Всі публікації щодо:
Загребельний Павло

Підготовка до ЗНО з української літератури

Павло Загребельний - ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ

Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 р. у придніпрянському селі Солошиному на Полтавщині. 1941 р., закінчивши школу, майбутній письменник пішов добровольцем на фронт: став курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, був двічі поранений. Після другого поранення 1942 р. потрапив у полон і до лютого 1945 р. поневірявся по нацистських концтаборах. Після звільнення працював у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. 1946 р. П. Загребельний вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету, після закінчення якого з 1951 року працював на журналістській роботі (обласні/ газети, журнал „Вітчизна”). Помітною для українського літературного процесу став період, коли П. Загребельний у 1961—1963 роках був головним редактором газети „Літературна Україна”, де він уславився підтримкою молодих поетів-шістдесятників. У 1979—1986 рр. очолював Спілку письменників України, був головою комітету по Державних преміях ім. Т. Г. Шевченка, обирався депутатом Верховних Рад СРСР та України. У 90-ті рр. XX ст. письменник відійшов від активного громадсько-політичного життя, водночас, незважаючи на вік, плідно працюючи на сучасній літературній ниві.

Письменницьку діяльність визнаний майстер-романіст П. Загребельний розпочав із новел та повістей, збірки яких виходили у другій половині 1950-х рр. Серед них привертає увагу повість „Дума про невмирущого” (1957). Спираючись на власний гіркий досвід, письменник показав подвиг молодого солдата Андрія Коваленка, який загинув у концтаборі, але не скорився нацистам. Пізніше почали виходити й романи: типовий виробничий „Спека” (1960) та цікавий за композиційним задумом „День для прийдешнього” (1964).

Помітним явищем в українській літературі став історично-психологічний роман „Диво” (1968). Письменник зробив спробу розширити межі російської історичної міфології і розвинути державницьку ідею, запропонувавши авантюрно-гіпотетичне прочитання історії. Це поєднувалося з глибоким розкриттям психології персонажів, філософською аналітичністю, оригінальною композиційною побудовою. Образ собору в романі подано як втілення народного духу. Наголос зроблено на безперервності народної традиції. У трактуванні автора, Софія — не тільки християнська пам'ятка: вона увібрала в себе увесь комплекс культурних здобутків попередніх часів. Неоднозначним є образ князя Ярослава Мудрого. Він — антипод Сивоока, але й заручник свого становища — звідси трагічна роздвоєність його душі. Роман „Диво” поклав початок цілій серії творів, присвячених українському середньовіччю: „Первоміст” (1972), „Смерть у Києві” (1973), „Євпраксія” (1975), „Роксолана” (1980), „Я, Богдан” (1983).

Зразком „монументального епічного стилю” в українській прозі цього періоду став роман П. Загребельного „Розгін”, 1976 р. (Державна премія СРСР 1980 р.), у якому змальовувалася радянська епоха доби науково-технічної революції. Завдяки ідейній єдності героїчної біографії академіка;кібернетика Петра Карналя з історією радянського суспільства особисте і державне у творі ототожнювалося, а відсутність соціального аналізу замінялася морально-етичною проблематикою.

Близькими до т. зв. „химерної прози” були романи „Левине серце” (1978), та „Вигнання з раю” (1985). Гострому викриттю соціальних і морально-етичних проблем були присвячені роман „Південний комфорт” (1984) та повісті „В-ван” (1988) і „Гола душа” (1992). Активна творча діяльність П. Загребельного не припиняється і в наш час. Свідченням цього стали його твори останніх років: „Тисячолітній Миколай”, „Юлія”, „Брухт”.

„Багатий ідейно-психологічний зміст роману [„Диво”], різні розгалуження основної його проблематики зосереджуються, звичайно, не лише в образах Сивоока і Ярослава. Дід Родим, молодий стрілець Лучук, підступний медовар Ситник — суцільне втілення зла, щирий Сивооків товариш грузин Гюргій, майстер, позбавлений мужності, яку дає справжній талант, пристосуванець з одинадцятого століття Міщило (це про нього Сивоок вигукує: „Бійся посередності, о княже!”) і чимало інших, зокрема майстерно виписані, не схожі між собою жінки — острів'янка Ісса, лісовичка Шуйця-Забава, Ягода з Радогості, дочка Шуйці Ярослава — багатолике велелюддя, що разом з рясним історико-суспільним тлом створюють і своєрідний образ епохи.

Серед помітних героїв роману — і наші сучасники: вчені Гордій Отава та його син Борис (історик Гордій Отава під час війни рятує фрески Софії від вивезення до Німеччини, хоча при цьому й гине; Борис Отава досліджує історію знаменитого собору, продовжує справу батька). Це все розвиток тої ж теми мистецтва — і як „дива”, і як боротьби проти несвободи й зла, і як співця всього життєтворчого”.

(Дончик В. Павло Загребельний // Історія української літератури.

XX століття: У 2-х кн. Кн. 2. Ч. 2: 1960—1990-ті роки / За ред.

В. Г. Донника.— К.: Либідь, 1995— С. 310—311.)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.