Всі публікації щодо:

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА - КОМПЕНДІУМ - Валентина Саєнко 2014

ЩО ЗАПИСАНО В КНИГУ ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ БОРИСА НЕЧЕРДИ КРИТИКАМИ І ЛІТЕРАТУРОЗНАВЦЯМИ... - ВИБРАНІ ЛЕКЦІЇ

— Мій читач той, хто може тримати удар, — як на рингу...

— І щастило на такого читача?..

— Майже ніколи. Може, й сам винен, що не завжди настроювався на зворотній зв'язок. Я-бо рідко читаю свої вірші на публіці, майже не друкуюся в журналах. А тиражі виданих книжок — мізерні.

— І все ж поезія — лист „до запитання“.

— Пишеш для себе... Коли став на рейки професіоналізму, то не конче „виразити себе“. Треба враховувати (але не зациклюватися на цьому), що інтелект не поціновується ані в інтимі, ані в прикінцевих стосунках із суспільством. Поспільство поціновує вміння зобразити уважного слухача. Інколи я почуваю себе боксерською грушею. До того ж із критикою в мене порозуміння — як у глухого з німим. А багатьох інтересують якраз корчі поета від неуваги, „неудару“.

(Відповіді Б. Нечерди на запитання А. Глущака в інтерв'ю „Золотий гомін Нечерди“, записане восени 1991 року, а опубліковане в травні 1999)

Так індивідуально, суб'єктивно і водночас об'єктивно, мудро оцінював Борис Нечерда своє бачення складної і багатоликої проблеми взаємопорозуміння з читачами й інтерпретаторами, той зворотній зв'язок, постійний діалог, без якого кожній зі сторін доводиться сутужно у колі життя і мистецтва. Звичайно, тут багато гіркоти, як у всякому спілкуванні, чимало непорозумінь, без яких ніщо не обходиться. Але ще древні мудро покладалися на час, який усе правильно розсудить, поставить на свої місця, дріб'язкове відкине, а посутнє розгляне через мікроскоп непоспішливого аналізу, підніметься сходинками узагальнень до синтезу і контексту, врівноваживши на терезах сучасності вартісне і знакове, живе і повнокровне в анналах історії літератури. Сподіваємось, що так станеться і з творчістю Бориса Нечерди. Здається, наша наука підійшла до тієї межі, коли слід, не поспішаючи, поспішати це робити, щоб жодне явище не пройшло непоміченим чи викривленим у дзеркалі національної культури, в осягненні літературного процесу ХХ століття і межі тисячоліть.

Історія рецепції здобутків і прорахунків Бориса Нечерди розпочалася тоді, коли з'явилася перша поетична збірка „материк“ — 1963 року. І першим, хто представив молодого поета читачам, дав путівку в літературне життя, як модно було говорити тоді, був знаний російський поет в Україні Іван Рядченко, передмова якого під назвою „Знайомтесь: Борис Нечерда!“ була тією критичною ластівкою, що сповістила весну приходу нового митця, шлях якого почав верстатися в Одесі, у лоні Одеської філії Спілки письменників, хоч доволі швидко він став знаним у національному контексті, став часткою всеукраїнської літературної долі від другої половини ХХ століття до початку ХХІ.

Відтоді кожен новий поетичний материк Бориса Нечерди сприймався хоч із зацікавленням, але без занурення у багатоповерхову поетику (Дмитро Павличко), художню своєрідність йому притаманну. І ця інерція неуваги до мистецьких якостей творчості Бориса Нечерди вже стала закріпленою у вітчизняному рецептивному полі. Права була Ірина Жиленко, яка у своїй прозовій книзі „Homo feriens“ (ще один варіант щасливої зміни поетичної парадигми на прозову!), присвятивши чимало сторінок постаті одеського митця, з яким спілкувалися шістдесятники і вона особисто, яка знала його в його найкращу і найгіршу пору (перед смертю), у розділі „XVIII. Цвітіння сивини“ резюмувала після останньої з ним зустрічі: „Невдовзі по тому Борис Нечерда пішов із життя. Але і тоді, в Ірпені, ми вже не були ровесниками. Його час обігнав мій час і стрімко ніс Бориса до смерті. Поет він був — від Бога. І абсолютно непрочитаний і неоцінений. Ілюзією було додати: „за життя“. Нещодавно у „Літературній Україні“ Валерій Гересимчук гірко писав про „доморощений духовний канібалізм“ українців, які здатні віддавати належне лише мертвим геніям. Ні, пане Валерію, не майте ілюзій. ми і мертвих не вміємо шанувати, якщо із цих мертвих не можна вистругати політичну дубинку і бити нею по головах своїх супротивників. Чи дуже вшановуємо ми найгеніальнішого поета України ХХ сторіччя (і не тільки ХХ, і не тільки — України) Євгена Плужника? Геніїв із діаспори ще сяк-так спогадуємо, бо їхні імена підтримувані зарубіжним капіталом. А вітчизняних українських митців тримає лише Господь“1 (підкреслення моє. — В. С.).

Але усе ж переважно поетична творчість митця осмислювалася критикою і літературознавством. Як саме — слід простежити й узагальнити.

Прикметою рецепції було, по-перше, те, що від початку її об'єктив прагнув зафіксувати прояви поетичного дару письменника. Тим часом як інші галузі його творчої діяльності — проза, публіцистика, сатира, книжкова графіка, різьбярство по дереву і металу, критика — залишалися без уваги чи обговорювалися побіжно.

Так, перші спроби означити свій шлях у прозі (надрукований уривок з повісті „Сто днів нашого літа“, детективна повість „Оксамитовий сезон“) залишилися в газетних архівах без жодного відгуку, можна сказати й не поміченими. Вихід у світ роману „Смерть кур'єра“ ознаменувався внесенням до рекомендованого бібліографічного покажчика (Київ, 1992) [48, 6].

Більше поталанило інтерпретації роману „Квадро“, здійсненій через півроку після надрукування його в журналі „Сучасність“. Стаття Тараса Федюка „Зледеніння“, багата на ідеї, діалогічна по відношенню до художнього тексту, паритетна і прониклива розмова про твір, цікава виробленням інтерпретаційної моделі аналізу даного роману, на жаль, не знайшла свого продовження й обмежилася лише одеським інформаційним простором, бо не вийшла за межі „Чорноморських новин“ (3.7.1996 року) [52, 3].

Та початок обговоренню „Квадро“ у пресі поклала перша рецензія, що належить перу знаного літературознавця, бібліографа і краєзнавця Григорія Зленка під промовистою назвою „Квадро“ — роман-прозрение“, котра з'явилася в російській газеті „Аргументы и факты. Плюс“ у квітневому номері 14 (74) 1996 року [15, 7]. Дослідник побачив у романі чимало новаторських рис, що характеризують прозу Бориса Нечерди не як марґінальне явище у творчості поета, а як органічну частку його еволюційного розвитку. Автор рецензії першим висловив жаль з приводу втрати часу (4,5 року) в опублікуванні „Квадро“: „Будь тиснуто по горячим следам событий, оно резонировало бы с куда большей силой впечатления. впрочем настройтесь-ка на волну недавних разборок, вызванных ещё одной попыткой призвать к реанимации прежнего деспотического режима, — и вы убедитесь, что набатные удары „Квадро“ не иссякли“ (курсив мій. —В. С.) [15, 7].

Лаконічно і водночас переконливо Григорій Зленко проаналізував деякі риси поетики твору: притчевість структури, густу метафоричність; розлиту в образній системі філософічність; складність романного дискурсу, в який не увійдеш „без знання винятково індивідуалізованого способу мислення Нечерди, яскраво вираженої його поетики, певної лапідарності письма, що межує з символікою. та й до своєрідної мови автора слід притертися“ [15, 7]. рецензент цілком слушно звернув увагу на семіосферу назви та її генезис, а також висловив свою думку про лейтмотивний пошук свічок героями „квадро“, як і притаманну персонажам відсутність волі до боротьби, що є, на мій погляд, дискусійним питанням. про інші неоднозначні інтерпретаційні аспекти заявлено в статті Григорія Зленка як про загадки твору. Йдеться в ній і про роль епіграфа, з якого, на думку рецензента, випливає філософсько-етична значущість роману.

Авторські рефлексії Бориса нечерди з приводу власної прози залишилися лишень у небагатослівних репліках в інтерв'ю Анатолію Глущакові, з незавершеної бесіди між поетами, датованої 8 жовтня 1991 року та опублікованої аж у травні 1999 і названої за інтертекстуальною моделлю — „Золотий гомін Нечерди“ (паралель зі збіркою Павла Тичини). Мають місце принагідні міркування письменника про інший (дорогий, бо потаємний) фах свій, розсипані, як перли, по тлу всієї життєдіяльності, життєтворчості поета. Наведемо декілька з них. Серед віршів, які залишилися за берегами „Останньої книги“, окремо стоїть твір-симбіонт з парадоксальною назвою „Нотатки до прози“, в якому рефлексії про власне життя (як своєрідний розбір польотів над прірвою випробувань) і про свій „узагальнений“ час з погляду вічності представлені в непоривній єдності. І хоч оформлені вони як верлібр, але з епічною закроєністю смислових акцентів і логікою їх викладу, що нагадують гекзаметрову розлогість. Сентенції „Нотаток до прози“ розцінюються як кредо Людини і Митця, що доходить до таїни життя і смерті, що не боїться болючих висновків про сенс людського існування, який мудро говорить про важливі екзистенціали не з чужого голосу, а з власного досвіду:

Ніщо не є одномоментним.

До всього стелиться шлях —

і до кінця, але й до початку.

Ми, звиклі до мініатюр!

І це погано, бо в гігантських горах,

широченних просторах долин губиться найістотніше

— маленьке серце й маленька душа.

Виправдання, а значною мірою і звинувачення —

то безсоромна гра розуму

(в „піддавки“).

Дуже спокусливо дивитися на власне життя

і на сучасність як на дійсність —

цілком історичну.

(Тобто власне життя кожного є історичною дійсністю).

То не ми такі — життя таке...

Хроніка утраченого часу —

викласти урок, а не дати приклад.

Знаки горя, печать утрати треба,

мовби жалобний одяг,

носити без перебільшення самого трауру.

Скорбота мусить бути стриманою.

Ми просто йшли, у нас нема

зерна неправди за собою і при цьому:

Ми, оглядаючись, бачимо лиш руїни.

Ніщо так не тішить себелюбство,

як хвилинка тріумфу і —

хвилинка ганьби (хай як не дивно це звучить).

Дистильована світова історія:

Історія культур, духовна історія.

Все це без правдивої дійсності —

без крові, страждань, воєн і т. п.

Там хаос, а треба найти смисл і істину.

Ми живемо в узагальненому часі,

в якому злились і воднораз діють

Мазепа з Петром, Кафка,

трохи Шекспіра на застіллі у Єльцина,

мої внуки і чорти його батька хто.

Від цього видива мене проймає страх і відраза.

Сором за те, що гидую, наздожене мене в полі —

босого, знечулілого до цього узагальненого

(радше — усуспільненого) часу [28, 3].

Навівши розлогий витяг із міні-поеми „Нотатки до прози“, насмілюся зробити висновок, що навіть віршовані заготовки складалися докупи, щоб потім стати пам'яттю жанру роману, стати сходинкою в осягненні секретів прози, що своєю притягальною силою приваблювала поета, брала у полон багатством моделей словомислення і філософствування, для яких рамки ліричного роду затісні.

дуже добре розумівся Борис Нечерда і на специфіці „духу прози — відкрити в людині майстра“, як це записано з його слів автором редакторської врізки — супроводу до уривку з повісті „Золотий період художника“, надрукованого у сотому номері газети „Комсомольська іскра“ за 1968 рік. Тодішній редактор молодіжки — Олег Приступенко2, — який був знаним журналістом, який виразно працював у пресі і залишив добрий слід у Львові, Одесі (хоч тут він працював недовго), Києві як людина толерантна і з добрим чуттям на таланти, рекомендував письменника читачам так: „Представляти Бориса Нечерду-поета не треба. Наші ж читачі знають не тільки три збірки Бориса, а й багато віршів, що почали своє життя на сторінках газети. Але на сьогодні він знову дебютант — цього разу як прозаїк. Про свою першу прозову роботу автор її говорить: „Повість „Сто днів нашого літа“ увібрала те, що не вміщалося у вірші та поеми... Дух прози — відкрити в людині майстра“ [36, 3].

У своєму зізнанні — „повість... увібрала те, що не вміщалося у вірші та поеми“, — Борис Нечерда, безперечно, не розглядав прозу лишень як запасний варіант до віршування, як додаток для збереження інтелектуальних цінностей. За цим стояло розуміння інакшості творчої палітри, якою оперувала проза як достойний рід літератури, як інша мистецька стихія, що його, поета, манила складністю вибудовування сюжетних ліній і заглиблення в психологію характерів, композиційною розгалуженістю, конструюванням образної системи, смисловою поліструктурністю і виваженістю між- текстових зв'язків, без яких не буває добірної прози. І вже в 1968 році роман „Вересень, жовтень, листопад“ було вивершено. Вважатимемо, що це перше розлоге полотно, бо достеменно невідомо, чи не втрачено чогось з прозової спадщини письменника, чи не випало щось з архівів Бориса Нечерди, не досягнувши читацької уваги і пильного ока дослідників, навіть зберігаючись у закритих, на жаль, фондах Одеського літературного музею, куди частина рукописів потрапила.

А між тим цілком закономірно виходить, що тонус критичних оцінок був значно вищим у сфері осягнення поезії, ніж прози. І це перша ознака бази даних про рецепцію творчості Бориса Нечерди.

Друга прикмета — звуженість жанрових моделей критико-літературознавчого дискурсу, в межах якого інтенсивно використовувалися специфічні можливості передмов і післямов до окремих публікацій автора, рецензій, розрізнених спостережень, статей — оглядових і спеціальних, — які, на жаль, не переросли в системні літературознавчі студії.

Третьою властивістю історії рецепції та інтерпретації творчості Бориса Нечерди є своєрідно складена хронологічна частотність звертань до творчого доробку митця, в якій умовно виділяються два періоди:

— критичні відгуки, які з'явилися за життя поета й обмежуються хронологічними рамками 1963 — початок 1998 року;

— посмертні публікації як художніх творів у збірці „Вибране“ бібліотеки Шевченківського комітету й „Останньої книги“, так і поповнення рецепційної бази даних у межах 1998—2008 років.

Четверта риса критико-літературознавчого дискурсу полягає в структуруванні персоналій інтерпретаторів і дослідників, які більш-менш стало, постійно чи зрідка, спорадично зверталися і звертаються до творчості Бориса Нечерди, серед яких передусім виділяються одеські письменники і науковці (Григорій В'язовський [4], Іван Дузь [12], Володимир Гаранін [6], Володимир Гетьман, Анатолій Глущак [7; 8], Анатолій Колісниченко [19; 20], Валентина Осипенко [32], Євген Прісовський [34; 35], Іван Рядченко [37; 38], Станіслав Стриженюк [43; 44], Василь Фащенко [51], Тарас Федюк [52], Олександр Щербаков [54], Олекса Шеренговий [53]), київські та львівські колеґи і дослідники (Віталій Дончик [11], Павло Загребельний, Микола Ільницький [16; 17], Петро Засенко [14], Наталя Мазепа, Анатолій Макаров [25], Маргарита Малиновська [26], тарас Салига [39], Михайло Слабошпицький [40]).

Цілком закономірно, що значну частку критико-літературознавчого дискурсу про Нечерду створили одеські письменники і журналісти — ті, що знали його зблизька. І як те часто буває, щоденне спілкування затьмарювало перспективу сприйняття митця, не давало змоги зупинитися і подумати про масштаб творчої особистості, що була поруч і, здавалося, буде завжди. та передчасна смерть, сороковини, річниця, нагородження Шевченківською премією породили прагнення сказати своє слово про поета, поділитися своїми спогадами про особливості спілкування з ним. недарма Анатолій Колісниченко до своєї статті „Поэт, уходящий в миф“ [19] узяв епіграф з Франца Кафки: „Причиною того, що нащадки судять про людину справедливіше за сучасників, є смерть. Вільно розвиватися ми починаємо лише після своєї смерті“.

Саме тому зараз торується і толерується початок життя Бориса Нечерди після смерті. І живиться він пам'яттю співвітчизників, яких об'єднувала спільність ґрунту, одеської богеми, прикметної багатьма специфічними якостями. Незабутній Борис Дерев'янко у статті про видатного співака Миколу Огренича так її охарактеризував3: „Именно в Одессе богема обладала особым суперинтернациональным „шармом“. Имидж ее, высоко ценимый и сейчас в Киеве и Москве, Львове и Ленинграде, Тель-Авиве и Нью-Йорке, славился, кажется, самой простой „вещью“ — гениальностью... Ибо в каждом богемном поколении можно было встретить воистину гениального художника — да, погибающего от нищеты или алкоголя, но гениального!“. Продовжуючи думку Бориса Дерев'янка, А. Колісниченко наголосив: „Образ „одесской артбратии“ отличался от других „богемных островов“ особой, пусть странноватой изысканностью, истинным и истым артистизмом, интеллигентностью, остротой мышления (логического, „спорного“ и художественного), а главное — неизбывным, даже в печали, юмором плюс своими знаменитыми „Донами“-Кихотами, -Жуанами... Все это, полуанархическое, иногда полубалаганное и разноцветное своей ментальностью, большое, как мир, явление, было нанизано на „жизненную ось Одессы“ (Аркадий Львов) — целительный, гуманный, немного опереточный скепсис к себе сперва, потом — к миру, к власть имущим... Скепсис, но очень изредка сарказм, тем более не угрюмый петербургский или язвительно-злой в московском исполнении...

Каждая столица имеет право на свой „лик“ и имидж, тем более в своей всегда демократичной, богемной ипостаси...

Да, это был „еще не Париж“, но что-то приближенное и напоминающее ауру „Праздника, что всегда с тобой“ — а Іа Paris. Особенно в начале шестидесятых, оттепельных лет, в пору „интеллектуального, бархатного“ бунта или духовного восстания знаменитой генерации шестидесятников, одним из лидеров которого (не на баррикадах, а именно в творчестве!) в Украине был крупный, талантливый поэт и прозаик Борис Нечерда“. [19, 3].

Як бачимо, постать Бориса Нечерди одеськими артбратами мала і має намір бути осягнутою крізь призму одеської аури, її колориту — південноукраїнського й іноземного водночас, у вияві спектру специфічного характеру богемності, хоч і не без занурення у загальнонаціональний контекст особливої ролі планиди українського поета. І такий приклад маємо у висловленні синтезуючого характеру зі статті Богдана Сушинського: „...більше схиляєшся до істинності сумного нагадування Баратинського про те, що „смерть поэта — есть общественное бедствие“. Утім, національна планида наша українська така, що й сама поява в нас мало не кожного талановитого поета теж чомусь сприймається — може, ще більше, аніж смерть його! — як „общественное бедствие“. І найпершою ознакою кожного громадянсько-заанґажованого поета українського є те, що, ще тільки напіввизнаний, він уже постає перед світом напіврозп'ятим. Мужньо переконуючи нас вустами Бориса Нечерди: „Ніякі з тобою ми не вороги, а просто — із різних світів, неборако...“ („Сідло для кентавра“), вони впродовж усього життя почуваються на суєтній громадській толоці, якщо не затюканими пророками, то принаймні давно й осатаніло побитими, „не такими як усі“, тобто кентаврами“ [47, 3].

Схильність до поєднання аналітики й синтезу в осмисленні творчості Бориса Нечерди відчутно пульсує у циклі статей Анатолія Глущака, у його інтерв'ю „Золотий гомін Нечерди“ та працях „Харалужний характер“, „Не справдилась крапка.“. Окрім того, як і в статтях Станіслава Стриженюка („Ув оці істини“ [44]), Івана Іова („...Й заспіває четвертим голосом“ [18]), Анатолія Колісниченка („Прощавай, айсберг „Борис Нечерда“, „Поэт, уходящий в миф“, „Борис Нечерда — скрипка від блискавки“), Михайла Стрельбицького (колишнього одесита, а тепер вінничанина)

(„Остання книга — книга перша!“), відлунюють творчі рефлексії, викликані мимовільним співвіднесенням з власною літературною практикою і переплетені зі спогадами, що виринають з пам'яті не таких уже й далеких літ про спільне і відмінне у багатоманітному спілкуванні і загалом у житті.

Отже, загальну характеристику субперіодів інтерпретації та рецепції творчості Бориса Нечерди скласти важко, бо їх багатоструктурність (жанрово-видова передусім) очевидна, та ряд текстів письменника обійдено увагою, а тому можна твердити про вибірковість і односпрямованість аналізу, зосередженого навколо проблем поезії, освоєних на рівні поки що критичному, проте окреслюється й коло літературознавчих акцентів.

У ряді зразків сучасного критико-літературознавчого дискурсу про Нечерду міститься мемуарно-автобіографічний компонент, що інкрустує роздуми про творчість, її масштаби та прикмети.

І це п'ята риса наявних публікацій про творчість Бориса Нечерди, які походять з одеського і київського оточення митця.

Окреме місце посідає надрукована в журналі „Київ“ 1999 року стаття „Ярешківський одесит, або Мамай без коня“ Петра Засенка, побратима зі столичного оточення поета, що, будучи сам поетом, мав стати редактором збірника „Вибране“ Б. Нечерди, вихід якого готувався у видавництві „Молодь“. Окрім приналежності до покоління шістдесятників, киянина та одесита з Житомирщини поєднували велика симпатія, спільність художніх пошуків і моральний максималізм, прагнення бути самим собою всупереч обставинам. Звісно, у кожного з них це виходило по-різному, але не про це зараз мова.

Головний стрижень Засенкової меморіальної розвідки про Бориса Нечерду — проникливий погляд у внутрішню суть креативної особистості — характерника за специфічністю поведінки й особливостями думання та почуття глибокого інтроверта. Розгаданий код прихованого айсберга натури Б. Нечерди автор статті виніс у заголовок, зітканий із двох тез, перша з яких („ярешківський одесит“) вказувала на losi genius (малу батьківщину поета), а друга — на історичну підкладку, аналогію-порівняння з історичним образом уславленого козака Мамая, зовнішніми атрибутами долі і волі якого були безмежний простір, шабля, кобза і кінь на припоні. За типом складання тез у заголовок посутнім є принцип оксиморону, за допомогою якого автор публікації про Нечерду мав намір (і здійснив його) акцентувати увагу на характерництві героя свого есею і на його походженні, що сприяло сполученню впливів поліської провінції з самобутньою „околицею“ — Одесою, — яка завжди пручалася своєму статусу і знаходила резерви для змін під себе градаційних координат — велике/менше місто, канонічне/специфічне, центральне/периферійне (тим більше, зважаючи на точку відліку в коригуванні даної шкали оцінок і мети позиціонування). Домінанта характерництва Одеси (якщо це можна прикласти до мегаполісу, а не до людини) з її поєднуванням не- поєднуваного й історичним і рухливим міфом про неї, що варіюється з часом і залежно від потреб і замовників, так само проступає у світовідчутті ліричного героя поезії та персонажного набору в прозі.

Цю якість долі і творчості Бориса Нечерди автор статті „Ярешківський одесит, або Мамай без коня“ виокремив безпомильно: „Творча доля Бориса Нечерди пов'язана з Одесою, своєрідним містом, яке українські вітри хоч і пронизують із материка, все ж на інтернаціональних вулицях надовго не затримуються, а одірвавшись від рідного берега, стомлено падають у море. Село Ярешки на Житомирщині, де народився поет, далеко од моря і споконвіку заглиблене у свою поліську чорноземну задуму — воно частенько згадується в текстах його поезій, або значиться під ними як місце написання творів. І ярешківська людність у віршах то там, то сям, дивись, і вигулькне як не яскравим слівцем, то неповторною рисою характеру, чи чудернацькою витівкою.

Мій ярешківський народ обведе круг пальця долю, хоч як всякий бутерброд завше пада маслом долу.

Веду до того, що поет Борис Нечерда завжди лишався селянином, крізь його творчий модерн, урбаністичні мотиви просвічується селянська світоглядність. І в цьому, як на мене, сила таланту Бориса Нечерди.“ [14, 113].

Навівши чимало цікавих і невідомих фактів з біографії поета (відчислення з мореходки (тут неточність у назві вузу. — В. С.) за „гайдамацький набіг на одеську шпану“, уникнення караючого перста системи через „екстремістські випади в житті Нечерди і досить-таки незалежну поведінку його Музи“ — зникнення „з поля зору сторожів порядку — живе як безпритульний. Ночує по робітничих гуртожитках, у підвалах і на горищах старої Одеси“ [14, 113—119]), Петро Засенко обґрунтовує сутність шістдесятницького прориву: „тоді, коли деякі поети старшого покоління продовжу

вали оспівувати уявний радянський рай, по-солов'їному від щастя заплющуючи очі на жорстоку дійсність, покоління шістдесятників приступало до глибокого опрацювання трагізму в душі народу“ [14, 115] (курсив мій. —В. С.).

І з цієї дистанції — опрацювання трагізму в душі народу — Борис Нечерда ніколи не сходив. Це головний тембр звучання його письменницького голосу чи то в поезії, чи то в прозі, чи то в мистецтві карбування по міді, яким він добре володів. Через те цілком органічною для його характеристики є містка формула — Мамай без коня. Навіяна вона у сприйнятті Петра Засенка алюзією з карбованої картини, зробленої власноруч Нечердою і подарованої київському колезі. Згадуючи роки спілкування, автор меморіальної статті докладно виписує деталі карбування для того, щоб передати домінуючий стрижень життя Бориса Нечерди на екзистенційній межі, на грані між буттям і вічністю, який він пророче відтворив і в „Останній книзі“, і в „Квадро“, і в карбованій картині ще 1969 року: „У нижньому правому кутку цього твору чітко видно розгорнутий лист пергаменту, як на старовинних гравюрах — на ньому стилізований напис українським скорописом „Мамай без коня“. Високе чоло, тонкі риси обличчя козака нагадують портрет Бориса Нечерди. Мамай без коня...

Перебуваю у стані стогону,

на гострих межах між ТАК і НІ.

Колись і справді я, може, здохну,

бо з-поміж інших — не на коні.

Болісно усвідомлювати, що ти осідлав Пегаса як досвідчений вершник, а тебе свій ворог вибиває із сідла, сумно серед людей почуватися самотнім, мулько на серці стає від спостереження як „Дехто коней крав, а інший мислі, дехто ж — коней і мислі крав“. у народних думах і піснях кінь сприймається як символ удачі і козацької долі. З краденою думкою у мудрі не запишешся, на краденому коні у рай не заїдеш. Але ж. Мамай без коня — козак без долі“ [14, 117—118].

Отже, козак без коня. Але ж сам вираз „Мамай без коня“ створює ціле алюзійно-ремінісцентне поле, яке оброблене виразною малярською і скульптурною, народнопоетичною і літературною традиціями, що щедро промовляють до українського серця. І хоч історія досліджень „Козака Мамая“ налічує понад сто років, але остання крапка не поставлена і навряд чи буде поставлена, бо дуже

багато асоціацій виникає під час споглядання і розуміння/витлумачення композиції і її походження. так, видатний знавець українського мистецтва платон Білецький „вбачав аналоги (цієї мініатюри. — В. С.) у скіфському мистецтві і більш детально спинявся на буддійсько-ламаїстській іконографії XII—XIII століть... Відпочинок під деревом для давніх скіфів, як і для козаків, бажаний та приємний... Можна, й цілком підставно, відносити „козаків-мамаїв“ до алегоричного жанру. Справді, і постать, і геть усі складові композиції тут є образами-символами: козак уособлює козацтво, дуб — його нездоланну силу, кінь — волю, „люлька-бурунька“ — спокій, витримку, бандура — думи, зброя — готовність до оборони. Трапляються картини з постатями людців у картузах, котрі, ховаючись на дереві, цілять у козака з пістолей. Козак не звертає на них жодної уваги, далі виграє на кобзі: за народним повір'ям, застрелити козака „звичайною кулею“ не можна було, а лише особливою — „срібною4, зачарованою“ [2, 47—48].

За логікою Платона Білецького, „Ліричність образу козака можна пояснити тим, що він був приречений на самотність і виснажливі мандри степовими шляхами, змушений був, вирушаючи на Січ, розлучатися з родиною, яка без нього бідувала. Гульня, солоні жарти у товаристві „шинкарки Хвеськи“ (подруга козака в українському фольклорі) приховували від людей справжнє єство козака, серце якого боліло від нестерпного суму, гнітючої нудьги. козак не був агресором: він вирушав на татар чи ляхів лише заради того, щоб захистити від наруги своїх близьких. Картини доводять, що народ усвідомлював всі ці обставини, правильно розумів миролюбну вдачу козака-селянина, одірваного від своєї улюбленої справи війною, якій не було кінця й краю. Для козака відпочинок під розложистим дубом після довготривалої й небезпечної їзди по степу був великою втіхою. З ним разом тут у затінку міг відпочити і його вірний товариш — кінь баский, тут він міг довірити найзаповітніші думи і сподівання своїй „бандурі подорожній“. „Козаки-мамаї“ таким чином відтворюють порівняно щасливу мить у житті героя-бідолахи. їх можна розглядати як побутово-жанрові твори, а можна як і портрети, оскільки головною, навіть єдиною темою твору є образ однієї людини“ [2, 47—48].

Аналогія між митцем кінця XX ст. і стародавнім образом, до якої вдався п. Засенко у тексті статті та її назві, збурює потік асоціацій, які актуалізують розуміння постаті, долі і творчості Бориса нечерди та ще досить скромний за кількістю і якістю набір інтерпретаційних моделей їх аналізу, зокрема і з погляду „мамаїани“, на шляху осягнення якої можна віднайти й алмазний вінець.

І тут варто скористатися надбаннями історії та теорії вивчення козака Мамая, починаючи від опрозорення імені і його походження, і підходячи до сутності тих констант, що в ньому зосереджені як тема, як образ, як алюзія у кольорі і слові, що знову і знову оживають і сміються знову. Цілком імовірно, що і через алюзію відкривається довга дорога до таємниць творчості Бориса Нечерди. дай, Боже!.. тим більше, що образ Мамая, на якому Нечерда, безперечно, розумівся, — безсмертний. Недарма сучасна львівська дослідниця Олеся Держко з погляду сучасності знаходить йому місце в пантеоні українських національних героїв у такому висловленні: „Ох, уже той Мамай! Ох, і характерник... Сяде на галявині під дубом, підібгавши ноги у чоботях. У білій сорочці, жупані, хутром підбитому. Молодий козак, „як барвінок“. Товариші його вірні: кінь, „шабля-сваха“ та „мушкет-сіромаха“ з порохівницею. Часом іще лук та стріли у сагайдаку. усе напоготові. А там, гляди, чарка та штоф стоять. Чом не герой? „Сокіл, не парубок“! Здвигне він чорними бровами, хвацько закрутить лискучого чуба за вухо, запалить „люльку-носогрійку“ та й заграє на бандурі. А очі його великі та виразні, часто смутком оповиті — дивляться кудись удалечінь. Чи то, може, у самого себе?

Козаче, козаче, про що думу думаєш? Що собі згадуєш? Як зовуть тебе?.. Мовчить. Ховає таїну свою. А як заговорить — то все натяками і загадками. Ще й ніби підсміхається собі у вуса, та так от просто у вічі каже: „Хоч на мене дивишся, та ба не вгадаєш, як зовуть, відкіль родом, нічичирк не знаєш.“ Припускають, що творцями картин були мандрівні малярі, „стихотворці“ та музиканти, вихованці київської духовної академії, які часто опинялися на Запорожжі, а вже по їхніх слідах, змінюючи та доповнюючи мотив, ішли безіменні українські народні малярі. Скільки щирого захоплення, безпосередності у любовно проробленому до найменших деталей малюнкові! Скільки витонченої поезії у пейзажі зеленої рівнини, де-не-де „підваженої“ невеликими пагорбами, з ніжним блакитно-рожевим переливом неба. Однак часто плавні лінії виднокола збурюються хвилями і небо відсвічує червонястою загравою з таємними грозовими хмарами. „Козак Мамай“ — глибоко настроєва картина, де щільно переплелися смуток і радість, відчай і завзяття, веселий дотеп та гіркий посміх. невідомі художники, відбираючи найхарактерніше, створили узагальнений образ народного героя, який став символом усього козацтва. Бандура — це пісня і мрія народу, а кінь — символ віковічних змагань за волю, вірний товариш і побратим козакові, його оберіг. Й ціла система символів: дуб — окультне дерево, уособлення сили, довговічності та безсмертя, курган-могила й спис, устромлений в землю, — знаки доблесті й героїчної смерті, пам'яті й спадкоємності, шапка-митра, ритуальна чаша, ріжок-порохівниця. Історичні атрибути козацької вольниці, честі й слави. Земля й космос душі...“ [10, 46—47].

Отже, земля і космос душі Бориса Нечерди, якими для нього була його творчість, тільки відкриваються як літературознавчий материк. І добрим підґрунтям в окресленні берегів, кордонів, вершин і низин, загального і локального ландшафту мистецьких інтенцій, якими був наділений від природи, та їх реалізації служать надбання критичного цеху, в набутках якого виробилися такі жанрові канони, як рецензія (їх нараховується до десяти), „чисті“ мемуари5 (їх поки що мало), статті-інтерв'ю з Борисом Нечердою (найпрезентативнішим є синдром діалогу за Анатолієм Глущаком, опублікований в одеській газетній періодиці і журналі „Кур'єр Кривбасу“ зі значним часовим запізненням); спеціальні розвідки (вони з'явилися вже по смерті письменника з такою часовою циклічністю, як 1999 рік (в річницю смерті митця) і 10-ті роки ХХІ ст., коли з'явився 2004 року том „Вибраних творів поета у „Бібліотеці Шевченківського комітету“ і готується до друку дана книжка); статті-симбіонти, в яких аналіз окремого блоку творчості сполучається з авторськими рефлексіями про Нечерду, з залученням мемуарного компонента.

І як водиться, тільки після того, як зібрано й описано все, що зроблено попередниками у вивченні об'єкта дослідження, що зацікавив і тебе, можна рухатися далі, посилаючись на продуктивні думки і спираючись на задіяні інтерпретаційні підходи, — рухатись убік літературознавчого студіювання текстів.

І прозовий доробок знаного поета дає вдячний ґрунт для поглибленого дослідження творчого материка на ймення „Борис Нечерда“.

Привернуло увагу до феномену творчості Бориса Нечерди в контексті одеситів-лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка видання 2006 р. з аналогічною назвою, що є за жанром біобібліографічним довідником (упорядник Л. М. Бур'ян, видавництво Одеської державної наукової бібліотеки імені М. Горького). На сторінках 81—105 цієї книжки зібрано воєдино різноманітний матеріал про митця: а) короткі біографічні відомості., б) опис публікацій про нього, починаючи з 1995 р., як доповнення до раніше видрукованого біобібліографічного покажчика літератури (1995 р., 72 сторінки) „Борис Андрійович Нечерда“; в) добірка віршів поета з додатком факсиміле його автографів („Фольклор“, „Реконструкція ножа-хліборіза“, „Поле надосіннє“, „Материк“); г) передруки декількох критичних відгуків, почерпнутих з періодики, серед яких інтерв'ю Миколи Палієнка з Н. Решетньовою, дружиною Б. Нечерди [49]; рецензія Наталки Білоцерківець „Остання книга Бориса Нечерди“ [33]; стаття Петра Осадчука „Позначена вічністю“ [31]; нарешті, поезія-присвята „Борис Нечерда“ Анатолія Бортняка з його збірки „Де правда, де вигадка?: Сатира та гумор (Одеса : Маяк, 1986. — С. 143).

В інтерв'ю Ніни Решетньової з поетом Миколою Палієнком відкриваються біографічні відомості: окремі грані літературного початківства, що припало на час Борисового навчання в Одеському інституті морського флоту, літстудійства та редакційної роботи в „Комсомольському племені“; йдеться про родинні стосунки і пієтетне ставлення до батьків і тітки Мар'ї; подаються спогади про час молодечого завзяття і деталі творчої праці (особливо багато писав під час хвороби і під впливом нових вражень).

Як поети-професіонали, Наталка Білоцерківець і Петро Осадчук проникають в аспекти художньої своєрідності „Останньої книги“, наголошуючи на формотворчих і образно-виражальних здобутках Бориса Нечерди, підсумовуючи спостережене висновковою думкою про недооціненість, непоміченість сили таланту за життя поета6.

узагальнюючи стан вивченості художньої спадщини Бориса Нечерди, слід підкреслити, що „остання книга“ викликала найбільше критико-аналітичних рефлексій, результати яких мають бути не тільки не втрачені, але розвинені і продовжені в різних напрямках так, як на це заслуговує поетична, публіцистична і прозова творчість митця.

Шоста риса критико-літературознавчого дискурсу про Бориса нечерду зумовлена тим, що його творчість дуже швидко вийшла за межі одеського контексту, бо вписалася в загальноукраїнський та ширші контексти. рецептивні й інтерпретаційні моделі, спрямовані на аналіз збірок поета, активно вироблялися у Києві і Львові — інтелектуальних центрах української культури, що сформувалися в 60-ті роки ХХ століття, складалися вони і за кордоном (див.: М. Ласло-Куцюк [23]). Так, репрезентативними були відгуки Василя Стуса — талановитого критика, дуже чутливого до якісної літератури. Саме він першим вписав Бориса Нечерду в інтелектуальний ряд обдарованих українських митців („Радісним було знайомство з „Материком“ Б. Нечерди“) [46,142—150], які поламали принцип прикрашання власних текстів інтелектуалізмом. „Цей період, — писав Василь Стус у праці „Най будем щирі...“ (1965 року), — майже минув. Нині кращі поети опускаються в штольні людського життя, пізнання, власних психологічних відчуттів“ [46, 143], досягаючи поруч з „атрибутивним і інтелектуального розповнення вірша“ [46, 143].

Багатство асоціацій, породжуваних ранньою поезією Бориса Нечерди, було не тільки поміченим авторами критичних статей, але й викликало дискусію, предметом якої було — добре це було чи погано? — і для утвердження поета як непересічної особистості в сучасній українській літературі, і для її модернізації. Дискусійним пафосом були просякнуті стаття-передмова до збірки „Барельєфи“ „Крила поета“ Григорія В'язовського [5, 5—9], публікація в російському журналі „Радуга“ Б. Єзерської („Из плена мелочей, полунамёков модных“) [13, 167—172] та критичний виступ Олени Никанорової „У лабіринті жанру“ в журналі „Дніпро“ (1967 рік). В останньому з них авторка публікації бере під захист художню своєрідність поем Б. Нечерди „Фашизм“, „Лада“, „Шевченко“ від закидів Б. Єзерської, що, буцімто, в них „новаторство формы часто превращается в самоцель. Жанровая определённость тоже, видимо, относится поэтому к числу „устаревших“ понятий“; що в поему небажано об'єднувати „цикл віршів“ і прозові уривки. Заперечуючи дані тези, Олена Никанорова наголосила: „Хочеться лише зазначити, що серед усього розмаїття можливих поемних форм — „мозаїчна“ спроможна зайняти не тільки рівноправне, а й досить важливе місце. Розвиток і поглиблення цього принципу на рівні сучасного мислення може дати, і треба сподіватися, що дасть, дуже цікаві, насичені філософською думкою твори. Що ж до вкраплень прози у віршовану мову поеми, то це теж видається мені цілком правомірним — якщо, звичайно, вона відповідатиме загальній поетичній атмосфері твору, не порушиватиме її своєю незграбністю чи недоречністю. Це вже справа художнього смаку автора“ [29, 143].

Як бачимо, професійна суперечка про доцільність/недоцільність прозових вкраплень у віршовану форму, якими „грішив“ молодий поет, про поетично-прозові переливи, йому властиві, зародилася давно — ще в середині шістдесятих, — що цілком закономірно привело до чисто прозового фаху поета, який розвивався одночасно з працею над поезією. Недарма в особистому листку по обліку кадрів, заповненому власноруч Борисом Нечердою 11 липня 1984 року, який зберігається в секретаріаті Одеської філії НСПУ, як і у відомостях про члена СП, завізованих Володимиром Гетьманом 19.01.1968 року, йдеться про жанр, в якому працює автор, — поезія, проза, — офіційним місцем роботи якого на той час була Одеська кіностудія художніх фільмів, а посада — штатний сценарист. Окрім газетярської роботи, випало на долю Бориса Нечерди бути редактором Одеського облтелерадіокомітету, відповідальним секретарем Одеської організації Спілки письменників України у коротких інтервалах між перебуванням на творчій роботі. Словом, письменник скуштував різного хліба і спробував себе в різних спеціальностях (од старшого стрілочника вантажно-транспортного управління „Олександрія-вугілля“, до студента кораблебудівельного факультету Одеського інституту інженерів морського флоту, до літпрацівника ряду газет, сценариста кіностудії, праці на телерадіо тощо). Тому-то й здобув великий досвід у знанні різних прошарків суспільства, що потім сконденсувалося у прозові тексти.

Прикметно і те, що третя поетична збірка „Барельєфи“ (Одеса : Маяк, 1967) збіглася за часом написання з розлогим прозовим полотном — романом „Вересень, жовтень, листопад“, який так само датується 1967 роком, але, на превеликий жаль, був опублікований із запізненням чи не на 40 років, бо часи змінилися: короткочасна хрущовська відлига переросла у сильне похолодання. І твір про „богему“, як це кваліфікували б радянські критики, мусив лягти у стіл. тим більше, що вельми багатозначні алюзії, провокуючі розуміння реалій особистісного і суспільного життя тієї пори не тільки на одеському ґрунті, але й українському, що була тією часткою радянської імперії, де завжди вишукували український буржуазний націоналізм і карали на голову, коли навіть не знаходили цієї „бацили антикомунізму“. І це вельми показово для розуміння місця і ролі прозової творчості у спадщині митця, яке надавав їй сам автор.

Як вчувається з інтенцій поета, що був, за характеристикою Василя Стуса, переможцем на поетичному турнірі і вписався в ряд з класиками (П. Тичина, М. Бажан, А. Малишко, В. Мисик) і сучасниками (В. Симоненко, Л. Костенко, І. Жиленко), представленими в збірнику „День поезії“ 1964 року, міг стати рівним серед рівних і серед прозаїків, але судилося це значно пізніше. Амбіції прозаїка, безперечно, трансформували його поезію, надавали їй специфічного звучання, яке помітив Василь Стус у статті „На поетичному турнірі“. Заперечуючи прояви сурогатності і несмаку, зближення з епігонством, зовнішніх виявів романтики, що „часом сприймаються як груба проза“, В. Стус писав: „Нам здається, що ота загальникова романтичність стає на перешкоді дальшого розвитку сьогоднішньої поезії. Більше того: в тому романтизмі є багато консервативного — і в формі, і в змісті. Молодий Рильський і молодий Мисик після епічної поезії Франка додали свій, у кожного окремий, епічний струмінь у нашу українську поезію. Цьому частково прислужився й Малишко... Добре поєднання ліро-епічної стихії частково дав Нечерда“ [45, 153].

І ще одна цитата з цієї праці Василя Стуса: „На мою думку, зразком найдовершенішої композиції в книзі може служити вірш П. Тичини „Срібної ночі“. Дуже вдалу композицію має вірш Л. Костенко і Б. Нечерди“ [45, 150—153]. Така висока оцінка поезії Бориса Нечерди і такий літературний контекст, в якому його творчість уже в 60-х роках фігурувала, свідчили про те, що успіхи молодого автора були не тільки помічені, але й проаналізовані за високими вимогами художності, а не ідеології. Думається, що наснага, яка живилася підтримкою таких побратимів по перу, як Василь Стус, додавала сил і в опануванні іншої сфери діяльності, якою була проза, стиль якої сформувався у Бориса Нечерди і на ґрунті газетярської роботи, під впливом публіцистики, що несла в собі чимало зерен художності, естетичних знахідок, прикметних для прози.

оглядаючи стан вивченості творчості Бориса нечерди, можна зробити лише попередні висновки. І серед них той, що найбільше поталанило у сфері критико-літературознавчого дискурсу саме поезії. І це слушно. Бо і сам митець, і дослідники, які доторкалися до його творчості, визнавали пріоритетність поетичного доробку. За всієї логіки такого стану справ необхідно усе ж врахувати і потенціал, і рівень здійснення його (аж ніяк не завузький) і в такій сфері діяльності митця, як проза.

Творчість Бориса Нечерди — факт доконаний, бо, на жаль, земна його доля вже вивершилася, більше він нічого не напише. тепер має вступити в силу закон накопичення знань про доробок митця-шістдесятника і дев'яностика водночас, осягнення корпусу його творів як художньої системи, що живе за своєю іманентною природою. тому прийшов час копіткої текстологічної роботи. настала пора для інтенсивного осягнення змісту і форми як окремих видань і поетичних збірок (чи текстуальних одиниць, з яких вони складені), так і видрукованих прозових творів Бориса Нечерди, які не вичерпують його спадщину. Ще ряд творів, зокрема автотематичного циклу (як наприклад, „Щоденники“ Бориса Нечерди) поки що недоступні ні для читацького загалу, ні для дослідників. не говорячи про те, що багато часу буде втрачено для осягнення вершин і низин творчості митця, для розуміння цілості її як художньої системи, з якої без шкоди не може бути вилучений анінайменший штрих чи складник еволюції письменника, варто, не посилаючись на суперечки між спадкоємцями і одеським літературним музеєм, рішуче діяти, щоб оприлюднити те, що належить явленій на одеських теренах українській культурі, нашим сучасникам, що виступили прототипами чи фігурантами авторських рефлексій, мистецьких візій Бориса Нечерди, що був, безперечно, митцем від народження і глибокою людиною, що вміла зрити у корінь, доходити до глибин психоаналітики і свого часу, і свого ближнього та дального середовища. На черзі дня має постати й інший рівень аналізу — від рецензій, присвячених окремим збіркам і творам, пора перейти до аналітичної роботи — створення монографічних досліджень, спершу з орієнтацією на три гілки письменницького доробку (поезія, проза, публіцистика), а потім уже (чи одночасно, якщо вдасться!) праці системної — книги про творчість як цілісне явище. Але то справа майбутнього. Нині ж представимо картину рецепції й інтерпретації творчості Бориса Нечерди, як вона вимальовується з надбаного в літературно-критичному дискурсі.

Його художній доробок представляє собою замкнуту систему, в якій діють незалежні закони естетичних інтенцій і їх специфічної реалізації. Його діяльність була багатогранною: відомий і як поет, і як прозаїк, і як талановитий журналіст, і як публіцист широкого профілю, літописець сучасності, і як перекладач з болгарської, грузинської, угорської, російської мов, редактор, наділений багатством духовних емоцій і творчого розкрилля. Його творчість поліфонічна і багатоаспектна за своєю суттю. почавши літературну діяльність у 60-ті роки, у час культурного і літературного підйому, коли, за словами Михайла Слабошпицького, „сп'янілі від весняного повітря „відлиги“, часом категоричні й безапеляційні, „діти двадцятого з'їзду“... намагалися проголосити примат загальнолюдського над класовим, зруйнувати похмурий літературний етикет. закликали до переоцінки всіх цінностей у суспільстві, пропонуючи найвищим мірилом їх зробити передовсім людину“ [40, 4], письменник глибоко сприйняв творчі ініціативи шістдесятників, поставивши їх опорними контрапунктами у своїх творах. Голос Бориса Нечерди, як стверджує Петро Осадчук, „на перших же своїх нотах був почутий не тільки в літературній Одесі“ [30, 2] Але творчий шлях Бориса Андрійовича верстався нелегко з суб'єктивних і об'єктивних причин. Член Спілки письменників України з 1965 року Борис Нечерда, окрім довготривалої журналістської практики, працював певний час відповідальним секретарем СПУ, постійно знаходячись між Сциллою і Харибдою. Маючи „харалужний характер“ (таке означення запозичив Анатолій Глущак з „Слова о полку Ігоревім“ для окреслення стоїцизму і вільнолюбства поета), чи не постійно невлаштований у житейському плані, він був людиною широкої натури, здатний віддати шану всім ветеранам Одеської філії Спілки з нагоди свята чи без неї. Він був наче скроєний і зшитий за критеріями людяності, сформульованими Борисом пастернаком:

Не поступайся ширью.

Храни живую точность: точность тайн.

Не занимайся точками в пунктире,

И зерен в мере хлеба не считай! [3, 456]

На перші поетичні книги „Материк“ і „Лада“, видані 1963 і 1965 рр., відгукнулися не тільки одеські письменники, критики і літературознавці, але й чи не всі товсті журнали в Україні, письменницькі газети Києва і Москви. Григорій В'язовський, Маргарита Малиновська, Валентина Громова, Іван Рядченко, Борис Олійник, Євген Прісовський, Михайло Слабошпицький „Вітали нове ім'я за тією ж шкалою оцінок, яка адресувалась Ліні Костенко, Івану Драчу, Миколі Вінграновському“ [7, 5]. Як згадує вдова письменника Ніна Решетньова, критики писали, що Борис Нечерда „відкрив свій материк поезії“ [27, 1—2]. І це невипадково, адже вже перша книга поезій поставила молодого автора в ряд найцікавіших поетів покоління шістдесятників. Так само поміченими були його подальші збірки — „Лада“ (1965) і „Барельєфи“ (1967), що відкрили літературному світові поета „на диво сповідального, запального і в тій сповіді безжального до себе“ [40, 5].

Привітальне слово знаного поета Івана Рядченка, що передувало першій збірці „Материк“, було лаконічним і водночас репрезентативним з погляду наголошення художніх смаків молодого автора, „високого рівня техніки віршування і пошуків нових форм висловлювання всього того, що хвилює серце; „колючості“ віршів Бориса Нечерди, полемічності і непримиренності до фальші“ [37, 4—5].

У заключних рядках передмови до „Материка“ Іван Рядченко передбачив і нелегку путь, що її доведеться верстати поетові-дебютантові, досягаючи вершин. Загальна атмосфера схвального відгуку про Нечерду надає слову Івана Рядченка ваги доброзичливої підтримки і сприяння, наставлення і побажання щасливої творчої дороги. та варто навести це запрошення до знайомства з шукачем країни „Поезія“:

„Сьогодні на нашій старенькій планеті

нові материки відкривають тільки поети.

Ім'я Бориса Нечерди майже зовсім незнайоме широким колам читачів. В цьому немає нічого дивного — його біографія поміститься на шматочкові паперу, а творчий багаж поки що ледве перевищить два друкованих аркуші. Декілька його поезій промайнули на сторінках комсомольських газет, в журналах „Зміна“ та „Жовтень“. Але поодинокі ластівки не роблять весни, окремі вірші часто губляться в могутньому потоці нашої поезії. Саме тому тільки тепер відбувається перша справжня зустріч поета з тими, для кого він пише.

Борис Нечерда належить до наймолодшого покоління трудівників поетичного цеху. Він народився в 1939 році на Київщині (тут неточність. —В. С.) в сім'ї залізничника і колгоспниці. Закінчив середню школу, працював на будівництві, один час збирався стати моряком, але потім потягнуло до літератури. Пішов в одеську газету „Комсомольське плем'я“, часто бував у різних районах області, працюючи роз'їзним кореспондентом. Це був період накопичення необхідних вражень. Велику роль в творчій біографії поета відіграла літстудія при Одеській філії Спілки письменників. Тут Борис Нечерда знайшов необхідне літературне середовище, навчився вислуховувати і осмислювати критику товаришів.

Тут же, природно, формувались і художні смаки поета.

В останні роки в поезію приходять „призовники“ і „добровольці“ різного віку і почерків, різної міри таланту і відчуття новизни часу. Але кращих з них об'єднує багато спільного: пристрасна громадянськість, правдолюбність, гостра публіцистичність і глибина роздумів. Ще одне: високий рівень техніки віршування, пошуки нових дійових форм висловлювання всього того, що хвилює серце.

З цієї точки зору про вірші Бориса Нечерди не можна говорити як про вірші початківця: любитель поезії зразу відчує впевненість і майстерність в його голосі. Це не значить, звичайно, що читачі не знайдуть тут відгомону мимовільного наслідування, бажання часом сказати занадто вже оригінально. Однак, це тільки труднощі зростання. Є всі підстави сподіватись, що вони з роками зникнуть, і поет остаточно виробить свій власний поетичний почерк. А такий почерк вже відчувається в певній „колючості“ віршів Бориса Нечерди, в його полемічності і непримиренності до фальші. В таких творах, як „Голод“, „Прокладачі електроліній“, „Материк“, „Дівчатка“ і в ряді інших видний не тільки Нечерда сьогоднішній, але й грядущий.

Перед молодим поетом далека і важка дорога. Він вирушає в путь, щоб відкрити людям новий поетичний материк. Відкривачам ніколи не буває легко. Десь попереду випробування і шторми. Але головне в тому, що Борис Нечерда здатний подолати їх. Я особисто не маю сумніву, що з виданням цієї книжки в нашу літературу приходить новий шукач дивних країн, ім'я яким — Поезія. А це завжди хвилююче і радісно, і тому мені захотілось про це сказати“ [37, 4-5].

Водночас далося взнаки і негативне ставлення до молодого поета. Вже у 1963 році (15 листопада) з'явилася стаття Г. Тименка „Материк у тумані“ в „Літературній газеті“, в якій письменника жорстко критикували. Не відмовляючи Б. Нечерді в таланті, анонім, який заховався під псевдо робітника друкарні „Радянська Україна“ Г. Тименка, писав: „Перші вірші першої книжки молодого поета Бориса Нечерди „Материк“ (Одеське книжкове видавництво, 1963) справляють гарне враження, але слідом за цим виникає почуття невдоволення. Авторові подекуди бракує поетичної культури. Він користується вуличними „дотепами“ там, де мова йде про цілком серйозні речі.

У вірші „Молоде вино“ не можна пройти повз такий сумнівний щодо авторської прописки образ:

І продають на Привозі

ув'язнені з бочки сонця...

Хто тільки за останні роки не продавав ті сонця?

Як уявиш — моторошно робиться.

Б. Нечерда намагається наслідувати декого з молодих поетів. Але саме ті поетичні риси, що не заслуговують на це. Окрім згаданого вже „Молодого вина“ таке наслідування вчувається в „Монолозі музичних долонь“, де навіть сама назва свідчить про пряме епігонство.

Є й елементарні недогляди. Наприклад, у вірші „Очі коханої“ вжито вираз „пловчиха“ замість „плавчиха“, у вірші „Танець“ — „газетнику“ замість „газетяреві“, у вірші „Геніальність“ на першому плані фігурує слово „стакани“. Як тут не нагадати авторові про пораду Максима Рильського:

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне

провалля...

А спробуйте збагнути таке авторове захоплення:

Голову під вітер,

як під потоп!

Молодий поет, очевидно, забуває, що користуватися образом можна тільки тоді, коли він визрів у творчій уяві. І не для того, аби лише надати віршеві штучну вагомість.

Ось, наприклад, рядки з вірша „Сонячний шторм“.

Не спи, мій товаришу,

Вересень палить напалм!

В дорогу бери

Усе, що за літо надбав,

Знову між хмарами

По літакових слідах

Через голову міста

Гуси летять,

Як слюда...

Можливо, автор скромно замовчав, що це пародія (і досить вдала) на деякі твори молодих поетів. А коли це не так, то читач перестає вірити в щирість його почуттів. Бо запозиченими образами, темами і навіть думками читача не захопиш.

Б. Нечерда, безумовно, талановита людина. У збірці „Материк“ хвилює пристрасне захоплення поезією життя. Мені здається, що саме турбота про поетичну культуру повинна визначати курс поета до серця сучасника“ [49, 3].

Прийом „анонімної“ критики, приклад якої маємо в наведеному відгуку Г. Тименка, — явище доволі поширене в радянські часи. Смакові відтінки, вишукування невдалих подробиць стилю частогусто заміняли предметну розмову по суті. А на обрії письменницького життя вимальовувалися світлі і чорні хмари. про це йдеться у статті Олекси Шеренгового під інтертекстуальною назвою „лишь начата работа“, взятою з вірша Валерія Брюсова:

Нам кем-то высшим подвиг дан,

И спросит властно он отчёта.

Трудись, пока не лёг туман,

Смотри: лишь начата работа.

І не було перебільшенням спостереження, висловлене вже далекого 1973 року: „...над поэтическим деревом Нечерды уже гремели громы и метались копья критических молний. Бориса Нечерду ругали и хвалили, отвергали и принимали, отрекались и восторгались, словом, в начале семидесятых в поэтическом мире республики — от областной „Комсомольської іскри“, „Літературної України“, харьковского „Прапора“ до львовского журнала „Жовтень“ — Нечерда был на слуху каждого, кто хотя бы мало-мальски думал о поэзии, писал стихи или просто-напросто был в них влюблён“ [53, 4].

І як приклад аналітичного осмислення творчості митця наводяться слова Дмитра Павличка: „.Но дело не в том, сколько выпустил книг поэт Борис Нечерда, — говорил Дмитро Павлычко на одном из заседаний правления республиканского Союза писателей. — Дело в том, что импонирует нам во вчерашнем и сегодняшнем Нечерде. Точная, неслышимая ранее рифма? Многоэтажность образной системы? Есть разные поэты — остро чувствительные, успокоенно-раздумчивые, любящие звонкую концовку и острый психологический конфликт в сердцевине стиха. Но больше всего нравится мне Нечерда, что он поэт мысли...“ [53, 4] (курсив мій. — В. С.).

В інформаційному полі критиків висловлювалися протилежні думки, часто суперечливі. І це нормально. Бо болісний пошук істини, вібрації індивідуальної думки, спільність чи розходження критеріїв оцінки, їх заанґажованості чи неупередженості завжди залишалися в підтексті критичних студій. тим більше, коли мова йде про неординарні речі, про експериментальність художнього бачення митця, яке прагне пояснити інтерпретатор.

так, у статті Анатолія Макарова „Що з чого починається“, написаній як відповідь-роз'яснення на закид читачки з Одеси про конфліктні місця у „Конспекті поеми“ Бориса Нечерди „Хліб наш насущний“, прокоментовано експериментальність авторської стратегії письменника, при цьому наголошено інтертекстуальність як принцип письма: „Як ви вже зрозуміли, перед нами поет дуже сучасний, сміливий експериментатор (як у способі мислення, так і в передачі його на папері, тобто в зовнішній формі). Він залишив далеко позаду себе тих, хто дивував нас ще два-три роки тому. Залишив, проте не зіґнорував. До його заслуг можна віднести й добру обізнаність з тим, що написали та опублікували його колеги. Гарні вірші гідні популяризації й міцного закріплення в читацькій пам'яті. Поет нагадує нам про них, не називаючи, однак, авторів. Він переконаний, що читач і сам знає, чиї це рядки. Так навіть цікавіше відгадувати.

...із моїх грудей

ростуть сонети і шкоринка

хліба.

Тут Б. Нечерда процитував для нас відомий вірш М. Вінграновського, але не точно за книгою, а так би мовити, вільно, своїми словами, напам'ять. Вийшло навіть оригінально.

Або, пам'ятаєте, в одному з сонетів Д. Павличка були такі рядки:

Метафор не шукайте в цьому

вірші,

Хіба що не було у вас батьків

І ви дітей ніколи не взували?

У Б. Нечерди, хоча й знову не дослівно, але загалом правильно передається як сам цей прийом „анти метафори“, так і конкретна його словесна ситуація:

Не шукайте, будь ласка,

в цьому

адже серце

Таки починається з хліба.

Звичайно, прикра неточність, довелося піти на компроміс із контекстом: поміняти окремі слова, а слово „таки“ написати з великої літери. Поетична орфографія розвивається, і ніякі „традиціоналісти“ не зупинять її прагнення до несподіваних ефектів і чисто графічних асоціацій.

Пощастило й І.Драчеві лишити свій слід у „Конспекті поеми“ Б. Нечерди. Скромний, блідий, але все-таки помітний. Щоправда, вислів „Кохаюсь в дорогах! На вістрі меча — мій алкоголь, біль мій...“ не цитується в „Конспекті“. Він поданий тут у вигляді так званої алюзії, натяку і навіть у полемічному плані: „Кохаюсь у безхмарності? Та ж ні!“ [25, 4].

Поетична творчість Бориса Нечерди, в якій автор охоче вдається „до колажних прийомів, поєднуючи в тексті поезію з прозою, фраґментами документів і цитаціями з фольклору“ [40, 16], і особливо його поеми, що мають „примхливо мозаїчну композицію, оригінальний строфічний малюнок і часті „переключення швидкостей“ ритму“ [40, 16], не знайшли відповідного сприйняття критиків, деякі з них відмовляли автору навіть „у володінні жанром поеми“ [40, 15]. мабуть, припускає Михайло Слабошпицький, „тому критика здебільшого так послідовно обминала поета своєю увагою“ [40, 6], хоч рівень його творчості настільки високий, що письменник по праву займає належне місце поряд з такими визначними постатями української і світової літератури, як Іван Драч, Ліна Костенко, Басиль Стус, Басиль Симоненко. За словами Юрія Андруховича, „у другій половині вісімдесятих, коли наше покоління почало знайомитися...в передчутті Великих Перемін, Нечерда возвишався як один із знаків взаєморозуміння чи, краще сказати, один з впізнавальних знаків“ [40, 6].

Складна особистість поета, його внутрішня позиція, що не збігалася з офіційною і котра розходилася з його жорстоким часом, виявились у тому, що з 1972 по 1978 роки Борис Нечерда мовчав, не приймаючи соцреалістичної кон'юнктури. Поет Станіслав Стриженюк висловив думку, що причиною мовчання цих років могло бути те, що поет підтримував знайомство з Василем Стусом. духовно спорідненим був Борис Нечерда і з провідними шістдесятниками — Іваном і Надійкою Світличними (напередодні арешту Івана вони гостювали в Одесі у Бориса, то вже мали змогу наговоритися і щиросердно поспілкуватися), Григором Тютюнником і Петром Засенком, Анатолієм Макаровим і Михайлом Слабошпицьким. отож система помстилася шістдесятникам-нонконформістам. доробок письменника не з'являвся у столичних журналах рівно 20 років (з 1965 по 1985). Лише критики-одесити — Григорій В'язовський, Євген Прісовський, Іван Рядченко і киянин Михайло Слабошпицький — „шукали можливість познайомити читача з творчістю опального поета суттєво і об'єктивно“ [7, 5]. Багато творів Бориса Нечерди, низка його поем були надруковані вперше на сторінках одеських газет „Комсомольське плем'я“ (дане видання було розраховане на чотири області: Одеську, Миколаївську, Херсонську і кримську, яка тоді ще не була автономною республікою), а пізніше — „Комсомольська іскра“, „Вечерняя Одесса“, „Знамя коммунизма“, „Чорноморська комуна“ (потім — „Чорноморські новини“), „Юг“ і часто під псевдонімами Я. Є. Кінь, А. Я. Коняка, Л. Буряк чи чужими прізвищами. Він був названий серед перших лауреатів конкурсу „Людина справи“ 1994 року. А до цього був нагороджений і іншими преміями — імені Миколи Островського, Едуарда Багрицького; був переможцем обласного конкурсу на кращий нарис про працівників міліції, як і премії Громадянського форуму „Одеса“.

Борис Нечерда був поцінований передусім як поет. Індивідуальне начало його поезії, за словами Олександра Щербакова, „всеобіймаюче, торкається і характеру метафоричного мислення, й інтелектуального напруження строфи, непередбаченого розгалуження образів“ [54, 3]. Євген Прісовський відзначав, що Борис Нечерда — „шістдесятник і за поетичною формою, гостроасоціативною, буйнометафоричною“ [31, 241]. Автор статті „Вдячність жаскому життю“ помітив симбіотичну за характером властивість творчості: „Б. Нечерда був не тільки ліриком, а й епіком та ліро-епіком“ [31, 241]. На це вказує і Михайло Слабошпицький, відзначаючи, що Нечерда належить „до того рідкісного типу авторів, яким однаково близька і акцентна, і непрограмована поезія. Він успішно поєднує, здавалося б, зовсім непоєднувані стильові манери: „химерний гротеск“ і „чистий“ ліризм, викличну прозаїзацію, власне, „депоетизацію“ поезії і сувору канонічність сонетної форми, йому однаково близькі балада з її динамічно розвиненою фабулою і повільний плин медитації. Нечерда у вірші — то конструктивіст, то вибудовує споруду твору, ніби звіряючись зі своїми „кресленнями“, то лірик... Але в усіх випадках він тяжіє до складної метафорики, майже скрізь відчуваємо екстатичну напругу авторського почуття. У його

текстах органічно співіснують різні лексичні шари, діалектизми й техніцизми, але це не створює враження їхнього сусідства“ [40, 14]. За словами Володимира Гараніна, кожна з книжок поета — „то не кількісний додаток до уже зробленого, витвореного його потужною фантазією, а новий погляд на людське єство, нове ставлення до мікро- й макрокосму, це настійливий пошук нових художніх засобів для висловлення поетичної думки“ [6, 3].

І читачеві переважно відомі його поетичні твори, які ще порівняно мало вивчені, хоч широкий і неосяжний світ письменника, його оцінка навколишніх реалій, роздуми про місце людини у цьому житті знайшли глибоке вираження на сторінках його поетичних збірок. Як зізнавався Юрій Андрухович, „той могутній імпульс, що йшов від не зовсім типового шістдесятника Нечерди... залишився незабутнім“ [1, 3], — як і його поетичні збірки „Материк“ (1963), „Лада“ (1965), „Барельєфи“ (1967), „Поезії“ (1970), „Літак у краплі бурштину“ (1972), „Танець під дощем“ (1978), „Вежа“ (1980), „Удвох із матір'ю“ (1983), „Поезії“ (1984), „Лірика“ (1989), „Вибране“ (1991), „Вибрані твори“ (2004).

Поетична творчість митця 90-х років, представлена „Останньою книгою“, була предметом критичних розмислів і літературознавчих оцінок у ряді статей та інтерв'ю Анатолія Глущака з поетом („Материк Нечерды“, „Харалужный характер“, „Золотий гомін Нечерди“, „Чолом наповненим ясній“, „Десятий круг — турнір не для боянів“, „Незакінчене інтерв'ю з Борисом Нечердою“, „Не справдилась крапка.“), критичних відгуках Анатолія Колісниченка („Прощавай, айсберг „Борис Нечерда“, „Борис Нечерда — скрипка від блискавки“, „Поета духовне воскресіння“), Євгена Прісовського („Вдячність жаскому життю“, „Творча індивідуальність Бориса Нечерди як поета-шістдесятника“, „Віч-на-віч з совістю“), Михайла Слабошпицького („Автопортрет у мінливому інтер'єрі“, „Борисові Нечерді“, „Вибір Бориса Нечерди“), Михайла Стрельбицького („Сентимент про Нечерду“, „Остання книга“ — книга перша! Борис Нечерда. Остання книга: Поезії“), Олександра Щербакова („Свеча на камне“, „Ностальгия по настоящему“) та інших.

Та чи не найкраще висловив суть поезії Б. Нечерди Василь Фащенко у післямові до поеми „При світлі совісті“: „Я давно читаю Б. Нечерду, художника напряжённой нервно-трепетной мысли, требующей сопереживания, которое приходит в результате нелёгкого соавторства. (А иногда и не приходит, и кто в этом виноват, ты или автор, надо каждый раз конкретно разбираться). Истоки его поэзии — не только и не столько в традициях „мыслительного“ слова, они — в живом уме познающей личности, уме чувствующем, ищущем, как говорили в старину, взыскующем града, т. е. идеальных форм жизни. У Б. Нечерды самобытный взгляд на проблему: драма писателя, пропустившего свой звёздный час, не написавшего Главную книгу (но это можно сказать и о тех, кто не совершил открытия или поступка, который бы оставил заметный след в жизни). Иными словами, не совершил предназначенного, а был на это, большое и необходимое, уполномочен народом... Главное в другом: в прозрении раненного ударом совести героя. Пришла пора ему посмотреть правде в глаза: народу необходима истина. Нравственный самосуд вынес приговор: ещё не всё потеряно, для истины нужен „голгофный труд“, работай, как вол, не двоедушничай ни в речах, ни в мыслях, живи максимой: „Всё или ничего!“ [51, 3] (курсив мій. — В. С.).

Моральний самосуд, який чинив Борис Нечерда, щоразу перевіряючи себе і своїх героїв за вищими критеріями витривалості голгофного труда і порядності, був усе ж не виправданий в одному. Головну книгу письменник таки написав, аж цілих дві. Це „Остання книга“ і роман „Квадро“. І навіть тут явив свою приналежність до цеху поетів і прозаїків одночасно.

„Остання книга“, як про це не гірко говорити, була авторською крапкою (Анатолій Глущак) наприкінці творчості, яку письменник на порозі життя і смерті сам зважив на терезах вічності. Він же сам готував її до друку, узгоджуючи з художницею Аллою Крикун, з якою товаришував, обкладинку, відбирав зроблені нею посторінкові ілюстрації й малюнки до циклів. Історія її видання так само неординарна, як і життя поета.

Бо книжка вийшла через рік по смерті Бориса Нечерди. І за цей час багато що змінилося. Так, ряд текстових одиниць було усунено з видання; через те цілісне авторське бачення „Останньої книги“ і його остання творча воля залишилася в архівах приватних осіб, з якими письменник спілкувався наприкінці життя. Змінено було й художника, який мав подбати про книжкове оформлення, а відповідно й ілюстративний матеріал був інший залучений. не говорю про те — виграла чи програла від цього „Остання книга“, — вона просто інша. За задумом Бориса Нечерди, збірка мала відкриватися коротким вступним словом Тараса Федюка — спершу учня поета, а потім друга і сподвижника, оригінального митця, лауреата національної премії імені Тараса Шевченка 2006 року. Та до видання 1999 року ця передмова чомусь не потрапила, хоч, на щастя, збереглася в архіві А. М. Крикун, яка люб'язно надала змогу її надрукувати. Отже, хоч і запізніло, але з радістю надаємо змогу читачам познайомитися з рукописом Тараса Федюка і за його згодою. ось як про поета написав поет у роботі під промовистою назвою „Від „Останньої книги“ і далі“7: „Поет Борис Нечерда написав свою „Останню книгу“. Рукопис готовий до видання і, без сумніву, найближчим часом побачить світ. Не нам, грішним, судити про моторошну відповідність назви книжки крутим житейським загогулинам. Автор так хоче. Має на це право. Щось йому нашіптано Згори. А нам залишається, нищечком перехрестившись, загадувати, аби поет помилився. Хоча надій на помилку небагато, бо такі поети, як Борис Нечерда, не помиляються у відчутті власних життєвих ритмів та вибриків Епохи.

Він стоїть осібно в історії української літератури ХХ століття. Його не загнати в жодну з літературних обойм. Він — „над“ чи, може, „під“, але не „в“. Його вчителі — тіні забутих предків. Його учні... А хто в нашій молодій поезії може доскочити до звання його учня?..

Про існування цього великого поета легше забути, ніж пам'ятати. Так простіше і зручніше. Так спокійніше і легше любити свої недолугі рядки, томики; зблискувати, як золотими зубами, рядочками літературних медалей на відлогах партійно-патріотичних фраків. Тож — забули, як страуси втовкмачивши голови в пісок піскового годинника. Але, з часом, пісок витече і — хоч-не-хоч а треба буде глянути на світ. Глянуть — а там Борис Нечерда, незалежно від того, чи буде його поетична „Остання книга“ останньою чи ні.

Цьому свідчення — нові вірші з рукопису нової збірки“.

Остання (посмертна) збірка поетичних творів Б. Нечерди „Остання книга“ вийшла у січні 1999 року, вразивши своєю ориґінальністю, глибинністю, неприхованою оголеністю почуттів людини, що стоїть перед лицем смерті і тому так тонко відчуває суєтність життя й екзистенційну самотність особистості перед обличчям вічності. Про цю книгу одеського поета Юрій Андрухович відгукнувся так: „Вона про те, що в християнстві називають останніми істинами. вона писалася вже на грані, і тому наскрізь екзистенцій- на. Я не знаю нічого подібного в українській поезії... Справа в тім, що будь-яке істинно поетичне явище повинно залишати таке відчуття унікальності: я не знаю нічого подібного“ [1, 3]. На особливості топіки (системи мотивів) Бориса Нечерди звертав увагу і Михайло Слабошпицький, який окреслив коло самобутніх поетичних мотивів митця: „Вже від перших літературних кроків Нечерда показав себе як поет, у котрого важко рубрикувати твори на так звану громадянську, інтимну й пейзажну лірику. В нього, здається, все дуже особисте: природа, соціальний клімат, інтимні почуття — тісно пов'язані, переплетені між собою, і виокремити з його віршів „чисті“ тематичні острови буває просто неможливо. Таким Нечерда був, таким лишається і сьогодні“ [40, 13].

Оцінюючи поетичне прощання Бориса Нечерди зі світом, визначаючи феномен поета, інший дослідник — Михайло Стрельбицький — вказує на ряд його визначальних особливостей, зокрема — „зреалізовану у книзі здатність поетичного, власне, духовного ясновидіння. Прощальний погляд на світ вияскравлює істинність чи неістинність багатьох узвичаєних речей, взаємин. поет вирушає на пошуки життєвих первнів. Він не відвертається від моторошної картини позаміського звалища. Тануть фізичні сили — на противагу міцніє дух, загострюється духовний зір: подібна діалектика можлива, певне, у характерів виняткових. Тимчасом обставини жорстокі. Адже й на заміське звалище поета пригнала самотність. І не просто самотність, а люта самотність, тихий, малодушний остракізм учорашніх близьких та знайомих, котрі, щойно людина зійшла з колії активного життя та й почала помітно танути з лиця, почали її обминати. Ситуація добре знайома з класичної повісті Л. Толстого „Смерть Івана Ілліча“. Ув „Останній книзі“ вона до краю загострюється специфічною поетичною гіперболою: „Для багатьох друзів я вже вмер... Попри знічені мої спростування чи майже протести, ніхто нічого не хоче й чути про навпаки“. Цими словами відкривається цикл „Уздоров їх, Господи“, а разом з ним і книга. Слова, що й казати, гіркі та печальні, але сил поетового духу вистачає не тільки на захисну іронію й навіть не тільки на те, щоби означених „багатьох друзів“ пожаліти. Він цілком щиро, піклувально починає випрошувати у Господа уздоровлення не для себе — для них же“ [42, 1—2].

Неймовірно трагічне звучання кожного слова „Останньої книги“, як і концептуально вагомих екзистенційних і буттєвих її вимірів, не полишає, коли доторкнешся до сторінок збірки. Окрему одиницю тексту можна накладати на біографічний контур життя поета попередніх і останніх літ, співвідносити з творчою і всякою атмосферою Одеси і країни у системі координат „пост“, відшукувати риси прогресу і диґресії у розвитку української культури в контексті і без такого — і скрізь відшукаєш найбільший набуток: розуміння ритмів життя в кратерах вулканічних вибухів епохи, побачиш простягнуту руку підтримки нині сущій людині у вихорі вітрів зламного часу.

Ілюструючи „останню книгу“, вчитуючись у її зміст і форму, скульптор та художник Микола Степанов прагнув освоїти слово поета в іншій формі мистецтва — книжковій графіці. Тим часом свої роздуми про сприйняття він залишив і в слові надрукованому. Вчитаємося в слова ілюстратора ще й тому, що це чи не останній відгук про „Останню книгу“. Тим часом у критичному дискурсі, як і в квітникарстві — найдорожча квітка, яка зацвітає першою і відходить останньою. Саме тому наведемо, як і передмову Івана Рядченка до першої книжки „Материк“, так і Миколи Степанова до „Останньої книги“ повністю. Тим більше це важливо, що саме Микола Степанов став скульптором, який безкоштовно виготував пам'ятник Поетові з власного матеріалу — біло-чорного мармуру.

„Когда я читал „Останню книгу“, а начал ее читать еще при жизни поэта (мы в последнее время встречались с ним по поводу альманаха „Човен“, который он редактировал) и после, когда по просьбе дочери Бориса Андреевича взялся иллюстрировать книгу, когда пришлось проникнуться более глубоко, меня не покидало странное чувство — будто я лечу с огромной высоты, падаю, касаясь уступов, камней, кустов, иногда задерживаюсь, цепляясь руками, затем отпускаю руки и снова лечу, и нигде мне не хочется задержаться. И все же мне больно, и отхватываются от меня клочья, и чем больней, тем желаннее мое падение до самой основы бытия, до самого молчания, когда ты можешь воскликнуть: „Я вільний...“.

Душа поэта тем примечательна, что может вместить в себя много страданий и чувств. Диапазон этой способности у Нечерды чрезвычайно широк. От самых „Увалищ позаміських, де вітер свіжує покидьки“, до самых „позанебесных“ дум — „шкода до спазмів у горлі Христового труду й учень“ (он — жалеет Христа!).

и в этом пространстве души, не имея особой привязанности к сему, разве что к случайному кусту чертополоха, напомнившему ему „Савла або Павла“, — ему более всего мило было состояние между небом и землей — „до примусового викиду парашута“. Его поэзия — состояние мятущегося духа, с предельной откровенностью взрывающего все границы дозволенного и недозволенного. И еще. Пронзительное одиночество в этом несовершенном мире. По-мальчишески скрывающий обиды, его лирический герой „понад усе“, скрывающий нежность и слезу под сардонической улыбкой, заканчивает книгу и свой жизненный полет благородным, великодушным, прощальным: „Животійте, братове! Розкошуйте, сестри!“. и этот аккорд особенно сильно звучит, становясь и разгадкой, и ключом к пониманию.

Читать, соприкасаться с той неприкаянностью, я бы сказал, с лермонтовской одинокостью, — при всей нелегкости в чтении (Нечерду надо „открывать“) — это быть в состоянии глубокого раздумья. Он заставляет чувствовать глубоко и небанально.

Борис Нечерда остался верен себе до конца. Он — поэт-новатор. Его стих звучит вольно и естественно, как река или ветер. Порой его стих умолкает. и это молчание поэтичней, красноречивей любой римфотрескотни. „Про все вже сказано і не тепер, і не нами“ {„Уздоров їх, Господи!“).

И все же Нечерда велик в слове.

Слово он чувствовал так, будто присутствовал при его рождении, когда оно еще состояло из мычания, шороха, грома, взгляда травы, топота копыт, плеска воды. В том, как он владел словом, может, и заключается его литературный подвиг. Он чуял слово, слышал слово. Слово в нем жило, как в звере живет инстинкт.

Як сяє ріка! Чуйте, як піє сич

Оканьці своїй у пору свайб!

І з яким хряском ламаються терези,

Рівноваги від струмовіння зваб!

Кажется, Нечерда — исключительное явление в украинской поэзии. Читать его — это труд и наслаждение. Читать его — это постоянно открывать что-то нежданное и новое.

Я десятки раз перечитывал его, и каждый раз как будто впервые. Точность (снайперская) его поэтического чувства удерживает его на уровне высокого мастерства. Его образный метафорический набор для художника богат невероятно! к нему можно возвращаться и возвращаться.

И в этот день памяти поэта Нечерды, в день выхода в широкий мир его „Останньої книги“, переполняющее меня чувство лучше не выразить, чем словами самого поэта:

Іще нічого не втрачено,

Сестро моя, Україно!

Так говорит тот, на кого можно положиться. Хоть ему и было невыносимо тяжко: так, „дуже небагатьом“ он выразил благодарность, было слишком мало тех, в ком он находил понимание. и несмотря на это, Нечерда все же вложил свой драгоценный камушек в лик украинской поэзии, и этот камушек не менее значим, чем камушек Леси Украинки или Павла Тычины, или Максима Рыльского. и народ-языкотворец может смело гордиться своим сы- ном-подмастерьем“ [41, 3] (курсив мій. —В. С.).

„Любов, самотність і смерть. Це три головні змістові орбіти, якими рухається соціально-філософська думка печалі автора, спрямована на вищий суд справедливості“ [24, 3], — зазначає Олена Логвиненко, характеризуючи поетичну творчість автора (курсив мій. — В. С.). Формально саме за останню книгу Борисові Андрійовичу Нечерді (посмертно) 2000 року була присуджена Національна премія імені Тараса Шевченка. Але це було б неможливо без урахування всього творчого доробку митця, всіх його поетичних збірок і корпусу прозових книг (щоправда, поки що не виданих бодай в окремому томі, тим більше — після належної текстологічної роботи, віднайдення й упорядкування рукописів).

І хоч про поетичний доробок Бориса Нечерди чимало сказано, але далеко не все. отже, проблема вивчення творчості митця аж ніяк не закрита, бо літературознавчі і мовознавчі студії тільки розпочато, але не вичерпано. Попереду ще дальня дорога осягнення феномену митця — родом з Полісся, та одесита за місцем духовної самореалізації, в творчості якого зійшлися образи лісу, степу і моря у химерно вибагливій формі.

Ще менше поталанило прозовому спадку поета, що був автором великих прозових форм — повісті „Оксамитовий сезон“, трьох романів, зовсім не вивчених, хоч, як твердив Б. Нечерда, за його власним зізнанням, „прозу писав давно“ [8, 1]. Про написання повісті „Оксамитовий сезон“ на початку вісімдесятих років і публікації її в тодішній газеті „Знамя коммунизма“ згадував Володимир Гаранін, щоправда, відносячи її до розряду документальних творів. Дану повість було опубліковано вперше (і єдиний раз, хоч вона характеризується читабельністю й наснаженістю одеським колоритом, цікавим у загальноукраїнському контексті) в перекладі російською мовою Ольги Данилової (другої дружини поета) 1985 року, починаючи із жовтневих номерів газети „Знамя коммунизма“ і закінчуючи грудневими. Прикметно ще одне: це справді повість, але не документальна, по-перше, а по-друге, — на її основі виріс роман „Смерть кур'єра“. її можна розглядати як перший варіант детектива. Проте є у письменника і документальна повість „Полум'яні сорокові“ (1975), що об'єднує нариси про героїв оборони Одеси (наприклад, про Зіновія Яковича Березняка, котрий вижив, усупереч тяжкому пораненню, хоч і втратив зір, але став доцентом Одеського державного університету, виховуючи нові кадри спеціалістів і науковців), про розвідників; солдатів і офіцерів; залізничників, які поставляли снаряди Сталінградському фронту; про учасників блокади Ленінграда; про льотчиків-винищувачів; про медичну сестру на фронті; про матросів; про винаходи морських офіцерів; про Корсунь-Шевченківську битву як Сталінград на Дніпрі; про кінооператора, прізвище якого невідоме; письменника Я. П. Сікорського; про штурмовий десант; про бої на Будапештському плацдармі та багато інших епізодів Великої Вітчизняної війни. Опублікована у всіх номерах „Комсомольської іскри“ впродовж 22 лютого — 9 травня 1975 року, розпочата вступною розповіддю, що має аналогічний до назви заголовок, документальна повість дає панорамну картину героїчних дій подвижників війни, в якій вписаною є доля вихідців з одещини, котрі воювали на різних фронтах, і боїв на теренах південного краю України, на підступах до Одеси і в Чорному морі.

Як бачимо, прозова творчість письменника — яскравий феномен, що посутньо вирізняється своєю художньою палітрою і символікою, специфікою системи організації творів, духовною вагою ідей, котрі проросли з культурного ґрунту шістдесятницва. Тому концептуально вагомим є прагнення розглянути індивідуальну манеру письма, проаналізувавши риси, прикметні для твору „Вересень, жовтень, листопад“, пригодницького роману „Смерть кур'єра“ і „Квадро“, який, за словами автора, „про переддень майбутнього, п'ятого перевороту“ [8, 3], закінчений „через три тижні після серпневих подій 19—2і числа“ [8,3]. Як наголошує Володимир Гара- нін, Борис Нечерда „наблизився... до вищих екзистенційних вершин, що могло подарувати нам у подальшому небачені досі потужні вулканічні виверження“ [6, 3].

У 2000 році Лігою українських меценатів, редакцією журналу „Київ“ і Одеською організацією Національної спілки письменників України встановлено всеукраїнську літературну премію імені Бориса Нечерди. Журі присуджує її за самобутні художні відкриття й утвердження нових напрямків в українській поезії. У своїй оцінці творчості письменника Дмитро Кремінь стверджує, що „посмертна премія Бориса Нечерди, посмертна премія Вілена Калюти в номінації „Кінематографія“ — це. виняток із правил. Але й видатному поетові-шістдесятнику, й геніальному операторові бодай посмертно віддали належне... Поезія Б. Нечерди, його роман „Квадро“ залишаться надовго“ [22, 3].

Натомість творчість Бориса Нечерди, митця європейського і світового рівня, — оригінальна, своєрідна, не оцінена ще належним чином ні українським читачем, бо тиражі творів не такі вже й великі, щоб не сказати — мізерні; немає й системного філологічного коментаря і сумлінного дослідження, хоч його творчість викликала і викликає серйозний резонанс у культурі України і за її межами. Та й не усе опубліковано. Контекстуальне вивчення творчості поета і прозаїка — дуже перспективний напрям дослідження, який поки що навіть не вступив у стадію постановки. Отже, за встановленням і осмисленням контактних і типологічних зв'язків корпусу творів Бориса Нечерди з набутками інших майстрів Слова, особливо шістдесятників, за зіставлювальним аналізом — майбутнє. Розв'язання наукової проблеми „Проза Бориса Нечерди і європейський контекст“ відкриє нові горизонти осягнення української літератури як літератури органічно європейської, що навіть у роки тоталітарного режиму вибивалася з-під канонів соціалістичного реалізму і прагнула до діалогічності звучання і розуміння загальнолюдських проблем.

Прикметно, що Станіслав Конак згадував розповідь приятеля Бориса Нечерди, Данїїла Шаца, який побував на ювілейному зібранні, присвяченому 60-річчю з дня народження поета, у липні 1999 року. Даніїл Шац відчув тоді, як сприймається творчість одесита в еміґрації, далеко за межами України, під час його поїздки до канадського міста торонто, де зустрічався з українською діаспорою. У бібліотеці общини українця „чемно запросили до однієї зали, де розмістилась велика виставка поезій Бориса і його гарний портрет“ [21, 2]. Отже, ім'я письменника популярне не лише на теренах материкової України, але й за кордоном, передусім у Канаді, відоме воно і в Болгарії, Румунії, Америці. В Україні ж, хоча поезія Бориса Нечерди вже отримала високу оцінку в літературі, з прозою український читач досі мало знайомий. Між тим романи одеського автора — багатогранні, багатоаспектні, художній світ його прози — складний і неоднозначний, він являє собою багаторівневу і багатоелементну систему.

На окрему і розлогу розмову заслуговує і цілісне дослідження художньої специфіки усієї спадщини письменника, причому без спрямлень і спрощень, без декларативного захвалювання, натомість системного вивчення, спершу на рівні мікропоетики, а далі — з перспективою на посутні узагальнення. Бо цілком закономірно час передмов і післямов до творів і збірок Бориса Нечерди, їх рецензування має змінитися іншою дослідницькою стратегією і тактикою.

І все ж наведені джерела про творчість Бориса Нечерди свідчать про домінування критичного дискурсу над літературознавчим, що, як відомо, є другим етапом в осмисленні творчості митця. Слушною є думка Миколи Ільницького: „критика, навіть „критика поетичним словом“ (за формулою Ю. Шереха), завжди тенденційна: критик відстоює свій символ віри, свій ідеал, заперечуючи ідеал опонента. То вже історикові літератури доводиться шукати баланс рівноваги — із часової перспективи“ [16, 71] (курсив мій. — В. С.).

Для повного й глибокого розкриття й осягнення творчості письменника, відкриття його глибоко символічної, філософської прозової творчості потрібні зусилля багатьох фахівців. Отже, суперечностей в оцінках вистачає, але сама тема „Творчість Бориса Нечерди“ ближча до початку системної розробки, ніж до стану підведення підсумків, тим більше остаточних, і, здається, рушати в путь літературознавчого і монографічного дослідження треба якнайскоріше, бо, відомо, багато матеріалів в історії літератури губиться і забувається, довго-довго чекає своєї черги. Тим часом лакуни множаться, а час багато що руйнує і навіть відсуває в таку далеку перспективу, з якої немає вороття.

Список використаних джерел

1. Андрухович Юрий. В конце недолета // Юг. — 1999. — 20 апреля. — С. 3.

2. Білецький Платон. Козак Мамай як тема, образ і алюзія у кольорі та слові // Урок української. — 2006. — № 1—2. — С. 47—48.

3. В поисках Смысла. Мудрость тысячелетий. — М. : ОЛМА-ПРЕСС, 2005. — С. 456.

4. Вязовский Григорий. Творческий поиск и... равнодушие. Статья третья // Вечерняя Одесса. — 1975. — 24 февраля; Крила поета: Передмова // Нечерда Б. Барельєфи. — Одеса : Маяк, 1967. — С. 5—9; Пошук поетичної виразності: Післямова // Нечерда Б. Вежа : Вірші та поеми. — Одеса : Маяк, 1980. — С. 68—69.

5. В'язовський Григорій. Крила поета. — Одеса : Маяк, 1967. — С. 5—9.

6. Гаранін Володимир. Гармонія поетичної світобудови // Чорноморські новини. — 1999. — 8 липня. — С. 3.

7. Глущак Анатолій. Золотий гомін Нечерди: Починається ювілейний рік поета // Вечерняя Одесса. — 1998. — 26 декабря.

8. Глущак Анатолій. Харалужний характер // Вечерняя Одесса. — 2000. — 7 марта; „чолом наповненим ясній...“ (Інтерв'ю з поетом А. Л. Качаном про Б. А. Нечерду) // Вечерняя Одесса. — 2000. — 22 июля.

9. Глущак Анатолій. Харалужный характер // Вечерняя Одесса.— 2000. — 7 марта. — С. 5.

10. Держко Олеся. Козак Мамай як тема, образ і алюзія у кольорі та слові // Урок української. — 2006. — № 1—2. — С. 46—47.

11. Дончик Віталій. Шлях до правди // Радянське літературознавство. — 1989. — №5. — С. 8—9.

12. Дузь Іван. На магістралях перебудови // Горизонт. — Одеса, 1988. — С. 8; Сузір'я талантів // Горизонт. — Одеса, 1982. — С. 10.

13. Езерская Б. Из плена мелочей, полунамёков модных. // Радуга. — 1966. — №6. — С. 167—172.

14. Засенко Петро. Ярешківський одесит, або Мамай без коня // Київ. — 1999. — № 9—10.

15. Зленко Григорій. „Квадро“ — роман-прозрение // Аргументы и факты. Плюс. — 1996. — № 14 (74). — С. 7.

16. Ільницький Микола. Марґінальність чи зміна парадигми. — СІЧ. — 2007. — № 10. — С. 71.

17. Ільницький Микола. Простота барельєфа // Жовтень. — 1968. — № 3.

18. Іов Іван. „...Й заспіває четвертим голосом“ // 192 сходинки. Випуск, присвячений 60-річчю поета. — 1999. — № 7. — С. 2.

19. Колисниченко Анатолий. Поэт, уходящий в миф // Вечерняя Одесса. — 1998. — 14 июля (№ 109). — С. 3—4.

20. Колісниченко Анатолій. Борис Нечерда — скрипка від блискавки // Чорноморські новини. — 1998. — 17/ІІ. — С. 3.

21. Конак Станіслав. Непогамовний жар поезії. З ювілейного зібрання, присвяченого 60-річчю з дня народження поета Б. А. Нечерди // Чорноморські новини. — 1999. — 27 липня. — С. 2.

22. Кремінь Дмитро. Іванова хресна дорога, або шлях до слави // Радянське Прибужжя. — 2000. — 13 квітня. — С. 3.

23. Ласло-Куцюк М. Українська радянська література. — Бухарест : Мультиплікаційний центр Бухарестського ун-ту, 1976. — С. 26, 181, 187.

24. Логвиненко Олена. „Для багатьох друзів я вже вмер.“ // Чорноморські новини. — 1999. — 8 липня. — С. 3.

25. Макаров Анатолій. Що з чого починається // Літературна Україна. — 1966. — 27 грудня. — С. 4.

26. Малиновська Маргарита. Дорога на материк: Силует поета // Прапор. — 1970. — №7. — С. 41—44.

27. Материки Бориса Нечерди // Думська площа. — 2000. — 17 березня. — С. 1—2.

28. Нечерда Борис. Нотатки до прози // Думська площа. 192 сходинки. — 1999. — 15 липня. — С. 3.

29. Никанорова Олена. У лабіринті жанру // Дніпро. — 1967.— № 1. — С. 143.

30. Осадчук Петро. Переможець свого часу // Чорноморські новини. — 1999. — 16 жовтня. — С. 2.

31. Осадчук Петро. Позначена вічністю // Слово Просвіти. — 2000. — 2 лют.

32. Осипенко Валентина. „Обираю... цілу планету“ // Юг. — 2006. — 14 января. — С. 16.

33. Білоцерківець Наталка. Остання книга Бориса Нечерди // Українська культура. — 1999. — № 7. — С. 33.

34. Прісовський Є. М. Вдячність жаскому життю // Літературна Одеса. — 2000. — № 1/2 (5/6). — С. 241.

35. Прісовський Євген. Схвильований роздум поета // Вітчизна.— 1966. — № 7. — С. 176—181; Чесний хліб мистецтва // Комсомольська іскра. — 1967. — 26 жовтня; Віч-на-віч з совістю // Вечерняя Одесса.— 2000. — 13 квіт.

36. Приступенко О. [Передмова до уривку з повісті Б. Нечерди „Золотий період художника“] // Комсомольська іскра. — 1968. — № 100.— 24 серпня. — С. 3.

37. Рядченко Іван. Знайомтесь: Борис Нечерда! // Нечерда Борис. Материк. — Одеса : Одеське книжкове видавництво, 1963. — С. 4, 5.

38. Рядченко Іван. Вторая книга // Литературная газета. — 1966. — 23 апреля.

39. Салига Тарас. У глибинах гармонії // Жовтень. — 1986. — № 1. — С. 118; Відлитий у строфи час. Здобутки і втрати поемного жанру // ЛУ. — 1985. — 24 жовтня. — С. 6.

40. Слабошпицький Михайло. Автопортрет у мінливому інтер'єрі // Борис Нечерда. NB. Вибране. Поезії. — К. : Дніпро, 1991.

41. Степанов Николай. „Остання книга“ Бориса Нечерды // Юг.—1999. — 26 января. — С. 3.

42. Стрельбицький Михайло. „Остання книга“ — книга перша! Борис Нечерда. Остання книга: Поезії // Сходинки. — 1999. — № 7. — 15 липня. — С. 1—2.

43. Стриженюк Станислав. Мир вдохновения // Вечерняя Одесса.— 1975. — 18 апреля.

44. Стриженюк Станіслав. Ув оці істини // 192 сходинки. Випуск, присвячений 60-річчю поета. — 1999. — № 7. — С. 4.

45. Стус Василь. На поетичному турнірі // Дніпро. — 1964. — № 10. — С. 153.

46. Стус Василь. Най будем щирі // Дніпро.— 1965. — № 2.— С. 142—150.

47. Сушинський Богдан. Розкрита книга: Про „Останню книгу“ // Літературна Україна. — 1999. — 1 квітня. — С. 3.

48. Твори письменників України. Проза // Художня література. Критика. Літературознавство. Рекомендований бібліографічний покажчик. 1991. — К., 1992. — С. 6.

49. Тименко Г. Материк у тумані // Літературна Україна. — 1963. — 15 листопада. — С. 3.

50. Палієнко М. [Інтерв'ю з Н. Решетньовою] // Думська площа.— 2000. — 17 березня.

51. Фащенко Василь. Послесловие // Вечерняя Одесса. — 1983. — 10/ІІІ. — С. 3.

52. Федюк Тарас. Зледеніння. „Квадро“ — новий роман знаного поета // Чорноморські новини. — 1996. — 3/ѴІІ. — 3.

53. Шеренговий Олекса. „Лишь начата работа“: Штрихи к портрету Бориса Нечерды // Вечерняя Одесса. — 1973. — 21 декабря. — С. 4.

54. Щербаков Александр. Свеча на камне // Одесские известия. — 2000. — 1 авг. — С. 3.


1 Жиленко І. Homo feriens / Ірина Жиленко. — К. : Смолоскип, 2011. — С. 722.

2 Приступенко Олег Федорович (15 квітня 1931—28 вересня 1992) працював головним редактором молодіжної газети „Комсомольська іскра“ наприкінці 60-х років, будучи направленим зі Львова до Одеси ЦК КПУ для посилення роботи в Одеському регіоні. Як згадують працівники газети, він не втручався без причин у внутрішні справи кожного, нікого не „ламав“, довго придивляючись і пізнаючи проблеми, коректно допомагав їх вирішувати. Про Олега Приступенка йдеться у статті журналіста Миколи Ільницького, написаній про Володимира Маняка („Талант, якого не забути“ // Літературна Україна. — 2007. — 27 липня. — С. 7), де двічі згадується добрим словом редактор львівської газети: „Та ось редактором молодіжки став Приступенко. Він і взяв Маняка у редакцію. Наші робочі столи опинилися поруч. Іноді Приступенко давав свою „Волгу“ для поїздки у відрядження.“ Прикметно, що донька Олега Приступенка — Тетяна — успадкувала батьків фах: маючи кандидатський ступінь, працює викладачем і проректором Інституту журналістики Киівського національного університету імені Т. Г. Шевченка.

3 Цитуємо мовою публікації.

4 Про „срібну кулю“ як питомий спосіб винищення зла оригінально йдеться у статті Бориса Нечерди „Опер“ — птица серебряная“ про капітана міліції І. Г. Григоренка (Знамя коммунизма. — 1985. — 11 июля. — С. 3).

5 Серед новітніх публікацій цієї жанрової моделі слід назвати „Нить пам'яті нетлінна“ (Діалог-триптих з Борисом Нечердою) Бориса Янчука // Море. — 2007. — №2. — С. 163—171.

У ній ідеться про три знакові, з погляду автора, епізоди особистісного спілкування: знайомство 1965 року в Ірпінському будинку творчості на нараді молодих літераторів, котрі вже мали власні перші-другі книжки; співпраця в Одеській філії Спілки письменників України, коли Нечерда був її відповідальним секретарем, а лікар за фахом і митець за покликанням, прозаїк Борис Янчук влився в її ряди, переїхавши з Миколаєва до Одеси; і, нарешті, епізод гастрономічного козакування в Києві разом з Григором Тютюнником, Борисом Олійником, Євгеном Гуцалом, Петром Федотюком. Висновок мемуариста — лаконічний: „То був геній! І цього досить.“ (Море. — 2007. — № 2. — С. 171).

6 Ґрунтовніше на аналіз, що міститься у статтях Н. Білоцерківець і П. Осадчука, як і багатьох інших учасників літературно-критичного дискурсу про Бориса Нечерду, посилаюся в тексті цієї лекції.

7 Рукопис передмови Тараса Федюка, яка не увійшла до першого видання „Останньої книги“, публікується вперше.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.