левицький у Києві на Байковому кладовищі.

Своєрідною рисою стилю Нечуя-Левицького є тонке поєднання реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, обставин праці, особливостей мови та поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів. Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд із творами кращих тогочасних російських і західноєвропейських письменників і виводить українське письменство за межі побутовизму та етнографізму минулої, дошевченківської доби. Однією з питомих рис творчого стилю письменника є його тонкий гумор у так званих антиклерикальних творах. У них, особливо в «Афонському пройдисвіті», він виявляє близькість своїх поглядів до гоголівських, до естетики української байки Григорія Сковороди та Євгена Гребінки. Його сміх і сатира зумовлені життєвими конфліктами й ніколи не мали на меті образу гідності людини, а навпаки, вселяли оптимізм і надію на краще життя.




На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.