Аналіз художнього твору - Марко В.П. 2015

Зіркість Григорія Квітки-Основ’яненка
Грані епічного слова

Всі публікації щодо:
Квітка-Основ’яненко Григорій

Григорій Квітка-Основ’яненко - засновник нової української прози. Т. Шевченко називав його речником історичної правди, шукав у його особі підтримку, духовну спорідненість:

Утни, батьку, щоб нехотя

На ввесь світ почули.

Що діялось в Україні,

За що погибала.

За що слава козацькая

На всім світі стала!

Насправді він як автор повісті «Конотопська відьма» знав іншу дійсність, гідну сатиричного пафосу. Ним перейняті російськомовні комедії «Приезжий из столицы», «Дворянские выборы», українські оповідання «Салдацький патрет», «О тобі й скраб», «Мертвецький Великдень», «Підбрехач», де висміяно суспільну верхівку за хабарництво, зловживання владою.

Його україномовна бурлескно-реалістична проза народжувалась із фольклорних джерел і власних спостережень. Він мав зірке око, аналітичний розум. Тому фольклорні сюжетні конструкції наповнював виразними деталями навіть у речах одверто фантастичних («Мертвецький Великдень»). Сміх живе і в його оповіді, майстерній та динамічній. Надмірна довірливість, зв'язок з нечистою силою, пиятцтво, неробство, скнарість і загребущість - такі риси простолюду стають предметом осуду, висміювання. Найпомітніша серед цієї групи творів — повість «Конотопська відьма».

За законами парадокса

«КОНОТОПСЬКА ВІДЬМА»

Повість Конотопська відьма» — невеличка частина айсберга, витвореного Г. Квіткою-Основ’яненком. Дотримуючись принципу дивитися «праворуч, ліворуч», в основу повісті він поклав розповіді старожилів, багатий фольклорний матеріал, власні життєві спостереження, витворивши оригінальний художній світ.

Ця тема поширена у фольклорі (Г. Квітка 1835 р. посилав В. Далю казку «Ведьма»), відома і в літературі («Киевские ведьмы» О. Сомова, «Ніч перед Різдвом» М. Гоголя тощо). Не вигаданий і звичай топлення відьом. Про це писав Г. Квітка в одному з листів до П. Плетньова. Як вважав В. Гнатюк, топлення відьом засноване на вірі в святість води, яка нічого нечистого не приймає.

У повісті «Конотопська відьма» поряд з реальними картинами є і фантастичні: чарівний політ («як птиця») сотника Забрьохи до хутора Безверхого на очах усього Конотопа, політ Забрьохи й відьми Зубихи на днищі; «викрадення» дверей на сотниковій хаті; численні чаклування Явдохи Зубихи, яка одним помахом рук наводить мару на людей, — і вже ніхто не бачить, що хлопці шмагають не її, а вербову колоду, яка показує Забрьосі й писарю Пістрякові «превеликенний горщик з хмарами, що була заховала їх на тридев’ять рік». Варто придивитись до ворожіння Зубихи в панни Олени-хорунжівни. До цього чарівного дійства залучено різноманітне зілля, в т. ч. «цвіт папороті», котячий мозок, слід ноги Забрьохи, жаб’ячі кісточки. Дійство супроводиться примовляннями та спльовуванням. В іншому місці описується перетворення відьми на молоду дівчину. Сказано також, що вночі відьма перекидалась «чи собакою, чи мишею, чи жабою, чи рибою».

Імовірність усіх відьомських дій не викликає в оповідача жодних сумнівів. Повір’я входять до його світорозуміння, визначають певний рівень його свідомості. Це позначилося на особливостях змісту й форми твору. Автор вагався, визначаючи жанр: «повість, або казка», що зумовлено неусталеністю системи жанрів в українській літературі 20—30-х років XIX ст., а також близькістю твору до відомого жанру фольклору — чарівної казки.

Однак, зважаючи на наявність у творі «Закінченія», яке містить ознаки епілогу — подає відомості про подальшу долю хорунжівни Олени, її чоловіка, відьми Зубихи, й ознаки висновку, моралі (автор пояснює, за що покарано головних персонажів, утверджує норми християнської моралі), жанр «Конотопської відьми» можна визначити як повість-притчу.

У цій повісті Г. Квітка-Основ’яненко сконцентрував велику художню енергію, що позначилося на особливостях її змісту й форми. Ґрунтуючись на фольклорній та літературній традиціях, він витворив цікаву форму викладу, яка за багатьма ознаками є типовою оповіддю, воднораз містить елементи, які є зародками майбутніх художніх відкриттів — авторської розповіді і внутрішнього мовлення. Оповідач (ним був Грицько Основ’яненко, за літературною традицією, постать одверто стилізована) посилається на свідчення Йохима Хвайди, що «позаторік вмер», та оповіді покійного Панаса Месюри, виявляє у своєму мовленні таку свіжість і яскравість вражень, що сприймається за очевидця подій. Ефект його «присутності» підсилюється зоровими образами й багатьма оповідними формулами. Тільки очевидець міг помітити, як сотник Забрьоха сів на коня і «затупотів, так тільки що оком його заздриш». Промовисті зорові деталі є в описі спорожнілого села, коли всі пішли дивитись на топлення відьом. Автор фіксує окремі сцени, як кадр за кадром у кіносценарії: корови ревуть недоєні; коні ржуть на усе село; малі діти, недоглянуті, лазять, а цуценята облизують їм «слізоньки і край носа»; воли розбрелись вулицями, вищіпуючи ромен та калачики... Опис «полоскання» відьом нагадує репортаж із місця подій: «Посеред ставу убито чотири палі товстеньких, а угорі пов’язано вірьовками... А по ставу їздять люди у човнах...»; «А крик, а гомін від того народу, батечки! Наче вода шумить, як у повідь греблю прорве...». Численні оповідні формули «Лучче всього послухаймо, як і об чім вони собі будуть розмовляти...»; «ось слухайте, що тут буде...»; «отже ж слухайте, що з того буде» виконують подвійну функцію: ними оповідач засвідчує добре знання ситуацій та їх наслідків, а також наявність слухачів, до яких він звертається.

Нових якостей оповіді надає відтворення думок персонажів. Пістряк, намірившись помститися сотнику Забрьосі, роздумує: «Певне, його змінять, а сотником настановлять... вже ж нікого більш, як мене... І ураговим бабам і молодицям, хто мені яку напасть робив або... не сотвориша послушанія... усім віддячу, позаполіскую їх добре! Спасибі, що мій дурень гне шию і лізе у біду, як віл у ярмо». Дізнавшись, що замість Забрьохи сотником призначено Халявського, Пістряк не покидає давньої мрії: «Дарма! Підіб’юсь під нього та й буду над ним орудувати...». Тут проглядаються зародки внутрішнього монологу, який досягнув високого рівня у творах П. Мирного, І. Франка, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, ставши новим щаблем художнього розвитку українського письменства.

За законами епосу й оповідної форми викладу в повісті йдеться про події, що відбулися в минулому. Тому час оповіді йде немовби паралельно з фабульним часом, поруч фігурують дієслова минулого й теперішнього часів. Так виникає певна суперечність між авторською установкою на оповідь і реальними картинами, доступними лише об’єктивізованій розповіді. Нове для оповідної прози й синхронне відображення подій, що відбуваються в різних місцях: картин ворожіння Зубихи на хуторі Безверхому; сцени в Конотопі, коли Забрьоха, відмовившись виконувати наказ полковника, несподівано — на очах усієї сотні й Конотопа — піднявся в повітря й полетів, як птиця. Докладний опис обставин, цих подій, виразне іронічне їх забарвлення, чаклування та чарівне долання простору, як у казці, створюють барвисту стильову тканину.

Сюжет повісті розгалужується на дві «лінії»: одна пов’язана з одруженням сотника Забрьохи; друга — з боротьбою Пістряка за посаду сотника в Конотопі. В їх основі — дві інтриги: підступні дії писаря Пістряка й чаклування відьми Зубихи. Так сюжетною моделлю автор показує, що в світі Забрьох, Пістряків, Зубих править зло, тому цей світ повинен занепасти, а зло — бути покараним. У такому ключі подано розв’язку сюжету (для Забрьохи й Пістряка минулося панство: їх звільняють з посад) і написано «Закінченіє», де Г. Квітка-Основ’яненко, вірний принципам просвітництва й християнської моралі, повідає про покарання й інших персонажів. Новий сотник Конотопської сотні Халявський позбувся посади, його дружина Олена, колишня хорун-жівна, поганьблена перед людьми, бо вдавалася до чаклунства Зубихи, а сама Зубиха помирає тяжкою смертю. Ці висновки надають «Закінченію» ознак повчання, а всій повісті — ознак притчі.

Докладно розробленого образу героя, котрий втілював би авторський ідеал, у повісті «Конотопська відьма» немає. Вона належить до «однополюсних» творів, де загалом відсутні персонажі-носії позитивного начала. При аналізі й оцінюванні таких творів використовували формулу: сміх — їхній єдиний позитивний герой. Маючи на оці метафоричний характер цієї формули і не абсолютизуючи позитивного героя, її можна застосувати й до аналізу повісті Г. Квітки. У такому разі закономірно виникають запитання: що висміює автор, якими засобами досягає комічного ефекту?

Сміх — найзагадковіша форма реагування людини на світ, одне із складних психічних і моральних явищ. Повість Г. Квітки наскрізь пройнята гострим сатиричним сміхом. Для досягнення комічного ефекту автор широко використовує ситуаційні й словесні засоби. Предметом висміювання є підступність, неробство, п’янство, лицемірство, дурість, злодійство, зв’язок з «нечистою силою» тощо. У повісті немає жодної світлої постаті. Деградувало суспільство — деградувала і його верхівка. На деформацію свідомості частини народу вказує багато зображених у повісті деталей. Після кумедної пригоди з хворостиною та огляду сотні Забрьокою, котрий не дотримується жодного козацького звичаю, «козацтво рушило: хто у шинок, хто у солому після такої муштри спочивати, а інші мотнулись на вгороди дівчат полохати». А під час «купання» відьом, коли було втоплено чи не півдесятка невинних жінок, вже немолодий чоловік Хома Калиберда висловлює підтримку акції Забрьохи, котрий, мовляв, кохається у старовині: так робив і його покійний дід Опанас.

У часи злетів і трагедій духовними поводирями зароду ставали пророки. Для досягнення душевної рівноваги справжня еліта народу вдавалася до послуг людей високих помислів і моральних чеснот. У «славному» містечку Конотопі «хваброю... сотнею» керують нікчеми й п’яниці — сотник Забрьоха та писар Пістряк. Зате кращим виявився і сотник Халявський. Посади їм дісталися не шляхом виборів на підставі військових іеснот, а в спадщину й від вищої старшини. У «душпастирі» вони взяли собі відьму Явдоху Зубиху. Оце і є ключова ситуація, яка визначає бездуховність персонажів твору. Пістряка й Зубиху зближує ще й «запрограмованість» на зло, помсту, жорстокість, на чому неодноразово наголошує автор.

Оригінальна його знахідка — наскрізна анафора «сумний і невеселий», що повторюється на початку кожного розділу. У художньому світі повісті вона створює монотонний ритм, що підсилює загальну атмосферу безпросвітності й морального занепаду. Життя Забрьох, Пістряків, Зубих, Халявських немовби рухаст’я замкнутим колом, втрачаючи перспективу розвитку. Стосуючись усіх персонажів, а найперше Забрьохи, цей повтор став засобом типізації певних явищ, а також містким афоризмом, що зберігає критичний заряд. Наприклад, у романі М. Стельмаха «Чотири броди» вираз «Смутний і невеселий, наче сотник Забрьоха» вживається як загальновизнана оцінна форма. З художнім ефектом використовує Г. Квітка й сатирично забарвлені повтори — антифрази «хвабра Конотопська сотня», «славне сотенне містечко Конотоп», адже й хоробрість сотні, й слава містечка давно зниділи, обернулися болючим глумом.

Майстерно творить Г. Квітка-Основ’яненко комічні ситуації, в яких стають очевидними великі й малі людські вади. Уже на перших сторінках зображено, як писар Пістряк «мордується», не знаходячи способу ввійти до хати пана сотника з хворостиною, якою замінив список козаків. Регочуть люди (а з ними й читачі), спостерігаючи, як Забрьоха мчить від хорунжівни Олени з підв’язаним до кінської шиї гарбузом. Смішно й сумно стає, коли відьма Зубиха замість нареченої панни Олени підсунула Забрьосі бридку Солоху.

Сильного комічного ефекту досягає автор, удаючись до несподіваного повороту ситуації в сценах читання листа чернігівського полковника. «Надувсь наш Забрьоха, мов індик ... і каже: «...A читай, читай! Чи нема якої новини або якої милості?»». Вичитав же Пістряк з того листа, що за непослух, топлення молодиць і зв’язок з чортякою Забрьоху з посади сотника звільняють. У подібній ситуації опинився й писар Пістряк, коли з того ж листа вичитав, що сподівана посада сотника дістається не йому, а судденкові Халявському.

Засобом сміху можна вважати своєрідний прийом «затриманого кадру». Сотник Забрьоха побачив, що Явдоха Зубиха не тоне у воді, тобто вона справжня відьма. В цей час він позіхав, «то так йому рот роззявлений і зоставсь». А пан Халявський, дізнавшись про одруження хорунжівни Олени із сотником Забрьохою, «роззявив рот слухаючи, то він так йому і зоставсь, аж патьоки потекли». Крім комічного ефекту, деталями-повторами автор зближує різних персонажів — Забрьоху й Халявського.

Як засоби сміху Г. Квітка-Основ’яненко використовує антифразу, ситуативне зміщення значень слів, синонімічні ряди в стилі бурлескної традиції: «Та що-бо ви, пане, писарю, — став до нього сотник люб’язно говорити, — якого чорта і досі на мене адом дишете?», «Сідай же, приятелю, якого-бо ти чорта там біля порога маячиш, як той цуцик на вірьовці?». Слова «люб’язно» й «приятелю» у контексті твору здобувають протилежне значення, що відповідає характеру стосунків між Забрьохою й Пістряком, яких ніщо не зближує, окрім спільного споживання борщів, вареників та висушування носаток з різними напоями.

До прийому антифрази вдається письменник, зображуючи епізодичного персонажа — дяка Симеона. Ходячи по шкільному подвір’ю, він з дивним очікуванням поглядає на подвір’я старого Кирика, котрий слабує: чи не куриться з труби. Це означало б, що той помер і вже варять обід. Пан Симеон невдоволено роздумує, «які то люди тепер тугі на здоров’я та довговічні стали», і тяжко зітхає, згадуючи часи холери, коли багатьох косила смерть: «.. .Як то їм тогді було мудро жити ». Очікування смерті ближнього, бо вона віщує ситий обід і чарку, туга за «мудрим» життям за часів холери — сумні знаки моральної деградації, яка охопила різні прошарки суспільства.

Зміщення семантики слів посилює критичний потенціал тексту. Сотник Забрьоха чарівним способом повертається з хутора Безверхого додому і помічає, що наймичка Пазька проводжає когось із двору. То був писар Пістряк. Вона ж пояснює: «...чужий бичок забравсь було до вашої скотини». Коли Забрьоха побачив на столі сліди вечері на двох, він усе зрозумів і промимрив під ніс: «Бичок! До скотини!». Слова «бичок» і «скотина» здобувають тут переносне, оцінне значення.

Доброго результату досягає письменник, будуючи фразу за законами парадоксу. В такому стилі подано характеристику Олени-хорунжівни, де крізь видиме захоплення героїнею пробивається іронічний погляд автора: порання панночки здійснюється чужими руками: «Тут наша панночка і заходилась поратись і к сватанню прибиратись: хату миє, столи, лавки, миски змива, птицю патра, локшину крише, горшки настав-ля, рушники налагоджує ...так що всі наньмички аж позасапувались від такого порання».

З метою сатиричного забарвлення ситуації автор, вказуючи на очевидну причину певного явища чи стану персонажа, додає ніби невинне запитання чи уточнення, які різко контрастують з описаним. У такий спосіб передає погане самопочуття хорунженка Халявського: «Він, сердешний, той день з пан-отцем ...за обідом, поївши добре вареників та карасів, у сметані жарених, та запивши сколотинами... витягли самотужки по носатці тернівки, а вишнівкою на дорогу запили; а підвечіркуючи, панич убрав аж п’ять мандрик та горщечок масляків, у маслечку та у сметані пряжених...». Після такої докладної інформації оповідач ангельським тоном додає: «...хто його зна, і від чого і завадило».

Важливим засобом сміху в повісті є поширений в українській літературі бурлеск, спрямований на комічне («низьке») змалювання осіб, дій, якостей, які за звичайних умов гідні поважного ставлення. Добре володіючи засобами бурлеску, Г. Квітка-Основ’яненко послуговується ними, зображуючи всіх персонажів. Для опису поведінки писаря Пістряка, який не може узгодити кількість козаків у сотні з позначками на хворостині, він знаходить такі слова: «Як затупотить Ригорович ногами, як ухвате себе за чуб, як почав коренити і батька, і матір, і увесь род того пресучого сина козака, який ховається, поки він лепорт унесе у хату до пана сотника».

Комічний пафос проймає повість «Конотопська відьма». Її стиль поєднав різні засоби сміху — від бурлеску до гротеску, сприяючи досягненню основної художньої мети автора: викриття й заперечення світу Забрьох і Пістряків, світу деформованих ціннісних орієнтацій.

Прямі характеристики героїв оповідачем та іншими дійовими особами, самохарактеристики та мовні «партії» персонажів, оповідь про їхні вчинки у часи Г. Квітки були відкриттям. У межах цих настанов письменник досягає такого результату, що кожен персонаж — чи то недоумкуватий, з панською пихою Забрьоха; чи демонічна постать писаря Пістряка — носія зла й підступності; чи втілення темної сили, що втручається в природу й людські долі, — відьма Зубиха; чи панночка Олена та судденко Халявський, які, здавалось би, вирізняються на тлі світу до краю деградованих Забрьохи й Пістряка, але спокушаються на легкий успіх через відьомські дії Зубихи, — постають яскраво й зримо. І все-таки вони — більше маски, аніж характери, що випливає з естетичної природи твору та специфіки його образів: жоден із них не є особистістю.

Серед усіх персонажів Забрьоха має чи не найповніше окреслений родовід: «Пан сотник Уласович був чесного і важного роду. Таки хто скільки не зазна, то сотенною старшиною усе були Забрьохи; а діди і прадіди Микитові усе були у славному сотенному містечкові Конотопі сотниками; так від отця до сина так сотенство і переходило...». Колоритно змальовано і його портрет — після невдалого сватання до Олени-хорунжівни: «...голова йому нечесана, чуб непідголений, пика не-вмита, очі заспані, уси розкудовчені, сорочка розхристана...». Усі ці штрихи окреслюють образ Забрьохи як людини низького інтелекту (рахувати вміє лише до тридцяти, не тямить, хто з козаків Демко, а хто Проць-ко, боїться писаря Пістряка й у всьому покладається на нього, через що потрапляє в невигідні ситуації). З подачі Пістряка сторч підписав лепорт, і полковник обізвав його дурнем. Зате пихи в сотника безмір, про що оповідач говорить з осудом: «А се вже звісно, і усюди так поводиться, що чим начальник дурніший, тим він гордіший і знай дметься, мов шкураток на вогні».

Забрьоха не любить займатися жодною справою, будь-яке діло наводить на нього сон, навіть при «полосканні» відьом позіхає. Але ніколи не пропустить обіду, їжа й горілка становлять чи не основну частину його примітивних життєвих інтересів. Лише панські замашки прориваються в Забрьохи без особливих зусиль. За вродженої недоумкуватості він не забуває нагадати козакам, як своїм наймитам: «...а завтра чим світ з косами косити мені». Хабарництво козацької старшини, в т. ч. й Забрьохи, — звичайна річ. Сам Уласович без будь-якого сорому говорить: «Я тут є сотник, голодувати не буду: той прийде з хлібом, той з паляницею, той з буханцем, а інший і мішечок борошна привезе...». Навчені гірким досвідом, люди змушені змиритися з такою практикою: не даси сам, сотник вибере момент і «своє» видере.

Викриваючи пороки української козацької старшини, яка в умовах російського гніту втратила свою елітарність, письменник «закодовує» типовість персонажів повісті в самому тоні оповіді: про дурість, неробство, крутійство, пияцтво ідеться без прямого осуду, мовляв, для панів це речі звичайні. Більше того, автор зображує, як серед його персонажів девальвуються звичайні людські почуття — приязнь, дружба, кохання. Саме таким є дивне приятелювання Забрьохи й Пістряка. Кохання сотника Уласовича до хорунжівни Олени також зображено з відчутним сатиричним забарвленням. Ніби й кохає сотник панночку: як побачив її, «ні пари з уст». А справжню його сутність видають слова про її вроду і про посаг: «Дівка здорова, молода, огрядна, чорнобрива, повновида» — звичайна фіксація якостей, буцімто сотника Уласовича не дуже й хвилює хорунжівна. Та вже слова про її багатство сповнені натхненням, пересипані поетичними фігурами (повторами, риторичними вигуками, пестливими словами): «...а худоби — худоби — та батечки! Свій хутір, лісок, винничка, млинок, вітрячок, а скотини та овечок — так нічого й казати! І усе то їй достається». Не випадково про своє переживання через відмову панночки Олени сам Забрьоха говорить у стилі бурлеску: «...нудьга узяла, і печінки до серця, так і чую, як підступають, — сказав пан сотник та й схиливсь на руку, та трохи таки чи й не пустив слізочок пари-другої». Г. Квітка-Основ’яненко показує перевагу матеріального над духовним навіть у найінтимнішій сфері людського буття. У такому плані зображена й панночка в повісті Марка Вовчка «Інститутка». Про Дубці, маєток, де вона познайомилась із майбутнім чоловіком, говорить: «...Які Дубці дохідні!». «Чудне панське кохання!» — здивовано мовить Устина.

Постать писаря Пістряка, як зауважує О. Гончар, близька до образу дяка-пиворіза у вертепній драмі. Його образ ще більше, ніж образ Забрьохи, нагадує маску. Він залишається незмінним упродовж усього фабульного часу повісті. Про його минуле майже нічого не знаємо. Є лише натяк, що навчався в школі у дяка. За дзвінкий голос той часто брав малого на обіди, через те Пістряку «не страшно було хоч шість обідів обідати».

Натура егоїстична і мстива, Пістряк нікому не прощає неповажливого ставлення до себе чи відмови сповнити будь-яку його забаганку. Від людей вимагає гроші, пиячить з молодицями по шинках, спокушає їх. Але найменша спонука до виконання прямих обов’язків виводить його, як і сотника Забрьоху, з рівноваги, викликає паніку. «О горе, горе, і паки реку, горе!» — в розпачі вигукує він, дізнавшись про наказ полковника вирушити із сотнею до Чернігова.

Найповніше розкривають образ писаря його мовлення (старою книжною мовою, що в творі стала сатиричним прийомом), самооцінки, що за суттю є самовикриттям, учинки й приховані думки. Кожна тирада Пістряка, а він дуже велеречивий, викликає сміх — через неузгодженість високого книжного стилю з нікчемними думками: «Горе мені, пане сотнику! — казав Пістряк. — Мимошедшую седмицю глумляхся з молодицями по шиночкам здешньої палестини і, ввечеру сущу минувщаго дне, бих неподвижен, аки клада, і нім, аки риба морская»; «Хворостина сія хоча єсть і хворостина, но оная не суть уже хворостина, понеже убо суть на ній вмістилище душ козацьких прехваброї сотні Конотопської, за ненаходженієм писательського существа і трепетанієм десниці і купно шуйці».

Повість «Конотопська відьма» — надзвичайно цікаве явище, нове слово в українській літературі 30—40-х років XIX ст. Вона й досі зберігає цінність як джерело художньої свідомості й дзеркало непривабливих сторін ментальності нашого народу.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.