Всі публікації щодо:
Кропивницький Марко

Українська література ХІХ століття

(розгорнені конспекти лекцій)

Марко Кропивницький (1840-1910)

Художня спадщина М. Кропивницького дає змогу переглянути й догматичне уявлення про вузький, суто мужицький, селянський характер українського демократичного театру XIX ст., який нібито існував скоріше як етнографічне явище, цілком ізольовано від загальноєвропейського культурного процесу, в кращому разі наслідуючи школу О. Островського. Слід наголосити, що в українській літературі XIX ст. ентографізм був явищем особливим: він, з одного боку, засвідчував вірність її народним, демократичним традиціям, а з другого -утверджував і розвивав національну самосвідомість поневоленого народу. Головне ж те, що при наявності етнографізму інтенсивні ідейно-художні пошуки українських митців спричинилися до прискореного розвитку драматургії, що за якихось 20-25 років підневільного, напівлегального життя подолала шлях, для якого Європі відведено було історією два століття, і на початок XX ст. вийшла невіддільною від загального контексту. За нею, щоправда, «не встигала» сценічна мова - передусім внаслідок терору царської цензури, яка закривала п'єсам дорогу до сцени, траплялось, і на довгі десятиліття.

Один із найактивніших учасників того бурхливого процесу - Марко Лукич Кропивницький.

М. Л. Кропивницький народився 25 квітня 1840 р. в селі Бажбайраки на Херсонщині (тепер - село Кропивницьке Новоукраїнського району Кіровоградської області). У дитинстві він і надивився всіляких жорстокостей щодо селян, і сам зазнав чимало злигоднів та кривд, оскільки посада управителя панських маєтків не надто відповідала чесній і незалежній натурі його батька, чиї численні невдачі болісно відбивались на житті дітей, позбавляючи їх часом найнеобхіднішого.

Різностороння природна обдарованість майбутнього митця виявилася іще в дитинстві, коли він «сочинял сам песни, писал стихи и обладал замечательной памятью». Та освіту здобував він без будь-якої системи - то в приватній школ»і шляхтича Рудковського, то в Єлисаветградському училищі. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькій повітовій школі, яку юнак закінчив із похвальним листом. Тоді він жив у своєї бабусі в дуже музикальній сім'ї, де часто бачився з матір'ю (батьки Марка розлучилися, коли він був ще малим), яка вчила його музики, ставила йому голос, розучувала з ним вокальні партії.

Після невдалої спроби продовжити навчання у гімназії в Києві юнак повертається до Бобринця і вступає на службу до повітового суду. В цей час М. Кропивницький разом з І. К. Тобілевичем брав участь в аматорських гуртках, де ставились п'єси українських і російських драматургів, пробував свої сили і як автор, і як постановник. Відвідував протягом трьох семестрів (1862-1863) заняття на юридичному факультеті Київського університету як вільний слухач. Під враженням однієї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрі, він пише української мовою мелодраму «Микита Старостенко».

З 1864 р. Кропивницький знов на казенній службі - то у Єлисаветграді, то у Бобринці. Але чиновницької кар'єри він не зробив і навіть часто зовсім втрачав заробіток внаслідок захоплення мистецтвом та участі в аматорських виставах. 1871 р. перейшов у професійні актори, зголосившись працювати в трупі графів Моркових (Одеса). Протягом десяти років роботи в російських театральних трупах, перегравши лише за перші п'ят років «около 500 ролей... от губернатора в «Птичках певчих» до Отелло...», він набув величезного сценічного досвіду, глибоковивчив специфіку й закони театрального мистецтва, виробив свої творчі принципи, розуміння місця театру в житті суспільства.

Важливим етапом у творчому шляху М. Кропивницького та в історії українського театру стало перебування його 1875 р. в Галичині, де, працюючи актором і режисером театру товариства «Руська бесіда», він доклав великих зусиль до змін у репертуарі й художньому стилі театру, в наближенні його до реалізму й народності.

Початок театральної діяльності М. Кропивницького припав на час практичної відсутності професійного українського театру на Наддніпрянщині, час найжорстокіших репресій щодо українського слова: Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р., численні інструкції та розпорядження місцевих властей тощо; все це змушувало митців запобігати перед кожним держимордою, показувати протягом одного вечора по дві вистави - російську й українську. Після дозволу міністра Лоріс-Мелікова (1881) на виконання українських п'єс почали виникати українські трупи - у Києві, Харкові, Одесі. Та роботи в них - навіть із таким своєрідним діячем і художником, як Г. Ашкаренко, - не задовольняла М. Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. 1882 р. він утворює свою трупу, яка десь через рік зливається з трупою М. Старицького, а М. Кропивницький стає її провідним режисером. Починається нова епоха в історії українського професійного театру, творче обличчя якого визначали, разом з М. Старицьким та М. Кропивницьким, М. Заньковецька, М. Садовський, а дещо пізніше М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий. Та величезна популярність митців, творчість яких була уособленням народного естетичного ідеалу, наче провокувала царських чиновників знову й знову обрубувати їм крила: виступи колективу в межах Київського генерал-губернаторства (по суті, майже третини території України Наддніпрянської) було заборонено. Не полегшив становища навіть гучній успіх і царське схвалення гастролей у Петербурзі 1886-1887 рр., якими М. Кропивницький керував уже після відокремлення від М. Старицького і які дали підстави тодішній критиці говорити про український театр у зіставленні з європейським (зокрема з трупою «мейнінгенців», новаторство яких було загальновизнаним).

Все життя провівши в пошуку, в безнастанній боротьбі, неспокої (навіть на придбаному в останні роки хуторі Затишок недалеко від Харкова недовго затамувався), М. Л. Кропивницький і помер (21 квітня 1910 р.) у дорозі, повертаючись з Одеси - з гастролей.

Систематичної освіти М. Кропивницький, з різних причин не одержав, але його лектуру складало досить широке коло імен світової класики. Лише серед названих ним в автобіографії авторів - Гете і Шекспір, Байрон і Дюма, Гейне, Жорж Занд, Теккерей. Син письменника свідчить, що родина завжди передплачувала багато театральних газет і різних і «Киевской старины». У молоді роки цікавився М. Кропивницький і найсучаснішими філософськими працями, від соціаліста-утопіста Р. Оуена до прагматика-мораліста С. Смайльса. А між ними -Дж. Ст. Мілль з його розумінням моральності як прагнення до «найбільшої суми загального щастя»., Г. Спенсер, який ще тісніше пов'язував моральність із корисністю, навіть вулгарно-матеріалістичні міркування Я. Молешотта. Прочитане ретельно обдумувалося, аналізувалося у критичному зіставленні з реаліями побуту «удома».

В останні роки життя М. Кропивницький з інтересом читав праці А. Шопенгауера. Малоймовірно, щоб вони безпосередньо впливали на того, хто мав уже такий серйозний життєвий досвід, певніше, що в них виявлялась співзвучність із багатьма розчаруваннями митця - житейськими і творчими. А ще більше - із філософським утвердженням співчуття, жалю як істинної основи людської моралі; ця ідея була серцевинною у більшості його творів.

Живучість кріпосницької й відповідно рабської психології, руйнування «дворянських гнізд» і витіснення дворянства зростаючою сільською буржуазією, збагачення «чумазого» й наступ його на селянство, хижацька конкуренція його з подібними до себе, російсько-японська війна і вплив її на життя народу, революційні заворушення на селі - ось коло тем, що перебували в полі зору драматурга. Актуальність їх безперечна, як і важливість моральних проблем життя творчої інтелігенції, її взаємин з «натовпом», зі спекулянтами від мистецтва, по-новаторськи посталвених у драмі «Беспочвенники» та сатиричній комедії «Нашествіе варварів». Час від часу письменник звертався й до інсценізації відомих літературних творів: «Невольник» і «Титарівн» («Глум і помста») за Т. Шевченком, «Чайковський, або Олексій Попович» за Є. Гребінкою, де виявилась своєрідність його підходу до історичного минулого українського народу, «Вій» і «Пропавша грамота» за М. Гоголем, «Вергілійова Енеїда» за Котляревським, «Підгоряни» за І. Гушалевичем, «Вуси» за О. Стороженком, «Хоть з мосту в воду головою» за Мольєровим «Жоржем Данденом».

Під кінець життя М. Кропивницький, використавши мотиви народних казок, створив дві п'єси для дітей («Івасик-Телесик», «По щучому велінню»). Органічний зв'язок його драматургії з фольклором виявляється як у світоглядних позиціях письменника, який, обстоюючи народне розуміння добра і зла, завжди був на боці бідних і скривджених, так і в художніх - зокрема у відбитті у мові персонажів влучного народного слова, гумору. У 70-80-ті роки він звертався й до пісні, але з часом художня тканина його творів ущільнюється, і для пісень та різного роду етнографічних виставок не залишається вже в них місця.

У творах М. Кропивницького, який осмислював моральні проблеми суперечливої, повної контрастів епохи переходу від феодально-кріпосницької системи до прискореного капіталістичного розвитку країни, діють представники найрізноманітніших суспільних верств. Колізії п'єс засновані на зіткненнях простих людей з панами, вчорашніх кріпаків з учорашніми власниками їхніх душ («Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Перед волею», в окремих моментах - «Супротивні течії», «Олеся», «Дві сім'ї», навіть «Помирились») та бідного селянства з багатим, яке має тенденцію до дальшого збагачення («Дай серцеві волю, заведе в неволю», «Глитай, або ж Павук», «Дві сім'ї», «Зайдиголова», почасти «Пошились у дурні»).

Неминуче, у зв'язку з наступом капіталізму, руйнування «дворянських гнізд» цікавило українських драматругів, на відміну від, наприклад А. Чехова, не тільки й не стільки внаслідок співчуття до благородних і чистих, але бездіяльних представників приреченого класу. Хоч такі окремі персонажі - жертви власної безпомічності перед соціальними катаклізмами, конкретніше - перед новою нахабною і могутньою силою - є, зокрема, й у творах М. Кропивницького: Смородина у «На руїнах», Загрива в «Олесі». Варто, однак, зауважити, що обидва вони далеко не безгрішні й не безкорисливі, обидва не проти виправити б своє матеріальне становище одруженням із дочкою «противника». До того ж, батько Загриви, наприклад, був типовий кріпосник. Якщо у Чехова вишневий сад є елегійним образом високої духовності давнього дворянського життя, то в Кропивницького жаль колишнього пана за красивим ландшафтом одразу ж дістає зниження розповіддю про те, як «під оцей ландшафт» шмагали кріпаків.

Можна твердити, що реалістичні твори М. Кропивницького по-своєму наближаютсья до літературного екзистенціалізму. Завдання філософії мислитель першої половини XIX ст. С. Кіркегор вбачав у тому «щоб вирватися з влади розумного мислення і знайти в собі сміливість шукати істину в тому, що всі звикли вважати парадоксом і абсурдом». М. Кропивницький же, придивляючись до сучасного йому життя, знаходить і парадокси, і абсурд, а то й злочинність, у тому, що для всіх є звичним і звичайним. Соціальне, а за ним і психологічне роз'єднання, а далі відчуження людей на грунті боротьби за власність не просто зафіксовано драматургом. Набуваючи характеру морального діагнозу, воно вносить несподівані нюанси у поетику його творів, і не лише згаданих вище.

Драматургічна спадщина М. Кропивницького є своєрідним відображенням шляху драми як роду словесно-театрального мистецтва від традиційної до нової поетики XX століття. У перше десятиліття драматург писав переважно твори комедійних жанрів - «Помирились» (1869), «За сиротою і бог за клитою, або ж Несподіване сватання» (1871), «Актор Синиця» (1871) - переробка водевілю Д. Ленського «Лев Гурич Синичкін», «Пошились у дурні» (1875), «По ревизії» (1882), «Лихо не кожному лихо, іншому й талан» (1882), «Вуси» (1885) - за оповіданням О. Стороженка. Водевілям, як і створеним у цей період драмам «Невольник» (1872) за однойменною поемою Т. Шевченка, «Беспочвенники» (1878-1898), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), «Глитай, або ж Павук» (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність системи художніх засобів (зокрема розгорання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені їхні антиподи). Згодом з'являються п'єси, в яких конфлікт дещо розалужується, втрачаючи єдиний центр розвитку дії, але сама дія ще розвивається в одному напряму. У драмах «Де зерно, там і полова» («Дві сім'ї», 1888), «Зайдиголова» (1889), «Олеся» (1891), «Перед волею» (1889), «Розгардіяш» (1906) поряд з основним конфліктом розвивається додаткова сюжетна лінія, яка не лише сприяє його поглибленню, а й має свою ідейно-естетичну значимість.

Наближався перехідний, у загальнолюдському розумінні, кризовий період, коли неймовірно загострювалось відчуття зв'язку особистості з історичним плином. Внутрішній світ героя літературних творів усе більше залежав від того, що відбувалося у великому світі. Змінились і просторово-часові домінанти: замість визначеності, єдності часу, місця та дії набувають силу принципи життєвого потоку, панорамного показу людей, явищ. Відсутність розв'язок, «незавершеність» сюжетів також звідси.

У 900-ті роки М. Кропивницький не раз називає свої п'єси малюнками -«малюнки сільського руху» («Конон Блискавиченко», 1902, «Скрутна доба», 1906), «малюнки сільского життя» («Старі сучки й молоді парості», 1908), інтуїтивно відчуваючи істотні відмінності їх структури, в якій важко визначити початок, середину й кінець дії, бо зав'язка в них, по суті, відбулася ще до початку твору, а конфлікт фіналом не вичерпується. Ці п'єси можна вважати перехідними від традиційної до новітньої драми, оскільки в них зберігається принципом сюжетного розвитку, але з тяжінням все ж до новітньої. На відміну від А. Чехова, який повністю переносив конфлікт у внутрішнє життя персонажів, М. Кропивницький як людина театру постійно дбав про сценічність своїх творів. Своєрідне відбиття знаходить у нього усвідомлення в цей період багатьма письменниками Росіі суспільна потреба в публіцистичній загостреності мистецтва: драматуг раз у раз надає героям можливість відверто висловювати свої погляди, давати оцінку різним громадським явищам, подіям, вчинкам. У ряді творів на сцену виводиться велика група людей, яка слухає промови на суспільно-політичні теми. Постійно притаманна М. Кропивницькому схильність до точного, майже хронікального відтворення найхарактерніших явищ епохи набували, отжде, іншого вигляду. Помітно збільшується кількість дійових осіб та скорочується відстать між головними й другорядними. Це веде до розгалуження основного сюжету й вникнення кількох різнопланових (соціальний, моральний, побутовий) конфліктів, які співіснують паралельно, час від часу перехрещуючись, а під кінець твору сходячись в один вузол, дістаючи спільну чи принаймні одночасну розв'язку. Так на структуру п'єси впливає прагнення її автора відповідати на запити часу, так переплітаються у його творах традиційні й новітні засоби.

Творчо розвиваючи традиції І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Островського, М. Кропивницький зробив відчутний внесок у літературу критичного реалізму аналізом найскладніших проблем свого часу. Істотної еволюції зазнали його позитивні герої: від довготерпіння й пасивного протесту доздатності аналізувати обстановку, усвідомлювати себе як особистість, до соціальної активності. Драми й комедії М. Кропивницького є свого роду аналогом так званих ідеологічних повістей І Нечуя-Левицького, Г. Грінченка, О. Кониського, які І. Франко назвав першими пробами малювання нових суспільно-політичних течій серед нашої суспільності.

Визначальною рисою мислення письменника є інтерес до найгостріших моральних та політичних проблем сучасності, що знаходив вияв у публіцистичній загостреності, сатиричній спрямованості багатьох його п'єс. Твори його стали врівень із визначними зразками прози й поезії XIX ст., утверджуючи реалізм драматургії розробкою народних характерів, правдивим зображенням життєвих обставин. Забезпечуючи український театр поточним репертуаром у якому переважала традиційна поетика, М. Кропивницький чуйно сприймав нові життєві явища, події, що й зумовило пошук ним нових драматургічних засобів.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.