Всі публікації щодо:

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА - КОМПЕНДІУМ - Валентина Саєнко 2014

РОМАН-МІСТИФІКАЦІЯ ВАЛЕНТИНА ТАРНАВСЬКОГО МАТРІОПОЛЬ - ВИБРАНІ ЛЕКЦІЇ

Самобутні письменники, оригінальні митці в сукупності творять ту духовну субстанцію, яку називають літературою. І щоб зрозуміти бодай якоюсь мірою, що ж являє сьогодні література, необхідно пізнати творчу особистість чи не кожного з тих, хто її продукує і виступає її конкретним індивідуальним уособленням і вираженням. однією з таких творчих особистостей був і залишається Валентин Тарнавський (9 квітня 1951 — 9 липня 2008) — відомий письменник, журналіст, лауреат премії імені Андрія Головка, на жаль, досі мало поцінований, хоча був „розвідником прийдешнього“.

творчість письменника заслуговує на увагу вже тому, що вона дає достатні підстави для узагальнень про нові віяння, тенденції у нашій українській прозі періоду суспільного застою — у час активної дії покоління вісімдесятників, яке охрестили „тихим поколінням“. Ці нові тенденції є достатнім свідченням того, що українська культура, і зокрема література, виходила зі стану заблокованості. Українська література межі тисячоліть уже не являє собою уніфіковану стильову єдність, розмаїтішою стала жанрова палітра: відновлено традиції фантастичного, химерного роману („Самотній вовк“ Володимира Дрозда), умовно-фантастичного, химерно-гротескного (трилогія Євгена Гуцала „Позичений чоловік“, „Приватне життя феномена“, „Парад планет“), філософського роману („Дім на горі“, „Три листки за вікном“ Валерія Шевчука), твору-анти- утопії (в тім числі й антифеміністичного), зразків необарокової і неоготичної прози тощо.

Питомою властивістю цієї літератури є готичні риси, про які свого часу цікаву розвідку написав Валерій Шевчук. Як зазначено у „Літературознавчому словнику-довіднику“ Nota Bene, „в українській літературі ХХ ст. готичність перетворюється у химерність, „з химерами“, „чортівнею“, „козацькими пригодами“. Елементи химерності притаманні творам Олекси Стороженка, Майка Йогансена, Івана Сенченка, Олександра Ільченка, Василя Міняйла, Володимира Дрозда, Павла Загребельного, Володимира Яворівського; прикладом химерного роману є дилогія В. Земляка „Лебедина зграя“, „Зелені млини“¹.

Серед цієї плеяди письменників Валентин Тарнавський вирізняється жанровою і стильовою оригінальністю творчого світосприйняття і світовираження, високою культурою письма, що зумовило читабельність його творів.

Біографія прозаїка вкладається у кілька рядків. народився 1951 року на Буковині (у м. Заставні, чернівецької області). Закінчив київський університет; працював журналістом, на видавничій роботі, в редакції журналу „Київ“. Дебютував повістю „міські мотиви“ у журналі „Київ“. 1983 року вийшла друком збірка під аналогічною назвою, до якої увійшли, крім однойменної повісті, оповідання „Пуд солі“, „Довгограюча“, „Уїк-енд“, „деДрево життя“, а також повість-феєрія „Дисертація“, яка перекладена російською мовою і має назву „Цвет папоротника“.

Ранні твори Валентина Тарнавського написані по-різному. Так, „Міські мотиви“ — в традиційній, конкретно-реалістичній манері письма, а „дисертація“ побудована на художній умовності, на фантастичних елементах.

Пізніше цей другий — умовний — струмінь подолає традиційну реалістичність письма, і з'являться твори, у структурі яких фантастика і химерність, елементи містифікації, сполучені з міфопоетикою, відіграватимуть провідну роль. Серед них — „Нуль“ (надруковано в журналі „Київ“, № 3, 1985), оповідання російською мовою „Фарфоровый остров“ („Радуга“, № 7, 1987), гостросюжетний фантастичний роман „порожній п'єдестал“ і роман-містифікація „Матріополь“ (Київ, № 3—4, 1992, окреме видання вийшло в „Українському письменнику“ 2003 року). Читачів і інтерпретаторів творчості митця порадувало перше посмертне видання творів Валентина Тарнавського „Порцеляновий острів“ (Київ: Преса України, 2013), в якому зібрані повісті й оповідання (упорядник і автор післямови „розвідник прийдешнього“ Володимир Даниленко). Та це, звісно, не вся творча спадщина письменника- інтелектуала, який умів сатиричний дискурс одягти у міфологічні шати, надати йому універсального характеру, зберігаючи національну самобутність у поєднанні з блискучим знанням античності і культурних архетипів. Своєї черги чекають на перевидання і сучасну інтерпретацію романи — „Порожній п'єдестал“ і „Матріо- поль“, які характеризуються не лише читабельністю і вмінням говорити про серйозні проблеми у контексті сміхової культури, але й актуальністю динаміки мистецьких досягнень української літератури по шляху європеїзації у сфері інтелектуального роману і твору-симбіонта.

Вивчення творчості Валентина Тарнавського розпочато рецензіями Володимира Панченка², Павла Рудякова³, Михайла Стрельбицького⁴, Юрія Коваліва⁵ на збірку „міські мотиви“ та статтею Зіновія Легкого⁶ про роман „Матріополь“.

Дослідження збірки „Міські мотиви“ здійснювалося зазначеними авторами переважно на рівні тематики та аналізу системи персонажів з окремими зауваженнями щодо стилю і літературних впливів на письменника.

Висновок щодо героя, поставленого у центр зображення першої прозової збірки, є одностайним: це так званий „антигерой“ (у „Міських мотивах“ — Ю. Заброда, у „Дисертації“ — Хома Водянистий). Усі рецензенти зійшлися на тому, що автора цікавлять процеси психологічної адаптації в урбаністичних умовах учорашніх сільських юнаків, які приходять на студентські лави, у лабораторії наукових закладів, на кафедри інститутів та університетів. Ці молодики будь-що, „правдами і неправдами прагнуть потрапити в омріяні „вищі сфери“, у те казкове „задзеркалля“, яке, одного разу відкривши перед нашими героями свої принади, кличе до себе обіцянкою легкого, розкішно влаштованого життя, високим становищем та комфортом“⁷

Але не всі автори розвідок про ранню творчість прозаїка одностайні в оцінці її вартості. Д. Деркач, наприклад, вважає, що Валентин Тарнавський приєднався до існуючої у 80-ті роки міської тематики, нічого нового не внісши своїми творами. Критик дійшов такого висновку: „На початку 80-х рр. у кількох прозаїків з'являються твори — „Самотній вовк“ Володимира Дрозда, „Молоко-молоко“ Анатолія Дімарова, „Щастя“ Юрія Щербака, „Аристократ із Вапнярки“ Олега Чорногуза, „Міські мотиви“, „Дисертація“ Валентина Тарнавського, — головний герой яких — „маргінальна“ особистість — такий собі „сучасний Растиньяк з Вапнярки, який намагається завоювати столицю“⁸.

Павло Рудяков побачив інше — у творчості Тарнавського „помітно відчутна орієнтація на творчий досвід Павла Загребельного“⁹, яка проявляється у провідному принципі побудови „Міських мотивів“ і „Дисертації“—дихотомії, постійній двочленній побудові кожного елементу оповіді. Це стосується і композиції його творів (відповідниками якої в українській літературі Павло Рудяков вважає композицію таких творів, як „Звенигора“ Олександра Довженка, „Циклон“ Олеся Гончара, „Диво“, „Розгін“ Павла Загребельного), і образної системи.

Увагу Михайла Стрельбицького привернув Валентин Тарнавський „ґрунтовністю побутописання, яка не суперечить ліризму“1⁰. Його зауваження щодо стилю письменника виявляються цікавими: автор розвідки характеризує письмо Валентина Тарнавського як „розмашисте“, підкресливши, що при уважнішому вчитанні розмашисте письмо Валентина Тарнавського відкриває свою журнальну основу. В цьому Михайло Стрельбицький вбачає водночас і силу, і слабкість письменника¹¹.

Аналізуючи збірку „Міські мотиви“, Юрій Ковалів не зупиняється на тематичному й образному рівнях, а вдається до більшої заглибленості у їх поетику. Цей автор помітив, що Валентин Тар- навський використовує красномовні прізвища: Заброда з „Міських мотивів“ забрів у задзеркалля цілком випадково, а Водянистий — зрікся себе, своєї селянської сутності, не набувши натомість нової форми“¹². Слушним і принциповим є його зауваження щодо стилю повісті-феєрії „Дисертація“, в якій Валентин Тарнавський „вийшов за рамки побутописання, за межі конкретно-аналітичного стилю, вдаючись і до умовно-фантастичних елементів, і до іронії та гротеску“¹³.

З часу написання збірки „Міські мотиви“ Валентин Тарнав- ський пройшов чималий шлях, прикметний своєю питомістю й актуальною пошуковістю. результатом творчих пошуків прозаїка став роман „матріополь“. на одному з письменницьких зібрань цей твір було визнано одним з найкращих серед творів сучасної української літератури — літератури кінця ХХ століття.

Багатьма гранями роман Валентина Тарнавського — оригінальний і сучасний. „У найновішій українській літературі ми маємо справу з явищем, цілком протилежним до смертельної серйозності. Гумор, пародія, іронія, бурлеск, програмний антиестетизм, дегероїзація дуже часто диктують митцям бачення дійсності“¹⁴. Ці новітні тенденції яскраво виражені у творі Валентина Тарнавського.

Роман „Матріополь“ вийшов друком у той самий час, як з'явилися прозові твори Юрія Андруховича — „Рекреації“ і „Московіада“. Саме тоді і почалася дискусія щодо того, яким же терміном можна означити ці нові тенденції в українській літературі. Ця дискусія точилася на сторінках газет і журналів, зокрема у 1993— 1998 роках у журналі „Сучасність“ було надруковано статті Тамари Гундорової, Марка Павлишина, Олега Ільницького, Соломії Павличко, Івана Фізера.

Тамара Гундорова виступила прихильницею того, щоб тенденції, властиві українській літературі кінця ХХ віку, називати терміном „постмодернізм“. на підтвердження цієї тези вона відкрила низку ознак: „заперечення монологізму, скептицизм та іронія, відкритість і толерантність, грайливість, антиієрархічність, змішування високої культури і низької, карнавальність, переступання меж, альтернативна реальність, пародійність, естетичний плюралізм, використання вставних жанрів, інтертекстуальність, деструкція та комерціалізація“¹⁵. Марко Павлишин у своїх оцінках пішов далі, додавши приклади постмодерністського прочитання деяких творів попередніх років (передусім — Валерія Шевчука)¹⁶.

Опоненти Тамари Гундорової, серед яких і Олег Ільницький, схильні розглядати більшу частину українського письменства кінця ХХ віку як повторне відкриття власного замовчуваного впродовж десятиліть модерністського дискурсу. На підтвердження цього вони, порівнюючи молодих українських письменників з їхніми колегами — модерністами 10—20-х років і з західними постмодерністами, вбачали їх більшу подібність до українських модерністів 10—20-х років¹⁷.

На противагу цій думці Іван Фізер, окреслюючи культурологічну ситуацію межі тисячоліть, помітив таку особливість: постмодернізм нашого часу дійсно схожий, хоч далеко не тотожний з аванґардом 20-х років, зокрема з дада і сюрреалізмом. Специфічну спорідненість постмодернізму з попереднім аванґардом він вбачає у „спільності техніки та процедури“ ¹⁸.

Олег Ільницький у своїй статті „Трансплантація постмодернізму: сумніви одного читача“ до того ж підкреслив, що постмодернізм неможливо розглядати лише в літературному аспекті, адже він „є наслідком певних історичних обставин, специфічних культурних, мистецьких та соціальних чинників“¹⁹. Тим часом, на його думку, фактично Україна існувала і досі існує поза тими технологічними, інтертекстуальними й культурними явищами, які сприяли появі західного постмодернізму²⁰.

Ігор Бондар-Терещенко, головний редактор часопису „Український засів“, прокоментував цю ситуацію так: „Модерн і авангард (від Вороного до Семенка) — це дві кульмінаційні події у розвитку знекровленої під кінець минулого віку української культури, два неймовірних вибухи, які, змінивши мистецьке світобачення усієї планети, з часом почали потроху затихати. Таким чином і витворився новий тип соціокультурного мислення, що поєднав у собі класику і модернізм, елітарність та маскультуру, згодом вигадавши собі приросток „пост“. Нині маємо вже „національні входини“, що за них стає поєднання загально постмодерністської проблематики з конкретним нашим постмодерністським світобаченням, що саме воно виозначує теперішню ситуацію. Неможливість нашого розриву із своїм минулим впливає на сюжети, коментарі, вибір жанрів“²¹.

Дія фантастичного роману Валентина Тарнавського „Матріополь“ відбувається у двох вимірах — в світі реальному та ірреальному. у першому вимірі сюжетна канва пов'язана з долею одесита, студентство якого закінчилося виключенням з університету за написання віршів, що паплюжили „щасливу радянську дійсність“, його плаванням за кордон і спробою провезти наркотики. Далі починається фантастичний світ — „художній світ, світ міфів, ілюзій, та утопій“²², що відкриває глибинні шари авторських спостережень і висновків, художньо оформлених у вибагливій і водночас легкій, граціозній формі. В цьому вигаданому світі існують „привиди, безплотні сни, гра фантазії“ ²³. Цей ірреальний світ побудований на основі міфів античності, біблійних історій та міфів радянської дійсності, а також на використанні естетичного принципу інтертекстуальності.

Після виходу роману в світ було надруковано на цей твір рецензію Зіновія Легкого. Автор цієї — першої і чи не останньої — рецензії вбачає привабу і мистецьку силу роману в тому, що читач (який, звісно ж, належить посттоталітарному суспільству) „вжахнеться, і не раз, впізнавши в казці Валентина Тарнавського... себе ж“. Зіновій Легкий, а разом з ним і читач, на думку автора рецензії, упізнає в унітазах і палаці Ейдос — горбачовську дачу на Форосі, у Святі Великої Революції — вседержавні урочистості сталінських часів і т. п. ²⁴

За його визначенням, „Матріополь“ — це „спроба філософського осмислення соціалістичної доби крізь дещо незвичайні, умовні дійства і міфічні персонажі утопічного острова й Парнасу“²⁵. Таким чином, автор рецензії на фантастичний роман (так визначив жанрову форму сам Валентин Тарнавський) вбачає в ірреальному світі Матріополя лише перший шар, з якого зітканий твір, а саме той, що лежить на поверхні, — пародіювання „щасливої радянської дійсності“, і зводить увесь задум твору до найпростішого — „подзвону по тоталітаризму“²⁶. Проте при пильнішому вчитуван- ні і спробі системного аналізу виявляється, що цим шаром „світ міфів, ілюзій та утопій“ не вичерпується. Проблематика і поетика твору є значно складнішою, ніж це здається по прочитанні роману. Адже питому вагу мають у творі і нашарування, пов'язані з використанням здобутків античного часу, біблійних міфів, східних традицій, а також з дискусіями про шляхи мистецтва, зокрема літератури, в сучасному суспільстві, що надають творові форми містифікації.

Аналіз поетики роману на сучасному рівні вимагає глибшого проникнення в сам текст і розкриття його структури, закономірностей взаємодії частини і цілого, стильових тенденцій і комплексної системи творчих засобів Валентина Тарнавського, що і складає предмет і завдання лекції з курсу „Сучасна українська література“, яка спрямована не тільки на спеціальне вивчення роману „Матріополь“ як яскравого зразка сучасної літератури, але й на розуміння рис постмодернізму, без якого не обійтися студентській аудиторії при опануванні „Історії української літератури“ та „Теорії літератури“ з елементами компаративістики, як і курсу „Сучасна українська література“.

Роман Валентина Тарнавського можна віднести до неоміфологічних творів ХХ ст. І розкриття особливостей міфологізму цього твору, властивостей його міфопоетики є необхідним не тільки для розуміння цього роману як витвору мистецтва, але й для осягнення нових тенденцій в сучасній українській літературі, пов'язаних з використанням міфів, що є породженням „колективного несвідомого“, за Карлом-Густавом Юнгом.

Така проблема є новою, актуальною і невичерпною, бо широта і самобутність твору поки що залишились поза горизонтом ґрунтовного дослідження. Актуальність цієї теми з'ясовується не тільки її нерозробленістю, але й потребою зануритися у секрети поетики, у специфіку цього твору-симбіонта, що має виразний фермент містифікації. Саме тому проблема вивчення особливостей міфопоетики, що вплинули на жанрову органіку роману Валентина Тарнавського „Матріополь“, вимагає осягнення на сучасному рівні.

Ця лекція складається з двох розділів, структурно оформлюючих низку аспектів з'ясування теми. Перший розділ—„Поетика композиції“ — розкриває композиційні особливості „Матріополя“, пояснює доцільність поєднання всіх його компонентів у художньо- естетичну цілісність. Другий розділ — „Міфологема міста“ — присвячено змістові й значенню однієї з найважливіших структурних одиниць роману, якою є місто-держава-острів Матріополь.

Згідно з поставленим завданням дана лекційна розробка ґрунтується на структуральному та герменевтичному аналізі тексту.

¹ Літературознавчий словник-довідник NB. — К. : Академія, 1997. — С. 607.

² Панченко В. Прості земні радощі / Володимир Панченко // Жовтень. — 1984. — № 7. — С. 122—125.

³ Рудяков П. Мотиви чи мелодія! „Міські мотиви“ В. Тарнавського: досягнення і прорахунки / Павло Рудяков // Прапор.— 1986. — № 12.— С. 152—162.

⁴ Стрельбицький М. Дебюти давніх проблем / Михайло Стрельбицький // Рік'83. Літературно-критичний огляд. — К. : Дніпро, 1984. — С. 89—90.

⁵ Ковалів Ю. У пошуках себе / Юрій Ковалів // Рік'84. Літературно-критичний огляд. — К. : Дніпро, 1985. — 198 с. — С. 57—59.

⁶ Легкий З. Ерос на руїнах власного храму / Зіновій Легкий // Дзвін. — 1993. — № 4—6. — С. 152—156.

⁷ Панченко В. Прості земні радощі / Володимир Панченко // Жовтень. — 1984. — №7. — С. 123.

⁸ Деркач Д. Валентин Тарнавський. „Міські мотиви“ / Дмитро Деркач // Дніпро. — 1984. — №2. — С. 61—62.

⁹ Рудяков П. Мотиви чи мелодія! „Міські мотиви“ В. Тарнавського: досягнення і прорахунки / Павло Рудяков // Прапор.— 1986. — № 12.— С. 76.

¹⁰ Стрельбицький М. Дебюти давніх проблем / Михайло Стрельбицький // Рік'83. Літературно-критичний огляд. — К. : Дніпро, 1984. — С. 89.

¹¹ Див.: Там само. — С. 89.

¹² Ковалів Ю. У пошуках себе / Юрій Ковалів // Рік'84. Літературно-критичний огляд. — К. : Дніпро, 1985. — С. 57.

¹³ Там само. — С. 59.

¹⁴ Гундорова Т. Постмодерністська фікція Андруховича з постколоніальним знаком питання / Тамара Гундорова // Сучасність. — 1993. — № 9. — С. 80.

¹⁵ Там само. — С. 81.

¹⁶ Див.: Павлишин М. Що перетворюється в „Рекреціях“ Ю. Андруховича / Марко Павлишин // Сучасність. — 1993. — № 12. — С. 117.

¹⁷ Ільницький О. Трансплантація постмодернізму: сумніви одного читача / Олег Ільницький // Сучасність. — 1995. — № 10. — С. 114.

¹⁸ Фізер Іван. Постмодернізм: POST / ANTE / MODO — термін із нульовим значенням / Іван Фізер // Сучасність. — 1998. — № 11. — С. 120— 121.

¹⁹ Ільницький Олег. Трансплантація постмодернізму: сумніви одного читача / Олег Ільницький // Сучасність. — 1995. — № 10. — С. 112.

²⁰ Див.: Там само. — С. 113.

²¹ Бондар-Терещенко І. Вступне слово / Ігор Бондар-Терещенко // Український засів. — 1995. — № 2. — С. 1.

²² Тарнавський В. Матріополь / Валентин Тарнавський. — К. : Український письменник, 2003. — С. 118.

²³ Легкий З. Ерос на руїнах власного храму / Зіновій Легкий // Дзвін. — 1993. — № 4—6. — С. 152.

²⁴ Див.: Там само. — С. 153.

²⁵ Там само. — С. 156.

²⁶ Там само. — С. 156.