Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014
Українська драматургія другої половини XIX століття
Нова українська література (кінець XVIII - XIX століття)
Останні десятиліття XIX віку - плідна й багата цінними здобутками доба в історії української драматургії й театру. Майже до кінця 70-х років кількість драматичних творів у загальному обсязі української літератури була незначною: від появи «праматері українського театру» «Наталки Полтавки» І. Котляревського і до початку 70-х років налічувалось усього близько десятка репертуарних п’єс. Перші якісні зміни відбулись у 60-х роках у зв’язку із відміною кріпацтва і загальним піднесенням культурного розвитку суспільства: у багатьох містах влаштовувались перші аматорські вистави, проте цей процес значно ускладнювався через Емський указ, що забороняв «різні сценічні вистави і читання на малоросійському наріччі, так само, як і друк на ньому текстів до музикальних нот». Через кілька років ці заборони були дещо послаблені, що відразу вплинуло на пожвавлення розвитку української драматургії. У цей час виникла необхідність заснувати професійну театральну трупу. Першому здійснити цей намір випало М. Кропивницькому.
10 січня 1882 року в Києві з великим тріумфом пройшов спектакль «Назар Стодоля» Т. Шевченка, що засвідчило народження українського професійного театру. Почалася нова доба в історії української драматургії. І. Франко зазначав, що головна заслуга у цьому «належиться трьом людям: Михайлові Старицькому, Маркові Кропивницькому і Івану Тобілевичу (Карпенкові-Карому)... Отсі три люди зложили першу українську трупу, котрої головними оздобами стали надто брати Ів. Тобілевича, звісно широко артисти Садовський і Саксаганський, надто пані Заньковецька і Затиркевич і цілий ряд інших талановитих артистів і артисток. Зложилася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому...». Саме цих діячів українського театру ми називаємо корифеями, а їхній театр - театром корифеїв.
Подивімось у словник
Слово «корифей» у грецькій мові означає «вождь», «ватажок». Так колись у давньогрецькій трагедії називали керівника хору або заспівувача. У сучасному розумінні «корифей» - провідний діяч у якійсь галузі науки, літератури, мистецтва.
Згодом велика трупа, на чолі якої стояв М. Старицький, розділилася на дві, а ще пізніше від них утворилися ряд інших театральних труп, що, звичайно, не сприяло якісному розвиткові української драматургії, проте український професійний театр уже існував, збагачувався новими здобутками, стверджував свої традиції, формував свідомість українського національного суспільства.
У зв’язку із бурхливим розвитком театру гостро постало питання про репертуар: українських п’єс для кількох постійно діючих труп не вистачало, до того ж і тематично вони були жорстко обмежені, бо тривалий час єдиною дозволеною темою було тільки життя «простолюду», саме тому село стало основним об’єктом художнього зображення в драматургії. «Невже ж і надалі ми мусимо писати тільки про кохання та запивати його горілкою, пританцьовуючи гопаком...» - з болем констатував М. Кропивницький становище репертуару українського театру. Нагальна потреба поповнення репертуару змусила взятися за перо самих ініціаторів створення українського професійного театру М. Старицького та М. Кропивницького, які щасливо поєднували в собі талант актора з талантом письменника. У цей час починає творчу діяльність і досягає мистецької зрілості І. Карпенко-Карий. Стимульована невідкладною проблемою поповнення репертуару нового театру, українська драматургія стараннями видатних письменників-драматургів за якийсь десяток років виросла кількісно і, головне, якісно більше, ніж за попереднє півстоліття.