Аналіз художнього твору - Марко В.П. 2015

Дмитро Павличко: формули мудрості
Художній світ лірики та ліро-епосу

Всі публікації щодо:
Павличко Дмитро

Перша книжка Д. Павличка «Любов і ненависть» (1953) засвідчила, що він талановитий поет. Його любили читачі. Про нього писали. Народжувалися нові вірші, виходили нові книжки. Окреслювались улюблені теми й мотиви: любов до рідної землі, рідної мови, культури, правди, час і доля, кохання. Багатьом полюбилися пісні на його слова «Два кольори», «Впали роси на покоси...», «Я стужився, мила, за тобою...», «Дзвенить у зорях небо чисте...».

Перший період поетичної творчості Д. Павличка завершувала збірка віршів «Правда кличе» (1958). Були в ній ідеологічно заангажовані цикли «Ленін іде», «Убивці» (твори цього циклу спрямовані проти українських націоналістів).

Але поетична публіцистика не заглушила мотиву правди, яким були сповнені вірші «Якби я втратив очі, Україно...», «О рідне слово, що без тебе я?!», «Коли умер кривавий Торквемада...». Охоронців системи налякала глибинна правда Д. Павличка — патріота й аналітика. Книжка була заборонена і знищена. Але залишалась істина, відкрита поетом:

На життєвій дорозі у людини

Одна вершина, чи й нема вершин.

А генії, мов сонце у зеніті —

Воно ж виходить у зеніт щоднини.

Ще буде в Д. Павличка довга творча дорога, будуть злети і втрати, як плата за підкорені вершини. Будуть сповідь і покаяння у творах 90-х років XX ст. — як момент істини. Звучатиме його голос, сповнений пристрасті, болю і віри.

Гіркуватий мед сповідального слова

На межі XX—XXI ст. слово Д. Павличка набуло сповідального, покаянного змісту — в усних виступах, інтерв’ю, ліриці. Своєрідне пояснення цього прочитується в його рецензії на книжку П. Перебийноса: «Мотив покути проходить через його (П. Перебийноса. — В. М.) вірші різних літ. Нові покоління українських поетів, можливо, не знатимуть, що таке покаянне слово, спрямоване на свою страшну долю служника неправді. Не завжди те служіння було примусовим, були хвилини й дні, коли наївно вірилося у фальшиві ідеали. А були часи, коли наступало прозріння, але тюрма ставала від того ще темнішою». У цих словах — біль автора рецензії. Подібним настроєм перейняті збірки І. Драча «Вогонь з попелу», П. Скунця «Спитай себе», роман Р. Федоріва «Єрусалим на горах». Покаянням художнє слово здобуває право на правду, що для неонародницького сектора сучасної української літератури залишається знаком моральності, без якої література втрачає свій сенс.

Заперечення себе вчорашнього і крок до себе завтрашнього — суть творчого принципу пізнього Д. Павличка. Давалось це йому непросто, в чому зізнається поет:

І ти стоїш пойнятий новиною

Безсмертності, — над власною труною.

Творчість Д. Павличка останніх десятиліть явила нові грані його таланту. Літа дещо пригасили юначу пристрасть. Натомість прийшла виборена життям мудрість, що за явищем бачить сутність, відчуває драматизм і трагізм доби і зберігає здатність відгукуватись на людські болі. Річ не тільки в верлібрі як новій для поета системі віршування (відомий він і як автор білих сонетів), а й у новому баченні світу, в несподіваних асоціаціях і поворотах думки, в переоцінці освячених традицією цінностей. Його модерний поетичний дискурс, що тяжіє до філософії екзистенціалізму, ускладнений елементами постмодерних концептуальних акцентів. У віршах превалює думка, незрідка публіцистично загострена, — думка, що прагне алегоричної й символічної образності, тяжіє до афористичності й філософської завершеності. Віднайдений у сотах літ гіркуватий мед мудрості відкриває поетові сокровенні таїни світу, людини, життя і шлях до нових відкриттів. Він майже обходиться без модальності при їх формулюванні. «Так є — і я це знаю» — формула, якою можна визначити його невисловлене кредо.

Художній світ збірок «Наперсток» (2000) і «Київ у травні» (2001) засвідчує незгасний творчий неспокій Д. Павличка. Його слово, немов глибинна вода, що ввібрала цілющі властивості землі й очистилась її фільтрами, здатне не тільки вгамовувати духовну спрагу, а й лікувати біль душі; напоєне чарівним зіллям віків, воно пробуджує прагнення не судити, а розуміти. Павличкове слово володіє красою, що виростає з рідного кореня й живиться вселюдськими ідеалами.

Вірші «Тризуб», «Свобода», «Кінь Юзефа Понятовського», «Святий Микола» захоплюють безстрашністю думки, готовністю автора йти до кінця в пізнанні складних сутностей світу. Скільки сил потрачено, щоб збагнути солодке й загадкове слово «свобода»; скільки крові пролито, щоб свободу здобути. В однойменному вірші, де кожна строфа звучить афористично, Д. Павличко утверджує думку, що свобода не даність, не дар Божий, вона вимагає активного ставлення до життя і до себе. Її виборюють, бо справжнє життя без свободи неможливе.

Свобода як човен.

Гниє, коли стоїть на прив'язі,

керований веслами, йде від берега до берега,

а пущений без керма за водою — зникає.

Свобода як мати.

Ти за нею ридатимеш аж тоді,

як вона покине тебе навіки.

На межі єресі зупинилась думка в вірші «О батьку мій небесний!», у якому поет подає два епізоди з життя Ісуса. У першому диявол спокушає Сина Божого, коли Він перебуває в пустелі; другий — скоріше апокрифічна картина видінь Ісуса «з висоти Голгофи і хреста», коли перед очима Спасителя постали майбутні трагедії людства: голод в Україні, печі Освенціма, кров Катині. Думка поета торкається складної пікали цінностей. Кожному християнинові відомо, заради чого прийшов на землю Син Божий, пішов на Голгофу й був розіп’ятий на хресті. Подавши в видіннях Ісуса майбутні трагедії людства, Д. Павличко несподівано повертає думку: Ісус «здригнувся/ і збагнув, / що смерть його не може бути / спокутою за злочини вселюдські». Єретична думка поета сягає Шевченкової гуманістичної висоти і знаходить виправдання в душевних болях автора, які до самого дна проймають його єство. Так біблійний мотив проектується на людське життя — і вірш набуває естетичного впливу, який до снаги лише небуденному талантові.

Збірки Д. Павличка, написані на межі століть, переконують: автор весь у літературному сьогоденні; сучасність торкнулась не тільки тем і мотивів — йому підкорився примхливий верлібр, доступні афористичність і ліричні пуанти. Підвладна і фантасмагорична картина, забарвлена іронією чи сарказмом («Не кажи», «Наречена»). Відкриваються також складність, незбагненність, парадоксальність світу («Непорочні», «Мовчання»). У вірші «Наречена» слова калини перейняті неперебутньою тугою, від якої здригається серце. А останні рядки, які належать ліричному героєві: «Ах Калино, Калино помовчи-но», — вражають, як безодня під копитами на скаку зупиненого коня.

Сповідальні інтонації виявляють творчий неспокій, творчу мудрість автора, виводять його на найвищі щаблі художньої культури.

На роздоріжжях любові

«МОЯ ГРІХОВНИЦЕ ПРЕЧИСТА...»

У 1979 р. вийшла збірка поезій Д. Павличка «Таємниця твого обличчя», яка засвідчила увагу поета до найвищих істин світу і таємниці двох. Він захоплено вигукнув: «Моя любове, ти — як Бог». І тут же висловив сумнів: «Я вже не вірю, що ти є». А через дев’ять рядків цю думку пом’якшив: «Якщо ти є, якщо ти є!». Де шукати порятунок від таких сумнівів? Відповідь він пропонує в іншому вірші:

Якби могла прийти до мене цеї миті

Та дівчинка моя, що в сяєві блакиті

Приходила колись весела, як струмок,

І вся вливалася в ріку моїх думок...

Цією умовною формою висловлена думка висока і надійна. «Дівчинка моя» — символ чистоти, запорука істини високої і печальної (високі істини завжди печальні, бо недосяжні): «...на одну любов дане одне життя». Розмаїтий світ жінки постає то злагоджено-гармонійним («Ти пахнеш, як листя весняне...»), то складним і суперечливим («Хочеш бути, як монашка...»).

У першому творі гармонійності надає мамин збірний образ, який завдяки повтору стає естетичним центром поезії: «мамина срібна сережка», «маминих мрій волоконце», «мамині руки сяйливі», «мамина лагідна мова».

У вірші «Хочеш бути, як монашка...» поет подає різні прагнення жінки: «бути, як монашка», як владчи-ня, «спати з сатаною / І молитися тайком». До пари їй і ліричний герой:

Я так само хочу

Мати лиш тебе одну —

Як чортицю, поторочу,

Монахиню і княжну.

Між перерахованими іпостасями жінки проектується оксиморонний зв’язок. Поет пояснив цей аспект своєї інтимної лірики в передмові до книги «Золоте ябко»: «Мені дорікають, що моя лірика надто земна. Справедливий докір. Я, повірте, живу на землі, маю всі вади гарячої божественної глини, з якої Творець зліпив людину, але моя любов, хоч і натикалась вона на гострі предмети, була і є ранимою, не відчувала й не відчуває наближення смерті. Переповнена життям, вона втішається розкошами грішного суходолу і тужливо дивиться в небеса».

У такому ключі написаний і вірш «Моя гріховнице пречиста...». У ньому — фантазія про двох і для двох. Після перших оксиморонних фраз «гріховнице пречиста», «лілеє на багні» вірш переходить у роздум і уявні картини, де випробовуються цінності в діапазоні гріх / невинність, праця / кохання, хліб / «нитка буршти ну», плід від змія І «молодість на сотні літ».

У перших двох строфах участю у гріху поет урівноважив жінку — «гріховницю пречисту» і чоловіка, котрий летить у «безконечний гріх». У першому оксимороні відчутна грайлива інтонація з тенденцією до іронії. До інтонації рішучості автор звернеться в завершальних двох строфах, коли писатиме чоловічий міф:

А я тебе кохати буду

За те, що не упала ти

Ні у потворну безвість бруду,

Ні у нудоту чистоти.

За те, що ти взяла у змія

І принесла мені той плід,

В котрім була нужда, і мрія,

І молодость на сотні літ.

Після рішучої фрази «А я тебе кохати буду» — оригінальна формула оцінки мудрості й розважливості жінки. Утримуватись на такій межі не просто. І поет подає завершальний акорд, де стає на богоборчу позицію: він благословляє гріх жінки, за який Адам і Єва були вигнані з раю. В інтерпретації Д. Павличка цей гріх уже ніби й не є гріхом, хоча від нього повіває не райським вітром.

Правота поета відносна й суперечлива: на вигнання він прирікає тільки жінку. Для нього «земля кам’яна» не може бути місцем вигнання, бо то його рідна земля, і її строгі закони для нього не страшні. Вони можуть налякати тільки людину, що звикла жити за іншими правилами, цього разу — його обраницю. Ліричний герой навіть думки не допускає про власну покуту за гріх, у якому зрівняв себе з жінкою. Іронія його запитань до неї переходить у пафос чоловічого егоїзму:

Невже ти хочеш одягнути

Моєї вірності шлею?

Скрипучі хомути і ярма

За ласку ночі й сором дня?

Чом яблука не рвем задарма

Із дерева життя й знання?

Далі — уявні картини можливого перебування жінки й ліричного героя у вигнанні. Вони утворюють міф жінки і міф чоловіка. В обох висловлена чоловіча позиція, близька до атмосфери господарів «землі кам’яної» . Перший міф викладений у формі звертання ліричного героя до жінки:

Підеш? Візьми свої агати.

Такою будеш, як була.

В тісну уздечку запрягати

Мене ти будеш, як осла.

Ти будеш їхати світами,

Увівшись на моїм хребті,

І кидати за джигунами

Свої очища золоті.

Жодна з уявних дій, які автор пропонує жінці у вигнанні, не викликала б схвалення господарів цієї землі. Про це не раз писав і сам Д. Павличко. Тут ідеться не про реальний проект спільного життя ліричного героя з героїнею. Ймовірніше, ідеться про те, щоб відмовити жінку від наміру планувати спільне майбутнє з ліричним героєм. Цим зумовлена гіперболізація іронічних характеристик життя і взаємин на «землі кам’яній», яку цілеспрямовано позбавлено високих ідеалів і визначено місцем можливого вигнання як покари. Любов поета до отчого краю — «землі кам’яної» — виявилась як глибинна емоція, що не підкорилась непевній концепції. Поет окреслює духовний герб «землі кам’яної», що його виплекав у власній душі як знак синівської любові: там «праця старша від кохання, / А хліб — від нитки бурштину...».

Художній світ вірша «Моя гріховнице пречиста...» провокує припустити, що серед джигунів, за якими жінка кидала «очища золоті», був і ліричний герой, тільки раніше, ніж він назве героїню «гріховницею пречистою», тобто коли вона була просто «гріховницею», адже фантазії про майбутнє — це перетворені картини минулого й сучасного.

Твір Д. Пав личка цікавий багатьма аспектами форми і змісту. У цій площині доцільно вдатися до його порівняльного аналізу і вірша В. Стуса «Ти десь живеш на призабутім березі...». Ці твори зближує лише наявність уявних картин, їхні функціональні ролі істотно різняться. Уявні картини в творі Д. Павличка — то гра фантазії ліричного героя, яка ні йому, ні жінці нічим не загрожує, а тільки засвідчує насиченість життєвого простору присутністю жінки. Уявні картини у творі В. Стуса — знак самотності ліричного героя, настільки складний, що уявна присутність жінки і реальна її відсутність приносять однакову муку:

Так часто Бог нам зустрічі дарує в цій келії.

Так часто я тебе зову крізь сон, щоб душу

натрудити повік незбутнім молодим гріхом

Куди мене зовеш, Брунатна бджілко?

Дай мені лишитись у цьому часі страдному.

Дозволь зостатися з бідою наодинці.

Келія В. Стуса — то камера («чотири мури, / і п’ятого кутка ніяк не знайдеш») як схоплений символ безвиході. Подібних ситуацій у Д. Павличка немає.

У кожного поета своя правда. У Д. Павличка — це захоплення дивом жінки, безконечністю Ті перевтілень, адекватна оцінка яких не в оксиморонах чи грі-забаві, а в можливості реалізувати просту й вічну формулу життя: «А я тебе кохати буду...» Правда В. Стуса — у здатності його слова охопити безмір страждання, коли тіло перебуває в замкнутому просторі («келія», «п’ятого кутка ніяк не знайдеш»), а дух переступає цю межу і хоче оживити уяву, що не може бути реалізована через насильницькі обставини. Найвища його правда — протест вчинками і словом проти насилля.

Д. Павличко у вірші «Моя гріховнице пречиста...» зробив чергову спробу осягнути жінку. Він звертається до несподіваних тропів і фігур зі складниками «пречиста», «лілея», «І знову, як у дитини, очі», допускає жінку до влади над собою («усівшись на моїм хребті»), вдивляється в її «очища золоті», вводячи читача у вир складної і суперечливої її суті і суджень про неї. Адже епітет пречиста у парі з «гріховницею» видається несподіваним і таким, що суперечить християнській моралі; епітет «очища золоті», на перший погляд, означає найвище захоплення жінкою, однак у контексті вірша ця ознака містить і семантику спокуси («кидати за джигунами»), тяжіє до гріха, що віддаляє образ жінки від ідеалу. Освідчення ліричного героя «А я тебе кохати буду» не позбавлене меркантильності — він мотивує своє почуття не тільки гідностями жінки, а й користю для себе. Найбільше вражає «молодість на сотні літ», спонукаючи думати, чи не занадто захопився поет дивом жінки і віддався пошукам оригінального слова, розгубившись, коли перед ним постали краса і правда як категорії вічного вибору.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.