Філософські й ідейно-естетичні основи системи художніх напрямів і течій української літератури XIX століття

Українська література ХІХ століття

(розгорнені конспекти лекцій)

Філософські й ідейно-естетичні основи системи художніх напрямів і течій української літератури XIX століття

У літературознавстві існує думка про два типи літератури, що склалися в країнах Центральної і Південно-Східної Європи в епоху формування націй (XVIII -початок XIX ст.). Перший тип (польська, російська) характеризується нормальним, «класичним» розвитком ідейно-художнього комплексу: Ренесанс, бароко, класицизм із притаманними йому літературними напрямами й жанрово-стильовою системою (трагедія, комедія, сатира, ода, байка, ідилія, віршове послання, ірої-комічна поема, роман та ін.), романтизм. Цьому типові властиве засвоєння античної спадщини на рівні західноєвропейських літератур, багатство й розвиненість літературних мов.

*** Ренесанс, або Відродження (фр. Renaissance, від лат. renascor - відроджуюсь) - доба в історії культури та мистецтва XIV-XVI ст., започаткована в Італії ще в період Передвідродження (Данте Аліг'єрі, Ф. Петрарка, Дж. Боккаччо). Вперше термін ренесанс вжив історик мистецтва Дж. Вазарі у XVI ст. Видатними постатями ренесанса були Леондардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Е. Роттердамський, Ф. Рабле, П. Ронас, М. де Сервантес, В. Шекспір та ін. У цей час в літературах європейських країн відбулися якісні зміни: письменство замість латині звернулося до національних мов, виявило інтерес до народної творчості при одночасному зацікавленні античними, щойно відновлюваними зразками. В основу поетики ренесансу покладалися принципи мимезису (наслідування як греко-римського мистецтва, так і природи), ясності естетичного мислення, простоти та конкретності. Дійсність трактувалася не як зорова омана, а як єдино дана, «безальтернативна», наявна в гармонійних пропорціях та у відкритій ренесансного добою перспективі, у чутті вічного становлення, а відтак у потребі активного художнього втручання в довколишній світ. Жага максимальної повноти життя формувала особистість у чисто земному її самоздійсненні через стихійно-артистичний індивідуалізм. Митець - центральна постать цієї епохи - намагався якнайповніше розкрити всі аспекти свого творчого потенціалу, виборював право змінювати, вдосконалювати довкілля за естетичними законами. Накреслювалася масштабна проекція титанізму, що відкидала будь-яку жертовність на шляху реалізації творчої особистості за рахунок власне дійсності в процесі утвердження самостійного Я у значенні богорівного, незрідка при занижених моральних критеріях (приміром, Леонардо да Вінчі з однаковою енергією писав знамениту «Джоконду» і конструював смертоносні гармати). Ідеям обожнення митця при усвідомленні його земного статусу ренесанс має завдячувати християнству, зосередженому на проблемі божественного покликання людини не за її субстанцією, а за благодаттю. Та й саме поняття ренесансу - євангелійного походження (Євангеліє від Івана); його джерела вбачаються не лише в античності, а й у філософії неоплатонізму, в категоріях Світової Душі та космосу, в земному і небесному часопросторі. Універсальний антропоцентризм ренесансу закладав у собі елементи класичної рівноваги й невідомого еллінам та римлянам «романтичного» пориву в простір, акцентував принципи гуманізму та постійної новизни. Титанізм виявився стихійно-індивідуалістичною експансією просторово-часових полів, спробою ототожнити всесвіт із собою, уніфікувати його, нав'язати йому свою волю, зламати його спротив, приборкати і повністю нівелювати. Особливого драматизму ця тенденція набула у безкомпромісній боротьбі між титанами ренесансу. Доба ренесансу породила не тільки божественного Рафаеля чи П. Ронсара, а й аморальних авантюрників на кшталт раблезіанського Панурга, конкістадорів, інквізицію, Н. Макіавеллі, Саванародлу; навіть такий благородний гуманіст, як Лоренцо Медічі, мав славу ката і розпусника. Крах «універсально» людини ренесансу за її невтоленним екстремізмом богоподібності, де проростали фатальні зерна втрати морального чуття, розкривав неподоланний бар'єр між високим ідеалом та його реалізацією, між донкіхотською свідомістю та життєвими можливостями, витворював феномен зародженої в добу готики «фаустівської душі», спрямованої в простір. Лише ціною глибоко пережитих потрясінь і страждань митці дійшли до заперечення егоцентричного титанізму, звернулися до пошуків достеменного гуманізму, до трактування людини як мети, а не як засобу в чиїхось інтересах. Це означало характене для західної цивілізації повернення до втраченої духовності, притаманне вже останній фазі ренесансу, зокрема Північного (на відміну від Південного, власне італійського), перейнятого ознаками ман'єризму як рефлексії над мистецтвом, над проблемою співвідношення митця і його твору, над питанням художнього пізнання, лише спорадично порушуваними представниками раннього ренесансу. То був «антикласичний» бунт проти раціональної ясності та невмотивованого оптимізму нормативної ренесансної естетики, її міметичної закомплексованості, що супроводжувався іронічним ставленням до титанізму (Ф. Війон) або принциповою критикою його експансіоністських домагань, безпідставних з погляду визнання слабкості людської істоти в хаосі космосу (М. Монтень, Б. Паскаль). Особливого загострення ця тенденція набула в добу бароко. Ренесанс виявилося перехідною епохою, базою для розбудови європейської культури та мистецтва у новій якості - процес майже невідомий народам Сходу, зокрема і Московський Русі. Україна зазнала впливу ренесансних віянь, втілених у творчості латиномовних поетів (Ю. Котермак, П. Русин, С. Кльонович, С. Оріховський та ін.), у конфесійній полеміці кінця XVI -початку XVIII ст. (Христофор Філарет, Стефан Зизаній та ін.), яка виявила європейський тип мислення. Українство, підхоплене потужною хвилею ренесансу перейняло гуманістичні, вільнолюбні ідеї, близькі його ментальності, гармонійне сполучення земного та небесного, але ніколи не преживало спалахів титанізму (універсальні постаті І. Мазепи, Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Б. Грінченка, Леся Курбаса, О. Довженка та ін. - відмінного історико-психологічного походження), ні пафосу експансії, споконвік чужої народу хліборобської культури. Традиція ренесансу позначалася на специфіці інших стильових тенденцій, починаючи від бароко, на особливостях національних відроджень як адекватної форми прояву майже неструктурованої, позбавленої сподіваної тяглості вітчизняної культури загалом та літератури зокрема. Проблема ренесансу в українському контексті потребує відповідної історико-смислової конкретизації. Йдеться про «обудження» (Є. Маланюк) чи «випростування» (М. Грушевський), відмінні від класичного ренесансу, на що свого часу звернув увагу Ю. Лавріненко, підкориговуючи емоційно сформульоване М. Хвильовим уподібнення українського ренесансу до італійського. Коли в Італії ренесанс було органічною ланкою у сув'язі мистецького поступу, то в Україні воно мало відмінні риси: це виявлявся спонтанний рух вперед, часто з оберненими поглядами назад, у минувшину, в нерозв'язані вчорашні проблеми. Вимушена прикутість до рятівного минулого зумовлювала орієнтацію на традицію як засіб компенсації втрачених етапів літературного та духовного розвитку. Мовиться не про один ренесанс, а про цілу низку перманентних ренесансів, що витворюють чи не єдину базову платформу українства, коли з чергової національної катастрофи поставала нова генерація, представлена переважно письменством. Ренесанс як інтегрант художніх та позахудожніх явищ найповніше характеризує своєрідність української дійсності й зокрема літератури, що проявляється у постійних сплесках та затиханнях перманентних «обуджень», яких, очевидно, було три. При цьому відновлювалися не старі форми, а творчі етили, які визначалися панівним для кожної доби типом світосприймання: християнським (XIV-XVIII ст.), народницьким (XIX ст.) та концептуальним (XX ст.). Ці назви - умовні. Вони вказують на місцерозташування естетичної концепції - чи поза літературою, чи в її іманентних межах. Водночас кожний ренесанс має свої хвилі і свій напрямок. Так, перший ренесанс з ренесансними та бароковими рисами рухався від трикутника «Остріг-Краків-Львів» до Києва: другий, прейнятий духом народництва, з ознаками романтизму та реалізму, мав п'ять фаз (І. Котляревський та його наступники, Харківська школа романтиків, Кирило-Мефодіївське братство, петербурзько-київські громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю динамікою, де фіксується період національного прозріння в Галичині та Наддніпрянщині на початку XX ст., «розстріляне відродження» та «празька школа» 20-30-х роки МУРу (Мистецького українського руху) на теренах повоєнної Німеччини, «нью-йоркська група», шістдесятництво, творчість поетів-дисидентів та постшістдесятників, хвиля вісімдесятників та ін.

*** Бароко (італ. Ьагоссо - дивний, химерний) - напрям у мистецтві та літературі XVII-XVIII ст., якому належить важливе місце у поступі європейської культури. Бароко прийшло на зміну Відродженню, але не було його запереченням. Художня система бароко надзвичайно складна, їй властиві мінливість, поліфонічність, ускладнена форма. Література бароко характеризується поєднанням релігійних і світських мотивів, образів, тяжінням до різних контрастів, складної метафоричності, алегоризму і емблематичності, прагненням вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору. У різних культурах, літературах бароко склалося неодночасно. Серед країн православно-слов'янської культурної спільності бароко почало формуватися і набуло значного розвитку в Україні та в Білорусі, що безпосередньо стикалися з польською та західноєвропейською бароковими культурами. Крім цього, бароко мало і власні, національні, джерела: києво-руські та фольклорні, що проявлялися на різних рівнях цього напряму - «високому», «середньому» та «низовому». Бароко в історії української літературі трактувалося по-різному, часто неадекватно. Вперше розглянув бароко як естетичну систему Д. Чижевський у монографії «Український літературний барок» (Прага 1942-44), але тільки на VI Конгресі славістів у Празі 1968 вчені поставили питання слов'янського бароко, зокрема українського. Його розквіт в українській літературі припадає на кінець XVI-XVIII ст. і простежується у різних жанрах, зокрема в поезії Лазара Барановича, Івана Величковського, Григорія Сковороди та ін. Взірцем барокових віршів є збірка «курйозної» поезії Івана Величковського «Млеко от овци, пастирю належное». Виразні барокові риси має і шкільна драматургія. Серед прозових творів бароко найбільше проявляєтсья в ораторській прозі (збірники проповідей Лазаря Баранович «Меч духовний», «Труби словес проповідних»; Іоаникія Галятовського «Ключ розуміння»; Антонія Радивильського «Огородок Марії Богородиці», «Вінець Христов») та козацьких літописах Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка.

*** Класицизм - Напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.). Певною мірою притаманний усім європейським літературам, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті XIX ст. Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підгрунтям класицизму була антична теорія поетики і, в першу чергу, «Поетика» Аристотеля, теоретичні засади якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму. Першою важливою спробою формулювання принципів класицизму була «Поетика» Ж. Шаплена (1638), але найпосідовнішим, найгрунтонвішим був теоретичний трактат Н. Буало «Мистецтво поетичне» (1674), написаний після того, як літературний класицизм у Франції сформувався. Застосувавши філософський метод Декарта до літератури, який полягав в узагальненні досвіду класицистів, Н. Буало встановив строгі рамки для кожного жанру, узаконив жанрову специфіку. Для класицизму був характерний раціоналізм, представники якого вважали, що краса та істина досягаються через розум, шляхом природи, яка мислилася як відкрита розумом сутність речей. З раціоналізмом пов'язана нормативність класицизму, який строго регламентував мистецтво та літературу, встановлював вічні та непорушні правила й закони. Для драматургії -це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця). У галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистости, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів. Для класицизму характерний аристократизм, орієнування на вимоги, смаки вищої суспільної верстви. Героями класицистичних творів були переважно люди високого походження. Важливим складником теорії та практики класицизму була встановлена ієрархія жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні: епопея, трагедія, дидактична поема, ода, байка, сатира. Практиками класицизму були насамперед французькі письменники: поет Ф. де Малерб, драматурги П. Корнель, Ж. Расін, Ж.-Б. Мольєр, романістка пані де Лафайет, письменники-афористи Ф. де Ларошфуко, Ж. де Ла-брюйєр, байкар Ж. де Лафонтен, пізніше - просвітителі Вольтер, Ж.-Ж. Русо та ін. В Україні класицизм не зміг у силу неприятливих історичних обставин розвинутися як цілісна структурована система, переважно орієнтувався на «низькі» жанри (очевидно, під впливом «низового» бароко). Деякі тенденції класицизму в Україні знайшли свій вияв у трагікомедії Феофана Прокоповича «Владимир», поезії Івана Некрашевича, шкільних «піїтках» XVIII ст., поемі «Енеїда» І. Котляревського, травестійній оді П. Гулака-Артемовського «Пісні Гараська», оповіданнях Г. Квітки-Основ'яненка та ін.

*** Трагедія (греііьк. букв.: козлина пісня) - драматичний твір, який грунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об'єктивною неможливістю їх реалізації. Конфлікт трагедії має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному, духовному планах, відзначається високою напругою психологічних переживань героя. Трагедія майже завжди закінчується загибеллю головного героя. Кожна історична доба давала своє розуміння трагічного і трагедійних конфліктів. На думку стародавніх греків, у їх основі лежало втручання фатуму в долю окремих людей, оскільки наявний світопорядок й долі людей цілковито залежали від нього. Такий погляд яскраво виявляється в античній трагедії. Наприклад, у творі Софокла «Едіп-цар» головний герой Едіп як не прагнув, щоб не справдилося лиховісне попередження Оракула, однак так і не зміг уникнути вбивств змальовує Есхіл («Агамемнон»): у гніві за те, що цар Агамемнон, рятучи флот у Авліді, приніс у жертву богам свою доньку Іфігенію, його дружина без будь-яких вагань убиває чоловіка, котрий щойно повернувся переможцем з Троянської війни. Орест, убиваючи матір, виконує акт помсти за батька. Климентина у всьому звинувачує фатум: «Доля в справі тої винуватицею є». Ідейно-художній зміст античної трагедії зумовлювався міфологічним світосприйманням навколишньої дійсності греками. Драматургія пізнішних епох втратила міфологічне бачення світу. Конфлікти трагедії того часу здебільшого крилися у суспільному ладі. Вже не фатум, не воля богів, а реальні соціальні обставини визначили долю персонажів. У трагедіях В. Шекспіра («Ромео і Джульетта», «Король Лір», «Отелло», «Гамлет») герої виступають борцями проти старих усталених звичаїв і традицій. Події з життя шекспірівських героїв мотивуються внутрішнім розвитком їх характерів, що виявляються у відповідних обставинах. Джульетта, Отелла, Гамлет вступають у поєдинок з суперниками, які сповідують протилежні, пов'язані з минулими часами, погляди на життя, й гинуть, ставши жертвою суспільства, що відмирає. Трагедія класицизму базувалася на культі античності та розуму. Конфлікт у творах П. Корнеля («Сід», «Горацій»), Ж. Расіна («Федра») виник між почуттями героїв і їх обов'язками перед державою. Особисте й державне переплелося у непримиренному двобої. Пізніше, в епоху Просвітницрва, конфлікт у трагедії змінюється. Наприклад, у творах Вольтера його герої Заїра, Сеїд гинуть, обстоюючи просвітницькі ідеї, борючись з прибічниками соціального та національного гніту, фанатизму у вірі. В українській літературі зародження трагедія припадає на XVIII ст. Першим твором цього жанру вважають «Трагедію о смерті посліднього царя сербського Уроша V і о паденії Сербського царства» М. Козачинського. XIX ст. дало кілька зразків трагедії («Переяславська ніч», «Кремуцій Кодр» М. Костомарова, «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «Оборона Буші» М. Старицького). Література XX ст. помітно розширила обрії української трагедії. 1918 р. з'являється твір В. Пачовського «Роман Великий», події якого розгортаютсья у XIII ст. Родинна трагедія князя Ярослава Осмомисла стала предметом зображення у творі М. Грушевського «Ярослав Осмомисл» (1917). Драматизму революції та громадянської війни присвячено трагедію В. Винниченка «Між двох сил» (1919).

Особа і революція, герой і народні маси - ця проблема порушується в Т. Я. Мамонтова «Коли народ визовляється» (1922). Народною трагедією глибокого соціального змісту став твір М. Куліша «97» (1924). Пізніше з'являються п'єси Ю. Яновського «Дума про Британку», О. Левади «Фауст і смерть», Я. Баша «Професор Буйко».

*** Комедія (грецьк. komodia, від komos - весела процесія і ode - пісня) -драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людини. Комедія як жанр зародилася в Стародавній Греції. Одним із найвидатніших драматургів тієї пори був Аристофан, якому належать комедії «Ахарняни», «Мир», «Лісістрата», «Вершники», «Птахи». Пізніше в літературні античного Риму помітне місце посідав Плавт. Пафос комічності виникає тоді, коли автор свідомо занижує свої дійові особи до певного середнього рівня, що існує в суспільному житті. Не маючи належних позитивних якостей, дійові особи комедійних творів, однак, претендують на певну значущість у родині, середовищі друзів тощо. їм притаманне ілюзорне бачення дійсності, вони завжди прагнуть розв'язати свої проблеми способами, які не підходять у даному випадку, оскільки вступають у протиріччя з об'єктивними законами суспільного розвитку. В історії світової літератури є чимало блискучих комедій, написаних у різні часи представниками різних народів. У XVI-XVII ст. комедія домінувала в іспанській літературі. Автору «Дон Кіхота» М. де Сервантесу належить крутійська комедія «Педро де Урдемалас». Великою популярністю користувалися комедії Л. де Веги та Калдерона де ла Барки. Вершиною комедійних здобутків епохи Відродження стали твори англійського драматурга В. Шекспіра. Уже ранні його комедії («Комедія помилок», «Приборкання норовливої», «Два веронці») будуються як любовні історії романтичного характеру з пригодами, переодяганнями, непорозуміннями, смішною плутаниною. Ці риси посилюються у наступних його творах («Сон літньої ночі», «Багато галасу з нічого», «Дванадцята ніч», «Кінець діло хвалить» тощо). Найвищого розквіту в добу класицизму комедія досягла в творчості Ж.-Б. Мольєра («Тартюф», «Дон Жуан», «Мізантроп»), Пафос його п'єс спрямований на висміювання цинізму, лицемірства, егоїзму, духовної деградації суспільства й окремої особистості, що приховується за зовні присойною респектабельністю та побожністю. В епоху Просвітництва слави неперевершеного комедіографа зажив П. Бомарше («Севільський цирульник», «Шалений день, або Весілля Фігаро», «Злочинна мати»). Витоки української комедії - в інтермедійній частині шкільної драми та вертепу XVII-XVIII ст. Як і в кращих зразках європейської комедії, у центрі уваги національних авторів першої половини XIX ст.: І. Котляревського («Москаль-чарівник»), Г. Квітки-Основ'яненка («Сватання на Гончарівці»), П. Котлярова («Быт Малороссии», «Любка») - опиняється родинне життя героїв, їх побутові взаємини. Потворні явища дійсності, розвінчання неуцтва, тупості, здирства та крутійства, моральної деградації дворянства втілені в комічних творах Г. Квітки-Основ'яненка, написаних російською мовою («Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», «Дворянские выборы», «Щельменко-денщик», «Щельменко - волостной писарь»), У другій половині XIX ст. з'явилися комедія, що розкривала життя та побут українського народу в нових суспільно-історичних умовах («За двома зайцями» М. Старицького, «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, «Чмир», «Мамаша» М. Кропивницького, «Майстер Черняк» І. Франка). Традиції української комедійної класики були продовжені в літературі XX ст. Одна з перших комедій цього часу -«Рожеве павутиння» Я. Мамонтова. Вершини розвитку комедія досягла у творчості М. Куліша («Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», «Мина Мазайло»), В літературі останніх десятиліть комедія представлена в творчості О. Коломійця («Фараони»), О. Підсухи («Ясонівські молодощі»), Я. Стельмаха («Вікентій Преорзумний»), В. Минка («Жених із Аргентини». У сучасній українській і світовій літературах комедія набула ряду нових жанрових модифікацій: трагікомедія (Л. Піранделло, Ж. Ануй), трагіфарс (Е. Іонеско), комічна алегорія (Є. Шварц), комедія-притча (В. Минко).

Комедія масок, або Комедія дель арте (їт. commedia dell’arte - професійна комедія) - різновид італійського імпровізованого народного театру доби Відродження що успадкував традиції римської доби. Персонажі комедії масок («слуги» -маски: Бригелла, Арлекін, Серветта, Пульчинелла; сатиричні маски: старий купець Панталоне, а також ліричні герої без масок) були втіленням комічного гротеску, буфонади, яскравого видовища карнавального типу. Як театральний жанр комедії масок вплинула на творчість Ж. -Б. Мольера, К. Гольдоні, К. Гоцці, М. Гоголя та ін.

Комедія ситуацій - жанровий різновид комедії, розбудований на несподіваному повороті сюжетної лінії, інтризі чи «непередбачуваному» збігові обставин. Комедія ситуацій, відома з античної доби, розвивалася в середньовічних фарсах, у комедії масок, в інтермедіях тощо. До цього жанру зверталися Т. де Моліна («Чеснотна Марта»), В. Шекспір («Комедія помилок»), Ж. -Б. Мольєр («Тартюф»), М. Гоголь («Ревізор»), І. Котляревський («Москаль-чарівник»), І. Карпенко-Карий («Сто тисяч»), О. Коломієць («Фараони») та ін.

*** Сатира (лат. satira, від satura - суміш, усяка всячина) - особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає в гострому осудливому осміянні негативного. У вузькому розумінні сатири - твір викривального характеру. Сатира спрямована проти соціально шкідливих явищ, які гальмують розвиток суспільства, на відміну від гумору, вона має гострий непримиренний характер. Часто об'єктом сатири є антиподи загальнолюдської моралі, пристосуванці, лицеміри, ренегати і зрадники, явища, які не відповідають естетичному ідеалові. У сатиричних творах широко використовуються художня гіперболізація, яка є основою сатиричної типизації, парж, гротеск. Сатира зародилася в усній народній творчості. Високого рівня досягла в літературі античних часів (Аристофан, Петроній, Лукіан). Розквіт сатири в західноєвропейській літературі пов'язаний з іменами Дж. Боккачо, Ф. Рабле, Ж.-Б. Мольєра, Дж. Свіфта, Вольтера, Г. Гейне, В. Теккерея, А. Франса, Марка Твена, Б. Шоу, Г. Манна, Я. Гашека та ін. З-поміж українських письменників - Іван Вишенський, Григорій Сковорода, І. Котляревський, Г. Квітка Основ'яненко, Є. Гребінка, Л. Глібов, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, Лесь Мартович, В. Самійленко, Остап Вишня, В. Винниченко, В. Чечвянський, О. Чорногуз та ін.

*** Ода (грецък didea) - жанр лірики, вірш, що виражає піднесені почуття, викликані важливими історичними подіями, діяльністю історичних осіб. У стародавній Греції ода - хорова пісня. Розрізняли оду хвалебну, танцювальну і плачевну. Оди, створені Піндаром (близько 544-518 до н.е.), прославляли переможців спортивних змагань. Ода Квінта Горація Флакка (65-8 до н.е.) уже звеличували імператора Августа, утверджували політичні й релігійно-етичні ідеї принципату. Характерна їх особливість - відмежування оди від музики, розширення жанрово-тематичних можливостей. У Західній Європі відродження оди відбулося у творчості французького поета П. Ронсара (1524-85), вершини досягло у Ф. Малерба (1555-1628), який створив жанр героїчної оди на історичну й сучасну йому політичну тему, став засновником класицистичної оди, вимагав гармонійної єдності усіх частин твору, логічного розвитку ідеї. Опираючись на творчість Ф. Малерба, теоретик класицизму Н. Буало (1636-1711) в «Мистецтві поетичному» (1674) встановив суворі правила жанру оди: композиційно вона починається із заспіву, далі йде виклад «матерії благородної і важливої», куди входять і різні епізоди, і відступи, і так званий ліричний «безлад» («перескакування» поета з одного мотиву на інший), а завершується ода закінченням. Заперечуються «переноси» й бідні рими. Ода має наповнюватися міфологічними образами. Стиль її урочистий. Класиком оди в Італії став Г. Квябрер (1552-1638), в Англії - Д. Драйден (1631-1700). Термін оди в російську лірику ввів В. Тредіаковський (1703-68), який у трактаті «Міркування про оду взагалі» (1734) поділив їх на дві групи: хвалебні і «ніжні» (за пізнішою термінологією - анакреонтичні). Оди писав М. Ломоносов (1711-65), в поезії якого вони стають творами «високого стилю». В Україні оди були відомі в XVI-XVII ст. як панегірики. Згодом до жанру оди звертались І. Котляревський («Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», «Ода Сапфо»), Г. Кошиць-Квітницький («Ода, сочиненная на малороссийском наречии по случаю временного ополчения, 1807»), П. Данилевський («Ода малороссийского простолюдина»), К. Пузина («Малороссий-крестьянин», «Малороссийская ода на смерть святейшего князя Кутузова-Смоленского») та ін. У цих творах помітна тенденція до оновлення лексики оди, введення слів «низького стилю», бурлеску, гумористичних інтонацій. Таким шляхом пішов П. Гулак-Артем овсь кий, переспівуючи оди Горація («До Пархома», 1823, 1832), Л. Боровисковський написав «Подражаніє Горацію» (1828). У західноукраїнській поезії до жанру оди зверталися О. Левицький - «Домоболіє», 1828; С. Лисинецький - «Воззріння страшилища» (повінь у Пешті), 1838; М. Лучкай травестував Овідія (1830) та ін. Риси громадянськості, урочистості, піднесеності властиві віршам Т. Шевченка, І. Франка. До жанру оди звернулися М. Рильський, М. Бажан, П. Тичина, Є. Маланюк, Б. Демків та ін. У наш час в оді філософські мотиви невіддільні від громадянських національних, загальнолюдських проблем. У філософсько-патетичних одах ризано просупає авторське ставлення до проблем світоглядних, вічності й безсмертя, життя і смерті. Часто «я» в оді зливається з «ми», використовуються реальні чи народнопісенні образи й символи. Розширився тематичний спектр оди, подолано неминучу для цього жанру ситуативність та риторичність, багатшою стала поетика.

*** Байка - Коротке, переважно віршоване, алегоричне оповідання, в якому закладено дидактичний зміст; один з різновидів ліроепічного жанру. Складається з оповідної частини та виновку-повчання. У вчинках персонажів байки - звірів, птахів, рослин - вбачаються і висміюються людські вади. Засновником байки вважається легендарний еллін Езоп (VI-V ст. до н.е.), іменем якого (езопівською мовою) називають інколи підтекст художнього твору. Його традицію продовжив римлянин Федр (І ст. н.е.). Крім античних джерел, байка зазнала впливу індійської «Панчататри» («П'ять книг», III ст. н.е.), живилася фольклорними сюжетами. Реформатором байки вважається французський байкар Ж. Лафонтен (XVII ст.), котрий порушив умовно-алегоричну традицію жанру, надав йому виражальної гнучкості та змістової шляхетності. Вершинних здобутків досягла байка у Росії (І. Крилов).

Сучасна байка різниться від античної переважно віршпваною формою, їй притаманна астрофічна будова, різностопний ямб, що називається байковим віршем (різновид вільного вірша), здебільшого з парним римуванням. Жанр байки має свою традицію в Україні. Він спостерігається в «казаннях» Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, в поетиках Митрофана Довгалевського та Григорія Кониського, у «Баснях харковських» Г. Сковороди. Нове слово мовлено було у XIX ст. байкарями П. Гулаком-Артемовським, Л. Боровиковським, Є. Гребінкою, особливо Л. Глібовим, з творчістю якого пов'язується розвкіт жанру. До байки зверталися І. Франко, Б. Грінченко, А. Косматенко, П. Глазовий та ін. Байка нині зазнає певної еволюції. Крім сюжетних байків з'являються байки-приповідки («ліліпути»), а також байки-епіграми, байки-жарти, байки-пародії тощо.

*** Ідилія (грецьк. eidyllion - замальовка, невелика віршова пісенька; зменш, від eidos — образ; мовою олександрійських учених — поетичний твір) - одна з основних форм буколіки, невеликий, переважно віршовий, твір, в якому поетизується сільське життя. Назву запровадив давньогрецький поет Теокріт (III ст. до н.е.), написавши збірку «Ідилія» - переважно гекзаметрами. Його ліричний герой -представник пастушого простолюду - контрастував із зіпсованим городянином, характеризувався надмірною чутливістю та статечністю. Традицію Теокріта продовжили в тогочасній Греції поети Мосх та Біон (II ст. до н. е.), в Римі -Вергілій, Кальпурній (І ст. до н.е.), Немесіан (ІП ст. н.е.). В новоєпропейській літературі ідилія поширилася завдяки руссоїстській концепції «повернення до природи», особливо після появи «Ідилій» С. Геснера у 1756. Основні мотиви -безтурботне, щасливе життя дітей землі, їхнє гармонійне світовідчування. В українській поезії першим до цього жанру звернувся Л. Боровиковський («Подражаніє Горацію»), відтоді він викликав інтерес не тільки ліриків, а й прозаїків та драматургів.

*** (Віршове) послання - різновид епістоли, віршований твір, написаний як звернення до певної особи чи багатьох осіб. Цей жанр, започаткований в античну добу (приміром, «Послання до Пізонів» Горація, де мовиться про принципи художньої творчості), поширився у всіх європейських літературах, а відтак і в українській («І мертвим, і живим, і ненародженним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє» Т. Шевченка або «Товаришам із тюрми» І. Франка, «Рибальське посланіє» М. Рильського і т.п.).

*** Поема (грецьк. роіета - твір) - ліричний, епічний, ліроепічний твір, переважно віршований, у якому зображені значні події і яскраві характери. Назва поема загальна, у літературознавстві частіше мовиться про конкретний жанровий різновид поеми: ліро-епічну, ліричну, епічну, сатиричну, героїчну, дидактичну, бурлескну, драматичну і т.п. Виникла поема на основі давніх і середньовічних героїчних пісень, сказань, епопей, що уславлювали визначні історичні події. Первісна поема мала епічний характер і нерідко була тісно повязана з міфолгічною творчістю. Такими є «Іліада» Гомера, «Енеїда» Вергілія, «Пісня про Роланда», «Слово про Ігорів похід». В античну добу й середні віки поемой називали анонімну чи авторську епопею. Власне з епопеї виникла сьогоднішня поема - і в першу чергу поема епічна. Іноді поемою називають великий прозовий роман, який, крім гликого змісту й широкого охоплення життєвих подій, відзначається пафосом і ліризмом («Мертві душі» М. Гоголя, «Поема про море» О. Довженка). Близькими до них є поеми, писані прозою, які виникли в добу романтизму (А. Бертран) і досягли свого розквіту в добу символізму (Ш. Бодлер, А. Рембо). Як жанр, що розвивається на межі епосу, лірики й драми, синтезуючи в собі їх характерні засоби та прийоми, поема залишається найпродуктивнішою сьогодні.

*** Роман (фр. roman - романський) - найбільш поширений у XVIII-XX ст. епічний жанровий різновид, місткий за обсягом, складний за будовою прозовий (рідше віршований) епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів. Головними структурними елементами роману є розповідь та творений нею уявний світ у просторі й часі, населений персонажами, наповнений подіями, укладеними в сюжет. Крім оповіді (виклад від першої особи) або розповіді (виклад від третьої особи), роман властива пряма мова персонажів (у вигляді діалогів, монологів), описи, авторські відступи. Залежно від різновидиу роман, авторського стилю чи творчої манери письменника співвідношення між ними різноманітні - від переваги оповіді (розповіді), що є характерним для класичного роману, до переваги опису, діалогу чи монологу (внутрішнього монологу у психологічному романі, опису в документальному романі). Розповідач у своїй класичній формі, сформованій реалістичним романом - авторитарний творець уявного світу, котрий верховодить образами, формує їх, замикає в міцних, остаточних рамках своєї інтерпретації та оцінки. Роман XX ст. притаманний інший тип розповідача: розповідач вступає у «діалогічні стосуни з чужими свідомостями»; інші свідомості є рівноправними щодо нього. В такого романа є своя традиція - від Ф. Рабле, М. де Сервантеса, X-Я.-К. Гріммельсгаузена. Та особливо виразно вона виявлена у психологічному романі «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського. В українській літературі елементи діалогічності, поліфонії наявні в «Перехресних стежках» І. Франка. Розповідь визначає і сюжетну схему роману: від найпростішої, епізодичної, яку частіше спостерігаємо в повісті, оповіданні, до складної, розгорненої, притаманної творові з багатолінійним сюжетом. Якщо в романі XVIII-XIX ст. сюжет, як правило, відповідає хронологічному й логічному розгоранню подій, то у XX ст. він порушений причинно-часовою послідовністю, бо автор зміщує хронологічний і логічний перебіг подій. Пов'язані ідейним задумом, сюжетом, персонажами, роман утворюють дилогії, тетралогії та цикли. Зародився роман у середині XII ст. на хвилі прагнень ознайомити європейське суспільство (передусім французьке) з античними міфами, творами античних авторів. Так з'являються перші романі: «Роман про Олександра», «Роман про Фіви», «Роман про Трою», «Роман про Енея» -компіляції, переспіви античних творів. Тоді роман називали розповідний твір, написаний котроюсь із романських мов (не латинською). У середині віки виникають лицарські романи (куртуазні, а так цикл артурівських романів Кретьєна де Труа). В епоху Відродження з'являються пародії на лицарський середньовічний роман («Гаргантюа і Пантагрюель» Ф. Рабле) - роман з елементами реалізму, у формі казки-сатири, запозиченої з фольклору; «Дон Кіхот» М. де Сервентеса -прообраз реалістичного Р. Етапним для жанрового розвитку роману боло XVIII ст. Саме тоді, в епоху Просвітництва, постали авантюрний роман («Історія Жіль Блаза» А.-Р. Лесажа, сентиментальний роман («Сентиментальна подорож» Л. Стерна), готичний роман («Замок Отранто» Г. Уолпола), а також роман з елементами сатири й пародії («Мандри Гуллівера» Дж. Свіфта, «Історія пригод Джозефа Ендрюса та його приятеля Авраама Адамса» Г. Філдінга). Як головний жанр у XVIII ст. роман виступає насамперед в англійській літературі. Класичних рис роман досягає у XIX ст. як реалістичний роман, якому передують роман, писані романтиками, - И. В. Гете, В. Скоттом, В. Гюго, Жорж Санд. Романтики розвинули роман історичний («Айвенго», «Роб Рой» В. Скотта), стали з'єднувальною ланкою між романтичним і реалістичним романом. Реалістичний роман розвивають О. де Бальзак, Стендаль, Г. Флобер, Ч. Діккенс, О. Пушкін, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, Панас Мирний, Б. Прус та ін. Роман XX ст. - це різноманітні типи й різновиди роману, при формуванні яких виразно спостерігається змішування жанрів. Єдиної кваліфікації різновидів роман немає. Залежно від літературних епох, періодів, течій, стилів і теоретичних засад розрізняють роман просвітницький, середньовічний, бароковий, сентиментальний, романтичний, екзистенціалістичний і т.п. За змістом - соціальний, сімейно-побутовий, соціально-побутовий, історичний, філософський, сатиричний, пригодницький, біографічний, науково-фантастичний та ін. За часом розгортання сюжету - історичний (зображуються минулі події), сучасний (зображується теперішні події), роман про майбутнє (зображуються передбачені автором події, наприклад, у науково-фантастичному романі). За тематикою чи зображуваним середовищем - урбаністичний роман, мариністичний роман, часом їх вважають підвидами роману, класифікованих за містовим принципом, (наприклад, автобіографічний роман - різновид біографічного, роман на тему села - різновид соціального, родинний роман -різновид сімейно-побутового). В Україні роман з'явився пізніше, ніж в інших країнах Європи, що було зумовлено культурно-політичною ситуацією, гострою цензурою, що переслідувала все українське. Спочатку українські романи писалися російською мовою (Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, П. Куліш). Першим романом українською мовою є «Чорна рада» П. Куліша (1846). Значно розвинув український реалістичний роман Панас Мирний («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»), Розвиток українського роману пов'язаний із творчістю українських письменників XX ст.: В. Винниченка, М. Хвильового, У. Самчука, Наталени Королевої, М. Стельмаха, О. Гончара, В. Дрозда, В. Міняйла, I. Чендея, Р. Іваничука, Р. Федоріва, Р. Горака та ін.

Роман автобіографічний

Жанровий різновид роману, в якому головним персонажем виступає сам автор, а події, вміщені у фабулі, - достеменні події з його життя. Як образ головного персонажа, так і його сюжет - це художня обробка фактів, пережитих автором. Одним із найдавніших романів автобіографічних є «Сповідь» Ж.-Ж. Руссо. Раман автобіографічний не слід ототожнювати з романом-щоденником, мемуарною прозою. В мемуарній прозі автора передовсім цікавить світ, якиий він описує, а відтак - власна персона. У щоденнику немає розриву між часом написання і часом, про який ідеться в оповіді. Як різновид роману біографічного, роман автобіографічний більш концентровано й послідовно втілює авторські погляди, суб'єктивно трактуючи події й факти життя. Елементи автобіографізму простежуються в романах «Дума про тебе», «Гуси-лебеді летять» М. Стельмаха, «Чайка» Д. Бузька, «Волинь» У. Самчука та ін.

Роман біографічний

Жанровий різновид роману, в центрі опису якого життя певної історичної особи -вченого, полководця, письменника, митця, суспісльного діяча тощо. Роман біографічний спирається на документи, водночас значна роль у ньому відводиться художньому вимислу, який белетризує твір, нерідко заповнює прогалини у біографічних даних. Продуктивний жанр XX ст. Приклади роману біографічного -«Біографія Ф. Тютчева» І. Аксакова, «Величне та земне» Дж. Вейса, «Молодість короля Генріха IV» Г. Манна, «Тарасові шляхи» О. Іваненко, «Дочка Прометея» М. Олійника, «Сторонець» Р. Андріяшика, «Марія Гаширцева» М. Слабошпицького та ін. Значна доля біографізму - в романі «Мертва зона» Є. Гуцала, «Чайка» Д. Бузька.

Роман готичний, або роман жахів

Роман, в якому зображено незвичні ситуації, жахи пекла, страхітливі жорстокості, великі таємниці, що перетворюють людину на іграшку надприродних сил. Сформувався в Англії наприкінці XVIII ст. Творцем роману готичного вважається Г. Уолпол, автор «Замку Отранто» (1765). Видатними авторами роману готичного XVIII ст. були А. Радкліф, М. Льюїс. Дія в романі готичному відбувається найчастіше в середньовічному готичному замку, перейнятому атмосферою таємничості. Іноді картини страху в романі готичному мали звороний, комічний ефект, але найчастіше зберігали виховне, дидактичне призначення. Роман готичний вплинув на творчість видатних письменників першої половини XIX ст. - Е.-Т.-А. Гофмана, Дж. Байрона, О. де Бальзака та ін., - сприяв формуванню нових жанрів у романістиці (сенсаційного, фантастичного роману). Відновлюється в дещо зміненій формі у літературі XX ст. Зокрема, в українській літературі - у формі химерного роману, з «химерами», «чортівнею», «козацькими пригодами». Елементи химерного роману притаманні творам О. Стороженка, М. Иогансена, І. Сенченка, О. Ільченка, В. Міняйла, В. Дрозда, В. Яворівського, П. Загребельного. Прикладом химерного роману є дилогія В. Земляка «Лебедина зграя», «Зелені млини».

Роман дететктивний, або кримінальний (англ, detetcitve novel, від detektive -слідчий; нім. Kriminalroman, від лат. criminalis - злочинний, той, що стусується вивчення злочинів) - один із видів детективної літератури (іноді виділяється як різновид пригодницького роману). Характерна ознака роману детективного -надзвичайна динамічність сюжету: події розгортаються швидко, з великим напруженням. Найчастіше це пошуки і встановлення справжнього злочинця. Класичними у такому розумінні вважаються роман детективний А. Конан-Дойля, В. Коллінза, Агати Крісті, Ж. Сіменона, Ф. Достоєвського. У другій половині XX ст. виник новий різновид роман детективний - т.зв. «чорний» американський роман, де увага зосереджується не на пошуках злочинцы, а на його вчинках. Роман детективний сформувавшись у XIX ст., став одним із найпопулярніших серед різновидів такої літератури. Український роман детектив представляють Ю.Дольд-Михайлик («І один у полі воїн»), В Кашин (Справедлівість - моє ремесло»). Поєднання детективних елементів з соціально-побутовими, науково-фантастичними притаманне роману детективному О. Донченка, Ю. Смолича, М. Трублаїні. За тематикою, стильовими ознаками, способом констуювання художнього світу можна окреслити такі різновиди роману детективного: соціальний, політичний, воєнний, гротескно-фантастичний, публіцистичний, психологічний, гумористичний та ін.

Роман історичний

Побудований на історичному сюжеті, відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії. В романі історичному історична правда поєднується з правдою художньою, ісотричний факт - з художнім вимислом, справжні історичні особи - з особами вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи. Роман історичний започаткували твори про Олександра Македонського, Троянську війну з І ст. н.е., а також французські псевдоісторичні романи XVII ст. У них історія була лише тлом для змалювання незвичайних пригод персонажів, а історичні факти нерідко підмінювалися фантастикою (звідси назва «псевдоісторичний роман»). Перший справжній роман історичний створив В. Скотт («Уеверлі», «Роб Рой», «Айвенго», «Квентін Дорвард»), котрий зумів поєднати історичний факт з художнім вимислом, користуючись при цьому як романтичними, так і реалістичними способами зображення. Цей тип дістав назву «вальтерскоттівський», справив великий вплив на розвиток роману історичного в європейських літературах. В епоху романтизму роману історичного став одним із найбільш поширених літературних жанрів, що було викликано глибоким зацікавленням історіософією. Для реалістичного роману історичного ХІХ-ХХ ст. вірність історичній правді не виключає звернення до злободенних проблем сучасності. Через роман історичний нерідко виконує певне ідеологічне призначення. Іноді історична епоха - лише тло для змалювання актуальних подій. Для сучасного роману історичного характерне зближення з іншими різновидами роману - пригодницьким сенсаційним, психологічним та ін. Його мова, як правило, певною мірою архаїзована. В українській літературі зразками роману історичного вважаються «Чорна рада» П. Куліша, «Сагайдачний», «Корнієнко» А. Чайковського, «Упирі» Ю. Опільського, «Людолови» Зінаїди Тулуб, «Гомоніла Україна» П. Панча, «Євпраксія», «Диво» П. Загребельного, «Святослав», «Володимир» С. Скляренка, «Предтеча», «Під вічним небом» Вас. Шевчука, «На полі смиренному» Вал. Шевчука, «Мальви», «Орда» Р. Іваничука, «Гнів Перуна», «Золоті стремена» Раїси Іванченко, «Яса» Ю. Мушкетика, «Меч Арея», «Похорон богів» І. Білика та ін.

Роман крутійський (ісп. novela picaresca, від рісаго - шахрай, крутій) - різновид епічного жанру, одна з найдавніших форм європейського роману. Виник в Іспанії (анонімна повість «Ласарильйо з Тормеса»), Роман крутійський розповідає про пригоди хвацького пройдисвіта, авантюриста - пікаро, вихідця з низів або декласованого дворянства, який повністю ігнорує обов'язкові суспільні моральні норми. Як правило, це слуга, бездомний жебрак, «лицар випадку». Роман крутійський виник із культурно-історичної ситуації, коли Європа переповнилася бурлакуванням. Роман крутійський став антиподом лицарського роману з його шляхетними героями. У романі крутійському відсутня складна композиція, як правило, тут однолінійний сюжет, події розгортаються у хронологічному порядку, оповідь ведеться найчастіше від першої особи, що імітує форму автобіографічних спогадів героїв; сюжет має авантюрний характер. Найбільшого розквіту роман крутійський досяг в Іспанії у XVII ст. (Життєпис крутія Гусмана де Альфагаре» М. Алемані-де-Енеро, «Історія життя пройди на ім'я Дон Паблос» Ф. Кеведо-і-Вільєгаса, «Кульгавий біс» Л. Велеса де Гевари). Активно проникає до Латинської Америки (Фернандес де Лісарді та ін.), невдовзі вплинув на жанровий розвиток літератур інших європейських країн. Його художні прийоми використав Д. Дефо, Г. Філдінг, Х.-Я.-К. Гріммельсгаузен, П. Скаррон, А.-Р. Лессаж, М. Гоголь та ін. Оскільки герой роману крутійського «мандрує» у своїх пригодах різними соціальними середовищами, такий жанр допомагав письменникам створити загальну картину суспільства, містив елементи критики й сатири. У XX ст. деякі художні прийоми роману крутійського використовують Т. Манн, Дж. Стейнбек та ін. В українській літературі мало виявлений.

Роман науково-фантастичний

Великий епічний твір, дія в якому відбувається в майбутньому щодо часу його написання, тобто якому властиві прогностичні функції. Для роману науково-фантастичного характерна орієнтація на високі досягнення наукової та технічної думки; поряд із фантастичними елементами у ньому мають місце наукові гіпотези, технічна фантазія, мисленнєве експериментування. Початки роману науково-фантастичного - XIX ст. (Ж. Берн). Найвищого розвитку досягає у XX ст. Порушує і складні суспільні, соціально-політичні, філософські, морально-етичні проблеми (А. і Б. Стругацькі, Г. Уеллс, С. Лем, К. Чапек, Р. Бредбері, А. Кларк та ін.). Якщо у фантастичному романі фантастичним є насамперед художній простір, то у романі науково-фантастичному - час. Український роман науково-фантастичний представляють В. Владко («Аргонавти всесвіту»), Д. Бузько («Кришталевий край»), О. Бердник («Чаша Амріти») та ін.

Роман пригодницький (фр. roman d’aventures) - роман, сюжет якого насичений незвичайними подіями й характеризується несподіваним їх поворотом, великою динамікою розгортання. Для роману пригодницького характерні мотиви викрадення й переслідування, атмосфера таємничості й загадковості, ситуації припущення й розгадування. Одними із перших таких творів були «морські» романі Дж.-Ф. Купера й Ф. Марієтта, історико-пригодницькі О. Дюма-батька, соціально-пригодницькі Е. Сю. Роман пригодницький має типологічні подібності з романом фантастичним та науково-фантастичним (Ж. Верн, О. Толстой), детективним і політичним (Л.-А. Буссенар, Л. Жаколіо, Ю. Семенов). Різновидом роману пригодницького можно вважати роман сенсаційний, у сюжеті якого є подія або повідомлення, що справляють сильне враження. Одним із засновників українського роману пригодницького з елементом сенсації був Г. Лужницький, автор книг «Кімната з одним входом» (1930), «Гало, гало, напад на банк» (1935) та ін. Типовим прикладом роману пригодницького вважаються «Прекрасні катастрофи» Ю. Смолича. Іноді різновидом цього жанру вважають авантюрний роман. У своєму романі «Двері в день» Гео Шкурупій поєднує елементи авантюрного, пригодницького роману та репортажу.

Роман соіііа:іьііо-побутовпіі

Основний різновид реалістичного роману. Утвердився у XIX ст. Для нього характерна ідеологізація приватного життя, побуту персонажів. Письменники-реалісти, передовсім французські реалісти Стендаль, О. де Бальзак, Г. Флобер, англійські Ч. Діккенс і В. Теккерей - розсувають сжюетні рамки й до особистісного, приватного аспекту зображення долучають сцени і епізоди, що охоплюють життя усього суспільства та епохи. Роман соціально-побутовий часто відтворює конфлікт між людиною та суспільством і в такий спосіб намагається розв'язати його або констатує неможливість усунення конфлікту (І. Тургенев, Л. Толстой, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін.). Це майстерно змальовано й у романі соціально-побутовому XX ст. (Дж. Лондон, Г. Манн, Е.-М. Ремарк, Е. Хемінгуей, А. Моравіа, Л. Арагон, М. Шолохов, Б. Прус, Я. Івашкевич, К. Чапек, У. Самчук, М. Стельмах та ін.). Сьогоднішній роман соціально-побутовий здебільшого набуває рис психологічного роману («Сестри Річинські» І. Вільде).

Роман тенденційний

Різновид роману, в якому уявний світ, витворений автором, підпорядкований певній ідеологічній позиції. Письменник відверто прагне підвести читачів до заздалегідь окрелених висновків, популяризує ті чи інші політичні переконання. Герої такого твору чітко й виразно поділяються на «позитивних» і «негативних»; в уста героїв «позитивних», як правило, вкладаються політичні «істини», вони стають виразниками ідеологічних чи політичних переконань автора. Роман тенденційний був типовим для радянської літератури (яскраві зразки - «День отца Сойки» С. Тудора, романи Ю. Смолича).

Роман у віршах

Різновид змішаного жанру, який поєднує багато плановість, епічні принципи розповіді з суб'єктивністю, притаманною ліричним творам. Роман у віршах став поширеним у ХІХ-ХХ ст. Мажують з ним драматична поема, віршована повість. В Україні помітне пожвавлення цього жанру спостерігається у 60-70-ті XX ст. (хоча представлений він і у 30-50-ті: «Марина» М. Рильського, «Червоногвардієць» В. Сосюри, «Поліська трилогія» О. Підсухи, «Молодість брата» Л. Первомайського, «Маруся Чурай» Ліни Костенко.

Роман фантастичний (грецьк. phantastike - здатність, уявляти) — роман, сюжет якого грунтується на фантастиці, тобто уявний світ якого не відповідає наявному реальному світу або прийнятому, усталеному поняттю можливого. Художній образ у романі фантастичному виходить за межі мімезису, твориться шляхом моделювання письменником «нового» світу, котрий живе за своїми законами й нормами, чи завдяки створенню автором двох паралельних світів - дійсного та ірреального, фантастичного. Витоки цього жанру - у середньовічному лицарському романі XIV-XV ст., котрий, у свою чергу, сягав глибин міфотворчої народнопоетичної свідомості. Нерідко до фантастики вдаються при створенні реалістичного, філософського, сатиричного та ін. романів («Майстер і Маргарита» М. Булгакова, «Сто літ самотності» Г. Гарсіа Маркеса). Різновидом роману фантастичного є науково-фантастичний. В українській літературі XX ст. відновив свої традиції фантастичний химерний роман («Самотній вовк» В. Дрозда), а також «умовно»-фантастичний, химерно-гротескний (трилогія Є. Гуцала «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена», «Парад планет»),

Роман філософський

Великий епічний твір, в якому безпосередньо викладається світоглядна або етична позиція автора. Як окремий жанр сформувався в епоху Просвітництва (Вольтер -«Кандід, або Оптимізм», «Простодушний», «Мікромегас»; Д. Дідро - «Жак-фаталіст та його господар»), виник з необхідності популяризації філософії раціоналізму, сатиричного зображення суспільних норм, законів і політичних подій. У XX ст. великого поширення набуває роман соціально-філософський, де у концентрованому вигляді викладаються філософські переконання письменника, його історична концепція, глобально осмислюється історична епоха. Класичними у такому жанрі є твори А. Франса «Боги жадають», «Сучасна історія», «Таїс», «Острів пінгвінів», «На білому камені». Елементи роману філософського притаманні українській лірико-філософській романістиці (О. Гончар - «Собор», «Циклон», «Твоя зоря»; М. Стельмах - «Чотири броди», «Правда і кривда»), соціально-політичним, утопічним романам В. Винниченка: «Сонячна машина» (антиутопія), «Нова заповідь», «Вічний імпереатив». До цього жанрового різновиду звертаються случасні письменники («Дім на горі», «Три листки за вікном» Вал. Шевчука та ін.).

Роман щоденник

Літературно-побутовий жанр, фіксація побаченої, почутої, внутрішньо пережитої події, яка щойно сталася. Щоденник пишеться для себе і не розрахований на публічне сприймання, у ньому нотуються переважно явища особистого життя, здебільшого у монологічній формі, хоча може бути й внутрішньо діалогічна (полеміка із самим собою, з уявним опонентом тощо). Ці ознаки особистого щоденника сприяли його поширенню у худочній літературі, особливо наприкінці XVIII ст., коли поглиблювався інтерес до людської душі, що притаманне сентименталізму («Сентиментальні мандри» Л. Стерна). Певні особливості щоденника використовувались у пригодницькій літературі, скажімо, у Ж. Верна, філософських текстах («Щоденник знадника» С. К'єркегора) і т.п. В українській літературі відомі щоденники, котрі стали незамінними історичними та духовними документами, написані Т. Шевченком, О. Довженком, У. Самчуком та ін.

Другий тип літератури (чеська, словацька, болгарська, сербська, хорватська, словенська) сформувався в умовах іноземного гноблення, уповільненого културного розвитку й загального занепаду історичного життя. У результаті певні етапи й ланки художнього розвитку чи то пропускалися, чи занадто слабко виявлялися. Літературний процес позначався тут пережитками архаїчних традицій, поєднаних із новими віяннями, взяємопереплетенням, синкретизмом різностадіальних явищ (ренесансних рис, бароко, класицизму, сентименталізму, романтизму). У літературах цього типу переважають «низькі» жанри народного походження, недиференційованість художніх структур, слабко риражено протистояння напрямів, значне місце належить проблемі літературної мови й мовної боротьби. Починаючи з середини XVIII ст. і протягом значної частини XIX ст. ці літератури переживають епоху національного пробудження й відродження. Шлях, пройдений ними до утворення в другій половині XIX ст. національних літератур, пропонується вважати свого роду окремим літературним напрямом, головною ознакою якого є художня недиференційованість.

Водночас у країнах Центральної та Південно-Східної Європи не тільки можна виокремити два типи літератури, а й констатувати наявність багатьох спільних рис художнього розвитку, що визначаються подібністю суспільно-історичних і національно-культурних ситуацій. В умовах боротьби проти іноземного панування це відігравало консолідуючу роль у мілітературних зв'язках та сприяло їхній духовній близькості. Як правило, в цих країнах соціально-економічна й ідейно-культурна роль середніх класів була дуже слабкою, внаслідок чого провідну роль відігравало дворянство, яке стояло ближче до національних художніх традицій. Національне відродження, в яке вступили країни Центральної та Південно-Східної Європи під гаслами Просвітництва, характеризувалося тяжінням до національно-історичної тематики, внаслідок чого античність як складова формування нових літератур активно переосмислювалася в дусі власної культурної спадщини. Фольклорно-ренесансний елемент виступав головним їхнім формантом.

Народні художні традиції в переосмисленому вигляді входили й у бароко, й у класицизм, і в сентименталізм та романтизм, і в явища, позначені зародковими рисами реалізму. Особливу роль відігравала народна поезія, її проблематика, образне мислення, саме світосприйняття, що ставали знаряддям емасипації літератури та закріплення в ній національних традицій. Близькість літературного розвитку відбивалася й у характері співвідношення літературних напрямів і жанрів, у системі художніх течій і стилів. У більшості цих літератур у перших десятиріччях XIX століття не складаються або ж виникають із запізненням роман і трагедія; натомість зароджується національна драма, переважає соціально-побутова комедія, байка витісняє оду, розвиваються сатирично- й комедійно-пародійні форми та літературна пісня. Актуальною стає проблема утвердження в літературі народної мови.

Об'єктивна картина розвитку української літератури XVI - перших десятиріч XIX ст. демонструє типологічні риси як першого, так і другого типу літератури, що дає підставу вважати її явищем перехідного типу від другого до першого. Українська література виявляє свою близькість до літератур другого типу й у характері розвитку літературних напрямів і стилів. В Україні це був час, коли канонічні стилі давньої літератури, позначені високим рівнем знаковості образної структури, відішли в минуле, а новий тип творчості з його індивідуальним первнем тільки-но ще формувався.

Оновлення тематики й проблематики в українській літературі відбувалося великою мірою за збереження попередніх художніх традицій у галузі стилю й жанрових форм як царини формальної й тому автономнішої та стабільнішої щодо суспільно-історичного життя. Водночас розбіжність останнього в Україні з розвитком суспільно-історичного життя в інших європейських країнах, їхня різностадіальність не могли не вплинути не тільки на інтенсивність розвитку літературних напрямів і стилів, а й на сам їхній характер, домінування в них тих чи тих рис, які в інших літературах посідали інакше місце.

Особливості тривалого історичного життя в опосередкованих формах визначали зрештою в українській культурі й національну специфіку естетичного ставлення до дійсності, що, зокрема, чи не найпомітніше в переважанні художніх структур народного походження (як, до речі, у більшості літератур «некласичного» типу розвитку).

В умовах суспільно-історичного відставання в розвитку країн із «некласичним» типом літератури їхні контакти з літературами Заходу приводили до виникнення в них поліцентризму в розвитку напрямів і стилів. В українській літературі це виявилось у своєрідному їх синкретизмі, коли в літературному процесі й у творчості одного письменника паралельно чи в певній взаємодії співіснували явища, які на умовній схемі світового розвитку належали до різних літературних епох. Українська література перших десятиріч XIX ст. одночасно освоювала і класицизм, і сентименталізм, і романтизм апробувала початкові форми реалізму, переломлюючи все це крізь призму не тільки і не так своїх суспільно-історичних умов, як через магічний кристал національного художнього світобачення. Унаслідок з'являлися, по суті, нові ідейно-художні структури, які, маючи в собі головні типологічні риси загальноєвропейського розвитку, не повторювали «класичні» напрями й стилі, а збагачували загальноєвропейський літературний процес новими, оригінальними явищами.

Визначальними літературними напрямами й стилями, сформованими наприкінці XVIII - на початку XIX ст. в усіх європейських літературах, в українській літературі були реалізм просвітницької ідейної орієнтації та романтизм.

*** реаліЗЛІ (дат. realis - речовий, дійсний) - один із ідейно-художних напрямів у літературі і мистецтві XIX ст. Починаючи з 30-х, набуває розвитку у Франції, згодом в інших європейських літературах. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основоположною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце у літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Література стає засобом пізнання людиною себе і навколишнього світу, набуває аксіологічного (ідеологічного) звучання. Принцип вірності реальній дійсності усвідомюється як критерій художності, як сама художність. Визначальними для реалізму були прагнення до об'єктивності і безпосредньої достовірності відображення, послідовне дотримання міметичних принципів (художнє відтворення життя «у формах самого життя»), переорієнтація з минулого на сучасність, конкретно-історичний підхід до явищ дійсності і розуміння історії як поступального розвитку (прогресу), правдивість у зображенні деталей, віра в гуманістичні ідеали, конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди, превалювання прозових жанрів у літературі (роман, повість) та ін. На формування реалістичного світогляду мали вплив філософія позитивізму, розвиток пиродничих і суспільних (економіка, соціологія, психологія) наук та ін. Слово «реалізм» відоме ще з середньовічних часів. У схоластичній філософії реалізмом називався напрям, який, на противагу номіналізму, приписував абстрактним поняттям (універсаліям) реальне існування. Наприкінці XVIII ст. поняттями «реалізм», «реаліст» означується певний тип мислення і поведінки (практичність, тверезий глузд), відмінний від типу «ідеаліста», мрійника. З кінця 20-х XIX ст. термін «реалізм» починає вживатися французькою критикою стосовно «нової школи» у літературі, на відміну від «літератури ідей» (класицизм) та «літератури образів» (романтизм). Першого теоретичного обгрунтування як напрям у літературі і мистецтві реалізм набуває завдяки художникові Ж.-Д.-Г. Курбе, який у передмові до каталогу виставки своїх полотен під назвою «Реалізм» (1855) обгрунтував програмні засади реалістичного напряму, та письменикам Шанфльорі і Л.-Е.-Е. Дюранті, які виступили з теоретичними деклараціями у збірнику «Реалізм» (1857) і журналі «Реалізм» (1856-57). З цього часу поняття реалізм стає широковживаним як у художній практиці, так і в літературній критиці й естетиці. Найвидатнішими представниками реалізму були О. де Бальзак, Стендаль, Ч. Діккенс, Г. Флобер, В. Теккерей, М. Гоголь, Т. Шевченко, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Тругенєв, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов, І. Франко, Б. Грінченко, О. Конинський та ін.

У літературознавстві існують різноманітні концепції і тлумачення реалізму, його змісту, напрямів, хронологічних рамок. Одні дослідники вважають реалізм властивим літературі і мистецтву споконвіків, виділяючи «античний реалізм», «ренесансний реалізм», «просвитницький реалізм», «реалізм XIX ст.», «реалізм XX ст»; інші пов'язують його виникнення з епохою Відродження або сімейно-побутовим романом XVIII ст. Існують теоретичні версії «реалізму без берегів», «наївного реалізму», «магічного реалізму», виділяють «етнографічно-побутовий реалізм», національні різновиди реалізму; розглядають реалізм як художній метод, художню систему, тип художнього мислення і творчості тощо.

Кожна літературна епоха й художній напрям відповідно до своїх ідейно-естетичних принципів, концепії людини й дійсності, тематики й проблематики формують свою родову та жанрову системи, приводячи в рух форми й засоби художнього пізнання світу.

Звернення просвітницького реалізму до зображення життя «третього» й «четвертого» станів, орієнтація на простонародного читача виявилися несумісними з класичною ієрархією жанрів, де проста людина могла з'явитися тільки в низькій комедії. Позбавлені класицистичної ієрархії та канонічності жанри стають відкритими. Важливе місце належить так званим середнім жанрам, поштовх до розвитку яких дала епоха Відродження. Відображення буття в його цілісності, орієнтація на життєву правдивість, посилення пізнавальної функції літератури ставлять у просвітницькому реалізмі на перше місце жанри, що перебувають у сфері сущого. Культ аналітичного розуму, посилення ідеологічної функції за послаблення функції естетичної (перевага ідеї над образом) висувають у просвітницькому реалізмі на перше місце епічно-оповідний ряд жанрів, головним змістом яких є зображення людини й суспільства (середовища) як об'єктивної реальності у формах самого життя.

Настанова просвітницького реалізму на виховання (дидактизм) забезпечує в ньому чільне місце класичній трагедії, міщанській драмі, комедії та роману виховання. Зростає роль сатиричних жанрів. Публіцистичність і відкрита тенденційність у проведенні просвітницької ідеології породжують такі оперативні жанри, як листи-звернення та фейлетон.

Пріоритет раціоналістичного підходу не сприяв розвиткові ліричних жанрів. Просвітницький сенсуалізм слід розуміти не як перевагу в літературі ліричного стурменя, а тільки як адекватність сприйняття світу, його вірогідно-етнографічне відображення. Бідність жанрів лірики (в поезії переважає ліро-епіка) пояснюється ще й тим, що в просвітницькому реалізмі в центрі уваги були не індивідуальні характери та дослідження їхньої психології, а зображення долі людини, родових і станових її рис.

В українській літературі в перші десятиріччя XIX ст. жанровий синкретизм зовсім не був статичною сукупністю художніх форм. У системі жанрів виявлявся той саморух літературного процесу, який свідчив про опозицію до раціоналістичної ієрархії жанрів, про пошук найадекватніших форм художнього зображення національного життя.

Просвітницький реалізм призвів до активізації народних художніх форм, що беруть початок іще в XVI ст. Про тісний зв'язок із народною естетикою свідчить своєрідне схрещення віршової літературної байки з прислів'ям, приказкою, анекдотом, казкою; народні ліричні та ліро-епічні пісні й балади позначаються на композиції, структурі й поетиці драми, народні жартівливі пісні - на жанрі комедії та водевілю. Анекдот, народна новела, переказ, казка, притча нерідко стають основою малих прозових форм.

На перше місце в літературі виходять так звані низькі жанри класицизму, що в своєму існуванні зазнають великого впливу народнопоетичної стихії, -бурлескна поема, байка, народна соціально-побутова драма, комедія, народна повість та оповідання. Під впливом фольклору й бурлеску істотно змінюється такий суто класицистичний жанр, як ода, що часто перетворюється на сатиричний чи гумористичний вірш; з'являється в ній і новий, не властивий класицизмові герой-селянин.

Особливе місце в системі жанрів просвітницького реалізму посідає байка, ідейно-естетична структура якої через розділення домінантної логічної ідеї та художньої форми, дидактично-виховне спрямування, живописність побутових реалій, яскраво виражений драматичний стрижень, критичну функцію та орієнтацію на масового читача найбільше відповідала просвітницьким настановам.

Широко застосовуючи відомі ще з античності фабульні схеми, сюжети й мотиви, досвід Лафонтена, Лессінга, російських, польських та інших авторів, звертаючись до народної поезії та живої дійсності, українські письменники протягом 10-30-х років XIX ст. витворюють й утверджують віршову байку нового, реалістичного типу, що розвивалася протягом усього століття.

Характерною рисою української байки є її послідовний розвиток від алегоризму, прямолінійного класицистичного дидактизму, від «поезії розсудку» до мініатюрної комедії звичаїв, твору етнологічного, багатого на життєву конкретику.

Генетична близькість байки до світу селянина, до його вірувань і уявлень про навколишній світ (унаслідок чого легко сприймалося перенесення людських рис на тварин і звірів, міфологізм байки), оцінка явищ і вчинків персонажів із позицій простонародного читача зробили її чи не найдемократичнішим жанром літератури. Міцно тримаючись народного коріння, байка нерідко творилася через розгортання прислів'я чи приказки, олітературення анекдота, в яких імпліцитно містилося те чи те повчання, олітературення анекдота, в яких імпліцитно містилося те чи те повчання, приклад для поведінки.

У своїй сукупності просвітницька байка перших десятиріч XIX ст. дає досить повну й вірогідну картину суспільного життя, побутових відносин, звичаїв і моралі того часу, представляє цілу галерею станових типів, їхніх родових рис і навіть окремих характерів. Викривально-сатиричний пафос байкових творів, як правило, спрямовується на засудження соціальної несправедливості, викриття панської сваволі, паразитичного життя соціальних верхів суспільства, на критику неправого судочинства, хабарництва й крутійства суддів та різних утисків з боку державної адміністрації.

Пояснюючи вчинки людей та риси їхнього характеру безпосереднім впливом суспільного середовища й життєвих обставин, проникаючи в соціальну природу конфлікту, байка утверджувала позастанову цінність особистості, моральні принципи трудової людини, протиставляючи їх панській аморальності. Таким чином, байка стала одним із найоперативніших і найдійовіших жанрів просвітницького реалізму.

Тісний зв'язок української просвітницької байки з народною поезією спричинився до появи таких найпоширеніших її різновидів, як байка-казка та байка-приказка. У першій із них діють головним чином люди, а не тварини чи звірі. Вона відзначається розгорнутим сюжетом, детальним зображенням обставин дії, пейзажу. Мораль її окремо не формулюється, а випливає з самого твору. Байка-приказка відзначається лаконізмом; вона не має сюжетно-оповідної частини й обов'язково містить моральний висновок (нерідко для цього використовується прислів'я чи приказка).

Розрізняють ще й байку-новелу та байку-побрехеньку. Форму байкової оповіді цих типів набувають інколи й прозові оповідання, побудовані на народносміховому матералі. Однак, потрапляючи в орбіту просвітницького світобачення й естетики, народний гротеск, що став органічною складовою частиною байкової творчості, втрачає свою амбівалентну природу й набуває однопланової спрямованості (переважно як засіб викриття вад). Народнокомічне, що не знає однопланової алегорії, переростає в дидактику.

Новим етапом у розвитку української віршової байки була творчість П. Гулака Артемовського, найкраща частина якої представлена реалістично-бурлескними етологічними віршами та байками. Характерними для його байки є рішучий відхід від тваринно-звіриного алегоризму, прагнення до розвитку міметичного підходу, спільного для класицизму та просвітницького реалізму. Зазнавши великого впливу польської класицистичної літератури, Гулак-Артемовський у концепції дійсності (що позначилося й на його байках) тяжіє до класицистичної урівноваженості, співмірності й доцільності.

Поєднання структури літературної байки і народної казки дає в Гулака-Артемовського байку-казку як новий жанровий різновид із розбудованим сюжетом. У творчості письменника простежується й повернення від багатої на життєві реалії сюжетної байки-казки до власне морального повчання (приказки), що характеризується концентрованістю раціоналістичного підходу, заміщенням спеціально сформульованої моралі народним афоризмом. Дидактична настанова випливає з самої епічної розповіді.

Яскравими явищем в українській літературі були байки Є. Гребінки. Зміст більшості байок Гребінки відзначається соціальною поміркованістю. У найкращих із них показано несумісність інтересів та моралі панівної верхівки (поміщиків, бюрократичного державного апарату) і селянства; в гуманістично-просвітницькому дусі висловлено надію на перевиховання панства («Пшениця», «Ячмінь», «Рожа да Хміль», «Будяк та Конопляночка», «Віл»), Найбільшої викривальної сили Гребінка досягає в байках «Ведмежий суд», «Рибалка».

Ставши продовжувачем байкової традиції Лафонтена і Гулака-Артемовського, Гребінка водночас створює свій тип байки, що характеризуєьтся детальною розробкою сюжету, введенням реалістичних побутових сцен, зменшення кількості алегоричних постатей - аж до наведення «реальних» прізвищ персонажів («Ячмінь», «Мірошник»), З'являється і топонімічна локалізація місця дії та інші національні реалії (побуту, історії). Розростання фабульної частини байку (основу її становлять найчастіше народний анекдот, фацеція, приказка) за рахунок скорочення дидактичного моменту сприяло перетворенню її на маленьку комедію звичаїв чи своєрідну народну побутову новелу.

У байках Гребінки видно прагнення відійти від традиційного дидактизму й бурлескного натуралізму. У них з'являється постать автора-оповідача з його емоційною реакцією, що готувало грунт для утвердження байки в українській літературі як ліро-епічного жанру, що вже виламувався з естетичних принципів просвітницького реалізму.

Байка в українській поезії першої половини XIX ст. сприяла демократизації літератури, утвердженню принципів реалістичного зображення народного життя. Відбиваючи традиційні риси національного побуту, зробивши своїм позитивним героєм селянина, звернувшися до казки, тваринного епосу, приказки, прислів'я, до анекдоту й афористичного народного слова, байка вбирає в себе й риси народного світобачення та розширює художньо-зображальні засоби (введення різностопного ямба, народного й коломийкового вірша та ін.).

Оскільки національне відродження в Україні почалося з народних низів, визначальна роль народної культури виявилась і в драматургії, де на перше місце виходять «низькі» жанри, які щедро приймають у себе фольклорну стихію, традиції інтермедії, вертепної драми, народної пісні, музики, танцю: соціально-побутова драма (різновид її - комічна опера), комедія, водевіль, етнографічно-побутова драма, що відображає народні обряди і звичаї. Для стилістики характерні синтез слова і дії, хорові й сольні співи, музика, танці, мелодраматичні ситуації. Перебуваючи під впливом фольклору та шкільного театру XVIII ст., сценічне мистецтво загалом було зорієнотвано на демократичного читача.

Просвітницька драма як жанрово-видова система в українській літературі складається наприкінці 10-30-х років XIX ст., в чому вирішальну роль відіграла «Наталка Полтавка» І. Котляревського.

Під її впливом розвивалася вся українська драматургія першої половини XIX ст. Причина тут не тільки в популярності й життєвості сюжету, художній майстерності письменника та привабливості позитивних героїв, а й насамперед в ідейно-проблемній глибині конфлікту, що має не вузькоприватне, а суспільне значення.

За любовним конфліктом «Наталки Полтавки», загостреним проблемою соціальної нерівності, криється зрештою глибша і ширша проблема: несумісність природного (демократичного), а отже, в просвітницькому розумінні, тим самим і розумного підходу, яким керувалася старожитня Україна, з пансько-чиновницькими уявленнями про життєві цінності й мораль, що насаджувалися під вигладом «цивілізаційного» струменя кріпосницькою Росією.

Висунення у просвітницькому реалізмі на чільне місце пізнавальної функції літератури, показу людини у зв'язках із світом у просторі й часі поставило на порядок денний питання про художню прозу, яка взагалі не входила до класицистичної ієрархії жанрів.

*** Проза (лат. prosa, від prosa oratio - пряма, така, що вільно розвивається й рухається, мова) - мовлення не організоване ритмічно, не вритмоване; літературний твір або сукупність творів, написаних невіршованою мовою, проза -один з двох основних типів літературної творчості. Поезія і проза - глибоко своєрідні сфери мистецтва, які рорзізняються і формою, і змістом, і своїм місцем в історії літератури. Донедавна прозою (на відміну від поезії) вважали усі нехудожні словесні твори; подібний слововжиток спостерігається навіть у XX ст. В українській літературі поняття прози як повноправного мистецтва слова поширилося у післяшевченківський період. Художня проза у власному розумінні цього слова - порівняно пізнє явище, яке інтенсивно формувалося ще з доби Відродження. У давній і середньовічній літературі проза мала специфічне призначення: у прозиі творились, як правило, лише напівхудожні, «змішані» твори прикладного характеру (історичні хроніки, філософські діалоги, ораторські твори, описи подорожей тощо) або ж твори «низьких», комічних жанрів (фарси, деякі види сатири і т. ін.). Проза тих часів - це так звана ритмічна проза, яка своєю формою наближалася до вірша, сприймалася як своєрідне відгалуження поезії. Наприклад, у києво-руській прозі наявна послідовна ритмічна організація: текст членувався на більш-менш рівні відтинки (колони), котрі часто завершувалися (чи припиналися) співзвучними дієслівними або іменниковими формами, що виступали прообразом рими. Лише починаючи з доби Відродження (в українській літературі значно пізніше) формується проза, а з доби Просвітництва вона посідає провідну роль у літературі (роман, новела, повість).

Донині не розв'язано питання про формальну організацію художньої прози. Досить поширеною є думка, що за своєю організацією проза не має принципових відмінностей від повсякденного побутового мовлення. Її опоненти небезпідставно стверджують, що в прозових жанрах є своя складна і внутрішньо закономірна структура, яка принципово відрізняється від віршового ритму і при цьому усе ж виводить прозу за межі буденної мови (Г. Флобер, А. Чехов, М. Коцюбинський, Е. Хемінгуей та ін.), вимагаючи від автора не меншої напруги і майстерності, ніж вірш. Художня своєрідність прози не вичерпується принципами зовнішньої організації мови. У прозі домінують суттєво відмінні способи та форми словесної образності від таких, якими користається поезія. Так, різні види тропів, які здебільшого мають велике значення для організації поетичного мовлення, у прозі посідають куди менш помітне місце. Якщо в поезії джерелом «художньої енергії» є взаємодія, взаємовідзеркалення словесних вимислів, здійснюване різними формами зіставлення слів (порівняння, метафора, метонімія і т. п.), то для прози найбільш характерною є взаємодія різних мовних планів: мови автора, оповідача, персонажів. Через взаємовіддзеркалення цих мовних планів зідйснюється осмислення і оцінка зображуваного. Художньо-словесна тканина у прозі (порівняно з поезією) постає більш «прозорою», що, здавалось би, відтворює певну життєву реальність безпосередньо. Разом з тим постійно відчутна образна сила митця, майстерність володінням словом, згармонійована точність і ясність мовних планів. Значно більшу роль у прозі відіграє сюжет, послідовний розвиток дії; предметнішими і більш визначеними є характери та обставини.

На відміну від літератур «класичного» типу розвитку художня проза в новій українській літературі формується після появи драматургії, що, з одного боку, зумовлюється живучістю розвинутих традицій драми та комедії у старій літературі, на яких виростала нова драматургія, та відсутністю в ній власне художньої прози, а з іншого - слабкою структурованістю самого українського суспільства.

*** Драма (грецьк. drama - дія) - один з літературних родів, який змальовує світ у фомрі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення. Теорія драми в історичному розвитку неодмінно відбивала всі зміни в літературній і сценічній творчості, які відбувалися протягом тисячоліть. Аристотель у своїй праці «Поетика» розробив теорію трагедії, визначення якої як наслідування важливої і завершеної дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь і викликає через співчуття і жах очищення (катарсис), на багато століть сформулювало підходи до Д. Н. Буало, Ф. Шіллер, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф. Прокопович, М. Довгалевський також в основу своїх концепцій драми ставили дію. Однак підходи у кожного з них були різні. Теорія доби класицизму відзначалася нормативністю. Окремі поради, які давав, наприклад, Н. Буало («Мистецтво поетичне») містили вимоги, що суттєво обмежували творчу активність письменника (єдність дії, місця і часу). Універсальні нормативи класицизму зазнали ревізії в добу Просвітництва: відбулася демократизація драми та її мови. На початку XIX ст. оригінальну драматургійну систему створили романтики (Дж. Байрон, П. Шеллі, В. Гюго). Протягом останніх століть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії у мистецтво художнього слова. Теоретики літератури відзначають два жанрових типи драми. Перший -«аристотелівська» , або «закрита» драма. Вона розкриває характери персонажів через їх вчинки. Для такої драми притаманна фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами - зав'язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв'язкою. У ній зберігаєтсья хронологія подій і вчинків дійових осіб на відносно обмеженому просторі. Генетичні витоки такої драми криються у творчості античних письменників (Еврипіда, Софокла). Свого піку вона досягла в добу класицизму (П. Корнель, Ж. Расін), не зникла в епоху Просвітництва (Ф. Шіллер, Г.-Е. Лессінг), розвивалася у літератури XIX ст. (В. Гюго, Дж. Байрон, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, О. Островський, І. Карпенко-Карий, І. Франко). Існує вона й у сучасній драматургії. Іншим жанровим типом є «неаристотелівська» або «відкрита» драма. В її основі лежить синтетичне художнє мислення, внаслідок чого до драматичного роду активно проникають епічні та ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Це характерно як для драматургії минулого (театри Кабукі і Но у Японії, музична драма в Китаї, «Обітниця Яугандхараяти» в Індії, «Перси» Есхіла у Греції) так і для сучасної драматичної творчості (Б. Брехт, Н. Хікмет, М. Куліш, Е. Іонеско, Ю. Яновський, Є. ТТТварц) Якщо у даному жанровому типі домінують епічні елементи, то така драма називається епічною. Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація змісту, активне втручання письменника в дію. Епічна драма яскраво представлена у творчості Б. Брехта, Н. Хікмета, М. Куліша, І. Кочерги. В центрі зображення ліричної драми - внутрішній світ героїв. У ній значно посилюються естетичні функції умовності, деформуються часові та просторові параметри, складнішою стає композиція, домінують асоціативні зв'язки («Чарівний сон» М. Старицького, «Одержима» Лесі Україники, «Соловейко-Сольвейг» І. Драча). Драма є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так і театру. Лише у колективній творчості письменника, режисера, художника, композитора й акторів вона може стати помітним явищем літературно-мистецького життя. Відповідно до змісту та форми, характеру конфілкту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри (драма, трагедія, комедія, фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія). У минулому побутували містерії, міраклі, мораліте, шкільні драми, інтермедії та ін.

Драма як жанр

П'єса соціального чи побутового характеру з гострим конфілктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої - переважно звичайні, рядові люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій. Її зародження можна помітити в драматургії античності («Іон» Еврипіда). Частина літературознавців вважає, що драма як окремий жанр виникла лише у XVIII ст. Першими теоретиками драми стали Д. Дідро, Л.-С. Мерсьє та Г.-Е. Лессінг, які обгрунтували її специфіку та значення для розвитку літератури і театру. Вони ж і першими втілювали в життя теоретичні положення, давши світові так звану міщанську драму (Д. Дідро - «Позашлюбний син», «Батько родини; Л.-С. Мерсьє - «Дезертир», «Незаможний»; Г.-Е. Лессінг - «Міс Сара Сампсон», «Емілія Галотті»), В основі цих творів лежали сімейно-родинні конфлікти. На рубежі XVTH-XIX ст. міщанська драма в західноєвропейській літературі зазнала серйозних змін. У ній переважає дидактичне начало, герої існують у тісному родинному мікросвіті. Поступово в міщанській драми посилюються мелодраматичні елементи, простежується зародження нового жанру - мелодрами. У літературі XIX ст. домінувала реалістична драма (О. Пушкін, М. Гоголь, О. Островський, Л. Толстой, А. Чехов). Поряд з реалістичною драмом (Р. Роллан, Дж. Прістлі, ПІ. Окейсі, А. Міллер, В. Гавел) важливу роль відіграє інтелектуальна драма, пов'язана з філософськими засадами екзистенціалізму (Ж.-П. Сартр, Ж. Ануй), а також драма абсурду. В українській літературі драма з'являється на початку XIX ст. («Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Простак» В. Гоголя, «Быт Малороссии в первую половину XVIII столетия» Т. М. (криптонім не розкрито), «Чари» К. Тополі, «Чорноморський побит» Я. Кухаренка, «Купала на Івана» С. Писаревського). У всіх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкільної драми, вертепу, притаманні українській драматургії попередньої доби, а з іншого - враховано досвід західноєвропейської драми кінця XVIII ст. Ідейно-тематичні горизонти згаданих творів обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак, як і в європейській драмі, помітним були й кроки до реалістичного відображення дійсності. Згодом через обставини родинного плану проушувалися важливі суспільні проблеми («Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Лимерівна» Панаса Мирного). З 80-х XIX ст. спостерігається розширення ідейно-тематичних обріїв драми, з'являються твори з життя інтелігенції, мешканців міста, порушуються проблеми взаємин села і міста («Не судилось» М. Старицького, «Доки сонце зійде...» М. Кропивницького, «Житейське море» І. Карпенка-Карого, «Украдене щастя» І. Франка, «Нахмарило» Б. Грінченка). На рубежі ХІХ-ХХ ст. переважає соціально-психологічна драма. Потім, як відгук на суспільно-політичну ситуацію початку XX ст., виникає політична драма. Людські характери досліджуються драматургами в ектремальних умовах («Кассандра» Лесі Українки). Саме в творчості Лесі Українки чи не вперше в українській драматургії сягає свого апогею інтелектуальна, неоромантична драма, в якій увага з побутових обставин переноситься на психологію персонажів, досить складні й витончені інтелігентні переживання. Новим кроком у розвитку драми стала творчість В. Винниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи осмислити суспільно-політичні проблеми засобами психологічної драми («Молода кров», «Чорна пантера і Білий Ведмідь»), Найвидатнішим представником українського ренесансу у драмі став М. Куліш («Зона», «Патетична соната», «Вічний бунт», «Маклена Граса»). Активно розвивався цей жанр у повоєнні роки. Соціально-побутова та психологічна драма домінують у творчості М. Зарудного, О. Коломійця, Ю. Щербака, Лариси Хоролець, О. Корнієнка.

Цим можна насамперед пояснити жанрову неоформленість в українській літературі просвітницького роману виховання. Саме тому в системі епічних жанрів просвітницького реалізму в Україні розвинулися такі форми, як повість та оповідання.

*** Повість

Епічний прозовий твір (рідше віршований), який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття займає проміжне місце між романом та оповіданням. Крім обсягу, пейзаж різниться від оповідання розгорнутішим сюжетом, більшою кількістю другорядних персонажів, повнішою та глибшою їх характеристикою, наявністю описів. Розмежування повісті та роману менш виразне. Схожі вони за предметом зображення (життєві будні чи вагомі, історичні події), засобами зображення, розкриттям характерів. Але повість охоплює менше коло проблем, коротший період із життя героя. Якщо в романі акцент робиться на розгортанні сюжету й розширенні кола проблем, то в повісті сюжет більш статичний: акцентується на глибшому аналізі одного чи кількох конфілктів, на описах. Як і в романі та оповіданні, велику роль у повісті відіграє голос автора або розповідача. У самостійний вид епосу повість відмежувалася лише на початку XIX ст. У києво-руській літераруті повістю називали будь-яку об'єктивізовану розповідь про життєві та історичні події, вона була близькою до літопису («Повість минулих літ»), апокрифів («Повість про Варлаама і Йоасафа»), Початки української повісті - у перекладах «Олександрії» і повістей про Трою, які через болгарський варіант грецької хроніки Малали перейшли до києво-руських «Хронографів». У XV ст. з'являється велика кількість перекладних латинських духовних і світських повістей, які через Білорусь, найчастіше в польському або чеському варіанті, потрапляють в Україну («Мука Христова», нова редакція «Олександрії», «Про Трістана»). Появі повісті в українській літературі сприяло засвоєння нею у період бароко в першу чергу західноєвропейських духовних, рідше - авантюрних і демонологічних повістей. Перша українська повість, писана українською мовою, - «Маруся» Г. Квітки-Основ'яненка (1833).

*** Оповідання

Невеликий прозовий твір, сюжет якого заснований на певному (рідко кількох) епізоді з життя одного (іноді кількох) персонажа. Невеликі розміри оповідання вимагають нерозгалуженого, як правило, однолінійного, чіткого за побудовою сюжету. Характери показані здебільшого у сформованому вигляді. Описів мало, вони стислі, лаконічні. Важливу роль відіграє художня деталь (деталь побуту, психологічна деталь та ін.). Оповідання дуже близьке до новели. Іноді новелу вважають різновидом оповідання. Відрізняється оповідання від новели більш виразною композицією, наявністю описів, роздумів, відступів. Конфлікт в оповіданні, якщо є, то не такий гострий, як у новелі. Розповідь в оповіданні часто ведеться від особи оповідача. Генеза оповідання - в сагах, нарисах, оповідних творах античної історіографії, хроніках, легендах. Як самостійний жанр оповідання оформилось у XIX ст. З того часу й до сьогодні - це продуктивний жанр художньої літератури.

Засновником і фундатором української просвітницької прози, яка визначила проблематику й стиль усієї української прози дошевченківського періоду, судилося виступити Г. Квітці-Основ'яненку.

Вирішальний вплив на формування естетичного ідеалу Квітки-Основ'яненка справила ідея народності літератури. Започаткована новою українською літературою тенденція протиставлення морально-етичних принципів трудового народу моралі панства набуває у творчості Квітки-Основ'яненка (за всіх його хитань і спроб знайти ідеал у дворянському середовищі) характеру ідейно-художньої закономірності.

Як і в багатьох просвітників, у Квітки ставлення до народу, його звичаїв і культури не було однозначним. Однак у засаді уявлення про історичне й сучасне життя народу з усім комплексом його культурних явищ, долаючи негативне ставлення до простонародної неосвіченості, забобонності й грубості, розвиваються через захоплення природною безпосередністю, наївністю й поетичною красою усної поезії як позитивне знання, що сприяло розумінню тогочасного життя народних мас у гуманістично-демократичному дусі. Пізнання народного життя, естетичне освоєння фольклору як одного з формантів нової української літератури, з одного боку, сприяло загальній «реабілітації» народних мас, а з іншого -прискорило відхід від класицизму до формування рис просвітницького реалізму, від класицистичного конфлікту між особистими інтересами та обов'язком, людиною й долею - до співвіднесення людини й суспільства, до концепції розумного суспільного влаштування, що спирається на природний стан людини як норму. Ця переорієнтація не лише базувалася на ідеї природної рівності людей, а й ставила в центр уваги звичайну «маленьку» людину, відкривала самоцінність особистості та шлях у художній творчості до створення індивідуальних характерів. Змінюються у зв'язку з цим і стиль та характер пафосу в творах Квітки-Основ'яненка - від класицистичної сатири до бурлеску, народного гротеску та сентиментальної розчуленості й ідеалізації позтивного героя як уособлення властивостей «природної» людини.

Стильова орієнтація повістей на емоційний вплив, на співпереживання читача не тільки потребувала нового образного слова, а й вели до заглиблення в особисте життя персонажів, посилення психологічного аналізу, спроб показати особистість ізсередини (у її найпотаємніших прагненнях, думках, почуттях, настроях), а зрештою й до окреслення індивідуального образу-характеру. Продуктивно використовуючи жанрові можливості великої епічної форми, письменник робить тут помітний крок порівняно зі своїми попередниками в новій українській літератури.

Літературне Просвітництво в Україні не обмежується першою половиною XIX ст. Пройшовши стадію своєрідного симбіозу із сентименталізмом та романтизмом, просвітницький реалізм співіснує з реалізмом критичним майже до самого кінця XIX ст. Живиться він переважно народницьким спрямуванням літератури, коли письменники підпорядковують її просвітницьким завданням, вихованню народу чи інтелігенції, що неминуче в художній структурі твору приводить до примату логічної ідеї.





Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.