Панас Мирний (1849-1920)

Українська література ХІХ століття

(розгорнені конспекти лекцій)

Панас Мирний (1849-1920)

В українському літературному процесі останніх десятиріч XIX - початку XX ст. одне з чільних місць належить Панасові Мирному - видатному письменникові-реалісту, творцеві соціально-психологічного роману, авторові багатьох оповідань, повістей, драм, комедій. Такі його твори, як «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», «Лихі люди», «Лихо давнє й сьогочасне», «Сон», міцно утвердили якісно нові епічні жанри, засвідчили поглиблення художнього дослідження дійсності, власне піднесли українську прозу до рівня тих художніх досягнень, які характеризували розвиток реалізму в європейських літературах XIX ст.

Панас Якович Рудченко народився 1 травня 1849 р. у родині бухгалтера повітового скарбництва в м. Миргороді на Полтавщині. Хлопець зростав в атмосфері старосвітського побуту з досить сильними традиціями українських національних звичаїв та обрядів. У його вихованні особливо помітна роль матері, яка любила згадувати старовину, розповідаючи з гумором про характерні подробиці минулого. А нянька Оришка ввела маленького Панаса у чарівний світ народної поезії і мови. Мудрість простої селянки, що виявлялася у кожній з розказаних нею казок та оповідок, у конкретних порадах та застереженнях, глибоко засвоювалася мовчазним хлопчиком, ставала одним з тих визначальних чинників, що формували його переконання й естетичні смаки.

Після кількох років навчання у Миргородській парафіяльній школі та Гадяцькому повітовому училищі чотирнадцятирічний підліток іде на «власний хліб». Правда, в шкільні роки на нього зробило значний вплив знайомство з відомою у Гадячі родиною Драгоманових. Тут шанували творчість М. Гоголя, І. Тургенева, Л. Толстого. Від гімназиста Михайла Драгоманова дещо молодші за нього Панас та його брат Іван дізналися про І. Котляревського та Г. Квітку-Основ'яненка, захопилися поезією Т. Шевченка, «Народними оповіданнями» Марка Вовчка.

Формування характеру майбутнього письменника припадає на переломний період у суспільному житті країни. Підліток відчував пробудження інтересу передових громадських кіл до всього нового, пов'язаного з боротьбою проти кріпосництва та його залишків, із запровадженням буржуазних реформ. Для Панаса живим прикладом ініціативності була діяльність старшого брата Івана, який зав'язує стосунки з редакцією петербурзького журналу «Основа», надсилає туди власні кореспонденції, збирає фольклорні матеріали. У нього знаходять відговмін заснування у Гадячі громадської бібліотеки, відкриття жіночої школи, влаштування аматорських вистав. Він відгукується щирим віршем на смерть Т. Шевченка.

Чиновницька служба Панаса Рудченка розпочалася восени 1863 р. у Гадяцькому повітовому суді. Наступного року він переходить у повітове скарбництво, а згодом, після короткочасного перебування в Прилуках, обіймає посаду помічника бухгалтера в Миргородському скарбництві. Так минули вісім років служби в канцеляріях повітових міст Полтавщини. Одноманітна праця, затхле чиновницьке середовище пригнічували душу юнака. Єдиною втіхою було читання. Як свідчать щоденникові записи, уже з 1856 р. його цікавить у журналах не тільки белетристика, а й публіцистика, критика, він захоплюється збірником М. Номиса «Українські прислів'я, приказки і таке інше» (1864), шкодує, що не було занять з рідної мови, прагне надолужити цю прогалину самоосвітою, вивчаючи українську фразеологію.

У коло зацікавлень Панаса Рудченка, його перекладацької роботи входили твори О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, К. Рилєєва, М. Огарьова, О. Плещеева. А коли намагався писати щось своє, на ньому виразно позначався вплив Шевченкового «Кобзаря». Ширшає обізнаність Панаса Рудченка, насамперед через львівський журнал «Правда», з українською літературою, зокрема з ранніми творами І. Нечуя-Левицького, які він виділяє не стільки за тематикою, скільки за новою формою компнонування художнього матеріалу.

З 1871 р. П. Рудченко живе у Полтаві, працює в губернському скарбництві. Його ніколи не приваблювала чиновницька кар'єра, але сумлінне виконання службових обов'язків зрештою привело до високого чину дійсного статського радника. Інший бік життя П. Рудченка, невідомий навіть багатьом знайомим, був пов'язаний з літературною працею. Він весь у полоні болісних роздумів про долю безправних трудівників. Його хвилюють почуті конкретні історії про жіноче безталання. Йому ненависні бездуховність, меркантилізм міщансько-чиновницького середовища.

Наприкінці 60-х років П. Рудченко написав ще й досі не опублікований цикл поезій у прози «Думки», який засвідчує громадянське змужіння початківця, його прагнення працювати для рідного народу. Природно, що з перших днів життя в Полтаві він входить у коло демократично настроєних інтелігентів - членів місцевої Громади, одним з найдіяльніших та ініціативних діячів якої був колишній учасник Кирило-Мефодіївського товариства Д. П. Пильчиков.

Літературна праця, яка продовжувалася тепер ще з більшою інтенсивністю, примушувала П. Рудченка шукати видання, де б можна було опублікувати написане. Оскільки в Росії українське слово було заборонене Валуєвським циркуляром 1863 р. з'являється один з них - «Україні», підписаний прибраним ім'ям - Панас Мирний. Цього ж року тут анонімно друкується оповідання «Лихий попутав», одразу ж помічене читачами й відзначене критикою. Так відбувся літературний дебют молодого автора, так народився новий письменник.

Художня творчість стає справжньою втіхою і відрадою Панаса Мирного. Він інтенсивно працює, і в 70-80-х роках дещо з його доробку з'являється друком. 1874 р. у журналі «Правда» побачили світ нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» та оповідання «П'яниця». 1877 р. у Женеві окремим виданням заходами М. Драгоманова виходить повість «Лихі люди». Ще 1875 р. у співавторстві з братом Іваном Біликом було завершено роботу над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і подано до цензури, але в зв'язку з Емським указом цей твір у Росії не був опублікований і вийшов у Женеві 1880 р. головним чином на кошти М. Драгоманова та його близьких друзів.

Літературна доля Панаса Мирного - яскраве свідчення трагедії українського письменника в умовах соціального пригнічення. Він не міг друкувати свої твори на рідній землі, змушений був приховувати своє авторство, над ним постійно висів дамоклів меч царської цензури. Навіть надрукована у Швейцарії повість «Лихі люди» з'явилася анонімно, а роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» не потрапив на Україну, отже, й не став фактом літературного процесу.

Панас Мирний, при всій замкнутості свого характеру та властивій йому обережності, тягнувся, однак, до передових людей, прагнув громадською діяльністю розворушити інших. Перебуваючи у Києві, де 1874 р. відбувався III Археологічних з'їзд, він особисто знайомиться з М. Старицьким, М. Лисенком, П. Житецьким, П. Чубинським, О. Русовим, О. Терлецьким.

На початку 1875 р. полтавська жандармерія вчинила обшуки в людей, які викликали у неї підзору. До них потрапив і П. Рудченко. Це була акція в справі таємного політичного товариства «Унія», хоч, як сьогодні доведено, такого товариства власне й не існувало. При обшуку в письменника відібрали зошит з віршами і кілька книжок. Проведений у поліції допит Панаса Мирного примусив його надалі діяти ще з більшою обережністю.

Урядові репресії (ліквідація Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, арешти і заслання громадських діячів, нова заборона українського слова в 1876 р.), брутальне торжество повіністичної реакції пригнічували письменника. Хоч він і продовжує писати, однак часто не завершує розпочатого: ці твори так і залишилися свого часу не відомими читачам.

Наприкінці 70-х років Мирний розпочинає працювати над романом «Повія». У випусках альманаху «Рада» (1883, 1884), підготованому М. Старицьким, публікуються перші дві його частини. Згодом було завершено працю й над останніми частинами твору, але письменник, вірний своєму принципові не поспішати з друкуванням написаного, «відклав» рукопис «на дуже довге «вилежування», а згодом «охолов» до нього.

Разом з братом І. Біликом Панас Мирний працює і над повістю «За водою», закінчує першу редакцію повісті «Лихо давнє й сьогочасне», пише «Казку про Правду і Кривду», драми «Лимерівна», «У черницях», «Перемудрив», повість «Голодна воля», кілька оповідань.

Хоча служба відбирала в письменника найкращий час, проте він встигає стежити за літературним процесом, відвідує вистави гастролюючих у Полтаві українських труп. Познайомившись з М. Занковецькою, Мирний дарує їй рукопис драми «Лимерівна», а через півтора року, у квітні 1892 р., розділяє з нею успіх цієї вистави за п'єсою, дещо вдосконаленою талановитою актрисою. На концерт хору М. Лисенка, що відбувся навесні цього ж року в Полтаві, Мирний відгукується схвильованим віршем «Привіт нашому славному Боннові Миколі Віталійовичу Лисенкові у достославний день 10 березня 1892 року від щирого серця полтавців». Його промовою відкривається зібрання полтавської інтелігенції 26 лютого 1893 р., присвячене вшануванню пам'яті Т. Шевченка.

Кінець 90-х років для письменника позначений інтенсивною творчою працею. Він пише п'єсу «Згуба» (1895-1896), перекладає трагедію В. Шекспіра «Король Лір» (1896-1897), здійснює остаточні редакції оповідання «Морозенко», повісті «Лихо давнє й сьогочасне» (1897), третьої частини роману «Повіть» (1898), нарису «Серед степів» (1899), завершує переклад поеми Лонгелло «Дума про Гайявату» (1900).

Взагалі на рубежі століть Мирний під впливом піднесення визвольної боротьби активізує свою громадську діяльність. Він бере активну участь у підготовці й відзначенні сторіччя з часу виходу перших трьох частин «Енеїди» І. Котляревського (1898), у відкритті в Полтаві йому пам'ятника (1903). Зміцнення віри письменника у перспективність розвитку української культури яскраво проявляється у тому, що він з початком революції 1905 р. починає виступати, так би мовити, під відкритим забралом. Мирний стає одним з організаторів і керівників журналу «Рідний край», рішуче піднімає голос за визволення трудящих, активно відстоює їх право на розвиток національної культури, сприяє консолідації українських літературних сил. Вже у першому номері часопису публікується вірш Мирного «До сучасної музи», в якому проводиться ідея активного служіння літератури справі народного визволення. Тут же друкується новела «Сон», пройнята пафосом революційного оновлення життя. Саме тоді письменник пише оповідання «Пригода з «Кобзарем», в якому порушується проблема несумісності вільного життя особистості в умовах пригнічення мас.

Тяжкі випробування випадають на долю письменника в останнє десятиріччя його життя. Не стало багатьох добрих знайомих, яких він знав упродовж тривалого часу і з якими працював на ниві рідної культури. Смерть багатьох передових людей - письменників, театральних діячів - боляче відгукнулася в його серці. Порушувала душевну рівновагу нервова хвороба дружини. Та найболючіше вразила Мирного загибель у вересні 1915 р. на війні старшого сина Віктора. Біль від втрати посилювалася хвилюванням і за долю середнього сина Михайла, якого теж мобілізували до діючої армії.

Складним і суперечливим було ставлення вже літнього письменника до революційних подій 1917 р. та громадянської війни, яка охопила країну. Повалення царизму дало імпульс для продовження праці над перекладом «Орлеанської діви» Ф. Шіллера (розпочато 1906 р.), що свідчило про розуміння Мирним співвіднесеності ідейного пафосу твору німецького письменника до революційних подій на рідній землі. Однак прийняти і зрозуміти суть революційного оновлення він не зміг через половинчатість програми Лютневої революції. Далеким був Мирний і до розуміння Жовтневої революції, оскільки встановлення нового життя на Україні ускладнювалося безперервними змінами влади, жорстокою боротьбою антагоністичних політичних сил. У цій боротьбі на початку 1919 р. загинув молодший син Леонід, отже, не дивно, що старий хворий письменник сприймав ці події як жахливу братовбивчу війну.

Водночас Мирний вітав пожвавлення українського видавничого руху, зумовленого пожваленням самодержавства. 1918 р. у Полтаві виходить збірка «Українські народні казки», зібрані І. Я. та А. Я. Рудченками», публікуються його

повісті «Товариші» та «За водою». Наступного року побачила світ третя частина роману «Повія», виходить перекладеня Мирним дитяча віршована п'єса П. Соловйової «Царівна Полуничка». В час розгулу денікінського терору, переслідувань будь-яких виявів українського культурного життя письменник виступає 12 вересня 1919 р. з пристрасною, по-громадянському наснаженою промовою на мітингу в Полтаві з нагоди 150-річчя з дня народження І. Котляревського, чим викликає підозру білогвардійської реакції.

Радянська влада встановлювалася в Полтаві неодноразово, але існувала тільки по кілька місяців на початку 1918, у першій половині 1919 р. Панас Мирний працював на тій же посаді, правда, в установі із зміненою назвою. Як радянський службовець губфінвідділу він працює і після 10 грудня 1919 р., коли місто звільнене від білогвардійців. Однак здоров'я було підірване: вночі з 19 на 20 січня 1920 р. стався крововилив у мозок, а 28 січня письменника не стало.





Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.