Микола Костомаров (Ієремія Галка) (1817-1885)

Українська література ХІХ століття

(розгорнені конспекти лекцій)

Микола Костомаров (Ієремія Галка) (1817-1885)

Людина непересічної долі, величезної культури й освіченості, історик і археолог, фольклорист і етнограф, поет і прозаїк, Микола Іванович Костомаров був насамперед працьовитою людиною й увесь свій вік провів за письмовим столом і в архівних пошуках документів, які давали йому змогу відкривати нові сторінки у українській історії. Він перший у той час звернувся до вивчення історії України, що тоді, та, на жаль, і до недавнього минулого, вважалося недоречним. Саме М. І. Костомаров один з перших порушив питання про узаконення мови українського народу, його історії, активно відстоював думку, що творцями історії є не царі та їхні наближені вельможі, а народ. Служіння народові було головним змістом життя і праці М. І. Костомарова. До цього необхідно додати громадянську позицію М. І. Костомарова, його антикріпосницькі переконання, близькість до революційно-демократичного руху. Будучи одним із засновників таємної політичної, антикріпосницької і антицаристської організації - Кирило-Мефодіївське братство, він засвідчив себе як передовий громадський діяч свого часу.

Сучасна наукова громадськість цілком справедливо ставить М. Костомарова поряд з визначними представниками вітчизняної думки XIX століття.

Як історик Костомаров утверджував провідну роль народних мас у суспільному житті, досліджував визвольні народні рухи, запровадив до наукового вжитку велику кількість архівних історичних документів, був автором близько 300 фундаментальних історичних досліджень, критичних і полемічних статей, які, зокрема, стосувалися життя українського народу. Вчений багато зробив для з'ясування етногенезу східнослов'янських народів, вивчення їхніх міфології, вірувань, фольклору й археології. Він був організатором створення популярної літератури для самоосвіти народу, порушував питання народної освіти рідною мовою та інші педагогічні проблеми, став одним із засновників недільних шкіл.

Велика заслуга Костомарова у збиранні народної творчості, вивченні народних звичаїв і побуту, в розвитку теоретичних засад народжуваної фольклористики, у виробленні на основі народної естетики літературної теорії нового українського письменства.

Один із перших фахівців української літературної критики, який виробляв її науково-методологічні засади, Костомаров організував українську журналістику, видавав і популяризував твори українських письменників, насамперед Т. Шевченка, а також перекладав твори слов'янських і західноєвропейських літератур.

*** Літературна критика (грецьк. - судження) - відносно самостійний вид творчої діяльності, спирається на практичний тип мислення задля поцінування художньої своєрідності нових літературних творів, їх естетичної вартості, виявлення провідних тенденцій літературного процесу. Зважаючи на здобутки теорії та історії літератури, обслуговуючи поточний літературний процес, літературна критика традиційно вважається складником літературознавства. Літературна критика дає специфічне «знання літератури», відмінне від «знань про літературу», які виробляє літературознавство (теорія літератури, історія літератури). На відміну від звичайного читача критик «мову чуття перекладає на мову розуму», свої враження, смакові оцінки «підводить під якісь вищі принципи» (І. Франко), аргументуючи їх, і в такий спосіб розгортає власні враження в логічні судження, що претендують на статус загальнозначимості. Цьому сприяє те, що у структуру досвіду літературного критика входить система філософсько-естетичних, теоретичних та історико-літературних знань, які опосередковують дію його естетичного смаку, практичні навики аналізу, інтерпретації різних текстів. Крім того, критик-професіонал володіє необхідним арсеналом методів і методичних процедур осмислення літератури, системою літературно-критичних жанрів. Літературна критика цілковито зорієнтована на потреби поточного літературного процесу, тому звертається переважно до творів своїх сучасників, а твори попередників, які є предметом насамперед історії літератури, розглядає крізь призму актуальних суспільних потреб. Літературна критика - засіб регулювання і корекції літературного процесу, спілкування письменників з читачами. Основна суспільна функція літературної критики - регулятивна, яка підтримується і забезпечується як нормами і кодивікованими правилами, так і громадською думкою провідної освіченої верстви. Основні жанри літературної критики: рецензія, проблемна стаття, оглядова стаття, літератуний портрет, есе, фейлетон, пародія, ювілейна промова, некролог, монографія, дискусійна стаття, лист-звернення до письменника, діалог тощо. Літературна критика активно функціонує в органічному зв'язку з журналістикою, спеціальною пресою, тому її часто характеризують як різновид публіцистики, породженої рефлексією з приводу мистецтва.

Чи не найбільша заслуга належить Костомарову в становленні нової української літератури, в розбудові в ній нових і художніх напрямів, тематики й проблематики, в освоєнні нею здобутків світового літературного розвитку (зокрема античності), у виробленні нового літературного стилю, створенні нових жанрів, засобів образного мислення тощо.

Безпосереднє перебування в атмосфері тогочасного українського фольклорного й літературного процесу, спілкування з П. Гулаком-Артемовським, А. Метлинським, Г. Квіткою-Основ'яненком, а особливо з І. Срезневським та членами його романтично-літературного гуртка, з О. Корсунем, І. Бецьким, М. Петренком, Я. Щоголевим, П. Кореницьким, П. Писаревським викликали в нього бажання писати українською мовою. Як письменник Костомаров синтезував у своїй творчості історію, фольклор і романтичну поезію.

Народився М. І. Костомаров 16 травня 1817 року у селі Юрасовка Острозького повіту Воронізької губернії. Так вже розпорядилася доля, що побачив світ він кріпаком. Його мати, Тетяна Петрівна Мельникова, була підневільною поміщика Івана Петровича Костомарова. І хоч через три місяці після народження сина поміщик одружився з своєю кріпачкою і вона таким чином стала вільною, малий Микола лишався кріпаком. Очевидно, Костомаров-старший збирався з часом уладнати цю недоречність, але не встиг. У червні 1828 року трапилась трагедія -батько Микола Іванович загинув від рук своїх лакеїв. І відразу ж на маєток зазіхнули його родичі, двоюрідні брати Ровнєви, які не збиралися відпускати малого Миколу з кріпацької залежності. Та після складних переговорів, коли мати віддала братам частину належної їй вдовиної спадщини, вони, захопивши 14 тисяч десятин землі і кріпаків, погодились дати Миколі вільну.

Після втрати чоловіка Тетяна Петрівна віддала сина до приватного Воронезького пансіону. Але тут він пробув недовго. Ще до пансіонного навчання Микола навчився грамоти і перечитав багато книг з бібліотеки батька, улюбленими книгами якого були твори Даламбера, Дідро, Вольтера та інших вільнодумців. їх читав і Микола Костомаров. У 1831 році мати влаштувала його у Воронезьку гімназію. Читання книг Даламбера, Дідро, Вольтера та інших енциклопедистів XVIII століття не минуло для Миколи Костомарова марно. Він пройнявся духом просвітительства, прагненням глибше пізнати історичне минуле свого краю. Очевидно, це й спонукало його після закінчення гімназійного навчання вступити у 1833 році до Харківського університету, який на той час уже мав значні академічні традиції як у навчанні, так і в науці. Тут остаточно визначився його вибір - історія. Він сам починає писати. Вже на початку 1838 року під псеводнімом Ієремія Галка виходить його перший твір «Сава Чалий». Показово, що написаний він був на «южнорусском языке», що для того часу було неабияким викликом. А через рік світ побачив збірник «Українські блади», потім - збірник «Вітка», трагедія «Переяславська ніч», переклади на українську мову Байрона. Для 24-літнього юнака це був немалий доробок, який засвідчував про народження нового таланту.

У цей час починає формуватися і його талант історика. Після закінчення у 1837 році університету Микола Іванович вступає до Кінбурзького драгунського полку юнкером. У місті Острозьку, де стояв полк, він одразу ж розшукав архів, де зберігалися справи колишнього козачого полку з часів його заснування. Майже все літо просидів він над козацькими матеріалами і склав за ними історичний опис Острозького слобідського полку.

Про прагнення до поглибленішого вивчення історії свідчить і написав Костомаровим дисертації. Він обрав тему «О причинах и характере унии в Западной России». В ній вперше було узагальнено матеріали про аморальність православного духовенства, про владолюбство і жадобу патріархів, які не відрізнялись у цьому від пап. Дисертація була видрукувана, і вже був призначений її захист. Та, як на біду, з нею побажав ознайомитись харківський архієпископ Інокентій Борисов. Він настільки був вражений її змистом, що доповів про неї міністру освіти С. С. Уварову, а той зажадав, щоб на неї зробив відгук професор М. Г. Устрялов, відомий як своїми офіціозними працями з історії Росії, так і своєю прихильністю до уваровської теорії офіціальної народності («православ'я -самодержавство - народність»), І той, звичайно, дав різко негативне заключения. Захист заборонили.

Невдача з дисертацією хоча й боляче вплинула на Костомарова, проте не змогла звернути його з обраного шляху. Він обирає нову тему дисертації - «Об историческом значении русской народной поэзии» і, успішно захистивши її 13 січня 1844 року, отримує ступінь магістра історичних наук. Його все більше й більше захоплює проблема українського козацтва.

І коли йому було запропоновано місце вчителя гімназії в Ровно, залюбки їде туди. Там він відвідує Берестечко, місце битви Хмелницького з польскою шляхтою, записує перекази місцевих людей. Відвідує Почаїв, Кременець, зустрічається з простим людом, все більше і більше задумуючись над його долею. Згодом його призначають вчителем Першої київської гімназії, і він переїздить до Києва.

Перебування у Києві стало для Костомарова визначним етапом у його житті і діяльності. Тут він знайомиться з одним із видатних істориків, філологів і фольклористів М. О. Максимовичем, чиїм збірником «Малоросссийские песни» він так захоплювався, тут 28 травня 1846 року на засіданні вченої ради Київського університету його одноголосно обирають ад'юнтк-професором кафедри російської історії, тут приходить до нього перше кохання, тут він знаходить друзів і однодумців: М. Гулака, В. Білозерського, О. Марковича, О. Навроцького, за участю яких у грудні 1845 року була створена таємна політична, антикріпосницька організація - Кирило-Мефодіївське товариство. Програмні положення товариства були викладені в «Книзі буття українського народу», «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія» та у відозвах «До братів-українців», «До братів великоросіян і поляків».

«Книга буття», «Статут» товариства та інші його документи написав Костомаров. У них йшлося про пропаганду ідеї визволення і єднання слов'янських народів, яка все більше і більше захоплювала членів товариства. їм почав «...уявлятися федеративний устрій як найщасливіша течія суспільного життя слов'янських націй. Усі слов'янські народи бачилися об'єднаними між собою у федерації - подібно до стародавніх грецьких республік чи Сполучених Штатів Америки - з тим, щоб усі перебували в міцних зв'язках між собою, але кожна щоб свято зберігла свою автономію... В усіх частинах федерації передбачались однакові основні закони і права, однакові одиниці міри, ваги, однакові монети, відсутність митниць і свобода торгівлі, загальне скасування крипаччини й рабства в будь-якому вияві, єдина центральна влада, яка відала б стосунками поза союзом, військом і флотом, але повна автономія кожної частини стосовно внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства і народної освіти...» Єднання на засадах рівності і братства - ось головна ідея товариства. Воно мало намір заснувати школи з викладанням рідною мовою, видавати книжки і посібники для «простого народу» і таким чином піднести рівень української мови до міжнародного значення, коли не лише світова історія, а навіть і точні науки викладатимуться українською мовою.

Коли наприкінці травня 1845 року до Києва після закінчення Академіі мистецтв у Петербурзі прибув Т. Г. Шевченко, він просто не міг не познайомитися з членами Кирило-Мефодіївського товариства і не стати його активним членом. І хоча не все поділяв він у висунутій програмі, але її антикріпосницька та антицаристська спрямованість, її наміри об'єднати слов'янські народи на демократичній основі були для нього близькими.

У цей час і познайомилися М. І. Костомаров та Т. Г. Шевченко. Дружба цих двох по-своєму великих людей сама по собі варта уваги.

Прикро, але тривалий час дружбу М. І. Костомарова і Т. Г. Шевченка намагалися показати такою, що вона була недостойною великого поета. При цьому зовсім не бралися до уваги ні їхні спільні антикріпосницькі переконання, ні любов до простого народу, ні глибока повага один до одного...

У березні 1847 року за доносом провокатора Петрова товариство було розгромлене. 13 березня М. І. Костомаров повідомив Т. Г. Шевченку про його затвердження, а 28 числа цього ж місяця, якраз перед днем весілля, його затримують і відправляють до Петербурга, де вже був заарештований Гулак. На Україні були заарештовані й інші члени товариства: Посяда, Маркович, Андрузький, Тулуб, Білозерський, Навроцький, Куліш. Всіх їх також доставили до Петербурга. Не знаючи про всі ці події, Т. Г. Шевченко поспішав до Києва, 5 квітня при в'їзді у місто на правому березі Дніпра до нього підійшли жандарми... Поета теж відправили в Петербург.

М. І. Костомаров після року перебування в Петропавловській фортеці був висланий на адміністративне поселення в Саратов.

Ще на слідстві, коли він перебував у казематі III віддилу, Т. Г. Шевченко, який теж там був, побачив з-за грат наподвір'ї пригнічену горем його матір, яка приїхала до сина у царську столицю. Так народився вірш «М. Костомарову», у якому поет хвилююче, з душевним болем писав про матір свого друга.

Так вийшло, що саратовське заслання Костомарова (1848-1859 рр.) виявилося для Костомарова вельми плідним. Цьому, очевидно, сприяло не лише його прагнення до наукової праці, а й близьке знайомство з М. Г. Чернишевським, місцевою інтелігенцією, яка співчутливо ставилась до Костомарова і його творчих пошуків.

Саме у Саратові М. І. Костомарову вдалося завершити свою, можна сказати, найкращу історичну монографію «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России», яка після видрукування її в «Отечественных записках» згодом в доопрацьованому варіанті вийшла окремим виданням під назвою «Богдан Хмельницький». Тут же були підготовлені й інші історичні праці - «Бунт Стеньки Разина», «Очерк истории Саратовского края от присоединения его к Российской державе до вступления на престол императора Николая I», «Могильные предания», «Должно ли считать Бориса Годунова основателем крепостного права?», тощо.

У 1859 році М. I Костомаров повернувся із заслання. З цього часу і до 1862 року він працював ординарним професором Петербурзьского університету. Цей період його життя надзвичайно багатий на особисті знайомства. Цьому сприяли ерудиція автора, оригінальність його мислення, величезні лекторські здібності, які одразу ж були оцінені студентами, котрі влаштовували справжні овації кожній його лекції. Та його слухачами були не лише студенти, а й колеги-історики, літератори, чиновники. Особливу приємність для М. І. Костомарова складали ті хвилини, коли на лекції приходив його сподвижник по Кирило-Мефодіївському товариству Т. Г. Шевченко, який після підневільної десятилітньої солдатчини повернувся у 1858 році до Петербурга.

М. І. Костомаров продовжує виступати з лекціями, працює над ісотричними працями, видає разом з петербурзькими українцями журнал «Основа», у якому, крім нього, друкували свої твори Т. Шевченко, С. Руданьский, Марко Вовчок, Л. Глібов, історики М. Максимович, О. Лазаревський та інші.

У 1862 році Микола Іванович змушений був подати у відставку, але своєї наукової подвижницької роботи не кинув, а віддався їй ще з більшим запалом. За двадцять останніх років свого життя він написав понад 200 праць, серед яких такі значні монографічні дослідження, як «Северорусские народноправства во времена удельно-вечевого уклада. Новгород-Псков-Вятка», «Ливонская война», «Вече и вечевое устройство в Древней Руси», «Смутное время Московского государства», «Последние годы Речи Посполитой», «Начало единодержавия в Древней Руси», «Руина» та інші.

Праці М. I. Костомарова - це енциклопедія знань, характерів, життєвих доль визначних і простих людей, які виявили себе в історії.

У 70-80-х роках Костомаров брав активну участь і в громадському житті, зокрема у виробленні принципів університетської реформи та проекті заснування вільного університету, підтримував модне тоді захоплення жінок працювати в артілях, редагував перше посмертне видання творів Т. Шевченка, виступав як літературний критик, вів багаторічну полеміку з реакційними колами про українську мову й літературу, цікавився роботою «Киевской старины». 1862 р. розпочав видавати серію популярних книжок для народного читання (припинено у зв'язку з Валуєвським указом). Він одвідує місця історичних подій в Україні, Росії, Литві, бере участь в археологічних з'їздах у Києві й Тифлісі, в травні 1864 р. здійснює поїздку за кордон. 1864 р. Костомарова обрали професором Харківського університету, але як «українофіла» до викладання не допустили. Незважаючи на погіршення стану здовор'я (особливо 1875 р.), Костомаров закінчує 1885 р. видавання 12 томів «Актов Южной и Западной Росин», збирає матеріали для написання історії України, переробляє й доповнює свою магістерську дисертацію та починає її друкувати («Об историческом значении русского песенного народного творчества»). Постійно звинувачуваний в українофільстві та сепаратизмі, знаходить певну підтримку серед членів українського товариства, що склалося тоді в Петербурзі (П. Чубинський, О. Русов, П. Мартинович, Д. Мордовець та ін.).

1875 р. по смерті матері до Костомарова в Петербург переїздить А. Л. Крагельська, яка протягом останнього десятиріччя стає дбайливою помічницею свого непрактичного й хворого чоловіка. Помер Микола Іванович Костомаров 18 квітня 1885 р., похований у Петербурзі на Волковому кладовищі.

*** Валуєвський циркуляр

Таємне розпорядження Російського уряду від 20 липня 1863 про заборону друкування книг українською мовою. Автором був міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєв, відомий своїми антиукраїнськими поглядами. Валуєвський циркуляр значною мірою інспірований російськими політичними колами, публіцистами, які звинувачували (часто під впливом польської шовіністичної преси) українські національно-культурні сили у революційній пропаганді, політичному сепаратизмі, зв'язках з польським повстанням, у намаганнях створити «окрему» літературу, в «передражнюванні» народної, тобто російської, мови. Зсилаючись на те, ніби «більшість малоросів самі доводять, що ніякої малоросійської мови не було, нема й бути не може і що наріччя їх, вживане простолюддям, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі», Валуєвський циркуляр заборонив друкувати українською мовою шкільні підручники, науково-популярні праці, релігійні видання, що спричинило закриття недільних шкіл, переслідування діячів освіти і культури. Дозволялося друкувати лише твори художньої літератури, які піддавалися жорстокій цензурі. Навіть у середовищі російського імпереського чиновництва Валуєвський циркуляр не мав одностайного схвалення. Наступним етапом дискримінації українського другу став Емський указ («Указ Юзефовича») 1876.

З іменем Костомарова в українській літературно-естетичній і критичній думці пов'язано початок нового етапу - перехід в оцінці художніх явищ від емоційно-побутового емпіризму 30-х років до наукової критики та історико-літературних оглядів здобутків української літератури.

Виходячи із шеллінгіанського положення про органічний зв'язок життя природи й морально-духовної сутності людини як форм прояву життєдіяльності єдиного духу, першооснови буття, основою прекрасного в мистецтві він вважає пізнання духовного в тілесному. Суть зв'язку людини з природою можна зрозуміти тільки стягнувши в часи міфологічного мислення, у природи фольклорних образів-симовлів.

Спроба Костомарова через розкриття природи фольклорних образів-символів пояснити народний характер і світобачення об'єктивно слугувала утвердженню в естетичній теорії народних критеріїв прекрасного в мистецтві та започаткувала в Україні власне історичну поетику. Як фольклорист він заклав основи історичного підходу до народної поезії (хоч у праці «Славянская мифология» наближався до міфологічної школи).

Однією з найголовніших ознак народності літератури, за Костомаровим, є мова, оскільки вона представляє не освічену верхівку, яка нею не говорить, а народні маси. Вона є формою вираження їхнього світобачення, морально-етичних і естетичних уявлень.

Як літературний критик Костомаров оцінює твори не тільки з погляду народності чи відповідності мовно-ентографічним еталонам, а й перевіряє їх самим життям. Він уловлює внутрішній взаємозв'язок обставин і характерів, застерігає від типової для просвітницького реалізму логічної заданості характерів усупереч життєвим обставинам. Вказуючи на суспільну суть характеру в художньому творі, він зауважує, що характер героя не має виступати рупором ідей автора, а мусить складатися об'єктивно в конкретно-історичних обставинах.

Відбиваючись протягом багатьох років від звинувачень у сператизмі, Костомаров, з одного боку, підносить свій голос проти національних утисків українського народу, його мови й культури, називає Емський акт «варварським законом», а з іншого - поділяє намір царського уряду «зробити нашу спільну російську мову літератури й освіченого суспільства єдиною мовою народу на всьому обширі імперії». Українською мовою як простонародною можна користуватися тільки для поширення короткої священної й церковної історії, катехизису, уривків із повчань отців церкви, житій святих, для пояснення богослужіння. Усе це потрібно масам «замість повістей, комедій, віршів». Українська мова необхідна для початкової освіти. Саме на цьому грунті виникає в нього намір приєднатися до слов'янофільської концепції «літератури для домашнього вжитку».

* * * Емський указ

Розпорядження про заборону друкувати в Російській імперії будь-які книжки українською мовою чи завозити їх з-за кордону, підписане 1876 Олександром II в німецькому місті Емсі, де він відпочивав. Прийняття такого документа зумовлювалося активізацією українського руху на початку 70-х XIX ст., незважаючи на раніше розісланий Валуєвський циркуляр. Київська громада обговорювала плани популярних видань для народу, з 1872 розгорнуло активну діяльність Південно-Західне відділення Російського географічного товариства, в якому об'єднали свої сили науковці Наддніпрящини. Експедиція під керівництвом П. Чубинського зібрала величезний фольклорно-етнографічний матеріал, опублікувавши його в 6 томах, вийшли зібрані і пояснені В. Антоновичем і М. Драгомановим «Історичні писні українського народу», розпочав свою діяльність М. Лисенко тощо. До Санкт-Петербурга надходили скарги на українських «сепаратистів», у відповідь на які було створено комісію, до складу якої увійшли міністр внутрішніх справ Тимашов, міністр освіти Толстой, шеф жандармів Потапов, помічник куратора Київського шкільного округу Юзефович. Вона підготувала проетк указу, яким передбачалося:

  • 1) не допускати ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур українською мовою без спеціального дозволу Головного управління у справах друку;
  • 2) заборонити друкування українською мовою оригінальних і перекладних творів, за винятком історичних документів і художніх творів, які дозволялося друкувати тільки російським правописом і після розгляду рукописів у Головному управлінні у справах друку;
  • 3) заборонити українські вистави і друкування українських текстів до нот. За словами С. Єфремова, цей указ «засуджував на смерть письменство одного з найбільших слов'янських народів».

Проти нього протестував М. Драгоманов, звертаючись до Міжнародного конгресу літераторів у Парижі 1878 й у Відні (разом з М. Павликом) 1881, але він залишався чинним аж до 1905, коли під впливом неодноразових звертань громадськості України і за рекомендацією спеціальної комісії Російської Академії наук його скасував уряд, виходячи з жовтневого маніфесту царя. У Наддніпрянській Україні почала з'являтися україномовна преса, літературно-мистецькі журнали, але з початком першої світової війни всі вони знову були забороненні.

Збірка М. Костомарова «Українські балади» - своєрідна спроба через освоєння народної поезії надати власній творчості рис народності. Словесний фольклор став матеріалом для реалізації філософії й теорії романтизму про «національний дух» та колективну душу народу. Оскільки народна поезія містить у собі не тільки найголовніші риси національного характеру, а й художній зразок, стилізація й літературна обробка пісенних, легендарних сюжетів та переказів, культивування фольклорних жанрів набувають чинності літературної теорії.

Балади Костомарова у згаданій збірці тематично близькі до побутових балад Л. Боровиковського і цим відрізняються від історичних балад А. Метлинського з їхньою дихотомією минулої історичної слави й сучасного занепаду суспільного життя і духу народу. У них немає виняткових характерів і обставин. Це здебільшого побутові драматичні ситуації в середовищі звичайних людей.

Народна поезія стала не тільки важливим формантом нових жанрів, а й нового стилю в українській романтичній літературі. Першим кроком до цього була народнопісенна стилізація, родові ознаки якої несуть у собі майже всі вірші збірки «Українські балади». Це проявляється, зокрема, в автологічній природно-подійній послідовності, хронікальності баладно-пісенної оповіді, в розгорнених пісенних паралелізмах, у перифразах, у прямих пісенних цитаціях, у повторах синтаксичних одиниць та в образно-символічних кліше. Серед останніх образи-символи: туман на синьому морі; стежка, якою ходила мила; ворон-вісник, кінь-вісник і свідок смерті вершника. Знаходимо народнопоетичні поняття-кліше: сира земля, красні літа, сизий голуб та ін., персоніфіковані звертання персонажів балад до явора, верби, вітру, дощу, птахів, коника тощо. Загалом, оволодівши головними засобами стилізації народної пісні, її композиційними ходами, образною мовою, ритмікою, Костомаров, однак, не позбувся ще характерних для тогочасної української літератури рецидивів бурлеску. Вірш його інколи збивається з ритму, стилізації надмірно розтягнені й позбавлені органічності та природності народної пісні.

Найголовніше в новій збірці - поява рефлективної лірики («Соловейко», «Кульбаба», «Дівчина», «Туга», «Хмарка»), Це здебільшого спогади про минулі події, що нерідко постають у зорових образах, осмислення уроків пережитих років, філософські роздуми про сенс людського життя, про особливе життєве призначення поета.

Поява рефлективної лірики - типове явище в українській поезії 30-40-х років, коли в ній з'являється нова тематично-стильова течія, представлена іменами О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Петренка, В. Забіли та ін.

Філософську лірику Костомарова, як і інших поетів-романтиків, позначено мотивами світової туги, гіркими роздумами про одвічну загадку життя й смерті, неприйняттям «холодного сну могили», схиланням перед вічною красою природи. Для вираження філософських роздумів і ліричних рефлексій народнопісенна поетика стає вже тісною, і поет шукає нових барв, ритмів і тонів. За принципового тяжіння до традиційної народнопоетичної образності у цих творах звужується сфера застосування її як композиційних, так і лексичних засобів, відчувається відхід від наспівного вірша, з'являються образ-переживання, розгорнені метафори та нетрадиційні порівняння, домінують жанри елегії і медитації.

Костомаров у збірці «Вітка» робить крок від епічної описовості балади й імперсональності народнопісенних стилізацій до інтимізації суб'єктивної форми лірики до аналізу психологічного стану особистості. У розвитку української романтичної поезії не було, по суті, нове явище, оскільки в таких попередників Костомарова, як Боровиковський і Метлинський інтимної лірики не було.

В інтимній ліриці Костомарова відбилося як особливості його характеру, так і вплив загальної романтичної концепції кохання. Любов виступає як найвища духовна цінність, явище ідеальне, божественне, це - сама поезія, молитва серця, піднесення душі на небо, духовна єдність, позбавлена живої пристрасті. Звідси -неподільність любовного почуття, яке приходить єдиний раз і зберігається як духовна цінність на все життя.

Покровителем кохання є найвища животворна сила - Бог. Християнська благосність богоугодного почуття в любовній ліриці Костомарова перебуває в повній гармонії з народнопоетичними засобами малювання ідеального кохання з його образно-символічним світом і душевною розчуленістю. Для поета кохання -явище швидше умоглядне, єднання двох безплотних душ, що, як дим з кадила, «в небо пішли, спарувавшись», палаючі гнотики в оливі панікадила. Під кінець життя, коли А. Крагельська й М. Костомаров, нарешті, з'єдналися шлюбом, з'являється вірш «Восени - літо» як знак реального осмислення розбитих любовних мрій і пізнього літа восени, в яке повернулася колишня «майова зозуля».

На схрещенні ліро-епіки як схильності до подання явища в його історичній конкретиці та суб'єктної лірики з її образом-перживанням народжується громадянська лірика Костомарова як іще один етап у художньому розвитку поета. Для другого покоління українських романтиків типовим було «загострення уваги на певних ідеологічних формулах, на доборі певних тем, на способах опрацювання цих тем, що іноді радикально змінювало звичайні жанри, наближаючи їх до типу громадянської лірики». Прикладом саме такої ідеологізації історичної теми, осмислення минулого в світлі нових ідейних настанов є в Костомарова поезії «Еллада» і «Давнина».

Ідея рівності людей перед природою, що виступає в просвітників еталоном людської поведінки, в романтиків поширюється на цілі народи, які розуміються як збірні одиниці зі своїм індивідуальним лицем та історією. У зв'язку з цим змінюється й ставлення до античного світу і його культури як незмінного класичного зразка. їх перестають розуміти як наднаціональні взірці й розглядають як конкретно-історичну життєдіяльність греків чи римлян. Античність як золотий час природної свободи й мистецтва втрачає свій магічний ореол і бачиться романтиками як конкретне суспільство. Таким проявом нового розуміння античності, її ідеологізації є у Костомарова «Еллада», де, звертаючись до стародавньої Греції, поет розвіює серпанок її ідеалізації класицистами.

Коли для історичної ліро-епіки Костомарова характерні спогади-роздуми, безпосередньо не співвіднесені з нинішнім станом України, то в громадянській ліриці («Спить Вкраїна та руїни...») поет наближається до ідеологічних формул про минулу славу України й нінішню «руїну», суголосних творчості М. Маркевича, А. Метлинського, Т. Шевченка. Ми бачимо ту саму поетизацію святої дідівщини-старовини, славних гетьманів, козацької слави й могил, образ «сердешної небоги» -матері України, ту саму за «вольною волею» національну тугу, яка «усю землю криє».

Українські поети-романтики другого покоління, до якого належить і Костомаров, у своїй ліро-епіці перебували переважно на «зовнішній», відстороненій позиції щодо персонажа, внаслідок чого авторська мова у них є адекватною мові персонажа. Вони не створили вагомий образ ліричного героя як організувального центру суб'єктних форм вираження авторської свідомості. Поетичний світ Костомарова, на відміну від Шевченка, не об'єднаний образом самого автора. Костомаров виступає здебільшого як епік, схильний до творення зорових образів-картин, а не до безпосереднього виявлення авторської позиції.

Суб'єктні форми, як і в Метлинського, представлено в Костомарова порівняно слабо. Власне, автор виступає в інтимній та громадянській ліриці, яка немислима без розгорненої суб'єктної форми. Однак жанрові форми суб'єктного вияву й на рівні героя досить звужені: елегія, медитація, менше - інвектива. При цьому інтимна лірика рідко звертається до сьогочасного живого почуття; це, як правило, переживання-спогад, рефлексія, осмислення минулого.

Дуже слабко виражене й багатоголосся в ліро-епіці, суб'єктні форми «я» і «ми», майже відсутній народний оповідач, що значною мірою пояснюється й жанровим складом поетичної творчості (балада, пісенна стилізація), її малими формами. У рефлективній ліриці Костомарова домінує внутрішній монолог, без авторських емоційно-оціночних спалахів та оцінкових характеристик.

Просторово-часова картина поетичного світу Костомарова характеризується космічністю, розімкненістю на весь видимий і невидимий світ, на вічний міфічний світ і містерійний час майбутнього. Символічна насиченість часу сягає від швидкоплинного явища й моментальної думки, переходу від весняного цвітіння до смутку осіннього вмирання, до по-філософському осмислюваного протистояння вічного в часі та неосяжного в просторі космічно-небесного (ідеального) скороминущому й тлінному земному.

Поєднання міфічного й конкретно-історичного часу не вступає в суперечність, оскільки час міфу для його хранителя є вічним, а отже, й сьогоднішнім. Поєднання вічного міфічного часу й сьогодення надає в ряді поезій Костомарова статусу вічного й самому явищу. Звідси - притчевість, параболічність у змалюванні явища, яке, залишаючись конкретно-історичним, набуває статусу типологічного, вічного. У широкосяжній природі хронотопу Костомарова, в наявності «свого» й «чужого» театрів дії чи їх паралельності, у поверненні в далеке минуле, у виході в невідоме (не обмежене простором і часом) майбутнє відбився відхід мистецтва від наївно-еміпричної концепції подійного часу, його лінійності до стереоскопічності.

Перенесення центру просторово-часових координат у внутрішній світ героїв, звернення до пам'яті персонажа як до внутрішнього простору зображуваних подій тісно пов'язувалося з розвитком ліриці поета, в його медитаціях, де процес осягнення сутнісних закономірностей буття, загадковості людської долі немов повертав саму медитацію до її історичних витоків - релігійних переживань.

Серед версифікаційних засобів, якими найбільше користувався поет, утверджуючи їх в українській поезії, - багатство ритміки й метру (численні переходи в межах одного твору, що стало звичайним явищем для Шевченка), відсутність регулярної строфіки, наявність коломийкового вірша, який нерідко чергується з говірним, використання гекзаметра. Великого поширення набули в нього хореїчні метри (чотиростоповий, шестистоповий, семистоповий), характерні для народної поезії (історичні пісні, співанки-хроніки). Костомаров запровадив до української поезії п'ятистоповий ямб, часто вживаний у другій половині XIX ст. Багато поезій у нього написано білим віршем із широким застосуванням переносу, що надає творові епічної плавності.

Для громадянської лірики характерні ораторсько-публіцистичні інтонації, риторичні засоби. У ліро-епіці поет широко використовує анафору, амебейні композиції, апострофу, емоційну градацію, різноманітні повтори й паралелізми.

Хоча Костомаров і виступав проти «кованих» слів в українській поезії, він сам є автором досить вдалих неологізмів, які розширювали образну місткість епітета (круглоокий птах, вітряна тінь, щиро-блакитне море, срібронога дівчина, хитромовні речі, людоїдна війна та ін.).

Тиранія і свобода, підступність і прямодушність, зрада і вірність громадянському обов'язку - типові дихотомічні пари, характерні для художньої творчості Костомарова. У різних аспектах (залежно від конкретних історичних умов) вони наявні й в усіх його драматичних творах.

Наукове сумління Костомарова-історика, його глибокі знання та об'єктивність забезпечують стереоскопічність і художню переконливість бачення життя.

Історичні романи, повісті й оповідання М. Костомарова посідають помітне місце в російській та українській літературі не тільки своїми художніми якостями, а й глибоким, вірогідним відтворенням історичних епох, характерів, побуту, вірністю історичній правді.

Микола Костомаров виявив себе як активний учасник громадсько-культурного життя, визначний письменник, вчений і публіцист, на працях і творах якого виховалося не одне покоління діячів вітчизняної культури. Виступаючи як поборник суспілного прогресу, головною дійовою силою якого він бачив народні маси, як непримирений ворог самодержавного деспотизму, пропагандист демократичного федералізму, єднання вільних слов'янських народів, Костомаров великою мірою прислужився консолідації демократичних сил усієї колишньої Російської імперії. Обстоюючи права українського народу на самостійне історичне життя і вільний розвиток національної культури, він (за всіх його вимушених хитань) займає почесне місце в пантеоні діячів української культури минулого, які (кожний в міру своїх сил) наближали сьогоднішній день вільної, незалежної України.





Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.