Аналіз художнього твору - Марко В.П. 2015

Трагічний пафос Євгена Маланюка
Художній світ лірики та ліро-епосу

Всі публікації щодо:
Маланюк Євген

Талановитий поет, есеїст, культуролог Є. Маланюк понад півстоліття жив в еміграції — в Польщі, Чехословаччині, США. Націоналіст, ворог радянської влади — так найчастіше висловлювалися про нього. А він безмежно любив Україну, хотів бачити її самостійною державою, могутньою нацією. Часом картав її за покірність, неспроможність вибороти собі волю.

Наприкінці життя Є. Маланюк писав:

Купив цей час фальшивою ціною:

Ісходом, втечею, роками болю й зла.

А треба було впасти серед бою

На тій землі, де молодість цвіла.

Та в минулому нічого не змінити — Є. Маланюк випив свій келих «докраю». Помер у Нью-Йорку, де й похований. Його поезія повернулася в Україну. Палання його слова світить новій добі, якої він прагнув усе життя.

Естетика болю і візій

Входження до поетичного світу крізь сферу слова таке ж природне, як і дошукування життєвих імпульсів та обставин зародження певних мотивів, образів, загальної тональності творчості поета. Душевні переживання автора й факти, що їх викликали, та естетично оброблене слово — полюси, поміж якими спалахує вольтова дуга поетичної думки. Зосередження лише на сфері слова відкриває в поетичному світі ще одну пару полюсів: естетичний ідеал, на який вказує стрілка ціннісних орієнтацій автора, й логічно та естетично протилежний йому антиідеал як сфера зосередження критичних зусиль митця, темних сторін його свідомості, чинників душевних травм.

Світ поезії Є. Маланюка сповнений внутрішньої напруги, борінь духу, нерозв’язаних суперечностей. На рівні слова в ньому переважають не антитези, а оксимо-ронні зв’язки: його атмосфера просякнута непогамовними болями, породженими реальними історичними й політичними причинами, перше місце поміж якими займає поразка національних змагань 1917—1920 рр. за незалежність України. Поет сприйняв ту поразку як страшну трагедію України і як свою власну. З часом та катастрофа через гірку іронію оберталась на трагікомедію і фарс, які не приносять очищення. У циклі «Чорна Еллада» подано фантасмагорію, де відбувається невблаганна зміна цінностей: замість колишньої пишноти — «зів’ялий барок», замість Христа-спасителя — «злочинець Варрава харчить на хресті». Так зникає і надія на порятунок, входять темні барви й похмурі тони до поетичного світу Є. Маланюка.

У збірках «Стилет і етил ос» (1929), «Гербарій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939) багато примарного, зловісного, відчутнішими стають символічні образи. Безмежним степом — сарматським, половецьким — віє, ридає, свище, зловісно регоче вітер. У дійсність вривається гра, що символізує боротьбу добра і зла, наголошує на не-справжності сущого, бо «життя страшніше театру». Як результат негативного Едипового комплексу, традиційний в українській літературі образ землі-матері сублімується в нейтральний образ жінки, котрий теж зазнає метаморфоз негативного плану: бранка, коханка, повія, відьма тощо. Коли до цього додати метафору «місяця мертве око», порівняння ліричного героя з вовкулакою, а його серця з папороттю, численні ремінісценції з творів Гоголя (відьма-сотниківна, Вій, личини, харі, Хома Брут та ін.), напрошується думка про точки дотику художніх світів Є. Маланюка й М. Гоголя, феномен якого він інтерпретував у «Нарисах з історії нашої культури».

Ідентифікація болів України з власними болями, хвороблива насолода від численних візій страждань і мук рідної землі, поґвалтованої багатьма нападниками, є своєрідним виявом глибинної любові поета до неї, що логічно видається неприйнятним, а з погляду психології легко пояснюється. Найдошкульніший ланцюг Маланюкових асоціацій-звинувачень на адресу рідного краю (бранка — ясир — рабиня — «втіха ката» — «мати яничар» — повія — «відьма-сотниківна» —«мертва душа» — Антимарія) розривається визнанням кровного зв’язку поета з рідним народом («...я син свого народу — Сліпця відвічного, каліки і раба») і побажанням землі-жінці «законного мужа» й захисника. Гірка правда реальності й уявна картина омріяного є істотними частинами поетового світу, що розкривається між двома полюсами — ідеалом та його антиподом.

Є. Маланюк — поет концептуально визначений, політично загострений. Його позиція заявлена прямо й безкомпромісно, а поетична ідея захоплює не тільки сферу свідомості, а й підсвідомого. Через те його поезія завжди емоційно наснажена, що вносить елементи експресіонізму. Відірваному від Батьківщини, поетові не вистачало живих вражень, що також відгукнулось у його серці болями («страшно, страшно жить минулим... / Будучина — глухий туман... »), а пам’ять винесла так мало конкретики із днів дитинства, юності і навіть бойового життя старшини армії УНР. Конкретику заміняли різноманітні візії, де образ тяжіє до символу, що також позначилось на стилі Є. Маланюка. За таких обставин процес творчості обертався на своєрідне самоспалення, але поетова муза щоразу відроджувалась із того попелу.

Постійне творче горіння забезпечувала стабільна критична температура душі, яка безперервно підтримувалась високим авторським ідеалом. Його поет утілював у сконденсовані поетичні формули («Стою в височині...», «Напружений, незламно гордий / Залізних імператор строф...», « ...заклинаю віршем. Проклинаю» — це позиція розгніваного пророка, незворушного у своїй правоті), виражав численними емоційно наснаженими тропами. Серед них — тропи й фігури зі складником «золото», «золотий», що активізує оцінну функцію.

Поезія Є. Маланюка містить широкий спектр інших засобів вираження естетичного ідеалу, що залежить від ситуації, спрямованості авторських асоціацій (у минуле чи майбутнє), сили схвильованості ліричного героя. На рівні ідилії — то рідна хата й околиці дитинства, Синюха, перші інтимні переживання; на філософсько-алегоричному — «проста, земна... Мадонна, / Проста, земна... жона»; на державницькому — Княжа Русь, Київ, варязьке залізо, Рим — «час залізний варягів і римлян». Виражаючи свій ідеал, поет часом подає уявні картини козаччини, що оживає під дією Божественних сил, у стилі високої містерії, як у поезії «Провесна»:

Розцвітають їх рани. їх кров переквітла на маки.

О, святий Пантелеймон зцілив їх калічні тіла.

І на лицях їх — сонце, на грудях — невидані знаки,

І під стопи дзвінкі їм покірна земля попливла.

Піднесений настрій превалює і в триптиху «Марії Башкирцевій», де автор розгортає панорамну візію героїчного майбутнього України:

Новий Бетховен

Громами й бурями продиригує

Нову Сонату Патетік.

І от — широким рокотом бароко

Враз д’горі, в синь, в зеніти Бога-Слова

Вогненним святом духа завирує

І вибухне XX вік!

У свідомості українців поняття «золото», «золотий» ще з часів «Слова про Ігорів похід» перейшли до сфери естетично-оцінних відношень ідеального ґатунку. Тропи з цими складниками густо розсипані в поетичному світі Є. Маланюка. Вони раз у раз виникають із глибин підсвідомості як знаки віри й надії серед мороку, що ним огортає душу поета трагічна доля України.

Образ золота постає в суцвітті інших образів, близьких до нього кольором і смислом: сонце, вогонь, зоря, пломінь, жовтий, багряний тощо. Сфери вживання тропів зі складниками «золото», «золотий» досить обшир-ні: романтично піднесений настрій, навіяний весною, відчуттям молодої енергії, творчої снаги («Веселе сонце серце золотить»); картини рідної землі, стійкі знаки-символи України («золото в лазурі», «золото хвиль», «...сонця спів»); спогади про дитинство (предметні деталі тут близькі до попередніх, їх взято з природи й побуту); сфера інтимних переживань («золоті її очі», «заціловане сонцем» тіло дівоче); краї еміграції («місяця золотосрібний ріг», «златосонячний дзвін»); мистецтво («златоусте слово», «заспів золотий»); масштабна трагедія згасання, втрати ідеалів («гімн з іржавих сурм», «журливо жовкнуть пелюстки»); сфера антизолота («сусальне золото Кремля») і т. д. Динаміка тропів зі складниками «золото», «золотий» досить точно передає емоційні стани поета й непросту діалектику його поетичного світу.

Тропи з такими складниками найприродніше сприймаються в картинах природи рідної України, зрідка — чужих країв. Однак споглядальних пейзажних віршів у Є. Маланюка майже немає. Пейзажними предметними деталями поет передає свій настрій, своє бачення України, її минулої й майбутньої долі. Його поетична думка зароджується не з конкретного спостереження, а зі стану душі, де реальний настрій зливається із враженнями, а з того сплаву постають тропи, деталі, мікрообрази, що сукупно та в складній динаміці творять неповторний рельєф Маланюкової поезії.

«...Лиш на чужинних бруках / Краса засяяла твоя» — так у циклі «Еміграція» пояснює автор появу романтичних елементів в образі рідної землі, прикрашуваної ностальгією й не раз проклятої з розпачу. Коли його думка повертається до краю дитинства, перед внутрішнім зором щоразу постають картини ідеальної краси, доступні людині на зорі ’її життя (цикл «Євангелія піль»): «сліпучий промінь / Твого раю», «Єдваб золотих пшениць», «золото хвиль», «стигле золото нив». У триптиху без назви (перший вірш датовано 4 червня 1925 року, біля решти дату не зазначено) принцип ідеалізації рідної землі заявлено як «кодекс естетичний»: «А мені ти — блакитним мітом / В золотім полудневім меду... ». «І сонце, й мед» як символи краси й достатку, «простої радості землі» організовують вірші циклу «Людське». Повторення цих символів виявляє акцентовані моменти в потоці мінливих, часто контрастних настроїв. Реальна Україна, звичайно, була не така. Помордована тривалими війнами, світовою й громадянською, голодом 1921— 1922 рр., полонена «скаженим гуном», відділена кордонами, у циклі «Псалми степу» вона викликає зовсім інші емоції: то болюче-трагічні («Лежиш скривавлена і скута, / Мов лебідь в лютім полоні»), то зневажливо-збудливі («Бо ж ти коханка, а не мати, — / Зрадлива бранко степова!»). За таких умов колишні ідеали — «ланів співуче злото» і крила, що б’ються в блакить, — тільки недосяжний сон.

Багато «золотих» тропів розсипано у віршах, де предметні деталі будуються з «осіннього матеріалу», що традиційно асоціюється із золотом. Здавалось би, найтрадиційніша пейзажна деталь «Крізь золото остання просинь / Цілує сонний краєвид» не завадила поетові наповнити вірш «Вересень» думкою про невблаганний плин життя. Ще драматичнішу ліричну ситуацію, коли земля в «осіннім полум’ї тремтить», коли «золоту красу вітрам / Розсипле ліс в дощовій січі», поет розмикає оптимістичним фіналом: «прокинеться життя в насінні», наближаючи пейзажну мініатюру до філософської притчі.

Поет роздивляється природу і крізь призму державницьких асоціацій, система яких формує художній зміст цих творів. Особливо помітні вони у циклі «Еміграція» . Алегоризація предметних деталей — «Осені червона опанча», «Жовтень... / Ніс весну на лезі золотім», «Бились бурі золоті і сині», «Вів і заклинав пломінний стовп» — засвідчує віру поета у визволення України.

У віршах циклу «Держава жовтня», паралельні два плани — картини осінньої природи і знаки державності. Автор удається не до порівнянь чи паралелізмів, а до метафор і символів, де асоціативні ряди майже цілком «поглинають» предметні деталі.

У слово втілюються акцентовані думки й настрої поета, пов’язані з жаданням величі України й усвідомленням трагізму її долі. Осінь з її величною красою й нагадуванням про неминучість завмирання, очевидно, найповніше відповідала стану душі Є. Маланюка, травмованої трагедіями національних змагань і багатьма поразками України в історичному минулому («Ми програли життя сатані», «Все спалено вже. Все. Руїни мук і болю», «Затихло все під димним чадом зрад»), а також постійною розлукою з рідним краєм. Загалом, творчість Є. Маланюка належить до тих явищ, коли ідея, що цілком захоплює людину, народжує поета.

Ідея державності України, що постійно володіла поетом, потоком асоціацій підноситься з підсвідомого і втілюється в образи, сповнені могутності й краси, де превалює блиск золота — символу величі, пошани. Як наслідок, над картинами природи витає видиво держа-ви, державця-гетьмана, атрибутів влади: «Гетьманським палацом засяяв / Осінній ліс...», «булавний блиск», «гетьманський кармазин і злото», «Стоїш одітий златом слав, / В сліпучо-золотім зеніті». Автор не приховує своїх симпатій, адресуючи всю «золоту красу» «гетьману синьоокому». Однак звернення до жовтня в стилі козацького етикету: «Пануй, мій золотий гетьмане, / Ясновельможний жовтню, пане, / Тобі останній мій респект», «Чолом, ясновельможний жовтню» — за всієї зовнішньої поважності й шанобливості дещо тьмяніє через ледь-ледь чутний відгомін бурлеску. Тональністю ці рядки нагадують «Енеїду» І. Котляревського: вони написані таким самим розміром.

Глибинні витоки авторського пафосу трагічні. Від переживань трагедії бездержавності України ніщо не могло порятувати поета — ні краса осені: вона приречена на згасання; ні кохання: воно не приносило щастя; ні плекане кров’ю серця видиво державності: воно, хоча й було живучим, усе ж поет не бачив перспектив його матеріалізації. Звідси — відчуття минущості всього сущого на землі, доконечності смерті. Цією ідеєю перейнятий цикл «Держава жовтня», як і майже вся творчість Є. Маланюка. Такого ефекту досягнуто різними засобами: вживанням допустових конструкцій, які прокреслюють вимушену зміну цінностей: «Хай біле пір’я гордо грає, / Хай на киреї — злото слав, / Він не мечем тепер керує, / Лишень спокоєм мудрих слів». Ця формула проектується й на Маланюків шлях: від «стилета» до «етилоса». Акцентовані епітети останній, старий огортають романтичні картини драматизмом: «останнє золото життя», «Старої перемоги стяг», «останній мій респект». У циклі посилюється роль антитез, що провіщають руйнацію і смерть: «Горить ще хмуробровий зір, — / Та сили тої вже немає»; «Ще сонцем сяє маєстат. / Сльозами ж золото проржавить / І вирве булаву держави / Від тебе чорний листопад». Не випадковий і відчутний звукопис: «Вже жовтий жовтень гетьманує / В останнім золоті життя», нагнітанням шиплячих і свистячих він вступає в конфлікт з очікуваним звуковим ефектом дзвону золота. «Жовтий жовтень» і «чорний листопад», золото й іржа, блиск і сльози, меч і слово, розкіш і руїна, краса і смерть — ці елементи поетичного світу

Є. Маланюка своєрідно сконцентрувались у циклі «Держава жовтня». Естетичний ефект їхньої взаємодії засвідчує майстерне володіння автора словом, його талант відтворювати тремтливу діалектику поетичної думки та душі.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.