СЛОВНИК ДАВНЬОУКРАЇНСЬКОЇ МІФОЛОГІЇ

ДАЖБОГ (ДАЖДЬБОГ, СОНЦЕ-БОГ)

ДАЖБОГ (ДАЖДЬБОГ, СОНЦЕ-БОГ) — за найдавніших часів бог Сонця, світла й добра. На думку академіка Б. Рибакова, культ Д. сформувався за скіфських часів в VI— IV ст. до н. є. На початку н. є. стає богом лісів, гаїв, байраків, садів тощо. Один з найголовніших персонажів української міфології.

В Києві ще за часів трипільської культури (IV— III тисячоліття до н. є.) було велике капище Д.— на Дажбоговій горі (нині Хоривиця). За однією з легенд, Д. народився в багатодітній родині київського коваля Сварога. Коли в Києві почався голод, хлопчик приніс із гори зернятко, посадив його, і з нього виріс чудодійний кущ розкішної пшениці, якою люди й нагодувалися. Так Д. привчив людей сіяти пшеницю, вирощувати хліб, а батько його Сварог викував першого плуга. Коли Д. і Сварог почули про голод в країні росів, то повезли хліб голодуючим. Але по дорозі Чорнобогове військо знищило валку з хлібом, а Дажбога і Сварога посікло. Боги Вирію оживили обох, взяли до себе, зробили богами.

Зображувався Д. у вигляді антропоморфного Сонця. З давніх-давен сонцеликий образ Д. малювався на вітрилах кораблів, що виходили із Санбатоса — Київської гавані на Почайні. Таке зображення є першогербом Києва. Культ Д. як головного бога Рідної Української Національної Віри (РУНВіра) відродив Лев Силенко в книзі „Мага Віра” (Нью-Йорк, 1979).

За Силенком, Дажбог— це свідомість , світу. Саме з цієї свідомості — самоволодіючої, самонаснажуючої всевишньої сили — й постала людина (слово „свідомість” Силенко виводить з санскритського „свідомая”, що означає самоутвердження).

„Дажбог — це ДІЯ, яка творить у людині бажання жити, бажання бачити себе у своїх діях, бажання вчитися, працювати, самоутверджуватися, самовизначатися, зрештою — вмерти, боронячи життя і незалежність свого племені.

Дажбог — це свята Правда, Справедливість, життєтворяще Світло, Святий Дух, Воля.

Життя — в Дажбогові, і Дажбог в житті. Людина у свідомості світу, і свідомість світу у людині” (Л. Силенко).