Українська література ХІХ століття

(розгорнені конспекти лекцій)

Кирило-Мефодіївське братство, слов'янофільський рух в Україні, сербська народна пісня в українському перекладі

Із 40-х років XIX ст. починається новий період розвитку українського письменства, позначений дальшою активізацією літературного процесу та ідейно-естетичним розмаїттям художніх явищ. Характерною особливістю цього періоду був високий розвиток романтизму та формування якісно нових напрямів реалізму.

У суспільно-історичному житті це був період, коли всі питання зводилися до проблеми ліквідації кріпосного права, коли вся передова суспільна думка посилено шукала шляхів і засобів розв'язання назрілих соціальних конфліктів.

Джерелами формування визволних програм були й соціальні прагнення селянства, й політичні, антисамодержавні настрої дворянства, нові віяння в громадському житті, що зачиналися в процесі боротьби проти реакційної ідеології самодержавства під впливом прогресивної суспільної думки Європи.

Могутнім поштовхом до посилення революційних настроїв у країні та активізації визвольної боротьби українського народу були події буржуазно-демократичних революцій у Франції, Німеччині, Італії, Угорщині й особливо в Австрії, які безпосередньо зачіпали й населення західноукраїнських земель.

Увесь комплекс визвольних прагнень українського народу своєрідно відбився в діяльності першої української таємної політичної організації - Кирило-Мефодіївському братстві, що виникло в Києві в грудні 1845 - січні 1846 років.

*** Кирило-Мефодіївське братство, або Українсько-Слов'янське товариство Св. Кирила й Мефодія - таємна політична антицаристська організація, виникла у Києві в середовищі національно свідомої української інтелігенції у грудні 1845 - січні 1846, проіснувала до березня 1847. Попередником Кирило-Мефодіївського братства був київський гурток 1843-45 (П. Куліш, О. Навроцький, О. Маркович, Д. Пильчиков, В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров та ін.). Засновники - М. Гулак, М. Костомаров, В. Білозерський. До товариства входили О. Маркович, О. Навроцький, І. Посада, П. Куліш, Д. Пильчиков, О. Тулуб (дід письменниці Зінаїди Тулуб), Г. Андрузький, М. Савич. У квітні 1846 членом Кирило-Мефодіївського братства став Т. Шевченко. На початку 1847 число братчиків наближалося до ста. Можна припустити, що більшість була просто прихильної до ідей братства. Та й за даними слідства 1847, основу організації на кінець 1846 складало 12 осіб. Контакти ж учасників братства були у Чехії, Литві, Польщі, Білорусі, Росії. Кирило-мефодіївців об'єднували любов до України, її історії, мрії про самостійне існування кожного слов'янського народу на засадах парламентаризму, про слов'янську федерацію як рівноправне об'єднання незалежних держав. Політичні погляди Кирило-Мефодіївського братства виключали прояви авторитарності. Освіченість і християнська мораль були основою уявлень Кирило-Мефодіївського братства про засади майбутнього ладу. Організація була певною мірою віддзеркаленням молодоєвропейського руху у розмумінні ідеалів суспільного прогресу, високої місії науки, освіти, мистецтва. Програмні положення товариства викладені у «Книзі буття українського народу» («Закон Божий»), автором якої був М. Костомаров, у «Статуті Слов'янського товариства Св. Кирила і Мефодія», що мав записку-пояснення, написану В. Білозерським, у відозві «Брати українці!», «Братья великороссияне и поляки!» За доносом студента О. Петрова члени Кирило-Мефодіївського братства були арештовані і відправлені до Петербурга. М. Костомарова арештували в Києві у його помешканні, Т. Шевченка - на перевозі через Дніпро, П. Куліша і В. Білозерського - під Варшавою, М. Гулака - в Петербурзі і т.д. Документи слідчої справи складали 19 томів, особливо крамольним вважався рукопис «Закону Божого», у якому зафіксовано уроки історії України у зв'язках із загальної історією людства на принципах високої духовності. Мова йшла, зокрема, і про найтрагічніші сторінки української історії - знищення козацтва й Запрозької Січі, поділ України між Польщею та Росією в XVII ст. Одна з причин нашої національної трагедії сформульована так: Україна «попалась у неволю, бо вона по своей простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно був, що ідол і мучитель». Кирило-мефодіївці були покарані без суду. М. Костомаров - роком одиночної камери у Петропавловській фортеці та 8-річним засланням до Саратова (щоправда, міг там займатися науковою роботою, а потім мати закордоні поїздки, працю в Петербурзькому університеті, можливості друку і т. ін.). Т. Шевченка покарали десятирічною солдатчиною в Оренбурзьких степах із забороною писати і малювати. П. Кулішеві визначили чотири місяці ув'язнення і заслання до Вологди, заміненої одразу ж Тулою, де перебував три роки і три місяці. М. Гулакові випали три роки ув'язнення, далі - Сибір, зникнення з обрії культурного і політичного життя, праця на посаді вчителя математики в одній із тифліських гімназій. Студенти І. Посяда й Г. Андрузький були вислані до Казані для закінчення навчання у тамтешньому університеті. О. Маркович, О. Навроцький, В. Білозерський потрапили на службу у віддалені російські міста. Уряд намагався не надавати розголосу цій справі, хоч приховати її було неможливо. Різною була реакція інтелігенції. Відомий, наприклад, лист В. Бєлінського, який обурюється українськими «змовниками», цинічно, грубо пише про Шевченка, Куліша - «этих хохлов», яких йому «не жаль». Розгромом Кирило-Мефодіївського братства було завдано тяжкого удару по українському рухові. Проте, незважаючи на коротке, 14-місячне існування та організаційну невикінченність, Кирило-Мефодіївське братство, його ідеї відіграли значну роль у розвитку не лише української, але й загальноєвропейської політичної та філософської думки.

У програмових документах братства (насамперед у «Книгах буття українського народу») відчувається вплив республіканських ідей декабристів і польського національно-визвольного руху, політичних та загальнокультурних ідей слов'янської єдності. Помітний вплив на формування ідей кирило-мефодійців мала й опублікована 1846 р. «Історія русів».

Хоч «Книги буття українського народу» значною мірою овіяні духом соціального християнства та політичного слов'янофільства, та, на відміну від зверненої в ідеалізоване минуле «Історії русів», вони стосувалися українського теперішнього й майбутнього й несли уявлення про Україну як живу народну цілість, життєві сили якої не втрачені та не завмерли, а політичні, національні й соціальні потреби історично реальніше визначились. Історично прогресивний характер мали й культурно-освітні ідеї кирило-мефодійців, спрямовані на піднесення націоналної самосвідомості, патріотичної гордості, на розвиток і утвердження рідної мови й культури, зміцнення зв'язків із іншими народами з метою культурного та духовного взаємозбагачення.

Певне прогресивне значення для народів західноукраїнських земель мало створене на хвилях революційних подій 1848 р. політичних («Головна рада руська», «Руський собор») і науково-культурних («Галичо-руська Матиця», «Народний дім», «Собор руських вчених») інституцій, оскільки вони сприяли розвитку націоналної культури, освіти, видавничої справи.

Але політична лояльність чи й беззастережна відданість керівників цих організацій цісаризмові, нескінченні схоластичні дискусії між ними довкола мовно-культурних проблем відчутно обмежували їхній вплив на зростання політичної та національно-культурної свідомості трудящих.

Разгром Кирило-Мефодіївського братства й петрашевців, жорстоке придушення будь-яких проявів вільної думки ознаменували в Росії смугу чорної реакції, що відбилося на всіх сферах суспільного життя країни.

Особливо болісно це відчувалося в Україні, де з арештом кирило-мефодіївців розгромлено не лише головні політичні, а й літературні сили. Фактично ще до Валуєвського циркуляру 1863 р. розпочався систематичний урядовий наступ на українську національну культуру. Як писав М. Костомаров у листі до видавця «Колокола» О. Герцена, навіть сама згадка про Україну («Малоросію») вважалася політично крамольною. На ціле десятиліття було загальмовано український літературний процес і зовсім заборонено видавничу справу.

Поразка царської Росії в Кримській 1853-1856 рр. війні, масовий селянський рух, що посилювався з кожним роком, зокрема, й у більшості губерній України, зростання опозиційних настроїв серед усіх верств населення змусили уряд Олександра II піти на скасування кріпосного права та на реформи в громадсько-політичній, економічній, адміністративні структурі управління, які загалом мали прогресивне значення для суспільно-політичного й соціально-економічного розвитку народів Росії.

Але ж земельна реформа 1861  р., й ліберальні зміни не вивели

самодержавну систему зі стану глибокої кризи. Боротьба проти численних залишків кріпосництва ще протягом багатьох наступних десятиліть становила глибинну суть суспільно-економічного життя Росії. Важливу роль у посиленні визвольних прагнень усіх уярмлених народів Європи, зокрема й українського, відіграло польське повстання 1863 р., в якому брали участь студенти Київського університету й демократично налаштовані офіцери, зокрема Андрій Потебня, брат відомого мовознавця Опанаса Потебні. Деякі учасники польського визвольного руху виявляли інтерес до суспільного життя України, пропагуючи її культуру, а іноді беручи й безпосередню участь у її творенні.

З розвитком національно-визвольної боротьби активізується культурне життя в Україні, посилюється соціальна та ідейна диференціація всередині української нації. Окреслюються суспільно-політичні напрями серед української інтелігенції Галичини й Закарпаття, що зрештою привело до утворення своєрідних партій «москвофілів» і «народовців», політична орієнтація яких (перших - на російське самодержавство, а других - на цісарську монархію) певною мірою визначала й особливості їхніх ідейно-культурних програм.

*** Народництво - ідейно-просвітницький рух українства за звільнення з-під соціального та національного гноблення. Виник у першій половині XIX ст. в літературному середовищі, швидко еволюціонував від романтичних, незрідка екзальтовано-культованих трактувань народу як таємної містичної сили («козакофільство» харківських романтиків, молодого П. Куліша та ін.; вроджений демократизм тощо), від «балади» до ретельного аналізу стану та причин втрати статусу суб'єкта історичного поступу цим народом й усвідомлення потреби боротьби за його визволення (Б. Грінченко, П. Грабовський, М. Старицький, «Братство тарасівців» і т.д.). Вважалося, що народ запав у «летаргійний» сон, його передовницько-культурній роботі, яка для безправних народів, на думку Б. Грінченка, ставала «в деякі історичні моменти питанням, що може переважити всі інші, забирати всі сили, які зостаються після неминучих змагань нашого фізичного існування». Праця задля такої мети подеколи зводилася до буквально з нуля за абсолютно несприятливих умов, на що могла зважитись сособистість великої одержимості, якою виявився Б. Грінченко. Поряд з дедалі глибшим усвідомленням національної ідеї письменники-народники, котрі дотримувались аналогічних настанов, утверджувались у переконанні, що людське щастя здобувається мирним і чесним шляхом. Цим вони різнилися від перейнятих ультрареволюційним ектремізмом російських «народовольців» - апологетів соціальних та ігнорантів національних інтересів. Та й виступати відкрито проти Російської імперії було небезпечно, тому народництво обирало досить обережну, зовні неначе лояльну тактику оборони дезонтологізованого простору українства. Дещо активнішу позицію займали «народовці» на теренах Галичини. Багато шкоди завдали українській справі «москвофіли» - реакційне відгалуження народництва, спеціально культивоване московським урядом для реалізації своїх експансіоністських інтересів на теренах України. Народництво - історично необхідна, і, безперечно, вагома сила у національно-суспільному житті України. Воно мало авторитетний вплив на гормадськість, берегло націю, її культуру від остаточного винищення, закладало основи національного пробудження. Але народницька ідеологія, офіруючи розмаїті духовні прояви української душі лише одній великій меті національно-соціального визволення, була переважно байдужою для високого мистецтва, яке розглядала крізь призму службових обов'язків. За таких умов вважалося, що займатися суто художніми питаннями - «аморально». Диктат соціальної дійсності відводив естетичним категоріям другорядну роль. У такій утилітарній заангажованості вчувався відгомін європейського позитивізму, часто у вульгарному російському претлумаченні, що вплинуло на М. Драгоманова, Івана Білика (Рудченка), С. Євремова та ін., проголошувало, за В. Бєлінським, естетичні цінності предметом... «сибаритської насолоди». Модне «хлопоманство» (або «мужикофільство») зводилося ледь не до культу, жорсткий егалітаризм вимагав від письменників спрощення, популяризаторського письма, нібито лише в такій формі зрозумілого «темному» народові. Звідси брала початок недовіра до інтелектуальних можливостей та естетичного смаку народу. Заангажованість, переростаючи у закомлексованість, завдавала непоправної шкоди творчому потенціалу нації. Будучи у XIX ст. єдино правильною відповіддю на виклик історії, єдино можливе формою існування культури та літератури, народництво уже на початку XIX ст. втратило енергію благородних поривань свого раннього періоду, перетворилося на неадекватну новим історичним обставинам гальмівну силу на шляху відродження нації та творчих пошуків письменства. За спостереженням М. Сріблянського, течія демократична у своїй політично-соціальній суті, вона звела свою діяльність на вузьку смугу «млявого домашнього культурництва». Однак при цьому народництво виявило неабияку життєздатність, окреслилось у вигляді консервативної «червоної просвіти» в добу «розтріляного відродження» та прозрілого неонародництва у 60-ті (В. Симоненко, І. Дзюба та ін.).

Після реформи 1861 р. політичний рух у Східній Україні організаційно оформлюється у вигляді культурно-освітніх об'єднань - «Громад», що возникали в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах, а також у середовищі української інтелігенції Петербурга.

Громади як одна з форм загальнодемократичного руху об'єднували навколо себе представників різних соціальних верств - від прогресивно налаштованих ліберальних поміщиків і чиновництва до різночинської інтелігенції (культурно-освітніх діячів, учителів, студентів, літераторів). Серед активних діячів громад були М. Костомаров, П. Куліш, Л. Глібов, О. Кониський, М. Драгоманов, М. Старицький, М. Лисенко, С. Подолинський, І. Нечуй-Левицький та ін.

Соціальна й ідейна диференціація та конфлікти, звичайно, не виключали й потужних, історично неперервних інтеграційних процесів усередині українського народу, які консолідували його в націю. Саме ті тенденції, що різною мірою й інтенсивністю виявлялися як у діяльності окремих партій і груп, так і подеколи в гострій полеміці між ними, загалом сприяли піднесенню національної самосвідомості народу, розвитку національної культури рідною мовою, забезпечували об'єктивну цілісність культурного процесу й становили підгрунтя опору шовіністичній асиміляційній політиці російського самодержавства (Валуєвський циркуляр 1863  р.) та польської шляхти (переслідування

«хлопоманства»).

Однією з основних сфер діяльності громад була організація культурно-освітньої, наукової та видавничої роботи, зокрема влаштування недільних шкіл для народу (за прикладом українських громадівців ця форма роботи згодом поширилася й у Росії), створення підручників і популярних книжок.

На 40-ві - 60-і роки припадає організація історичних, ахреологічних і археографічних досліджень в Україні та видання низки важливих історико-етнографічних документів. Новими збірками й дослідженнями М. Максимовича («Дни и месяцы украинского селянина», «Сборник украинских песен»), А. Метлинського («Народные южнорусские песни»), М. Костомарова («Об историческом значении русской народной поэзии»), П. Куліша (»3аписки о Южной Руси», «Украинские народные предания»), М. Закревського («Старосветский бандуриста»), М. Номиса («Українські приказки, прислів'я і таке інше») поповнилася українська фольклористика. Матеріали народнопоетичної творчості поряд з оригінальними творами української літератури стали основою для складання словників (П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, П. Галузенко-Морачевський, М. Гатцук, О. Афанасьєв-Чужбинський, К. Шейковський, лінгвістичних досліджень і спроб нормалізації українського правопису (М. Максимович, П. Куліш).

Розроблений П. Кулішем правопис спочатку застосовувався у виданнях його петербурзької друкарні, «Кобзарі» Т. Шевченка 1860 р., журналі «Основа», а згодом - у ряді книжкових і періодичних видань Східної Галичини й зрештою ліг в основу усталеного правопису кінця XIX - початку XX ст.

Усе це створювало наукове підгрунтя для формування концепції самобутньої української літературної мови, постійне вдосконалення якої спиралося як на теоретичні парадигми, так і на дані літературної практики.

Цього часу значно розширюються контакти діячів української культури з представниками культур інших слов'янських народів. Члени «Головної ради руської» та «Руського собору» взяли участь у Слов'янському з'їзді (Прага, 1848 р.). Того ж року у Львові відбувся перший, а 1850 р. - другий з'їзд руських (українських) учених.

1845 р. створено Російське географічне товариство, в рамках якого (а згодом ще й у складі Комісії для опису губерній Київської навчальної округи - Київської, Полтавської, Чернігівської, Подільської та Волинської) з російськими вченими співпрацювали М. Максимович, А. Метлинський, М. Маркевич, Т. Шевченко, О. Афанасьєв-Чужбинський, О. Маркович, брати Т. і Й. Рильські, Д. Журавський, П. Чубинський, В. Тарновський та інші. Традиційними ставали спільні наукові (етнографічні, фольклорні, археографічні) експедиції, поїздки та особисте листування з ученими, літераторами інших народів.

Більшої систематичності набуває театральна справа, активізується створення національних труп та оригінального драматургічного репертуару. Якщо в першій половині XIX ст. Україна висувала тільки окремих талановитих митців, які в складі російських труп, театрів зрідка виступали й українською мовою (М. Щепкін, К. Соленик, С. Гулак-Артемовський та ін.), то наприкінці 50-х років почали складатися спочатку аматорські, а потім і професійні театральні гуртки й трупи, засновниками яких були П. Ніщинський, М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, О. Маркович, а в Галичині - О. Бачинський, А. Моленцький та ін. Обмежений лише кількома класичними п'єсами І. Котляревського й Г. Квітки-Основ'яненка український репертуар збагачується різножанровими творами Т. Шевченка, Я. Кухаренка, С. Писаревського. Л. Глібова, О. Стороженка, М. Стеценка, С. Гулака-Артемовського, Р. Моха, І. Гушалевича, П. Свенціцького, К. Устияновича, О. Огоновського, Ф. Заревича ті ін.

Помітних успіхів досягають українська музика й живопис, представлені такими іменами, як композитори С. Гулак-Артемовський, Я. Комарницький, Д. Бонковський, В. Заремба, О. Рубець, М. Вербицький, С. Воробкевич, А. Вахнянин, художники І. Сошенко, К. Устиянович, В. Орловський, К. Трутовський. Вершинними в цих галузях мистецтва була творчість Т. Шевченка - живописця, графіка, офортиста - й композитора М. Лисенка, який саме в цей час закладав основи української музики в її традиційних оперних, симфонічних і романсово-пісенних жанрах.

Отже, 40-ві - 60-і роки були не лише важливим, а й принципово новим періодом у сфері духовного життя українського народу.

Хоч того часу спостерігалося ще співіснування різних літературних напрямів і стилів, провідною тендненцією був дальший розвиток реалістичних форм і елементів. Співіснування реалізму з романтизмом і визначало національну своєрідність українського літературного процесу.

Якщо в ряді західноєвропейських літератур романтизм поступово «вмирав» природною смертю, в Україні він досить часто органічно поєднувався з реалізмом навіть у творчості одного й того самого письменника. Однією з особливостей українського романтизму шевчеківського періоду було те, що він «став на соціальну дорогу», і в ньому дедалі голосніше виявлявся волелюбний громадянський пафос із відповідною стильовою експресією та образністю.

На зміну романтичному інтересу до «вищих» сфер духовного життя людини приходить інтерес до життя земного з його буденною звичайністю, заземленою «безгеройністю» (на взірець берлінських оповідань Е. Т. Гофмана, повістей Ж. Жанена, ранніх творив Бальзака й Діккенса, петербурзьких оповідань Гоголя тощо). Рисами «натуральної школи» позначено російські оповідання й повісті Є. Гребінки, П. Куліша, Т. Шевченка й навіть деякі поезії Шевченка та С. Руданського.

Посилена увага художника до реалій повсякденного життя в реалістичних творах водночас вела (хоч як це парадоксально) до зменшення питомої ваги етнографізму. Широта й глибина відтворення дійсності досягалися завдяки посиленню аналітичного первня в його соціальному та психологічному вимірах.

Якщо в творах просвітницького реалізму об'єктом соціальної критики були тільки окремі явища й вади панівного ладу, то поступово ця критика спрямовується на всю самодержавно-кріпосницьку систему. Відбуваються істотні зміни й у характері типізації - в соціальному романі конфлікт набуває дедалі виразнішого характеру, що зумовило, зокрема й появу нових героїв - представників найбільш радикального й соціально активного середовища різночинців. З'являються персонажі з індивідуальними характерами, що саморозвиваються залежно від суб'єктивних особливостей та об'єктивних обставин.

Саме з посиленням аналітичного первня у відображенні дійсності та індивідуального підходу в характерології слід пов'язувати й формування різних течій у реалізмі 40-60-х років - етнографічно-побутової, соціально-побутової соціально-психологічної й (що особливо показово й важливо для зрілого реалізму) народження індивідуальних творчих методів. Найхарактеріншим у цьому сенсі є Шевченко, якив був родоначальником ряду художніх течій, а водночас (як багата й розмаїта творча особистість) не належав виключно до жодної з них.

До специфічних національних особливостей українського реалізму слід віднести й успадковані від попередників та розвинуті далі наполегливі пошуки ідеалу з опертям на морально-етичні цінності, національні традиції, своєрідно закумульовані у фольклорі.

Симбіоз романтичного національного месіанізму та прагматичного морального максималізму (виразно представлених і в програмах кирило-мефодіївців) були причиною й наслідком історично зумовлених поліфункціональних характеру й пізнавального призначення української літератури як всіосяжного дзеркала й учительної школи життя.

З'ясовуючи джерела, шляхи й характер формування змістово-тематичних і формальних особливостей української літератури, зокрема її реалістичних течій, не можна оминути величезної ролі М. Гоголя, тієї ролі, яку, безумовно, слід, вирізнити з усього комплексу традиційних взаємозв'язків української літератури з літературами інших народів.

Українське походження Гоголя відчутно позначалося не лише на тематиці його творів, а й на всій системі художнього мислення та образотворення письменника.

Вже сама поява перших творів Шевченка об'єктивно знаменувала собою початок нової доби в історії української культури. Увібравши в себе найкращі традиції багатовікової народної творчості й писемної літератури, вирісши на грунті визвольних прагнень уярмлених мас, творчість Шевченка справила значний вплив на духовний розвиток народу, на характер і спрямування національної культури наступних поколінь.

В індивідуальному творчому методі Шевченка романтичний струмінь не зникав, а своєрідно синтезувався з реалістичним. Відомо, що й в останній період творчості Шевченко писав романтичні твори (здебільшого на історичні теми), використовував засоби романтичної образності, звертався до манери просвітницького реалізму. Це розмаїття стилів, принципів і типів образотворення ялвяло собою не естетичну суперечливість, а широку творчу свободу й багатство образного мислення в ім'я адекватно повного зображення світу, людини.

Еволюція Шевченка від романтизму до реалізму проходила шляхом розширення тематики його творів, поглиблення розуміння народності й національної специфіки характерів у їхній конкретно-історичній, соціальній і психологічній зумовленості. В поезіях і повістях Шевченка реалізм утверджується як гостросатиричний викривальний стиль, що й забезпечувало тоді найбільш адекватне відображення типових сторін самодержавно-кріпосницької дійсності. Соціальний гуманістичний і естетичний ідеал виявлявся в яскравому відтворенні найкращих рис народу, його визвольної боротьби й поривань до кращого майбутнього.

Принципово важливим було звернення Шевченка до тем із життя інших народів, оригінальне трактування багатьох «вічних» проблем світової культури, що випливало з його демократичної концепції єднання народів як запоруки не лише соціального визволення, а й створення загальнолюдської гуманістичної культури.

У річищі шевченківських традицій виступили в 50-60-х роках авторка новаторських «Народних оповідань» Марко Вовчок, тонкий лірик і майстерний байкар Л. Глібов, творець оригінальних «співомовок» С. Руданський, автор першого в українській літературі соціально-психологічного роману «Люборацькі» А. Свидницький, визначний буковинський поет і прозаїк О. Федькович.

Своєрідне місце в українській літературі посідає неординарна, суперечлива, а почасти й трагічна постать П. Куліша - різнобічно обдарованої, активної й вольової та працьовитої людини, поета, романіста, публіциста, критика, історика, перекладача, видавца й організатора.

Основне своє завдання та й історичну місію Куліш вбачав у тому, щоб не лише обстоювати права, а й розкривати, цілеспрямовано й систематично демонструвати потенції самобутнього українського слова, утверджувати його в усіх сферах життя. Кулішеві належать починання в розширенні проблематики (національно-історичної, соціальної, морально-філософської), формуванні нових жанрів (зокрема, романтичній спробі на базі фольклору «збудувати жанр історичного роману в «Чорній раді»), збагаченні стильово-зображувальних і ритмо-інтонаційних засобів української поезії, нормалізації літературної мови (багато в чому він був не лише ініціатором, а й справжнім генаратором плідних художніх ідей).

На шляху постійних і невгамовних шукань суспільного ідеалу та їхнього адекватного художнього чи наукового втілення Куліш знав не лише перемоги, а й поразки, часом трагічні зриви й помилки, що приводили й до болісного протистояння різними угрупованнями політичного й культурного спрямування. Але не можна не віддати належне Кулішеві-художнику й ученому в прагненні по-новому осмислити ряд явищ і процесів історії України, своєрідність історичної долі українського народу з його соціальними суперечностями й конфліктами, збагнути й прославити морально-етичну цінність українського «природного» типу людини, не звівельованої цивілізацією.

Процес утвердження реалістичного напряму в українській, як і в інших літературах, зокрема російській, був позначений посиленою й закономірною для своїх часів увагою до етнографічного побутописання і формувався насамперед у жанрі соціально-побутової прози (Марко Вовчок, Свидницький). Ця тенденція в українській літературі посилювалась і теоретично постулювалася та зміцнювалася відомими Кулішевими настановами «етнографічної істини». Хоч у своїй катетгоричності й практичному застосуванні до оцінки художніх творів (зокрема, ранньої прози М. Гоголя з української тематики) ця теорія хибувала певною нормативною вузькістю та надмірною категоричністю, що не враховувала індивідуальних стильових особливостей письменників, але загалом вона сприяла й тіснішому зв'язку літератури з реальним життям. Проте згодом беззастережне проголошення принципу «етнографічної істини» як нібито однієї з неодмінних і найхарактерніших спеціфічних рис української літератури стримувало як розширення проблемно-тематичних обріїв літератури в напрямі поглибленої уваги до внутрішнього світу людини, так і обмежувало пошуки художньо-образних та стильових засобів.