Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

«Мартин Боруля»
Іван Карпенко-Карий (1845-1907)
Нова українська література (кінець XVIII - XIX століття)

Всі публікації щодо:
Карпенко-Карий Іван

Сюжет цього драматичного твору (за жанром він є трагікомедією) побудований автором на дійсних фактах із життя його сім’ї: батько драматурга, Карпо Адамович, який протягом багатьох років служив управителем поміщицьких маєтків, вирішив довести своє дворянське походження і тривалий час клопотався про це у різних інстанціях, витративши на це багато сил, коштів і часу. Проте, коли мета ось-ось була майже досягнута, якийсь канцелярист додивився: у старих документах прізвище писалося Тобилевич, а в нових - Тобелевич. На цій підставі Карпові Адамовичу було відмовлено у визнанні дворянського походження. Цей комічний факт І. Карпенко-Карий, узагальнивши й типізувавши образи, поклав в основу своєї п’єси, хоч і веселої, кумедної, проте не такої простої, як здається на перший погляд.

Конфлікт твору розгортається навколо бажання Мартина Борулі, багатого шляхтича, домогтися визнання дворянського походження його роду на тій підставі, що його прапрадід був «стражником таможеного скарбу і на його бумагах підписаний сам суперетендент Севастян Подлевський...». Це бажання викликане не тільки гонором, але й прагненням захисту власної честі від зневажливого ставлення таких же мужиків, яким різними способами вдалося-таки довести своє дворянське походження («Виходить, я - не бидло і син мій - не теля!..»). Іще одна причина пошуків дворянських коренів свого роду - прагнення оберегти своїх дітей від важкої праці, від принизливого становища селянина в суспільстві, дати їм освіту, привчити до світської культури: «Ох діти, діти! Якби ви знали, як то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хліб їли...». Автор не засуджує свого героя за такі наміри - на схилі років драматург писав у листі своїм донькам: «...згадую Борулю, хоч люди сміються над ним, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гарненько придивитися, то й сміятись нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок хліба мали?!».

Образ Мартина Борулі в основному позитивний (хоч і сатиричний): його батько був добрим хазяїном («все дбав про хазяйство»), та й сам Мартин вважає, що «всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє...». Він любить свою жінку (правда, домагаючись дворянства, жалкує, що вона не вміє нічого робити по-панськи), дбає про дітей (сина пристроїв на чиновницьку службу, дочку мріє віддати заміж за дворянина). Проте сам він - малограмотний (хвалиться, що вміє писати), неосвічений, тому дворянство йому не личить, і це розуміють усі: йому дворянство - «як корові сідло». Сюжет п’єси побудовано саме на цій несумісності образу Мартина Борулі з його способом життя та засад дворянства - найвищої верстви суспільства (оксиморон). Мартин по-своєму розуміє поняття «дворянство» й намагається впровадити нові порядки у себе в сім’ї - це й створює комічний ефект: дітей навчає називати батьків «папінька», «мамінька»; заводить у себе панські звички - вживання кави (хоч не знає, коли її подавать - «чи до борщу, чи на ніч»), примушує себе «по-панськи» валятися в ліжку, не дає нічого робити ні дочці, ні дружині, мріє завести мисливських собак, навчитися грати в карти; готовий навіть, аби стати дворянином і втнути носа Красовському, «хазяйство своє сплюндрувать». Проте скрізь Мартин зазнає поразки: сина звільнено з посади; жених дочки, «шляхетний» панок Націєвський, утік; сусід-поміщик виграв судову справу, та й сама мрія про дворянство через капосну помилку у прізвищі (Боруля - Беруля) розвіялась димом (Мартин спалює усі документи, одержуючи від цього велику насолоду морального звільнення: «Все згоріло, і мов стара моя душа на тім огні згоріла!.. Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала»).

Загостренню комедійного ефекту сприяє образ наймита Борулі Омелька, якого вважають одним із найколоритніших комедійних персонажів не лише в українській, а й в усіх слов’янських літературах (подібний характер чоловіка «собі на умі» у XX столітті створить Ярослав Гашек - це «бравий солдат» Швейк). Неграмотний, простакуватий, безпосередній у вчинках і словах, він часто схожий на дурня, проте мимоволі (а чи мимоволі?) дуже дошкульно висміює свого хазяїна-«шляхтича». Цей наймит-селюк схожий на блазня, який при вельможних володарях говорить гірку правду, прикрившись машкарою «дурника». Сам Мартин ніяк не второпає - глузує з нього Омелько чи насправді такий неотеса: «І вигнав би, жаль - давно служить, і привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучно. А він, чорт його знає, чи нарошне дражнить мене, чи таки справді дурний трохи зробився».

Сатирично змальоване автором чиновництво постає як паразитарне явище: так, Стьопа, син Борулі, розповідає про «важкі» чиновницькі будні: переписування «бумаг», заучування їх напам’ять, очі розбігаються від цифр - аж плакав, бідний, від такої надмірної праці. А повірений Борулі у судових справах Трандалєв швидко зметикував, що чиновницька служба має дуже великі вигоди: діло Борулі веде проти Красовського, а діло Красовського проти Борулі: «Чи виграв, чи програв, а грошики дай!». П’єса засуджує паразитичне життя, підносить працю й гідність людини незалежно від її громадсько-суспільного стану, про що говорить один із героїв: «...хто вчену голову має, то дворянин...». Це утворює ідейну сутність твору.

Характером конфлікту та окремими сюжетними ситуаціями «Мартин Боруля» перекликається із комедією Мольера «Міщанин-шляхтич». В українській літературі ця тема буде розвинена - але вже у нових історичних реаліях - М. Кулішем у п’єсі «Мина Мазайло».

1953 року на Київській кіностудії художніх фільмів видатний український режисер та актор Гнат Юра зняв кінофільм за п’єсою І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля», де сам зіграв головну роль.