Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Аналіз художнього твору - Марко В.П. 2015

Драматичний твір - Тексти, адресовані глядачам
На перехресті слова і дії

Драматичний твір — передусім літературна основа театральної вистави. У процесі співпраці театру з текстом п’єси можливі нові концептуально-стильові акценти. Наприклад, у виставі «Наталка Полтавка» театру імені Марії Заньковецької (Львів) роль Терпелихи виконує акторка середніх років, яка заграє з виборним. Заміжжя Наталки вона стимулює не через бідність родини, а з огляду на бажання влаштувати власну долю. У театрі імені Марка Кропивницького (Кіровоград) у виставі за цією ж п’єсою на сцені — пасіка. Виходить, після смерті чоловіка Терпелиха дає собі раду, господарюючи. А прагнення видати заміж дочку — звичайна материнська турбота.

На вибір інтерпретації твору істотно впливає час. Ідеться не тільки про зміни ідеологічних векторів, які скорегували оцінки колись популярних п’єс І. Микитенка, О. Корнійчука, І. Кочерги, а й про уточнення традиційного лише комічного відомої комедії І. Тобілевича «Мартин Боруля». Образ головного персонажа, прототипом якого був батько драматурга, не вичерпується

комічним пафосом. На відміну від середовища і навіть родини Боруля розуміє суспільну роль бажаного дворянства. Без такого статусу багато життєвих доріг для його дітей буде закрито. Коли у фіналі п’єси він палить папери про дворянство, навколо нього всі просвітліли: нарешті, завершиться тривала судова тяганина, і родина заживе спокійним життям звичайних селян. Але ж сам Боруля розуміє, що, спалюючи папери про дворянство, він перекреслює гідне майбутнє своїх нащадків. То чи комедія це? Геніальний письменник бачить життя суспільства й людини ширше за будь-які канони.

Жанрово-стильові особливості драматичних творів, як і творів інших родів словесного мистецтва, формуються під дією концептуальних, а також зовнішніх і внутрішніх жанротвірних чинників. Серед найхарактерніших рис, що визначають специфіку драматичних творів, важливі насамперед ті, що народжуються на перехресті слова і дії, а саме: взаємодія мовлення персонажів і автора (ремарки), єдність слова і вчинків персонажів, майстерність їхніх діалогів і монологів, розвинутість конфлікту, рух дії, динаміка сюжету, майстерність мовленнєвих характеристик дійових осіб, розкриття важливих життєвих ситуацій.

Талановитий твір цікавий не наявністю чи відсутністю в ньому ознак, а їхніми особливостями й функціональною роллю. Істотні ознаки драматичних творів — розвинуті конфлікти, які рухають дію, стимулюють взаємини між персонажами, створюють динаміку сюжету. Це стосується передусім творів, в основі яких — зовнішні суперечності. Гостро й цілеспрямовано розгортаються конфлікти в п’єсах «Сто тисяч» і «Гандзя» І. Тобілевича, «Патетична соната» М. Куліша. Не менш напружено розвиваються внутрішні конфлікти в драмах В. Винниченка «Брехня» і «Гріх».

Українська драматургія завжди була пов’язана з життям суспільства, намагалася вловити важливі суспільні ідеї, тенденції їхнього розвитку. Наприклад, за конфліктом між Савою Чалим і Гнатом Голим І. Тобілевич показує традиційне для України протистояння люмпенської та елітарної ідеології і практики. Гнат Голий не здатен на тривалу й ґрунтовну підготовку до боротьби проти шляхти. Його методи — розбій, негайна помста, які до системних результатів не ведуть. У цьому — одна із суспільних причин трагедії Чалого. Розрив між побратимами й покара Сави Гнатом Голим — найнапруженіші сцени у творі. У новаторську концепцію письменника вписується й полеміка з народною піснею, яка подавала Чалого лише як зрадника. Драматург глибоко мотивує вчинок Сави. Простеження тих мотивацій переконує у правоті автора.

Модернізм приніс у драматургію нові ознаки, пов’язані зі зміною філософської бази мистецтва слова (відмова від позитивізму й перехід до інтуїтивізму), з активними концептуально-стильовими пошуками письменників. Найяскравіше це видно на принципах вибору героїв, ситуацій морального експерименту, символічних деталей тощо.

Структурні й наративні зміни в українську драматургію приходять із зародженням у ній епічної драми. Цей процес пов’язують передусім із творчістю М. Куліша. У «Патетичній сонаті» використано незвичайну форму: зі слів покійного Ілька Юги про події революційних часів оповідає його друг. Така форма нарації надає зображеному ліричного й романтичного забарвлення (Юга був поетом), активізує мотив пам’яті. Але пам’ять та трагічна. Юга вбиває Марину — очільницю українського підпілля.

Останній діалог Ілька й Марини — справжня знахідка М. Куліша. За суттю він — антидіалог. Його учасники не чують одне одного. Так автор утверджує думку про розірваність українського світу як причину його трагедії.

Епічні елементи в ліричному варіанті наявні і в «Лісовій пісні» Лесі Українки. Розлога ремарка в кінці драми розкриває зміни, що сталися в душі Лукаша, дає підстави міркувати про нові форми взаємодії персонажа й авторки.

Майстерність мовленнєвих характеристик — важлива умова успіху драматичного твору. Так, за словами Сави Чалого (п’єса І. Тобілевича), відчувається глибина переживань і роздумів героя, готовність іти до кінця в нестандартній ситуації. Мовлення Мартина Борулі — це згусток енергії, здатність діяти і протидіяти, перебувати на межі й гірко визнавати поразку через безглузду випадковість.

Поетичність, доброта, жіноча мудрість — такою постає завдяки власному слову Мавка. Лукаш по-різному розкривається мовленим словом і грою на сопілці, що добре відчула Мавка («Лісова пісня» Лесі Українки). Грайливе, часто епатажне слово Марії Ляшківської («Гріх» В. Винниченка) — то знак самотності героїні в суспільстві і навіть серед товаришів-підпільників.

Складніше взаємодіють слова і вчинки пані Наталі в п’єсі «Брехня» В. Винниченка. Наталя визнає, що обманює чоловіка, його батька й сестер, але говорить про це з такою щирістю, що важко не прийняти її позицію. Автор «знімає» цю суперечність смертю пані Наталі. Суперечливість її слів і вчинків — не результат невизначеності авторської концепції. Вона завершується в свідомості читача, на активне ставлення якого до зображеного розраховував письменник.

Думки й почуття персонажів концентруються в їхніх монологах. Поетичною красою виблискує монолог Мавки про її зимові сни («Лісова пісня»). Краса слова дівчини — то краса її душі. Схвильовано звучать монологи в творах І. Тобілевича «Сава Чалий» — про любов Сави до України; «Сто тисяч» — про любов Калитки до землі; «Житейське море» — про ідеали українського театру, які висловлює Іван Барильченко.

Вибір героїв стає передумовою стильових рішень. Звівши в одному конфлікті Михайла, Анну й Миколу («Украдене щастя»), І. Франко показує: всі вони готові захищати своє право на щастя. Але їхні індивідуальні наміри входять у драматичний конфлікт із патріархальною мораллю. Для Михайла цей конфлікт закінчується трагічно. Перед смертю він заявляє війтові, що Микола не винен у тому, що сталося. Михайло сам хотів заподіяти собі смерть. Останні жести всіх трьох персонажів — своєрідні психологічні пуанти. Вони ретроспективно відкривають стан душі кожного героя.

Особливо активно шукав у поетиці драми В. Винниченко. Серед його героїв — інтелігенти, революціонери. Зосередження на їхньому внутрішньому світі надавало творам ознак психологічної драми і драми ідей, часто конфлікти набували ознак ситуації морального експерименту: «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Гріх», «Закон», «Пророк».

В аналізі драматичного твору не слід обминати деталей, акцентованих автором. Ідеться про наскрізні деталі-символи: гроші («Сто тисяч» І. Тобілевича), папери про дворянство («Мартин Боруля» цього ж автора), сопілка Лукаша («Лісова пісня» Лесі Українки) і місткі локальні деталі: лавро вишневі краплі («Брехня» В. Винниченка), свічка в руках Меланки («Свіччине весілля» І. Кочерги) та ін. їхню концептуальну місткість забезпечує талант письменника. Важливо при цьому керуватись одним із «золотих правил»: кожна фраза, кожне слово — наслідок творчої праці автора, яка гідна професійного аналізу й адекватних оцінок.