Аналіз художнього твору - Марко В.П. 2015

Дороги Василя Симоненка
Художній світ лірики та ліро-епосу

Всі публікації щодо:
Симоненко Василь

Доля відвела йому лише двадцять вісім років земного життя. А для творчості ще менше. Перша збірка віршів вийшла 1962 року. У грудні 1963 року його не стало. Писав про село, про звичайних людей, про Україну, правду. Але не так, як диктували норми соцреалізму.

Шукав свою інтонацію в поезії. Шукав свою правду. Вимогливий до себе, він прагнув творчої висоти. Був щирим і правдивим, внутрішньо напруженим, навіть вибуховим. Ніс у серці травми дитинства й соціальних кривд. Із болю народжувалось його слово. Талант надавав йому цілеспрямованості й сили.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Просто і зрозуміло. Схоплено саму суть. У цьому сенсі В. Симоненко продовжував традиції Т. Шевченка, Лесі Українки, був близький до Ліни Костенко. До суті, як «прекрасної мудрості», ішов усе життя. То був його художній ідеал. Його слово захоплювало сучасників. Але не влаштовувало владу, яка була причетна до його фізичного знищення — без арештів, тюрем, таборів. Його поетична творчість, непідвладна часові.

Енергія осяянь і художніх відкриттів

Над словом В. Симоненка розмірковували досвідчені дослідники, потужно проникаючи до невеликого за обсягом, нерівноцінного за майстерністю, але привабливого й хвилюючого його доробку. Серед них — В. Брюховецький, I. Дзюба, М. Жулинський, М. Вінницький, В. Моренець, О. Никанорова, В. Пахаренко, А. Ткаченко.

Життєва й творча дорога В. Симоненка обірвалася рано, і багато пошуків не мали продовження. За пістрявими картинами його поетичного світу відчувається цілісна й оригінальна творча особистість. Він постійно прагнув проартикулювати свою позицію, що породжувало у віршах безкомпромісність, навіть категоричність тверджень, яскраву афористичність, відчутний публіцистичний струмінь, номінативний спосіб подачі явищ і почуттів. У розмірковування про його творчість багато важать слова Т. Коломієць у вірші-присвяті «Пам’яті Симоненка»: «Гляньмо ж в очі віршам Симоненка, / Тим, що є, і тим, яких нема!..».

У щоденнику В. Симоненка від 21 жовтня 1962 року записано: «Поезія — це прекрасна мудрість». До цієї істини він ішов поступово. Початком художніх відкриттів ставали сильні враження (мемуаристи згадують про історію виникнення задумів багатьох творів із конкретних ситуацій і людських доль). Поет убирав життя відкритими очима, чулим серцем; загострювали цей погляд особистий досвід, знання села, вироблене критичне ставлення до радянської дійсності. Від сильних вражень вели два шляхи пізнання. Інтуїтивне пізнання відкривало сутність явища й давало нові знання про світ. Такий стан психологи називають осяянням. Ним може завершуватися сприймання предметів і явищ. Осяяння може ставати початком іншого стану — натхнення, що є ідеальною умовою творчого процесу й художніх відкриттів митця. Цей процес коригується інтенціями раціональної сфери поета, в результаті чого й народжується ота бажана «прекрасна мудрість». Від гармонійного поєднання цих двох сфер, інтуїтивно-емоційної та раціоналістичної, а ще — чи насамперед — від рівня таланту автора залежить його творчий успіх, художній рівень конкретного твору й творчості загалом.

У ліриці В. Симоненка — досить розмаїтий спектр вияву творчого осяяння. Його метою й результатом ставала художня правда як найдорогоцінніший здобуток таланту. Поет розпочинав пошук із соцреалістичного плацдарму, довго звільнявся від «знаків» комуністичної ідеології й соцреалістичної поетики. Тож осяяння ставали віхами й на шляху пошуків нових художніх принципів, що було характерним для всіх шістдесятників. У ліриці В. Симоненка помітні сліди неоромантизму з елементами імпресіонізму, традиційного реалізму з посиленням індивідуального начала, характерного для модернізму; символізму й навіть постмодернізму.

«Я тікаю від себе, від муки і втоми...» — так розпочинається один з останніх віршів В. Симоненка. У ньому — сигнал про певний настрій і прагнення художнього оновлення, до якого автор робить рішучий крок, що не цілком узгоджується із твердженням І. Дзюби: «...Новатором і експериментатором не був». Естетичні проблеми не могли бути розв’язані раз і назавжди, тому творчий вибір, свідомий чи позасвідомий, доводилося робити щоразу, коли поставали нові художні проблеми. За природою таланту, на порі становлення вони виникають часто й вимагають адекватного розв’язання. В іншому разі автору загрожує застій.

Вірш «Я втікаю від себе, від муки і втоми...» будується за законами поетики символізму, з використанням магічних перетворень, кодом до яких слугує наскрізний образ «білої папороті снів». Через алюзії картини снів ведуть до сторінок Біблії, де йдеться про цілковиту гармонію життя в Царстві Божому. У тій уявній картині «ніжні тигри» цілують губи ліричному героєві, а «леопарди чарівні» знімають і дарують йому свої шкури. «Біла папороть» володіє також силою забуття: «...Забуду про все на світі». Але драма полягає в тому, що «біла папороть» не всесильна, бо сама — лише сон. З виходом зі сну «біла папороть зазеленіє» і світ набуде звичайних обрисів. Поет робить несподіваний поворот думки: саме «природність» тодішнього буття приносить йому страждання, бо воно було антилюдяним. Такий глибинний підтекст його художніх пошуків.

Поетика цього вірша — результат не лише осяяння, а й тяжкого прозріння, яке Є. Маланюк у щоденникових записах називає рядком зі свого вірша «Шевченко»: «лютий крик прозрілого раба». До символізації образної системи, що була запереченням поетики соцреалізму, В. Симоненко йшов через алегоричні образи байок, казок і легенд філософського змісту, де образи тяжіють до символів за законами жанру. Вірш «Я тікаю від себе, від муки і втоми...» міг бути початком нового етапу творчості поета, як повість «День мій суботній» для Гр. Тютюнника. Однак вони стали одними з останніх сторінок творчої біографії митців.

Шлях до художньої правди через осяяння загострював полеміку, спрямовану проти зла й кривди — лицемірства, брехні, гніту, бідності, суспільних драм і трагедій. Найбільше вражають заперечення усталених тверджень, опертих на авторитети імен, джерел, ідеологічних настанов. Він намагався несподіваним поетичним жестом привернути увагу до своєї позиції. Заперечуючи фальшиву соцреалістичну романтику, утверджував реальний гуманізм: «Не потрібні людині крила: / Серце й розум потрібні їй». Змінюючи відомий вислів І. Ньютона, спрямовує перо проти фальшивої величі, різним культикам протиставляє «некоронованих / Корифеїв і справжніх вождів». Ставлячи в цей ряд Н. Коперника, Джорджоне, Т. Шевченка, окреслює свій ідеал, відмежовуючи справжні цінності від удаваних: «величі справжній не треба / Спиратись на плечі нікчем», що прийшли на зміну гігантам. Полемізує автор і з Біблійною ситуацією — покаранням Адама і Єви за непослух: «та жорстока помста і покара / Дорожча всіх утрачених щедрот». Рух В. Симоненка-поета відбувався в загальному тяжінні шістдесятників до модерного поетичного мислення.

На особливий полемічний запал здобувався В. Симоненко, коли заходилось про долю України. Після молодечого вигуку: «Хто сказав, що все уже відкрито?» — закликає відкривати «в океані рідного народу... духовні острови» і зізнається в найпотаємнішому: «Україно! Доки жити буду, / Доти відкриватиму тебе!». Поставивши на початку вірша кодові слова «Колумби» й «Магеллани», вписує рідну країну в контекст найпотужніших інтенцій людини, спрямованих на зовнішній світ. Водночас власні інтенції скеровує вглиб своєї душі. У вірші «Де зараз ви, кати мого народу?» В. Симоненко ставить великий знак оклику в полеміці з недругами України:

Народ мій є!

Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Розмова з Україною, зі словом — то, власне, внутрішній уявний діалог із самим собою. Він тривав усе творче життя поета. Різні думки висловлював автор, не раз протилежні. Але незмінними були пекучий біль за долю рідної землі, трепетна любов до неї.

«Древній, обікрадений народе!» — промовляє В. Симоненко, звіривши своє поетичне слово з голосом Т. Шевченка, І. Франка. У цих словах — і прояв своєрідного духовного мазохізму, що йшов від акцентування болю. Біль В. Симоненко відчував постійно, носив його в собі. Для пом’якшення його вдавався до формули безсмертя народу, вимовляючи її, як заклинання: ...живеш і житимеш повік!». Але морок тоталітаризму вдалі згущувався, ставав задушливим, що сповнювало драматизмом поетичний світ В. Симоненка.

Поетове око вихоплювало з потоку життя, із власного досвіду й досвіду історії факти, долі, явища то абсолютно звичайні, буденні, то чимось виняткові. Всі вони викликали збурення свідомості, протест, неприйняття: чи то були жорна, що за війни рятували людей від голоду («Жорна»), чи традиційний елемент інтер’єру української хати — піч (однойменний вірш), чи смерть літньої людини («Дід умер»). У кожній ситуації автор находив такий ракурс зображення, який не залишав байдужим читача. Жорна, цей примітивний засіб перетворення зерна на муку, опинилися в одному ряду зі добутками цивілізації — танками, космічною добою, засвідчивши дикість фашистів. А українська піч відкрила поетові неадекватність величин, які віками столи поряд, — «дівочого рум’янцю» й «чистоти смачних паляниць». Розмірковуючи над смертю діда, В. Симоненко заперечував матеріалістичну філософію, згідно з якою життя людини абсолютно кінечне. Поет дошукувався форм її безсмертя.

В. Симоненко, торкаючись тем, неприйнятних для офіційної ідеології, знаходив для їх втілення оригінальні рішення. Образ нещасного колгоспника, якого впіймали на крадіжці («Злодій»), він обгородив частоколом риторичних запитань: «Хто обікрав, обскуб його душу? Хто його совісті руки зв’язав? ». За допомогою антифрази й контрасту між ідилічною, перейнятою іронією, та реальною картинами життя доярки, яка «будить дзвоном дійниці село», розкриває гірку правду про примарність щастя «малої» людини за колгоспного ладу, котру офіційна ідеологія оголошувала героєм доби.

Відкрита В. Симоненком правда про Україну втілюється в трагічні видіння сучасного («Крик XX віку») й минулого («Українська мелодія», «Пророцтво 17-го року»), в яких відлунюють голоси святого апостола Івана Богослова, Тараса Шевченка, Лесі Українки. Несподівані інвективи («Україно! Тебе я терпіти не можу, / Я тебе ненавиджу чуттями всіма, / Коли ти примітивна й на лубок похожа, / Коли думки на лобі у тебе нема...»), болючі оксиморони («Любове світла! Чорна моя муко! І І радосте безрадісна моя!») відкривають читачеві такий стан ліричного героя, коли той готовий подолати всі перешкоди («Хай мовчать Америки й Росії...»), що могли б завадити «з матір’ю побуть на самоті». В імпресіоністичній атмосфері вірша народжуються образи, побудовані на багатоступеневих асоціаціях, які спрямовують думку й душу до ідеалу: «Україно! Ти для мене диво!», «Україно! Ти моя молитва...». Цей ряд завершується образом самопожертви — «крапелькою крові», що символізує ціну, вищої за яку немає, — ціну життя.

Розмови з Україною, як і звертання до слова, — то знаки самотності поета. Він шукає засобів, щоб подолати цей стан. У вірші «Я чую у ночі осінні» він створює власний міф, де відбувається чарівне перетворення ліричного героя на світове дерево. Корінням ніг він уростає в землю, а руками, чолом і серцем — у небо, через те чує, як до нього «говорять могили / Устами колишніх людей...», що є найвищим виявом єднання зі світом.

У такий спосіб складалася поетова система координат, що передавала його філософію буття. На хронологічний вимір і горизонтальну лінію життя накладалася вертикальна вісь, що створювало передумови формування нової системи цінностей у поетичному світі В. Симоненка з її основними концептами: мати, Україна, рідна земля, рідний народ, життя, Шевченко, Сковорода, кохання, друзі, мова. У них поет шукав опори в хитливому, ворожому світі, до них звертався пристрасним словом, коли душа втомлювалася від самотності й сумнівів, коли «Смуток... Нудьга і Мука / Ведуть свій звичний карнавал».

Неоромантичний ідеал, що жив у підсвідомості поета, вступав у конфлікт з постмодерною іронією і гострим неприйняттям зла. Той ідеал знаходив різні форми втілення: від материнського імперативу «можна все на світі вибирати, сину, / Вибрати не можна тільки Батьківщину» до «сірого солдата», який сміливо захистив дівчину від хуліганів. У поетичному світі В. Симоненка постають архетипні образи рідної землі — «ясні зорі», «тихі води»; пульсує «козацька кров» у жилах народу; емблемою щастя виступають закохана дівчина, яка розсіює радість на всіх, перехожий юнак, котрий «натхненно творив ходу»; заклично звучить девіз: «Треба великим буть». Поет застерігає від втрати сутності («Тінь»), ставить питання про готовність близької людини до життєвих випробувань: «...чи ти зі мною поруч / Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?». Ідеал і антиідеал сходяться в герці — поки що гіпотетичному. Але не надуманому. Реальна суспільна атмосфера тих літ спонукала В. Симоненка записати до щоденника: «Я не знаю, як триматимуся, коли посиплються на мою голову справжні випробування. Чи залишуся людиною, чи жах засліпить не лише очі, а й розум? Втрата мужності — це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям».

Такий стан сублімував у певні образи, які в поетичному світі складно взаємодіють. З одного боку, згадувані кати народу, а також «із своєю міркою Покрусти», герострати з «божевільним атомом» у жмені, а з другого — «простий чоловік», який «хлібину спік»; можливість «з людьми сміятись, плакать і любить»; усвідомлення самоцінності людини, неповторності її життя н долі, трагічно-спонукальне осяяння: «Більше тебе не Зуде». У цій формулі з вірша «Ти знаєш, що ти — пюдина....» займенник «тебе» легко замінюється іншим — «мене», що поєднує бадьорий ритм вірша з ностальгійно-щемливою інтонацією.

Свою позицію «Я хочу правді бути вічним друком...», «Любити все прекрасне і земне...» — В. Симоненко підтвердив усім життям. На шляху до неї були сумніви, самодокори, відчай, самотність. Від парадоксів «Не вір мені, бо я брехать не вмію, / Не жди мене, бо і і так прийду» він приходив до болісної сповіді, що виливалась у притчу («Повернення»), самоаналіз («З щтинства», «Я юності не знав...»), у відчайдушну молитву до Бога («Самотність») чи романтичний знак офіри («Скільки в тебе очей...»).

У вірші «З дитинства» В. Симоненко відтворює складний світ дитини, що росте без батька, образ якого витісняється образом діда. Коли дід поруч із батьком — розподіл родинних ролей гармонійний. Коли образ батька відсутній, відбувається неприродне перенесення чоловічого начала на діда. Роль батька в родині сусідів нагадує власну родинну кривду. Компенсація відбувається за рахунок пісень діда, з яких постають червоні жупани, Байда, полки Богдана. Майже Шевченкове звертання до дідуся із вдячністю за його розповіді вписує твір В. Симоненка в національний контекст з його драмами, трагедіями й героїзмом. Прозоре відсилання до рядків Т. Шевченка вловлюємо і в поезії «Самотність»: «Пошли мені, Боже, хоч ворога, / Коли друга послати жаль».

Форми втілення свого ідеалу поет знаходив у арсеналі української національної традиції та в атмосфері творчості своїх сучасників. Наприклад, останні рядки з поеми І. Драча «Ніж у сонці» «На золотім щиті палаючого сонця / Умру я переможцем» перейняті героїчним пафосом; В. Симоненко акцентує увагу на трагізмі: «Упаду я зорею, / Мій вічний народе, / На трагічний і довгий / Чумацький твій шлях».

Трагічне світосприймання В. Симоненка поєднувалось із мотивом смерті. І це не була епатажна гра. Як згадує М. Сом, В. Симоненко говорив про свою ранню смерть, ще навчаючись в університеті. Коли ж він був тяжко хворий, записав до щоденника (22.07.1963): «Мабуть, почалося моє згасання. Фізично я майже безпорадний, хоч морально ще не зовсім виснажився. Думаючи про смерть, не почуваю ніякого страху. Можливо, тому, що вона ще далеко? Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років — для мене більше, ніж достатньо». У хвилини осяяння приходили до поета болісні картини: «.. .в двадцять літ в моєму серці втома... / в тридцять — смерті в очі подивлюсь». Голос Танатоса пробивався крізь образи-тропи, що викликають асоціації кінця, короткочасності, миттєвості: «Більше тебе не буде», «Упаду я зорею»; «Шлях у всіх кінчається труною, / Кожному призначена межа, / Де порветься тихою струною / Муками натягнута душа».

Мотив смерті в ліриці В. Симоненка не тяжів до екзистенціалізму, що характерно для поезії В. Стуса. В. Симоненко дає волю Еросу як антиподу Танатосу: «...в серці моїм ніколи / Не замовкне весняний грім». В інших творах активізується моральна позиція: «...не страшно вмерти, / А страшно мертвому жить»; відбувається пошук перифраз (сон — смерть) і звичного для поета долання обмеженості фізичного буття через творчість і пам’ять: «І в сіру ніч, коли мене не стане, / Коли востаннє римою зітхну, / Я не помру, лиш серце в грудях стане, / Схолоне кров, а я навік засну». У цих рядках відчуваються інтонації М. Лєрмонтова, притаманний багатьом поетам відгук мотиву слова.

Щемливо звучить вірш В. Симоненка «Прощай, мій зошите!», написаний у грудні 1963 року, незадовго до смерті. Зошит, до якого поет записував вірші, став для нього символом друга, який допомагав долати самотність, і читача, що приймав його думки «без жодної огуди». І все ж автора не покидає прагнення спілкуватися з реальним читачем: «Чи приймуть їх колись / І прочитають люди». Тільки так можна розірвати зачароване коло забуття і продовжити життя в слові. В. Симоненко як поет відбувся і в образі-символі «витязь молодої української поезії» (Олесь Гончар), що став одним зі знаків доби шістдесятництва.

Осяяннями, навіть потужним сяйвом пронизана інтимна лірика В. Симоненка. Поруч із захопленням красою, дивом жінки, рицарським поклонінням дамі серця — юначе жадання щирості, довіри, гармонії двох. Але гармонія є лише миттю явлення ідеалу. Дорога до нього — то шторми, грізні прибої, тумани, сумніви, тривоги, муки серця, готового кохати. Через те в віршах цієї тематичної групи багато оксиморонних виразів, що точно передають внутрішню напругу ліричного героя. Біль «нерадісної любові» оригінально передано епітетом «босий смуток». «Є в коханні і будні, і свята» — то крок до осмислення, урівноваження романтичних суперечностей. Художнього ідеалу автор досягає в поезії «Чекання», де кожна деталь — «впали роси на заспані трави», «ластів’ятко моє кучеряве», «чекання моє молоде», «полум’я синіх очей» — гарантована золотим запасом душі.

Другий напрям творчих інтенцій поета в інтимній ліриці веде до розгадки таємниці жінки. І хоча зусилля марні, бо жінка не вкладається в чоловічі формули, зате його художні відкриття місткі, безсумнівні. Уявна розмова з дівчиною («У вагоні») завершується проникливим спостереженням: очі в дівчини «пашать жаром, / Тільки кригу видно в тім вогні». До таких осяянь він ішов поступово, визбируючи відблиски підсвідомого тяжіння до жінки, наближуючи її загадковий світ до рівня власної свідомості. Є на цьому шляху і віддалені асоціації: кісники барвисті із райдуг; бантики хмар; земля, «мов дівча»; тверезі прощання з романтикою та прийняття великого закону життя — поет вклоняється «земній, соромливій, жагучій жіночності, / Що красою життя — материнством — стає»; він усвідомлює новий досвід, нову правду, гідну романтизації, звершуючи рух пізнання по спіралі: «...там, де ти тоді згоріла, / Кожен ранок сонце устає».

Відчуваючи свою трагічну межу, В. Симоненко поспішав жити, пізнавати світ. Його відкриття — інтуїтивні, інтелектуальні спалахи-осяяння. Про це є і в щоденнику: «Душа прагне потрясінь, а розум боїться їх». Він долав страх розуму, тому його творчість сповнена борінь і прагнень.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.