АНТИЧНА ЛІТЕРАТУРА - Оксана Гальчук - 2008

ЖАНР КОМЕДІЇ В РИМСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ - АНТИЧНА КОМЕДІЯ

• Соціально-міфологічна основа римської комедії

• Комедіографія Плавта.

• Традиції новоаттичної комедії в творчості Теренція

Соціально-міфологічна основа римської комедії

З середини ІІІ ст. до н.е. і до першої половини ІІ ст. до н. е. римська література вступила у нову стадію свого розвитку - зрілу пору докласичного періоду. Рим того часу - типове античне місто- поліс. Військова й економічна експансія Риму була поширена на частину Італії, а згодом на територію Південної Італії та о. Сицилію. Ця територія називалася Великою Грецією і була багатою колонією, її надавало можливість не лише зростання економічної та військової могутності, а й відкривало шлях знайомства з високою культурою й літературою зокрема. Тож чи не найважливішим результатом римських завоювань можна вважати еллінізацію Риму.

Процес еллінізації охопив все римське суспільства, щоправда, важливо відзначити, що ставлення до нього було різним. Особливо відчутний був грецький вплив на суспільне й культурне життя римлян. Проте він проходив зі збереженням історико-естетичної своєрідності римської культури й літератури. Процес еллінізації відбивав і боротьбу соціальних та політичних угрупувань, і суспільно-естетичних ідей. Саме на цей період припадає зародження в римській літературі жанру комедії.

У римській літературі існувало два типи комедії.

• комедія-палліата;

• комедія-тогата.

В основі комедії-палліати лежала переробка грецької побутової комедії (свою назву цей тип комедії одержав від назви грецького широкого плаща паллії).

У комедії-тогаті або так званій комедії тоги дія розвивалася на тлі сімейного й господарського побуту Риму. Як і трагедія- протекстата, комедія-тогата була певним літературним експериментом, що постав на ґрунті творчості попередників. Давньогрецька новоаттична комедія, на яку орієнтувалися римські комедіографи, відчутно змінилася: творчості Плавта вона перетворилася у фарс, а в драматургії Теренція - в любовну драму.

Комедіографія Плавта

Плавт (254 - 184 рр. до н.е.) - один із найбільших римських комедіографів, творчість якого дійшла до Нового часу. Біографічні дані скупі. Але, спираючись на дослідження італійського вченого Делла Корта, їх певною мірою можна реконструювати.

Повне ім'я Плавта - Тіт Макцій (Макк) Плавт - говорить про те, що за своїм походженням він був близьким до соціальних низів. Ймовірніше всього, Макцій - ошляхетнений варіант імені Макка, виконавця однієї з традиційних масок ателани - “ненажери, дурня, невдалого блазня”. Прізвисько “плавт”, тобто “плосконогий”, пов'язане з назвою одного із жанрів низової комедії, актори якої, на відміну від акторів трагедій, що стояли на високих котурнах, виступали у спеціальному взутті без підборів. Все це разом наводить на думку, що Плавт був актором якоїсь мандрівної трупи.

Які більшість римських поетів, Плавт не був ні римлянином, ні навіть латинянином. Його батьківщина - Сарсіна в Умбрії, де він народився близько 254 р. до н.е. У молоді роки Плавт захоплювався театром (про що свідчить його ім'я), з часом потрапив до Риму. Або він брав участь у сутичках з галлами, де сарсінати воювали на боці римлян, або акторська доля закинула його до столиці. У Римі актор Макк стає драматургом Плавтом. Перші комедії (а це були переробки Менандра, Діфіла і Філемона), принесли йому популярність, але через поразку в комерційних справах він на декілька років припиняє свою драматургічну діяльність. Дослідники творчості Плавта, спираючись на повідомлення сучасників, стверджують, що він почав займатися фізичною працею, найнявся до млина, де у вільний час продовжував писати свої комедії. Помер драматург близько 184 р. до н.е.

Творча спадщина Плавта була досить значною: драматург був плідним письменником, тому, напевне, антична традиція і приписувала йому авторство 130 комедій. Щоправда, римський вчений Варрон відібрав із них лише 21 п'єсу, 17 з яких дійшли до нас повністю.

Плавт - комедіограф римського плебсу, він виразник поглядів і думок плебейської частини громадян. Навчений гірким досвідом Невія, Плавт відмовився від політичних випадків і натяків щодо осіб, хоча окремі зауваження й роздуми на адресу тогочасних звичаїв, законів і перемог йому властиві. Тож у п'єсах Плавта

зберігся Аристофанівський дух веселощів. Новоаттична комедія з її ідеалом “відтворення життя” у комедіях Плавта перетворилася у веселу буфонаду, повну грубих жартів і пісень, дія яких розгортається у напівфантастичному світі гротеску й гіперболи.

У творах римського комедіографа давньогрецькі сюжети суттєво змінилися, набувши латинізованого характеру. На самостійність творів Плавта вказують такі ознаки:

• зображення рис римського життя, римської культури, римського суду й римського управління;

• використання назв римських міст та імен римських божеств, зображення римських національних звичаїв;

• використання сюжетів давньогрецьких комедій, суголосних із римським життям;

• розв'язання проблем, актуальних для римського суспільства.

Найяскравіші образи в п'єсах Плавта - це розумні, спритні, надзвичайно енергійні раби. Вони допомагають своїм молодим господарям влаштувати особисте життя. Такий раб Стробіл у комедії “Скарб” і раб Палестріон у “Хвальковитому воїні”.

У комедії “Скарб” (“Комедія про горщик”) Плавт відображає ріст соціального антагонізму, влади багатства. Він переосмислює і переробляє традиційну тему народних казок: піко Ода, яку приносить людині несподівано отримане (а, отже, не зароблене нею) багатство. Ця комедія - найбільш серйозна із плавтівського репертуару, яка, однак, не належить, однак до типу “зворушливих” п'єс.

Плавт свідомо гіперболізує скнарість головного героя комедії Евкліона, який, знайшовши в домі горщик із золотом, захований свого часу його дідом, з чесного бідняка перетворився у патологічну скнару. Автор промовистими штрихами змальовує втрату Евкліоном душевної рівноваги і врешті-решт здорового глузду. Його скупість ледве не стала причиною нещастя доньки. Але завдяки рабу Стробілу все завершується благополучно: Евкліон знаходить вкрадені гроші, а його донька Федра одружується з батьком своєї майбутньої дитини Ліконідом.

У комедії Плавт використовує характерний для своєї творчості прийом “qui pro quo ” (“хто про що ”) у діалозі Евкліона й Ліконіда. У хвилину розпачу старого з приводу викраденого скарбу приходить Ліконід із зізнанням у любовному зв'язку з його донькою Федрою. Евкліон приймає ці зізнання за каяття у крадіжці скарбу. Виникає надзвичайно кумедна ситуація.

Комедія “Скарб”, а особливо скнарість старого Евкліона, що стала його “характером”, лежить в основі відомої комедії Мольєра “Скупий”. І тим самим прислужилася для класичних зображень скупості в українській (І.Карпенко-Карий) і російській (М.Гоголь, О.Пушкін) літературах.

Комедія “Хвальковитий воїн“ датується 204 роком до н.е. Це одна з найвідоміших комедій Плавта. Вона належить до такого типу комедій, у якому інтрига зумовлюється не характером дійових осіб, а несподіваністю ситуацій, до яких потрапляють герої завдяки винахідливості раба-інтригана, тобто до комедії ситуацій. У цьому творі маємо механічне поєднання двох інтриг.

Джерелом комедії названа в пролозі грецька п'єса “Хвалько”, але римські глядачі, безперечно, асоціювали образ головного героя з персонажем свого часу, із тими вояками Пунічних воєн, які не рвалися до бою, а пленталися, поки йшла війна, в обозі інтендантів, зате, як тільки війна закінчилася, не переставали вихвалятися своїми подвигами в битвах та перемогами у коханні.

“Хвальковитий воїн” - найбільш гостра комедія Плавта, сатира якої спрямована на переосмислення ідеалу воїна: воїн- громадянин, який захищає свою батьківщину і воїн-найманець, який у такий спосіб здобуває собі на прожиття (задовго до Плавта цю проблему порушував у давньогрецькій класичній ліриці поет Архілох). “Хвальковитий воїн” став художньою реакцією автора на римські загарбницькі походи.

Особливий інтерес у творі викликає постать її героя Піргополініка, хвальковитого воїна, що на словах здійснив безліч хоробрих вчинків і підкорив не одне жіноче серце. Цей комічний персонаж взятий із життя тієї доби, коли виняткову роль відігравало наймане військо і його ватажки. У Римі, військо якого до останніх років ІІ ст. складалося з усіх громадян, такі явища не могли мати місця. І в пізній європейській історії такі образи актуалізувалися одночасно з виникненням у ній найманих армій.

Образ Піргополініка ввійшов у світову літературну традицію і, починаючи з XVI ст., він неодноразово відтворювався європейськими письменниками, зокрема був одним із джерел шекспірівського Фальстафа.

В основі сюжету “Хвальковитого воїна” - визволення дівчини Філокомасії, коханки афінянина Плевсікла, яку викрав воїн Піргополінік. Вірний слуга Плевсіка Палестріон допомагає молодому господарю: він дізнається куди вивезли дівчину, а потім допомагає влаштувати потайний хід між будинком воїна, в якому утримується Філокомасія, і будинком старого парубка Періплектомена, у якого зупинився Плевсікл. На цьому й будується перша інтрига: за допомогою потаємного ходу і вигадки про те, що у Філокомасії є сестра-близнючка, потрібно обдурити раба Піргополініка Скеледра, який починає щось підозрювати.

На мотив із потаємним ходом можна досить часто натрапити в казках різних народів світу. Так, одна з казок “Тисячі і однієї ночі” дуже схожа з цією частиною комедії. Але в комедії Плавта цей мотив не тільки не допомагає розвиткові дії, а є навіть зайвим, бо якщо Філокомасія, користуючись таємним ходом, могла піти на побачення до Плевсікла, то цілком можливою була втеча з ним.

Раб Скеледр стає жертвою хитрощів, тоді як самого Піргополініка чекає інша інтрига, що складає другу частину комедії. За допомогою спритних гетер Акротелевії і Мільфідіппи воїна переконують, що в нього ніби пристрасно закохалася “дружина” його сусіди Періплектомена. Заради Піргополініка вона навіть готова розлучитися зі своїм остогидлим старим чоловіком, щоправда, за умови, що він, Піргополінік, вижене Філокомасію. Хвальковитий воїн прагне позбутися наложниці і навіть дарує їй раба Палестріона, який нещодавно “з'явився” у нього. Сам Піргополінік поспішає на побачення, де його чекає пастка. Жорстоко побитий, воїн-хвалько ціною принижень уникає ще більшого покарання “чорною редискою”, якого, за античним звичаєм, міг вимагати зневажений чоловік.

Найцікавішим образом п'єси, безперечно, є образ Палестріона. Він спритний на вигадки, сміливо будує свої плани й енергійно втілює їх в дію. Хоча комедія багато в чому наслідує грецькі зразки, в яких раб - хитрий, розумний - є душею всіх інтриг, образ старого парубка Періплектомена становив для римської публіки інтерес новизни. Веселий і товариський дідуган, що втікає від шлюбних

стосунків і потурає витівкам молоді, є носієм елліністичних поглядів на мистецтво життя.

До безумовних позитивів комедії можна зарахувати і мову твору: у ньому Плавт часто вдається до військової лексики; мова кожного із персонажів виразна й індивідуальна.

Художні особливості творів Плавта. Театр Плавта в цілому має настанову на смішне, на карикатуру, буфонаду, фарс, незважаючи на наявність окремих “зворушливих” п'єс (“Полонені”). Саме в комедіях незворушливого типу виявлені соціальні тенденції комедій Плавта й особливо виразна його творча індивідуальність. Проявляється це й у розробці типажів. Плавт наддає перевагу яскравим і насиченим фарбам. У змалюванні представників заможних верст елементи позитивної характеристики, зазвичай, відсутні, виняток становлять лише п'єси із “зворушливим” або моралізаторським нахилом. Відсутня у Плавта й фальшива ідеалізація бідності: незаможні зображуються грубо й реально.

На противагу гуманістичному звучанню менандрівських комедій, Плавт зображує традиційні маски, включаючи “жадібних” гетер і “сварливих” дружин, комічно гострішими. Світоглядно така позиція була ближчою до римського глядача.

Раб в комедіях Плавта - не тільки носій інтриги, але й зосередження елементу буфонади. Він розважає глядачів блазнюванням і пародією на високий стиль, “філософуванням” і божінням, біганиною актора по сцені й несамовитими рухами тіла, і нарешті тим, що будь-якої миті його можуть побити або б'ють. І хоча пізніше римські критики, зокрема Горацій, дорікали Плавту за карикатурність і невитриманість образів, мета комедіографа - викликати сміх кожною сценою, фразою, рухом - досягається.

Сюжет комедій Плавта спрощується, але дія набуває неабиякої динамічності. Спрощуються і характеристики дійових осіб, але вже сама ця спрощеність є джерелом комізму: старий скупий до смішного, до смішного закоханий юнак тощо.

У римському театрі розрізнялися

• комедія “рухлива” (comedia motoria), збуджена, яка вимагала від актора особливої активності. Характерними для рухливої комедії були ролі “раба, що бігає”, парасита, звідника, сердитого старигана;

• і комедія “стояча” (comedia stataria), більш спокійна, врівноважена.

У Плавта переконливо переважає “рухливий ”, динамічний тип комедії. При цьому комедіограф орієнтується на більш ранні й “низові” форми римської комедії.

Щодо музикально-ліричного моменту, то комедії Плавта є своєрідними оперетами, у яких діалоги чергуються із речитативом й аріями. Із діалогу зникають філософські сентенції, а з'являються дотепи, каламбури, пародії, алогізми, недоречності - все, що пробуджує сміх.

Композиція комедій Плавта також особлива:

• вільна, з використанням принципу “нанизування”;

• Плавт досить часто застосовує контамінацію як засіб посилення комізму. Контамінація може виявитися в поєднанні різних інтриг, злитті двох п'єс в одне ціле, в перенесенні якоїсь сцени із одного твору в інший;

• поряд із цим для його творів характерний прийом заміни рис грецького побуту римськими. Щоправда, це більше стосується окремих деталей, ніж загального побутового малюнку, який залишається грецьким. Введення римських рис наближує п'єсу до звичних уявлень глядачів і є засобом сатиричного зображення римської дійсності.

Отже, в переробці Плавта новоаттична комедія втрачає вишуканість і глибину, а набуває життєрадісності й оптимізму. Буфонадний характер діалогу, жарти, дотепи (так званий “італійський оцет”), жива народна мова комедій Плавта були поціновані вже римськими критиками. Елій Сціліон навіть писав: “Якби музи захотіли говорити латиною, вони розмовляли б мовою Плавта”.

Плавт переробляв сюжети Менандра і його сучасників у стилі архаїчного масового театру. Його комедії були благодатним матеріалом для акторів і мали тривалий успіх. Нове життя плавтівські сюжети одержали у так званій “ученій” і придворній комедії італійських гуманістів XV ст., а потім стали основою для багатьох переробок. Шекспір, Мольєр, Лессінг, Гольдберг, Островський та багато інших комедіографів оновлювали або перекладали комедії римського письменника.

Традиції новоаттичної комедії в творчості Теренція

Другий великим представник римської комедії – Теренцій - був виразником поглядів освіченої частини римського суспільства.

Публій Теренцій народився біля 190 р. до н.е. у Карфагені. Згодом, у результаті римських загарбницьких війн, потрапив у рабство, тому і прізвисько мав Афр (африканець) і перебував на службі у сенатора Теренція Лукана. На щастя, сенатор виявився людиною розумною і гуманною. Побачивши, що раб має неабиякий поетичний хист, відпустив його на волю, дав хорошу освіту і своє ім'я - Теренцій.

Драматург був близьким другом Сціпіона-молодшого, знайомий із багатьма представниками аристократичної верхівки Риму. Літературні вороги Теренція навіть поширювали чутки, що африканський вільновідпущеник - підставна особа, а справжніми творцями комедій є Сціпіон і Лелій, яким за їхнім суспільним статусом незручно було виступати сценічними авторами. Теренцій не захищався енергійно проти цих чуток, приємних для самовдоволення його знатних покровителів, і легенда дійшла до нащадків (більш пізні римські автори ставилися до неї як до нерозумної вигадки).

Життя і літературна діяльність Теренція були недовгими. Між 166 і 160 роками до н.е. комедіограф поставив 6 п'єс і всі вони дійшли до наших днів. У 160 р. до н.е., на зворотному шляху з Греції до Риму Теренцій загинув від рук розбійників.

Творча спадщина. Теренція складається із 6 комедій. Перша, “Андріянка, або Дівчина з Андроса” була поставлена у 165 р. до н.е. Комедію “Свекруха” Теренцій зміг поставити лише з третьої спроби: прем'єра двічі зривалася через те, що глядачі віддавали перевагу гладіаторським боям, які відбувалися в сусідньому театрі. Перу комедіографа належать також твори “Сам себе караючий”, “Євнух”, “Брати”, “Форміон”.

Теренцій-драматург став продовжувачем гуманістичної тенденції новоаттичної комедії. Як і твори Плавта, його комедії належать до того ж “опереткового” жанру, є обробками грецьких п'єс нової комедії, але ідейно й стилістично різко відмінні від “рухливих” комедій Плавта. Більшість творів Теренція ґрунтується на сюжетах творів Менандра, а деякі - на п'єсах Аполлодора Карітського. Теренцій не перекладає, а перероблює грецькі п'єси, намагаючись зберегти, наскільки це можливо, ідеологічну спрямованість і художні особливості оригіналів, їхню сувору архітектоніку, послідовне введення характерів і серйозний тон. Його твори належать до “зворушливого " типу комедій.

Зразком “зворушливої” комедії та ілюстрацією серйозного стилю Теренція є п'єса “Свекруха”, написана у 165 р. до н. е. В основі сюжету - комедія Менандра “Третейський суд”.

У центрі твору - життєвий конфлікт між подружжям Памфілом і Філуменою. Повернувшись додому після поїздки, Памфіл не застає дружини: вона повернулася до своїх батьків. У їхньому розриві звинувачують матір Памфіла Сострату. А насправді Філумена повернулася в дім батьків, щоб народити дитя, і не від чоловіка, а від якогось невідомого, який зґвалтував її, знявши при цьому з її руки перстень. Памфіл дізнається про народження дитини і, незважаючи на ображену честь, обіцяє тещі не розголошувати цієї ганебної таємниці. Проте взяти Філумену до себе в дім, пробачивши їй її вчинок, він не може. Він обманює свою матір, що невістка не хоче через неї повертатися. На відміну від фольклорної традиції, Сострата у Теренція зображена не злою та сварливою свекрухою, а як мудра і любляча матір, готова поїхати в село, щоб її син помирився з дружиною. Окрім того, батьки Памфіла вирішують поговорити з гетерою Вакхідою, його колишньою коханкою, вважаючи, що син не розірвав з нею стосунків після одруження. Гетера заявляє, що їхній зв'язок обірвався вже давно. На прохання батьків Памфіла вона навіть іде до родини Філумени, щоб засвідчити це, і під час розмови мати Філумени Мірріна бачить на ній доччин перстень. Так з'ясовується, що ґвалтівником Філумени був Памфіл, який і подарував тодішній своїй коханці її перстень. Отже, дитя Філумени - і його дитя.

На відміну від “Третейського суду” Менандра, у п'єсі Теренція не тільки зображується шлях до примирення молодих людей, а й “реабілітується” несправедливо звинувачена свекруха.

Особливість твору: у “Свекрусі” немає жодного комічного персонажу, у сюжеті мало смішного. Інтриги немає, розвиток дії випливає із характерів персонажів. П'єса розрахована на співчуття глядачів до звичайних непоганих людей, що заплуталися у складній ситуації. З погляду сучасної термінології, “Свекруха” більш схожа на побутову драму, ніж на комедію.

Теренцій зображує у творі гетеру Вакхіду розумною і чуйною жінкою. Вона не хоче розбивати сім'ю своєму колишньому коханцеві. Вона поважає Памфіла за добру вдачу, пам'ятає про колишнє кохання до неї, і через це робить усе, що може, аби повернути йому Філумену. При цьому вона усвідомлює, що не кожна гетера вчинила б так.

В цій комедії Теренцій використовує типовий для своєї творчості прийом - зображення парних носіїв однакової маски, по- різному схарактеризованих: співчутлива мати Памфіла Сострата - лукава мати Філумени Мірріна, доброзичливий Лафет, батько Памфіла, - безвольний Фідіпп, батько Філумени.

В основі комедії “Брати” лежить сюжет однойменної комедії Менандра, а також окремі епізоди з твору давньогрецького комедіографа Діфіла. Головна проблема комедії Теренція - проблема виховання.

Брати Демея і Мікіон уособлюють дві різні системи виховання. Демея, який живе в селі, виховує свого сина Ктесіфона в дусі старих традицій: він суворий з ним, не дає грошей на розваги, і навіть наречену обрав для нього сам. Інший син Демеї Есхін виховується в місті, у його брата Мікіона. Мікрон - купець широкого розмаху, він усиновив Есхіна, і його система виховання ґрунтується на взаємній повазі й довір'ї.

Демея лає брата за таке м'яке, на його думку, виховання, вважаючи, що той розбестить Есхіна, і юнак виросте неробою і п'яницею. Тим часом, хоча Демея і тримає свого сина Ктесіфона в шорах, юнак потайки від батька розважається з друзями та Есхіном у місті. Він закохується у гетеру і готовий їхати за нею навіть на Кіпр, куди її планує відвезти звідник. Знаючи, що в Ктесіфона немає грошей, щоб викупити кохану, Есхін викрадає її у звідника.

Про скоєне дізнається Демея. Він звинувачує Мікіона у поблажливому ставленні до свого сина Есхіна, але, виявивши, що причина криється у Ктесіфоні, визнає, що його система виховання зазнала краху.

У цей же час опиняються під загрозою стосунки Есхіна з коханою дівчиною, що чекає на дитину: вона дізнається про викрадення гетери і вирішує, що її зраджено. Та коли про все стає відомо Мікіону, він наказує Есхіну негайно одружитися. Завершується твір сценою, у якій Демея іронічно пропонує Мікіону

одружитися з матір'ю своєї невістки, відпустити на волю раба Сіра, який у всьому допомагав Есхінові, а біднякові Гегіону, близькому родичеві невістки, здати в оренду ділянку землі.

Такий фінал дещо порушує розвиток сюжету, але він подобався більшості римської публіки, яка вважала, що без суворих заходів у вихованні не обійтися. Очевидно, й сам Теренцій вважав, що потрібно розумно поєднувати у вихованні дітей м'якість до них і необхідну вимогливість.

Комедія “Брати” пройнята ідеєю гуманності. Автор любить людей, зичить їм добра. Він розуміє, що людина часом може й помилятися, але не таврує її за це, а прощає помилки життя, закликає виправляти їх.

Отже, для стилю Теренція характерне використання сюжетів та образів давньогрецької комедіографії; вишукана літературна мова, позбавлена грубих розмовних виразів, архаїзмів, але водночас і тієї виразності й соковитості, що була характерна для мови персонажів Плавта; техніка побудови комедій, зокрема, те, що в пролозі не розкривався заздалегідь зміст п'єси, створювала напружену інтригу.

Хоча серед сучасників Теренцій мав менший успіх, ніж Плавт, і головними шанувальниками його таланту були освічені римські аристократи, згодом в часи Римської імперії його твори набули ширшої популярності. А в середні віки та в епоху Відродження Теренцій став одним із найпопулярніших античних авторів. У XVIII ст. теоретики так званої “сльозливої” комедії вважали римського комедіографа зачинателем цього жанру. Популярність Теренція - в любові до своїх персонажів, недарма один з них говорить фразу, що є лейтмотивом всієї творчості комедіографа: “Я -людина! І ніщо людське мені не чуже” (“Homo sum et nihil humanum a me alimenum puto”).

Глосарій

комедія тогата - один із різновидів римської комедії, дія якої розвивалася на тлі сімейного й господарського побуту Риму; назва жанру пов'язана з одягом римлян - тогою;

комедія палліата - різновид римської комедії, назва якого походить від гр.. палії - широкого плаща. В основі комедії палліати лежала переробка грецької побутової комедії.

Питання для контролю:

Обґрунтувати, який тип давньогрецької комедії став зразком для наслідування римських авторів

Визначити стильову специфіку комедій Плавта

Сформулювати, у чому виявляється новаторство Теренція у порівнянні з Менандром

Визначити роль античної комедії для розвитку європейської комедії Нового часу

Література:

Ярхо В. У истоков европейской комедии. — М., 1979.

История зарубежного театра: В 4-х т. — Т.1. — М., 1984.

Апт С. Античная драма. — М., 1970.